Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Марія Кривенко
Хвилеві новели

© Кривенко Марія, 2000

“Маріє! Ти наївничаєш. Насправді нічого подібного не було.
Він тільки приніс тобі запах слова”

(М. Хвильовий. Арабески)

Новела 1. МАРА І МЕФІСТОФЕЛЬ

Він – вигаданий нею чоловік – каже:

– Я нікого не кохаю…

Вона – хтива самичка, одягнена лише в зелений легенький халатик, зваблює рухами, поглядами, інтонацією голосу.

І прикидається безгрішною. Він палить. Безпричинно всміхається. А вона не вміє палити. Намагається. Виходить вульгарно, незграбно. Він ладен кинутися на неї тут же, звалити на брудну підлогу, боляче увійти у неї, розтерзати її, знищити. Чемно відкланялись: на добраніч…

Далеке місто. Двоповерховий занедбаний будинок. Ні на якій вулиці. Ні під яким номером. Біля будинку – садочок врятованих квітів (розумійте, як хочете). У будинку протяги. Ночами стукають вікна, що не зачиняються.

Вона:

– Постав Вівальді.

Він:

– Ти спеціально хочеш цю траурну музику, щоб увести себе у відповідний стан. Як я це ненавиджу…

Вона:

– Я ніколи тебе не забуду.

Він:

– Брешеш сама собі, – розтягує в посмішці губи.

Шепоче:

– Як це – любити? Може, у твоєму розумінні – це “мати”?

Вона:

– Я – епізод. Завтра їду…

Він:

– Все наше життя – епізод…

Якщо захоплюватись Хвильовим, то – насправді – Мара наївничала. Нічого подібного не відбувалось. Він тільки, як сказано, приносив їй запах слова, він – відлюдок, вар’ят, дивак, мовчун, марґінал із замашками дипломата, свиня остання – що йому вартувало переспати з нею тоді, три роки тому?

Серафікус боявся жінок і любив дівчинку Ірцю. Він також любить Ірцю (карточка на стенді в його кімнаті: “Сестра моя – не жизнь. Жизнь моя – Ірця Раєвська”).

Ірця, мабуть, гарна і молода, і їй ні до чого знати Пастернака, і коли вона переходить вулицю, крізь неї проїжджають легкові та вантажні авта з причепами і проходять люди й поліцаї, що керують вуличним рухом. А вона – не Ірця, вона – баба, котра плаче, поклавши обличчя на луску. (У цьому місці авторці мило всміхається Емма Андієвська і не звинувачує її у плагіаті).

…Вона не тікала. Не було втечі, безладної і панічної. Тіло її було податливе до нудоти.

“Електричка протяла ніч”, – писала її приятелька Зоряна в одному із ранніх віршів. Зорянина хата стояла недалеко від залізниці. Мабуть, хати біля залізниці здригаються тілами людей, які нікуди не збираються виїжджати чи просто їхати.

Бояться очей поїздів, клеяться до своїх постелей, у ночі, коли треба, треба, треба – кудись іти, щось робити, чогось досягати, міряти простір натхненними кроками, жестикулювати із погаслою цигаркою у правиці, супити брови, розправляти плечі, усміхатися мило, вишкірюватися хижо, страшно, підшкірно. Треба “наливатися соком вишневої муки”.

Чоловік приходив пізно:

– Спиш?

– Умираю…

Тихенько проходив у кімнату, знімав штани, кидав їх на підлогу. Вона все боялась, що чоловіка з таким тілом у неї обов’язково вкрадуть. І залишиться панна Мара сама. І писатиме матері а чи близькій подрузі благородно-піднесені листи: я все вже йому пробачила.

Традиційні дощі поливають часто-густо мистецькі шедеври – цю іншу реальність. Ах, якби я була мужчиною, обов’язково пішла би іншим шляхом – заперечення дощу, бульбашок, стукотіння крапель у вікна, дощу вдома і дощу в далекому місті. Якби я була мужчиною, нічого такого не було би у моїй недописаній повісті, було би щось інше – набагато певніше, чіткіше, жодного обтікання, жодної бабськості. Але дощ. Ніч.

Вікна і двері будинку погано припасовані, будинок взагалі занедбаний, і його мають намір продати.

Вітер щоразу відчиняє вікно біля її ліжка, на якому вона намагається заснути. Сідає. Силкується зачинити. Не вдається.

Наближається ранок. У сусідній кімнаті крізь сон плаче його донька – чорнявеньке дівчатко з довжелезними віями, це вона пам’ятає себе такою, тільки біляве волоссячко.

Ігорцьо був геть дурний. Вона йому так і казала: залиши мене в спокої. Не відклеювався. Відпроводжав щодень до школи – напрасований, причепурений, руденький хлопчик-паїнька. Очі мав голубі, і якби не Головко, я б написала: наче волошки в житі. Але волошки згодяться в іншому епізоді: зірвані волошки в лісі під ногами двох дітлахів. Їй – п’ятнадцять, йому – вісімнадцять. Стоять під деревом. Він цілує її в губи. Їй голосно розстібається ліфчик. Соромно. Вона закриває лице руками. Він питає, чи це уперше (про поцілунок). Вона відповідає, що так. Бреше. Першим був учитель співів, не набагато старший за Ігорця, смішний такий, із відстовбученими вухами і неймовірно широким ротом. Кликав її до клубу, буцімто на репетицію, і за лаштунками, коли всі розходилися, цілував до одуріння. Пахло порохами полотнище завіси. Якось посадив її на коліна, виглажував стегна. Їй подобалось. Наступного дня сказав: мусимо це припинити, бо він – учитель, вона – учениця і таке інше. І, мовляв, краще, щоб того ніхто не знав, ти ж тільки у сьомому класі.

Далі. Вона – студентка педучилища. Зразкова учениця. Пещена донька. Батьки тепер нею гордяться. Її опікують дві пані, які мешкають у маленькому містечку на Шопена, 23. Пан Михаїл – їхній гість – безперестанку говорить, атракційно виглядає, у червоній футболці і чорних джинсах, говорить не як усі, ходить не як усі – якось інакше, думала вона, намагалася сказати, як саме, у новелах, котрі писала. Чудовий літній ранок, високий покій з голубими шторами. Старий, ще польський, фортеп’ян, на якому дівчиною вправляла пані Нуся, але зараз не про це – стільки світла, буйної радості, симетрична, дозволена красивість квітів за вікном. Приїхав пан Михаїл…

Літо. Ледве усвідомлене відчуття залишеності – її закрили саму в хаті, дорослі були змушені піти. Не пригадує жодних запахів, звуків, лише власний плач, за вікном – розцвіла біла півонія, рясне гостре листя осочки. Вона, десь п’ятирічна, знає, що колись опише цю мить, свій жаль, осочку за вікном, яку розмивають дефекти шкла на шибі – від цього болять очі, з’являється щось схоже на нудоту. Але вона вперто дивиться на осочку – мазохічне бажання неприємних відчуттів. Це повторюватиметься знову і знову: бажання болю, розчарувань, приниженості, – солодка сукровиця від стосунків з чоловіками.

– Любі діти, поговоримо сьогодні про імпресіоністичну прозу в українській літературі двадцятого століття.

Сільська школа. Актовий зал. Вона приїхала з лекцією для старшокласників. На обід – борщ із торішнього буряка (надворі кінець червня) і картопляні пляцки, деруни, терчаники, що набули широкої популярності в часи перебудови, потім у перші роки державності, коли Україна, як напишуть колись підручники таким-от дітям, переживала важкі економічні труднощі.

– Мусимо пам’ятати про два обличчя української літератури: одне звернене досередини, інше – назовні. Те, що досередини, – селянська культура, більшість радянських класиків. Зовнішнє – европейське, витворене часто людьми, які жили поза межами України, в оточенні інших культур, мов, інколи навіть писали іншими мовами. Візьмемо маловідомого письменника NN, який не живе в Україні, не пише українською мовою. Як вважаєте, чи зарахуємо його до лав українських прозаїків?

– Залежить, чи він сам себе до них зараховує, – відповідають учні. Вона не знає, чи він себе зараховує до лав українських письменників.

І біжать, біжать собі води у невідому даль… О, як звабно пуститися навздогін за Хвильовим, умоститися зручно в тінь од його шевелюри, казати щось про події, які пересипаються у пам’яті, про гру уяви, що нагадує міріади сніжинок. Як звабно взагалі бути мужчиною, чи почувати себе мужчиною, не лукавити, крутити папіроски із дешевого тютюнцю типу Holborn, на повну потужність вмикати двигунця свого цинізму, копати колеса авто на ходу на поворотах, давати поради закоханим у себе жінкам, бодай одній: мусиш знайти собі коханця, скажімо, пана –енка… Голосно смаркатися, позіхати, не прикриваючи рота, колупати в носі, а потім розглядати уважно вийняте звідти і прекрасно себе почувати, бризкати дезодорантом між пальцями ніг – звичайно ж, при жінці, яка тебе кохає. Любити жінку всю ніч, а потім, зранку, відпустити її саму, в чужому місті, шукати дорогу до готелю, десь на станції метро – без назви, готель – без назви, бульвар – без назви, що кишить публікою сумнівного роду занять, тут її сприймуть також як жінку непевного роду занять – сама, у чужій країні, одразу пропонують “це”.

Він:

– Я нічого не маю проти трагічних стосунків. Але ти це придумала, висмоктала з пальця, жінки часто це роблять.

Розмовляє, як робот, на одній ноті, уривчасто, театрально складає при цьому губи, виглядає, займався колись дикцією – киберик, звичайний киберик.

“Висить ябко, висить.
Воно впасти мусить.
Котра дівка файна,
котра дівка файна,
заміж вийти мусить”.
Півавтобуса підспівує касеті, шофер у заяложеній кепці стріляє очима в бік молодиці, яка на передньому сидінні. Думки дрібцюють польку, як ґазди з ґаздинями на весіллі, розважно потрясаючи тілесами. Він теж танцює в її уяві, у вишитій темній сорочці (так йому пасує! – старші ґаздині сидять при стіні палатки: йой, який файний хлоп!)

А він веде панну, притупує – раз, ще раз! – підборіддя догори: гей, музики, грайте! Орлиний ніс, високе підборіддя, як у хлопців у Карпатах.

Виглянула у вікно, як тільки літак приземлився. Вийшла.

Стримані поцілунки ввічливості без дотикання до тіла.

Метро до потрібної станції (назва станції згадується в одному з його романів, який вона ніколи не прочитає, бо принципово більше ні рядочка не прочитає з того, що він пише). І дощ, дощ… Автобус №158 чи №258. Красень-негр у світлому пальті. Ще якісь люди, здебільшого араби. Доволі пізній вечір. Крамниці зачинено. Автобус зупиняється біля тютюнової лавки. Далі – пішки. Жодних емоцій. Втома.

Сцена злягання (два вечори опісля). Спочатку треба було вибрати зручне місце – кімнату-комірчину, під якою внизу – ванна, отже, коли буде чутно якісь звуки, нікому не заважатиме, оскільки ніч, у ванній ніхто не спить, хоча якби було інакше, вона би не здивувалася – все тут дивно і всі тут дивні… За ліжко – матрац із темно-синьою несвіжою білизною.

Він:

– Зараз я вставляю сюди прутня. Як це називається по-українськи – п…а? Так? Чому мовчиш?

Море – ляпасами, ляпасами…

Спробувати це описати – навіщо? Кожен камінчик, кожне сміттячко, що бовтається під стоянкою для човнів, кожен сплеск хвилі. Читач це не здужає. Він і без того вірить, що я коло моря і що море – не в тій реальності, яку намагаюсь промацати – ось воно, тут, насправді, тут, де немає місця жодній із заїжджених метафор, на яких письменник, як курка курчат, насиджує ново-старі опуси про фатальні почуття, фатальні події. О ні, нічого особливого не відбувається з нами, не відбулося і не відбудеться. Все, як з усіма, як з усіма.

Він:

– Що з цього можна зробити (йдеться про стосунки з нею).

Це якраз той момент, коли вона сидить у його ліжку і скімлить. Дощ, немає моря, крику дітей за вікнами, шуму хвиль, дня, сонця, – дощ, надранок, п’ята година ранку в чужому далекому місті. Темно. Холодно. Кімната-кладовка, захаращена коробками з книгами – скоро цей будинок продадуть, отже, заздалегідь складають речі.

Він:

– Традиційно можна зробити трагедію. Гадаю, ти не будеш такою банальною?

Тут, де море, сонце, діти, тепло, фешенебельний курорт, в туалеті двокімнатного “люкса” вмикається світло – голубі кахлі на стінах також нагадують море.

Він (там, далеко, де ніч, чуже місто):

– Пригадуєш, це за моєю порадою радіохвилю названо “Люкс”. Є таке слово у Хвильового

Вона:

– Хвильовий часто вживає це слово.

Він заперечує, каже, що зустрічав лише раз… (А Ви пробували рахувати, скільки разів уживає Хвильовий слово “люкс”?) Отже, у туалеті двокімнатного “люкса” засвітилося. Вона сідає на кришку унітаза із папкою паперу. Пише попередній абзац. Думає: треба би ще додати про потребу усамітнення, про те, що навіть у двокімнатному “люксі” на курорті їй, мамі, повно клопоту – діти, трусики-маєчки, походи в оточенні дітвори пляжем – їй це приємно, і вона хоче про це написати, оскільки треба про щось писати, оскільки новела – ні про що. Вона складає дітям казку про море: було собі море, і приїхали до моря дві дівчинки, і захотіли дізнатися його головну таємницю.

Їй здається, що вона вилущує себе з тієї іншої, метафоричної, далекої, романтичної, свідомість якої затьмарена тисячею недомовок, непорозумінь, ілюзій, вигадок, збурених емоцій – вона вилущує з тої іншої себе зерно своєї сутності, квінтесенсію своєї самості. Її це захоплює, їй це потрібно, це приносить їй задоволення, можна сказати, самозадоволення, відмінне від мастурбації, що залишає лише відчуття порожнього спокою. Ні, їй потрібен статус творця – чоловік, голий чоловік, тримаючи на руках власне немовля, повинен би відчувати те, що вона хоче відчувати від писання.

Вона сидить на м’якій кришці унітаза у фешенебельному “люксі”, їсть персика. Пише. Персики купила на пляжі: аборигени продають по гривні за кілограм. Соковиті. Смачні. Сік котиться до ліктів, скапує на списаний листок паперу. Пальці липкі – цукор. Мед буття.

– Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у царство своє…

Несамовитий стан. Щось діяти, якось з цим упоратись. Нарешті зважитися. Ступити впритул близько. Підставити вени під бритву. Запхати голову у зашморг – ах! Сісти на електричний стілець. Потім… Скривавлене лезо. Тепла калюжа на голубому кахлі (обов’язково голубому, хоч калюжа буде в іншій реальності). Потім. Тіло повисне і борсатиметься, посиніє лице, можливо, вилізуть очі з орбіт – хіба ж це те саме тіло, яке любили, очі, які цілували коханці – очі зозульки, пташки, мишки дорогої… Потім… Кат на сеансі у психоаналітика не пахне смаленим м’ясом – сильним дезодорантом, оскільки посилено бореться із запахом поту, якого і вдень, і вночі у нього виділяється надто багато, у нього важке життя, його можна зрозуміти…

– Що це – душа? – Мефістофель кривить масні уста. – Психіка? Що ти конкретніше можеш сказати з цього приводу?

Вона нічого не може сказати.

Їй, в принципі, подобається залізна логіка Мефістофеля. Вона ручкається з ним, оголює груди, бере одну руку, тицяє йому до рота. Він вдоволений і готовий до акту.

Новела 2. ЛЮБОВ І НЕЖИТТЯ

У центрі листівки буде червонопиский дідько, з блаженно піднятими вгору очима. Обабіч – два профілі глиняних чудовиськ, одного – чорнобородого, іншого – рудобородого. Нижче – маска ангела з відбитим носом. Або ні. Темне тло. Ще нижче напис. Або ні. Світле тло. Абстрактні синьо-червоно-білі калейдоскопи. У будь-який момент будь-яку частину можна переставити чи зовсім забрати.

“Ти скажи, ти скажи,
че те надо, че те надо.
Я те дам, я те дам,
че ти хош”
Спека. Базар. Барахолка. Пахнуть смажені сосиски.

“Кохана Юльцю! У нас все по-старому. Думається про вічне і про людське призначення. Можливо, сентиментальні дрібнички в процесі того, як дорослішатиме людство, втрачатимуть будь-яке значення – така собі лупинка, з якої вилущиться зерно людської сутності. Що це буде – чистий розум? Як сумно”.

Жінка зі сну була незвичайна. Риси обличчя різкі і невимовно глибокі. Золотий ланцюжок на тонюсінькій шиї, ідентичний – на зап’ясті. Сестричко, вколеш мені димедрол з папаверином на ніч? Погано сплю, комарі, як зварйовані, цілу ніч тнуть. Якби ти знала, як ти схожа на неї…

Василь – лисий кордупель – із реактивною швидкістю несеться коридором лікарні. Вся кардіологія “на вухах”: до Василя приїхала “наречена” – відгукнулася на його оголошення у службі знайомств. Василь з блаженним виразом обличчя простягає руку, бере від дами сумку з продуктами і веде її у палату. Санітарка Оля шарпає його за рукав: де шкарпетки?

За столом у палаті Василь з дамою. Василь “пакує” ковбасу з хлібом і помідорами. Дамі тепер добре видно, що він, як і писалося в оголошенні, справді голубоокий. Решта – високий, стрункий – підлягає сумніву, оскільки Василь – “метр двадцать на коньках і в сляпе”, як каже шепелява Лідуня, дружина полковника внутрішніх військ, – вона лікується від гіпертонії і лежить у сусідній палаті. Дама делікатно кашляє. Василь поглядає на годинник: мусить її відпровадити на вокзал і встигнути повернутися на обід, потім – на пошту. Жінок буває по кілька на тиждень.

– Ех ти, гуцуле з Прокурєви, – каже пащеката санітарка Оля, – я би-м не хтіла, аби-с ми навіть кури пас.

На що Василь:

– Давай їсти, не балакай багато, хлопа тобі доброго треба.

М’яч на коротеньких ніжках. Кавун із вибалушеними очицями.

Гуцул з Прокурєви.

Безліч матеріалу копає прозаїк щодня по дорозі на працю, яка не дає йому жодної сатисфакції. По дорозі попри міське невелике озерце, обсаджене вербами, над яким у старі часи республіканське телебачення знімало дівочий ансамбль “Росинка”. А зараз у цьому місті живе один прозаїк – як він тут живе? І один опальний міністр, якого “розжалували” з міністра у заступника голови облдержадміністрації. І все-таки гори матеріалу до найкращих своїх, ще не написаних творів копає прозаїк щодня дорогою на казенну працю у провінційному містечку. Він іде попри міське озеро і думає про свої ненаписані твори, п’є в барі приятеля Славка пиво (Славко завжди його пригощає задурно – беручкий такий галицький ґазда під чорним вусом, при черевці вже), – отже, п’є пиво і думає про найкращі свої, ще не написані твори. Які смачні ходи! Яка легкість слова! Він вже знає, про що буде твір, хоч це неможно знати, як і те, що має трапитись з ним у наступну хвилину.

Ідеться про те, що література покликана відображати певний горизонт сподівань читачів, оскільки вона все-таки є відбитком життя. О, як йому хочеться описати свою бурхливу епоху, з безкровною революцією і голубоокою юнкою, і жінкою у шкірянці.

Двері у палаті зачинялися дуже тихо. Монашки у накрохмалених рогатих чепцях ходили ледве чутно. Кокетерія росіянок ще була невідома у цьому краї. Доктор Сембратович – сухенький, невисокий, середніх літ, – щоранку оглядав хворих, одному призначав нові пігулки, іншому – процедури, ще іншому дозволялося поволі ставати по операції на ноги.

Хворі говорили всіляке, скоро, казали, тут прийдуть “совіти”. Надвечір за вікном інколи чується шум авто, стукіт копит об бруківку, німецька чи рідна річ. Стась лежить коло самого вікна. Завтра він встане і поволі перейде палатою. Від цієї думки у нього сльози виступають – він добрий і сентиментальний хлопець. Він скоро піде додому, а потім провідає пані Лопатинську і вона нагодує його великими голубцями – цімес!

– Стаську, причини вікно, – просить його старий Завада, з ліжка навпроти.

– Щось я замерз…

Сиві кошлаті борви закривають йому півлиця.

Уночі бомбили – липень 1944. Було видно, як удень. З верхнього поверху знесли важко хворих – вони лежали тепер на підлозі на матрацах. Обпечений чоловік із Стриганець мучився у гарячці, весь час кликав Юльцю. Молоденька монашка жалібно схилялася над ним: ціхо, пане Влодку, ціхо…

Наступного ранку Сембратович не прийшов.

– Москалі тут, – казав Завада і молився. Пахло гноєм ран, кров’ю, сечею. Хлопцеві цікаво: куди поділися Юльця? Сембратович?

Хряпають двері. Довжелезний коридор. У кінці над виходом – електронне табло. Скрипить ліфт. Чоловік у білому лікарняному халаті – красень – рвучко йде у напрямку табло.

Поли халата врізнобіч – він стривожений. Поспішає. Сподівається встигнути. Хтось, певно, їде сюди, йому назустріч, ліфтом. Ось. Ліфт відчиняється. Чоловік зупиняється. В надії подається вперед – ліфт порожній.

Або. Сходи. Сходи. Безконечні. Білі. Ними вниз спускається дівчинка. Біжить. Світловолоса. Кучерява. У білих бантиках і підколінках. Когось доганяє. Час від часу зупиняється. Витягається, як струночка. Прикладає долоню дашком над очима – вдивляється вперед. Знову біжить. Після кожної зупинки стає щоразу тривожніша. Ще більше поспішає.

Плаче. Голосно. Розмазує на щоках на бігу сльози запиленими долонями. Падає на сходи.

Мити посуд в кардіології на третьому поверсі – дві тарілки, після сніданку. Гаряча вода пече руки. Думки про грядущого Месію, який не скаже нічого нового. Буде, напевно, неймовірно легковажним, бо проголосить свободу від себе самого – духовну смерть заради воскресіння у нових вимірах гуманізму. А прибічники ідеаліста, тобто фарисеї, будуть обурені, каменуватимуть єретика і звелять розіпнути на ганебному стовпі. А потім не дадуть собі ради з собою. І кумкатимуть жаби. І заходитиме сонце.

У княжих палатах прохолодно, а надворі немилосердно пече. Галич стікає потом робочого люду. Князь не здатен до жодної праці, жодної мислі. Меланхолія пристрасті заволоділа єством зрілого мужа. Вчора ішли в Побережжя – як вона глянула, нахиляючись у поклоні, як вигнула шийку, опустила очі. Боже, щось в ній таке незбагненне! Донька коваля. Наступного дня він пізнав її тіло. Ще наступного був уже здатний до чину. Забув її цього наступного дня – безіменну дочку коваля з Побережжя.

Історія інша. Вельможна свавільна жінка нудьгує в палатах. Муж – воїн чи власник – завжди при праці. Вона – рабиня тіла – вирішує віддатися вродливому смердові, який теше камінь поблизу на схилі Дністра. Смерд бере її брутально і палко, і дико. Потім його стратять, і викинуть тіло у воду з високого берега, знехтувавши усі закони. Вельможна жінка зречеться світу, піде в монастир і не розлучатиметься ні на хвилину в думках із красивим смердом.

– А нам – що? Хлебчи юшку з котелка і тихо сиди, – дідок після інсульту геть здичавів і комфортно себе почуває тільки в присутності інших – самотність для нього стала нестерпною. Стареча параноя зробила його самим собою – моральні гальма зникли, як непотріб. Тепер дідок жорстокий, настирний, вредний, сварливий, нахабний. Всі в палаті його жаліють і по-своєму люблять: дідок – реквізит їхнього теперішнього життя в кардіологічній лікарні, а життя, як відомо, треба любити.

Новела 3. ПІСЛЯМОВА І ПРОТОТИПИ

Починається з того, що сідаєш за стіл. По-перше, мусить бути ідеальна тиша. Коли за стіною у сусідів занадто голосно увімкнено телевізор або магнітофон, нічого не вийде, зайві звуки діставатимуть до печінок, ніякої зосередженості, спересердя занотовані дві-три фрази – і все… Мусить бути також відповідний папір – стандартний листок або листок із зошита в клітинку, вийнятий ізсередини, розміщений вертикально, під певним кутом, і до того ручка за тридцять копійок, обов’язково із чорною пастою, інакше нічого не вийде. Мусить бути також горнятко “капучино” без цукру, інколи цигарка – не обов’язково. Мусить бути вечір чи ніч, щоб діти спали, не бігали по квартирі. Окрім того, вони мусять бути здорові і не вимагати мого додаткового часу перед спанням, наприклад, капання носа чи натирання спинок смердючими зігріваючими мазями від доктора Тайса. Мусить бути також непорожній шлунок – зрозуміло чому. Взагалі все мусить бути в порядку, аби сісти за стіл і писати про те, що у когось-там щось не в порядку, у всіх все не в порядку, у цілому світі все не в порядку – він збожеволів, лиш ти одна – здорова – намагаєшся йому пояснити, у чому полягає характер тотальних хворощів, коли все у всіх не в порядку.

Нехай цей абзац виконує роль післямови до статті пані N. про природу, спосіб чи механізм творчості. Пані N. вважає себе тверезомислячою особою, тому і намагається, як бачимо з перших рядків, спростувати фундаментальне уявлення про те, що творчість пасеться на луках великих життєвих потрясінь, ґлобальних змін у житті чи свідомості індивіда.

Осінні ночі довгі й холодні. Процес креації марудний і тривіальний. Виснажливо-ослаблюючий. Світиться одиноке вікно у п’ятиповерховій “хрущобці”.

Учора, на концерті, вона нарешті побачила суперницю – жовтороте заголене дівчисько з рудими космами, як він каже, дуже гарна і мудра. Пані N. нічим не виказала себе, коли простягла руку для знайомства: мовляв, журналістка, прийшла зробити матеріал про сьогоднішній концерт, мовляв, особливий сентимент до Чайковського, спогади дитинства і таке інше. Дівчина дивилася їй просто в рот, як школярка вчительці. Потім запобігливо кивала головою, складала на грудях рученята: так-так, я проведу Вас до диригента, я – новачок, граю лише другий концерт, так, віолончель.

Абсурд. Пані N. надпиває “капучіно”. Намагається занотувати кілька фраз, змальовуючи уявну зустріч суперниць. Ніч вар’яцька. Дурнуватий місяць все повний і повний. Мозок – розтиснута жменя, з якої сиплеться пісок – емоції, емоції, відпущені гальма…

– Я не можу без тебе.

– Кожен може без іншого, – відповідає уявний співбесідник, ідеальний тип, якого насправді не існує, якого тільки придумала Емма Андієвська. Але він має рацію.

– Думала, що помру без твоїх дотиків.

– Не мели дурниць.

– Так, це були дурниці, коханий. Я ж прикидалася. Ліжко – фальш. Тіло – бридь, якщо ти нічого не хочеш про мене знати.

Це я, кажеш, неуважна до людей?

– Скільки мені років… – каже поет. – У дев’ятнадцять написав ту збірку…

– Так, як тобі це вдалося? Я знаю, що тобі було важко. Я це відчувала, хоч ми були майже незнайомі. Достатньо було зустрітися в університетському коридорі або в гуртожитку мимохіть…

– Я розумів, що хворий. Не знаю, чи всі психи усвідомлюють, що з ними не все гаразд. Я ж усе про себе знав, але нічого не міг удіяти. Жив між приступами хвороби. У проміжках, коли наступало полегшення, намагався якомога більше писати – не завжди встигав, спазми часом заставали посередині вірша. Один із нав’язливих ритуалів – роздирання до крові лиця – з’явився під час поеми про ведмедя. Я роздирав щоку, мачав олівець. Строфи були короткі, але приходили дуже повільно. Показав поему Професорові. Той сказав: можеш і краще, а тут-от не вадило б переробити.

Поет скептично всміхається посмішкою літнього чоловіка, може, дідка, який перебачив усе на світі.

– Не люблю бути непомітним, лише в центрі уваги. Коли ні, забираюся і йду, – це вже хлопчисько-підліток, який набиває собі ціну. Театрально-рвучкий жест до вази з квітами – у пані N. сьогодні був творчий вечір, їй подарували багато квітів, – бере двома пальцями голівку білої хризантеми, обережно, ніжно, читає вірш, присвячений колишній дружині: я ж не знав, що полегшає, відпустив її, – мне хризантему в кулаці…

– Славку, не хотіла би я виступати з тобою на одному фестивалі… Іди сюди.

Поет дуже молодий: Хочу тебе.

– А я тебе – кохаю…

Він пестить її шию – шию літньої жінки з чорною бородавкою зліва. Ніжний мій, бідний маленький звірок.

Потопати самій в собі. Бридкі відчуття. Хочеться кричати на поміч. Холод до п’ят. Дно сниться. У такому стані протриматися кілька діб. Потім – два-три вірші – сходинки. Нав’язливе бажання сповідатися, писати листи, не з’ясовувати стосунків, – усе стає закономірним, звичним, таким, що не підлягає жодним змінам – навіщо? Якщо ти вчора не хотів сказати по телефону, з ким у серпні їздив відпочивати, – звичайно ж із жінкою. Інакше я, любий, буду думати зовсім зле про ту частину людства, до якої належу. Пришли фото нового помешкання і виклик до суду, за те, що я, нахаба, посміла зробити тебе прототипом героя своєї повісті, у якій ідеться про вбивство і садистське поводження з жінкою.

Я безумно люблю город. Скоро заведу собі спаніеля і постарію, і буду мати нарешті право жити, як хочу, – сама, у просторому будинку, буду цілими днями вилежуватися в ліжку, а ночами писати, скажімо, спогади про пана N., і про пана Х., і про тебе, далекий мій пане, і я буду перша, хто відкриє широкому читачеві таємницю своїх двадцяти псевдо, а ти лежатимеш собі десь на кладовищі у Парижі, бо помреш у Парижі, любий, а Львів – твоя недозріла Мекка – так і залишиться бути, любий. Що іще я могла зробити для тебе?

 

ВІДЧУТТЯ СТАТІ

“Тіло є, є і є і не має куди подітись”.
Віцлава Шимборська

Приходила завжди безшумно. Вкладалася обіч, мовчки і впевнено. Від неї йшов паралізуюче-солодкий запах на межі з обридженим і збуджуючим пахом жіночого поту, внизу і під пахвами. Запах з рота, не притлумлений жвачкою, видавав ще не старість – натяк на зрілість, умотивованість поспішати. Зітхала протяжно, голосно захлиналася наприкінці вдиху, виходило схоже на гикавку. Витягувалася розповнілим у стегнах тілом на хрустких простирадлах. У Марійки не було до неї жодного сентимента. Коли гостя набридала, вмикала світло і заходилася осатаніло вештатися у просторім помешканні, голосно хляпала капцями у віддаленій частині кухні, сідала за стіл, гарячково запалювала цигарку і обпікала пальці, тут же гасила, сиділа, обхопивши голову руками, деякий час без руху, знов зривалася і заходилася напускати у ванну гарячу воду.

– Я тут, Марійко, – гостя нечутно прокрадалася із спальні сюди. Марійка злегка підводила голову, повільно обертала наліво, на голос від дверей, де з’являлася вона, бачила спочатку голі стегна, обвислий важкий живіт, ліву частину грудей з великим коричневим кружком, шию, оголене повне ліве плече, сплутане коричневе до плечей волосся, кругле підборіддя, повні хтиві губи, розтягнені в облудній посмішці, масивний ніс, що виказував плотську ненаситність, маленькі блискучі щілини замість очей, темні густі брови, що зрослися на переніссі.

– Марійко, ми з тобою одне…– видихала у вимучене обличчя навпроти. Марійка спокійно підводилась. У ванній перед дзеркалом, не вмикаючи світла, задовольняючись тим, що у коридорі, шипіла:

– Відчепися.

Цокання годинника – перебирання нервів. До ранку ще так далеко. Двірники о шостій або іще раніше чистять на вулиці сніг, грюкають лопатами об цемент, голосно перемовляються.

Зрідка вікна освітлюють фари проїжджої машини. Потім дзвенить будильник. Настирна звістка про те, що відлік відміряного корисного часу невблаганно продовжується, власне, продовжує тривати, облаштовуючи тебе у просторі, наступ невідворотності.

Межі часу жорсткі і соціально обумовлені. Рівно о шостій тридцять – горнятко кави натще. Визволяння від сну, неможливе самовільно. Прибирання ліжка, залишки сніданку – у холодильник. Потім – клопітне тіло. Запідозрене ж бо у невправності чи несправності, викликає незадоволення і породжує комплекси.

Марійка о восьмій іде з хати. По-перше, потрібно бути на праці рівно о дев’ятій, по-друге, важлива пунктуальність і видима благополучність. Акуратно підмальовані очі, тільки верхні повіки, старанно замаскована сивина – лише ж тридцять п’ять. Спідниця до середини коліна. Темний сірий светр із напуском. Ніякого виклику.

– Як справи?

– Нормально.

Натренована усмішка. Чоловіки, як правило, цього питання не ставлять. Жінки на її з’яву вмовкають. Потім навперебій цокотять про Влодка, Степана, Михася, який той Влодко, тобто чийсь чоловік, добрий і чемний, і таки дурний, так ні на кого за двадцять років і не задивлявся, бо йому то не в голові, аби в баняку і спокій у хаті.

Рецепти печива, пригощання залишками з неділі. Комп’ютер числить квартплати і все таке інше. Через руки проходять кілограми паперів, затавровані холодними розчерками платника і касира.

Друга половина дня коротка. Пісний комфорт крихітної ощадкаси не доймає, як вранці. Жінки шурхотять поліетиленовими торбами. Розмови про те, що приготувати на вечір.

Наприкінці зими раптом ударили морози. Випав сніг. У неділю стрічалися на симфонічних концертах. Містечко маленьке, всі усіх можуть побачити увечері у філармонії, як і зранку у церкві. Сьогодні заїжджий піаніст, прізвищем дивно схожий на торішнього її коханця, виконує Шопена. Вальси нагадують юність. Сповнену сподівань. Жодна з надій іще не розбита. Голубі гіацинти на крихітнім городчику, педантично вимиті вікна покою, що виходять на городчик, далі – вулиця у містечку її юності.

Музикант за роялем. Злет рук над клавіатурою. Обличчя – то радість, то мука, то спогад, еротично-п’янкий, про містечко з дерев’яними верандами. Зітхання акордів.

Вибирала професію з негарного розрахунку нічого їй не віддавати. Від години до години перебувати в означеному місці, що зветься “праця”, скажімо, з десятої до шостої. Решта – вдома. Жити письменницьким хлібом? Свідома того, що це коштує родині, закінчила курси касирів. Писала, коли дуже хотілося, а таке траплялося рідко. Вимивання підлог, випрасовування білизни, начищання баняків – теж засіб від депресії. Справді-бо, хіба мало на що можна зужити надлишок енергії?

З тілом – непорозуміння. Педантична і строга, воліла би бути схожою на худенького підлітка, носити хлопчачу стрижку, штанці у клітинку і не журитися округлістю заду. Тіло – незручність. Незужите, нагадує безлюдну оселю. Як чоловіче, так і жіноче. Марійка про це думає, бо так треба думати, аби підтримувати у собі відчуття статі. Знати, що жінка – отже, носити ліфчик, капронові колготи, спідниці і сукні, фарбувати уста. Хоча хіба чоловіки не могли би одягати колготки, ліфчики, спідниці та сукні? Розрізняння на “він” і “вона”. Для того, аби бути певним своєї неповноти, відділеності від цілості, раз і назавжди даної недостатності. Певний тип поведінки, світовідчування, світопояснення, ув’язненого в кордонах надщербленості.

Вечорами годинами лежати у теплій прозорій воді, сам на сам із тілом. Страждати від його недосконалості, незугарності, байдужості до твоїх переживань, від його усамостійнення в просторі тебе, його упертості тупої, стабільності у ґанджах.

Плавати у ванні вечорами, догори лицем, мружитися від світла, лежати, забуваючись у лінощах, розімліло прикриваючи повіки. Уявіть собі, що тіло навчилось виходити за власні межі. Я б тоді так не страждала. Доторкнулася б тільки твого плеча і зрослася б з тобою, і тоді б ми тягнули тягар тіл удвох, ти і я. Ти придумував би свої статті, я би змушена була бути присутньою щосекундно, може, тоді б зрозуміла тебе краще, а у тебе не залишалося б жодного шансу на усамітнення, зрештою, як і в мене. Зате у нас було би досконале і ціле тіло. Гарячкові злягання змінилися б методичним процесом обміну енергією. Трепет губ, пальців, спрагле дотикання до персів, до чоловічості – все це мало би інший смисл, інше призначення. Разом з тим не можна було б злягатись так різноманітно. Так розкішно приймати у себе інакшість, незбагненно споріднену із тобою – у дотиках, грубих і солодких, запахах, приємних і не зовсім. Відчувати її рухи у собі, болючі, нервові, оскаженіло-жорсткі чи ніжні й тонкі, що нахлинають уже на волосіні виверження, – радість бездонна, як смерть, дарує нам повноту життя.

Мнути собі груди. Уявляти над собою твоє лице, вимучено-рідне, якого ніколи-ніколи насправді таким не побачу:

– Марійко, ми з тобою одне…

MEMENTO MORI

Пташко моя, літаючи, починаю подобу сповіді – з гілки на гілку, стрясаючи свіже цвітіння, пташко. Перепиняю тлум слів, гашу гирло рожевого неврівноваження – жадання подати точний спис мук до Господа.

Пташко моя, так і хочеться рефренами битися в груди твої солодкі, розтікатися без надії на креацію цілості. Ненастанно стікатися у слова свої, пташко, чути їх тлум, безладне блукання коридорами смислів – до незнаття, моя пташко, де правда, і з чого, властиво, почати.

Голос, те, що тобі дарується винагородою за стосот літ мозкових доріг, тріскається, як пластикова посудина під ногами випадкових блукальців. Рівнодення спокою, сколихнуте єдиним позирком, надто глибоким, щоб надаватись до забування… Не почуті до кінця фрази, передчасні висновки, хаплива розкутість, а згодом, згодом нещадні лещата самоконтролю. Хоча хтось сказав, що втікання від факту карається рівноцінно із зрадою.

Ідуть годинники. У просторому мешканні заведено всі механізми – фіксатори часу. День, два, більше… Втрачання у монотонному плині здатності будь чому опиратися. Вмовкання інстинктів на звук відміряних днів, ночей, полічених точно безсонь і таблеток для їхнього подолання. Нічого, крім барви болю, що не вмовкає тут монотонно і вперто одним очманілим звуком.

Страсний четвер. Переповнення постом. Мимовільне складання рук долонями докупи, посеред грудей, очі – у потік свободи, з боку світла, розлитого, мов омана голодним. Любов – так суща, що майже неіснуюча, така висока, що не надається до влягання у матеріальність, така безсумнівна, як і невловима, як жадана, так і страшна, так і ненависна, не без того, щоб не спокушатися уникати її, оминати, завиватись у пеленки манер, перепрошень та посилань на зайнятість.

Запорошені пагони плюща у помешканні перед дзеркалом – відтак ілюзія двоїстості кімнати з масивним фотелем, в якому пітніє перед обличчям інакшості змучене тіло. Бажання пити. Вода – субстанція єднання із тамтешностю, в якій все зростає потреба. Напівсон-напів'яв на півдорозі без розгалужень.

І ти, пташко моя, віщуючи щось страшне, бо незвідане, хазяйновито заходишся ладнати затишне буття у моєму світі.

ІІ

Руку, котра ще жива, можна намагатися запам’ятати, її тепло, її ґанджі, нігті, підстрижені не надто рівно. На запилюженій підлозі – грифи сонця. Речі, котрі ще потрібні. Відкриті баночки з овочевими соками, з яких ще, мабуть, трохи буде надпито. Пізній опісляполудень. А коли виглядати з вікна, то – насправді ж – чудова погода. Переддень свята, яке послідує винагородою за кількатижневі страсті. Щоденне обстеження лікаря. Його скрушне похитування головою, прицмокування язиком, опускання погляду нижче очей пацієнта, так, мовляв, і так, по дві таблетки зранку і ввечері, так, всього по дві, три не слід, зрештою, спробуйте три, уникайте соленої їжі. Естакади мовчання, будні, набряклі зранку зі сну. Сни навперебій думкам, яким бракує повітря. Рятунок – обличчя, що видивляється в тебе з тебе ж, рисами схоже на малознайомого типа, все видається, що знала його хлопчаком, білий комірчик, акуратно підстрижена гривка: до, ре, мі, фа, соль. Простори Бог зна якої пам’яті безпомильно вказують на спорідненість – десь, у чомусь – отже, не слід остерігатись прикрощів, закономірних у поведінці рідних. Мандруючи страхом, добуваєш зі сховку пам’яті цього типа, з яким вартує порозумітися, незважаючи на невідповідність моменту.

Ще вчора лежала в ліжку і писала під прицілом пильного погляду, нині – вже ні. Хворому вколено морфій, щоб мені звикнути до відсутності поруч очей.

ІІІ

Тепер, коли я твердо знаю, що не існує непорозуміння межи душею і тілом, тільки фатальне заплющування очей насупроти правди; тепер, коли побачено бездиханне тіло після невідворотної борні межи – межи – тепер-то я твердо знаю, що у здоровому тілі здоровий дух, а у мертвому – мертвий, і що звідси забирає їх разом, укупі хтось, хто невідворотно замешкав у нашій оселі всупереч нашій волі, нашим знанням, безжалісно і самовільно освоїв простір нашої території, не додавши жодного запаху, жодної барви, поруху штори чи човгання капцями. Порох приміщень хіба що виказує оту присутність. Чимдень з ним важче боротися, не хочеться боротися, пилосос в разі потреби вмикається радше для заспокоєння совісті, аніж для гігієни. Розбивається посуд на кухні. Друзки порцеляни глибоко ранять пальці, що натикаються на них ненароком, нишпорячи в пошуках ложки, яка впала із немічних рук. Очі хворого стають глибші чи то відсутніші щодень, хоч не скажеш, що їм нецікаво спостерігати за розщепленням сонячного променя над кахляною підлогою. Дзенькіт металу об кахлі доповнює враження музики. Не знаю, що фіксував напівмертвий мозок і чи мав він контакт із моїм, геть здоровим, і чи це вони разом родили враження похоронних пісень візантійського обряду, чи то лише мій, попри керування механічними операціями – дати таблетку, натерти хвору ногу – творив фантасмагорію церковних співів.

Кожен день наближав до піку мелодії, до її окупації запилюженого сховку від неминучості. Вимучена готовність до контакту із невідомістю – цього разу потаємного, без видимої згоди на те, що має відбутися. Підлуватеньке: нехай станеться воля твоя, Господи. Приймаєш гру, з усією відсутністю правил, покладаючись на підступність суперника. Таємна змова із відведенням погляду. Не так, як тоді, уночі, у міській лікарні. Над ранок розплющуєш очі – тебе пронизує та ж невидима, нічим не виказувана і разом з тим ясна метафізична присутність охочого поспілкуватись біля ніг хворого. Серпнева ніч дихає у відчинену кватирку палати передосіннім холодом. Хворі додивляються сни. Ти, доглядальниця, маєш місію домовлятися про майбутнє. Свідома відповідальності, спокійно і твердо просиш: а тепер собі йди, налякала і досить. Дивувалась її безвідмовності, послуху, безсловесному виконавству. Але то був майстерно продуманий маневр вербування співучасників. Праця у рукавичках, інші запобіжні засоби від інфекції – усе це стало тепер моєю, асистентки закінчення життя, приватною справою. Температура тіла, що то піднімається, то несподівано падає, кров’яний тиск і пульс, виділення включно із потом – все підлягає строгому контролю і вимагає пояснення. Непоясненність – бо – причина неспання, ковтання валеріанових крапель і нічних подорожей помешканням, у якому після встановлення діагнозу ще хтось поселився.

Часто не встигаєш зробити найнеобхідніше. Вмитися зранку чи вчасно змінити піжаму на денний одяг. Епітафії смутку стигнуть в очах часу, що його проживаєш востаннє із хворим. У таких ситуаціях забувають зробити фото чи відео. Покладаються, очевидно, на незнання, що закінчення є насправді закінченням, непродовженням, зупинкою, а потім застиганням. Неусвідомлення неусвідомлюваного, природне та неосудне. І зараз, коли його вже не стало, я не сумніваюся, що його ніде більше немає і ніколи не буде.

IV

Пам’ятати про той світанок, дотик до тіла, яке схлипує востаннє, про подушку, мокру від піни, що витекла з рота. Запах свічки, котра згоріла, символізуючи душу. З цим треба продовжувати життя.

Провітрити приміщення. Викинути білизну та ужиткові дрібнички. Можливо, переставити меблі. Спробувати повернутися до старих запахів, ще з юності, пов’язаних із буянням надій та непідозрою смутку. Все зробити, знеболюючи відчуття факту.

Дбати про дітей. Вечорами зашторювати вікна і дякувати Богові, що одпочинеш. Продовжувати власну дорогу до свого кінця.

Покладатися на Долю і на Покликання, згораючи у моменти їхніх конфліктів. Падати на коліна на луках слів, задихатися їхнім пронизливим ароматом без права на невідтворення, байдуже проходження повз, миттєве розпруження волі, одміряної і вичерпної. Сходження до світла, візантійщина себеосягання, себепроникнення чи себевтрачання, сенсовна у межах плоті, окресленої недосконалими неповторними лініями, означеними запахами, кольором очей, шкіри, формою носа та уст, способом вимовляти окремі звуки, наприклад, шепелявити чи заїкатися, чи характерно оголювати зуби в посмішці, чи морщити носа, чи шокувати співрозмовника невихованістю, бризкати на нього слиною, захлинаючись від емоцій.

Безпомильно реагувати на проминання, намагатися бути у подуві вітру щосекундно, невтомно засвідчувати всесвіту своє життя, своє биття серця, думки, допоки їм одміряно фіксувати вічність. Безстрашно дарувати себе їй, одночасно ж кожну свою клітину заселяючи вічністю із думкою про смертність.

Журнал «Ї», число 17 / 2000

*
Нагору