Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Євген ГУЦАЛО
ІМПРОВІЗАЦІЇ ПЛОТІ
Епос-ерос

ЛЮБОЩІ

ЛЮБОЩІ
...вона вимикає телевізор, що стоїть у кутку біля письмового столу, ставить на стіл пляшку сухого вина, щоб була напохваті біля ліжка, ставить тацю з виноградом і починає повільно роздягатися, а ти вже лежиш у ліжку й іронічним поглядом стежиш, як вона роздягається. Вона любить роздягатися, у неї цілий ритуал, і вона любить, щоб за нею в цей час спостерігали. Досі ви зустрічалися в різних її подруг по різних куточках Києва — в тих подруг, у яких була в цей день вільна квартира для вашого побачення. А сьогодні ти вперше у її квартирі. Вона роздягається, дивлячись то в дзеркало, то в твої очі: дзеркало для неї є начеб твоїми очима, а твої очі для неї є начеб дзеркалом. Зрештою, вона таки лягає в ліжко, й ти обома руками береш її великі груди, цілуєш найближчий сосок довго й протяжно, й тоді вона мурчить, щоб поцілував другий сосок, щоб не кривдив другий сосок, і ти довго цілуєш їй другий сосок, аж поки вона починає звиватися міцною тілистою постаттю і, заплющившись, просить, щоб ти йшов до неї, і ти, відірвавшись від тугого соска, йдеш до неї, відчуваючи тепло її піхви, відчуваючи легкий струм від того тепла в усьому тілі й солодке збудження в голові. Тепер ти цілуєш її губи, які спершу прохолодні, та дедалі гарячішають, які спершу хоч і широко розтулені, та ще якось недостатньо піддатливі, й дедалі вони стають піддатливіші, у них більшає тепла й збудливості, а ще водночас безборонності й беззахисності, отієї начебто безвольної покірливості, яка збуджує по-особливому, бо чим більше безвольної покірливості, тим більше ти й збуджуєшся. Ти володієш цією жінкою, вона тобі віддається, щоб ти володів нею, але тебе під час акту переслідує чи то підсвідоме, чи то свідоме відчуття, що належить вона тобі не повністю, а тобі хочеться все більшої й більшої повноти оволодіння нею, тобі хочеться ще глибше ввійти в неї, але стримують якісь фізичні межі й можливості, які не можеш перебороти, й вона також не здатна розширити свої межі для тебе — аж так, щоб цих меж зовсім не існувало, але ж бажання повного розчинення в цій жінці не зникає, й ти силою волі розпалюєш у собі це бажання, начебто все це таки можливо всупереч і наперекір відчуттю, що це повністю таки неможливо. Дедалі більшає в тобі знеможливого тепла від цієї жінки, від твоїх бажань, від твоїх намагань, від тієї радості, що ця жінка підтримує в тобі ці бажання та намагання, що вона допомагає в цьому всіма рухами свого тіла, своїми цілунками, своїми стогонами й примовляннями, навіть вогко-туманним зблиском у щілинках зрідка розклеплюваних повік, де в хмільному чаду запаморочення спалахують і гаснуть, спалахують і гаснуть її очі, які стали нестямними. Гострота відчуття цієї жінки, бажання остаточно злитися з нею наростають не тільки в твоєму тілі, а й у голові, в мозку, де начебто більшає та більшає світлої радості чи радісного світла, й ти вже відчуваєш наближення найзбудливішої і найгострішої миті — і, мабуть, жінка також відчуває, ти вгадуєш це з її уривчастого дихання, з притлумленого стогону, в якому начебто побільшало голодної тваринної хіті, вгадуєш з іще темпераментніших рухів її тіла. Здається, вона також усю себе вкладає в своє бажання — й не може остаточно вкласти, начебто є якась межа... Начебто є якась межа, яку ви переступаєте — й не в змозі переступити... А здатні лише найпалкіше прагнути її переступити... Й незважаючи на все це, й зважаючи на все це, найбажаніша гостра мить наступає, скоро має наступити, це чудесний стан передчуття цієї миті, цей стан ти хочеш відчувати якомога довше,— а тому тепер, затримуючи в собі цей стан, ти все прагнеш не так пришвидшити настання цієї миті найповнішого злиття, а відтягнути його, відсунути в часі якомога далі, аби довше насолоджуватися передчуттям миті злиття, аби якомога довше відчувати собою оцю жінку саме в такому стані, теж у такому стані, аби й вона розтягувала в собі тривожне бажання передчуття, прагнучи його — й водночас не пришвидшуючи настання миті злиття. Ще, ще, просить жінка, ще, ще, ще... Мабуть, це її благання, мовлене вогкими припухлими губами,— наче благання про порятунок, мовлене чи то до тебе, чи то до когось іншого, витвореного її свідомістю в напівзабутті,— змушує ще ближче припасти до неї, ще безтямніше злитися з нею в поцілунку, відчуваючи її зустрічне бажання так само злитися з тобою в поцілунку, змушує намагатися ще глибше ввійти в неї, в її єство, в її піддатливу безмежність, яка весь час залишається спокусливою піддатливою безмежністю, змушує тебе ще безоглядніше опанувати нею всією і таки розчинитися в ній. Так сподіване, так очікувано, так бажано, зрештою, настає ця мить, якої ти прагнув, якої ти домагався, якої ви вдвох домагалися, з тебе вивергається солодкий струмінь, який увінчує твої домагання, цей струмінь пронизує усього тебе, наче весь ти спалахуєш цим струменем, і гостре, яскраве полум'я спалахує у твоїй голові, де стає ясно, весело, щасливо, задоволене, й ти торжествуєш, вигукуючи щось. Мить злиття відбулася, й хоч вона вже минула, та здається, що вона триває. Стався вибух, і хоч він минув, та тобі здається, що він ще триває, що ти все ще у владі цього вибуху. Жінка мовчить, заплющивши очі, дихає крізь піврозтулені губи, й ти, ледь розплющившись, ледь глянувши на неї, знову заплющуєшся, позираючи не так у темряву, як у свої відчуття, які ще не минули, які ще минають, бо зберігається торжество в тілі, триває збудження втіхи. Здається, нічого подібного ще не було, і вже тобі не віриться, що в інших випадках з цією жінкою і з іншими жінками було так само добре, ти так само доходив екстазу, й так само казав тоді подумки собі, що нічого подібного з тобою не бувало!.. Здається, ти сягнув того стану, якого хотів сягнути, й більше ніколи не сягнеш чогось схожого, та й не може бути щось схоже, та й навіщо тобі те схоже, коли це не минулося, коли ти цим переповнений!.. Ти обіймаєш жінку, вона піддається твоїм обіймам, але її обійми дедалі кволіші, безпристрасніші, і ця кволість і безпристрасність її обіймів мимоволі передається тобі, ти мимохіть пригасаєш, і вже наче поменшало світла в твоєму тілі, в голові вже нема недавньої ясної розпростореності, яка, здавалося, дорівнювалася розпростореності всього білого світу, дорівнюючи тебе самого до розпростореності всього білого світу. Жінка намагається обережно вивільнитися з твоїх обіймів, її руки — як сонні риби, які плавають біля твоїх рук, теж схожих на сонні риби, й ти допомагаєш їй вивільнитися, лежиш біля неї на спині, відчуваючи знемогу у всьому тілі, й ще наче відлунює в твоїй свідомості передзвін недавньої радості, яка ще не перестала бути радістю, схожої на яку більше нема. Ти повільно проводиш долонею по жіночих грудях, чіпаєш пальцями її соски, ти наче хочеш упевнитися в присутності цієї жінки, що саме вона щойно була, ще залишається часткою тебе самого, бо ж мовби перелився в неї, а вона мовби перелилася в тебе, ви ще наче щось двоєдине. І так, і ні. Й чи то вже вона віддаляється від тебе, чи то ти віддаляєшся від неї, зберігаючи відчуття всього того, що відбулося між вами... Й тане саме відчуття, віддаляючись у пам'яті, хоч і не так багато часу минуло після миті злиття, після вибуху, після сліпучого спалаху в голові, після розпросторення всього єства... Жінка, також лежачи на спині, відпочиває, її рука плаває по тобі, і якийсь той рух її руки — наче поза її свідомістю, наче то потреба самої руки плавати по тобі, і тобі приємні доторки її пальців, її долоні, доторки її ліктя. Ось вона розплющується, в неї великі очі, притомлені, з легесенькою тінню смутної радості в олійних зіницях, але якісь дивно вивільнені. Так, дивно вивільнені, мовби позбулися якогось тягаря,— й ти міркуєш: якого ж саме тягаря? А-а, здогадуєшся, позбулися тягаря бажання, тягаря прагнення насолоди, тягаря очікування злиття і вибуху,— тепер усе це позаду, тому-то в очах віддзеркалюється оце внутрішнє вивільнення її душі, тепер її душа спокійна й вдоволена, трохи навіть зажурена. Ти вглядаєшся в очі жінки, наче сподіваєшся там, як у безмежному небі, побачити тікаючий хвіст комети — тікаючий хвіст комети всього того, що відбулося між вами, що ви вдвох звідали, що ви подарували одне одному, але її очі — як близька й водночас дуже далека зоряна туманність, і, здається, ні в який електронний телескоп уже нічого не роздивишся. Ти їй усміхаєшся вдячно, вона вдячно усміхається тобі, вона мовби впізнає — невже це ти? Невже це ти? Торкаєшся губами її губів, її губи легенько відповідають на поцілунок — і в її поцілунку кволішає та кволішає пам'ять про те, що між вами відбулося, у вашому спільному поцілунку вже так мало тієї пам'яті, лише слабеньке нагадування, й ти рішуче відриваєшся від її губів, рухом лівої руки береш пляшку вина на письмовому столі. Від терпкого хмелю прохолодного зеленого вина скоро яснішає в голові. Ти даєш пляшку з вином цій жінці, й вона, спершись на лікоть, п'є дрібними обережними ковтками, заплющившись, наче вона й не вино п'є, а обіймається з тобою.
Повертає пляшку тобі, й ти знову припадаєш до вина, втішаючись хмільним чаром винограду, заповнюючи в собі якусь дивну пустку. Ось ще недавно цієї пустки не було, ти був сповнений усім тим, що в тобі народжувалося й наростало, що в тобі викликала й чого від тебе потребувала ця жінка, а тепер усе це минулося, душа обертається на зяючу пустку, яка потребує заповнення, і випите вино хмелем увіходить у душу, обертає її на хмільну, душа вже не пустка, вино дарує їй свою радість, бо душі так не хочеться повнитися несподіваним смутком, що невідь звідки напливає. Але його вже немає, того смутку, вино прогнало смуток, і пляшку зеленого вина ти знову повертаєш жінці, й вона повільно п'є, ковток за ковтком, з тихою вдячністю в очах, з виразом несподіваної присоромленості на обличчі. Випите вино і розбавляє твою прострацію, і притлумлює, і проганяє, тепер ти хоч і поряд з жінкою, але вже помічаєш не тільки її, а й сонячний день київської осені у вікні кімнати і у віддалених дверях на балкон. Кімната на другому поверсі, вікном виходить у двір, у кімнату долинають голоси дітей, що граються у дворі, й подеколи ця їхня близькість, їхній азартний сміх, їхні раптові вигуки створюють ілюзію, що вони мало не в самій кімнаті, мало не ваші свідки, мало не бачать вас обох. Видніють верхи каштанів, їхні розсядисті шапки ще пишні, ще густо-зелені, лише деякі листки по краях беруться ламаними лініями жовтизни, а деякі зигзаги по краях листя уже оторочено багрянцем. Сонячне проміння розкошує на густих верхах каштанів, розкошує і над дахом ближчого цегляного будинку, і в синій безодні неба, якого хоч і небагато, але все-таки видно з кімнати, і небо це синє іскриться від щедрого сонця, якого не видно, воно сховане стіною будинку праворуч, але цього будинку також не видно. Цвітуть на балконі чорнобривці, цвітуть айстри в глиняних горщиках, над ними в'ються оси, яких так багато в Києві восени, саме в такі сонячні вересневі дні. З перехлюпу дитячих голосів раз і вдруге долине пташиний щебет, долине — й згасне, невидні пташки теж наче присутні в кімнаті, все бачать, але ні з чого не дивуються, вони звикли не дивуватися ні з чого. Бадьорий настрій погожої осені доточує ваш настрій, ти в несподіваному пориві припадаєш до жінки, обіймаєш її гаряче, й вона тобі відповідає так само несподіваними гарячими обіймами, у твоїй пам'яті спливають біблійні рядки царя Соломона про Суламіф, і ти вже відкидаєшся вбік від жінки, щоб уголос згадати мовлені біблійним царем слова про кохання, але стримуєшся. Але стримуєшся, бо начебто вже казав комусь отакі слова звідти — з «Пісні пісень». Начебто вже була колись отака ситуація, і день такий самий осінній розкошував надворі, й діти з птахами так само щебетали надворі, й фіалково-синє небо повнилося іскристим мерехтінням щедрого сонця, й ти переживав з якоюсь іншою жінкою такі самі почуття, а може, ще й глибші, й так само тоді мимоволі згадалася мовлена царем Соломоном пісня пісень, мовлена до Суламіф. Коли це було? Де було? І чи було взагалі?.. Й ти мимоволі всміхаєшся. А жінка, яка лежить поряд, запитує поглядом, чого ти всміхаєшся. Але ж не станеш ти їй пояснювати, чого всміхаєшся, чомусь тобі не хочеться сьогодні говорити ні про царя Соломона, ні про його Суламіф. Бо які ви — цар Соломон і Суламіф?.. А може — у чомусь і цар Соломон, і Суламіф, але тобі зараз не хочеться більше про це думати, повторюватись, бо колись-таки, мабуть, справді думалося вперше, не повторювалося... хоча й тоді, коли поміркувати, думалося не вперше, таки повторювалося... Ви допиваєте зелене вино, жінка дістає з письмового столу гроно винограду, відриває пальцями в рожевому манікюрі продовгасту димно-лілову ягоду, кладе тобі в рот, ще відриває одну димно-лілову ягоду, кладе собі в рот. Ви їсте виноград, ягода за ягодою, і солодкий сік винограду збуджує вас так, наче то й не сік з ягід, а вино, й ви їсте виноград ягоду за ягодою, ягоду за ягодою, аж поки ще недавно такого важкого грона не стає, самий лише безпорадний скелетик зостається від нього, а жінка викидає смішний виноградний скелетик через відчинені балконні двері — наче в синє небо, поміж дитячого і пташиного щебету, її рука пускається в якусь безтямну, засліплену плавбу по твоєму тілу, ти добре відчуваєш, як пливе її рука — спершу на грудях, далі на животі, й твоя рука так само пускається в плавбу по її тілу, надовго затримуючись на грудях. Але тоді твоя друга рука наче згадує сама про себе, раз ти про неї забув, раз ти про неї не міг згадати, й ця друга рука, оживши, теж пускається в плавбу по її тілу, пливе по спині, неквапно сягає стегна — й зупиняється. Рука наче заблудилася, далі поволі опускається нижче й нижче, - жінка перевертається на спину, вільніше кладе ноги, й тепер твоя рука допливає до тієї гавані, до якої й прагнула, й тепер ти пучками пальців торкаєшся до її вогкого й теплого міжпашшя. Ви злилися в поцілунку, одна твоя рука голубить її груди, друга твоя рука гладить і пестить її міжпашшя, її рука уже завершила свою плавбу, опинившись у тебе в міжпашші, і ти відчуваєш на собі доторки цієї руки так, наче то пожадливий і лагідний посланець її жіночого єства, що в такий спосіб шукає тебе, зближується з тобою. Десь далеко в свідомості, мало не поза межами свідомості, опиняється осінній день київської осені, він бринить ледь чутною струною, дедалі сильніше в тобі наростає потяг до цієї жінки, зникають рештки ще такої недавньої спустошеності, прострації, тепер ти й оновлюєшся, й відроджуєшся, знову стаєш таким пожадливим, яким був годину тому, тепер замість недавньої скутості знову повертається розпростореність у твоє тіло, голова безмежнішає, наче там усе яскравіше займається живлюще й цілюще світло. Ой, шепоче жінка, ой, не можу. І горло її ледь-ледь бринить від далекого стогону, який іще й не стогін, а тільки слабенький передвісник стогону. Але ти не квапишся, тобі нікуди квапитися, ти хочеш якомога довше відчувати в собі ще віддалене, хоч уже й настійливе прагнення цієї жінки, хай цей стан затягується й затягується, хай ще від нього знемагаєш і знемагаєш, але водночас хай стан цей дужчає, аби ти знемагав від нього сильніше, але хай і цей стан розтягується довше й довше, і хай жінка біля тебе знемагає, хай оті розрізнені сплески стогону в її горлі стають усе нутряніші, все тваринніші, хай доторки її руки стають усе хижіші. Так, хай доторки її руки стають усе хижіші, але й не втрачають ласки й тепла жіночих пестощів, хай вона подеколи, здається, ладна буде тебе не так голубити, як рвати, шматувати, хай вона в своєму поцілунку все більше пускає в хід зуби, спершу покусуючи, а потім і кусаючи, бажаючи тебе згризти, з'їсти, хай у ній самій і в її бажанні все дужче пробуджується не просто тваринне, а й звірине. Ти відчуваєш у її хіті оце тваринне й звірине, воно тебе трохи і дратує, і відштовхує, і навіть не подобається, але воно водночас і вабить, і притягує, і запалює, ти хочеш цю жінку звідати ще й такою, бо й така — вона теж жінка, бо біля неї такої — ти теж чоловік. І у відповідь у твоєму єстві теж пробуджується не просто тваринне, а й звірине, ти вже не просто цілуєш її в губи, ти вже кусаєш її — спершу в куточки губів, далі в губи, далі за язик, який у неї нервово тріпоче в роті, й вона скрикує від болю, навіть сахається, але не відривається від тебе, у неї вже біль минув, завдавши їй миттєвого раптового удару, й тепер вона знову якомога тісніше пригортається до тебе, й ти так само тісніше горнешся до неї, наче вже в таких обіймах може ввійти тіло в тіло — чоловік у жінку, а жінка в чоловіка. Не можу, йди швидше до мене, шепоче жінка і робить спробу вивільнитися з твоїх обіймів і лягти зручніше для тебе, але ти стримуєш її, твої обійми так само чіпкі й дужі, хай вона лежить так, як лежить. І хай лунають її все гостріші горлові стогони, здушені й сапкі, наче то в її нутрі гарчить звір, гарчить ще не кровожерно, але погрозливо, цей звір ще в неволі, він ще тільки прагне вирватися на волю. Нехай гарчить, думаєш ти, нехай проситься на волю, тобі кортить усе дужче дражнити цього звіра. Й відчуваєш, що у відповідь на той тихий рик із жіночого горла вже стиха рветься рик із твого горла, наче і в тобі поволі просинається звір, просячись на волю, прагнучи волі, він іще не кровожерливий твій звір, але хто знає, хто знає. Ти вже хочеш цієї жінки, ти вже ладен узяти її, вона вже давно ладна віддатися, але зусиллям волі ти стримуєшся, перемагаєш своє бажання, ти хочеш і далі дражнити її звіра, який хижішає, й хай вона дражнить твого звіра, який також хижішає. Жінка стогне, кусає твої губи, й ти відчуваєш, як її рука, що гладила твою спину, впивається в тебе пазурами, смуги болю залишаються на твоїй спині, й спершу цей біль несподівано-дражливий, ти хочеш вирватися з обіймів, але вже скоро біль пригасає і навіть видається приємним, і ти вже не думаєш вириватися, а тільки даєш безумну волю своїй руці в її міжпашші, наче хочеш роздерти, й жінка, задихаючись, шепоче, що їй добре, що їй дуже добре, ой як же їй добре, вона кличе тебе до себе, ну йди ж до мене, іди, але ти ще не йдеш, хай вона ще попросить, хай вона помучиться, тобі хочеться, щоб вона мучилася, щоб просилася, бо то для тебе наче й не муки, а голос її нестямної пристрасті, яку б ти слухав і слухав... Зрештою, щось тебе зводить, щось підштовхує, ти йдеш до неї і, не відриваючись губами від її губів, ти входиш у неї, входиш з миттєвою легкістю, наче не ввійшов, а тобі лише здається, що ввійшов, і жінка протяжним здушеним стогоном виказує тобі свою вдячність, а ти радий зближенню, водночас не перестаєш потай дивуватися, що вона така велика, така безмежна, що ти прагнеш у ній уміститися — й тебе так мало, щоб заповнити її безмежжя. Але в засліпленому відчаї, відчаї бажання ти таки намагаєшся оволодіти всім її жіночим безмежжям, хоч це й неможливо, намагаєшся опанувати всією нею — з якоюсь і злістю, і люттю, і невтоленою спрагою. Ви знову злилися, здається, вже не можна бути ближче одне з одним, але знову це якесь неповне злиття, й ти почуваєшся так, наче перед нею у чомусь винуватий, наче вона в чомусь перед тобою винувата, наче ви в чомусь взаємно ошукуєте одне одного,— й фатально не може бути так, щоб ви не ошукували одне одного. Жінка обома руками обіймає тебе за спину, її нігті впиваються і впиваються в твою шкіру, губами вона хоче не тільки всього тебе ввібрати, втягнути в себе, а й дає тобі змогу, щоб ти своїми губами ввібрав її всю в себе, й ніхто нікого не може ввібрати в себе, хоч ви й намагаєтеся, бо не можна переступити якусь межу, яка мовби повинна була зникнути, але вона не зникла, вона є, є, є!.. Ти наче борешся з цією жінкою — за цю ж саму жінку в ній самій, а вона наче бореться з тобою — за тебе ж самого в самому тобі. Акт вашої любові — це не просто сутичка її жіночої статі з твоєю чоловічою статтю, це таки боротьба двох ваших статей — чоловічої і жіночої, навіть ваш статевий акт не боротьба, а війна статей — чоловічої з жіночою, і жіночої з чоловічою. Ви так втягуєтеся в цю війну, з таким завзяттям віддаєтеся війні, що все перестає існувати, все неймовірно далеко відсувається за межі свідомості, а в свідомості — лише перебіг самої цієї війни. Ще трохи, ще трохи, ще, ще!.. У вашому єдиноборстві ти, здається, зробив уже все, що міг, але не здолав, не опанував цією жінкою повністю — навіть не зважаючи на те, що вона тобі всіляко допомагає, щоб ти опанував нею остаточно, вона ще раз до крові скородить твою спину гострими пазурами, заохочуючи тебе, й ти стогнеш, бо так тебе пече той біль, ти робиш ще якесь несамовите зусилля — й це зусилля не тільки твого оскаженілого тіла, а й ошалілої свідомості, й тебе всього пронизує великий біль, але це біль солодкий водночас, біль радості й торжества. Й ти ще глибше намагаєшся ввійти в цю жінку, щоб продовжити біль радості й торжества, бо, здається, тільки так і можна продовжити цей біль: ще ближче припадаючи до жінки, ще глибше входячи в неї, бо ж так не хочеться втрачати в собі це відчуття болю, болю-перемоги, болю-втіхи, болю-насолоди. Та не кричи, шепоче жінка, та не кричи, бо сусіди за стіною почують, бо діти надворі почують. І вона вже не впивається пазурами в твою спину, а лагідно гладить, наче дитину, заспокійливо й ласкаво, наче мати, і в її примружених щасливих очах, які мовби очищені стражданням радості, зблискують іронічні іскорки. Ти ще відчуваєш у собі той пронизливий біль сім'яного виверження, від якого на мить запаморочилося в голові, ти ще не отямився від болю, запамороченням ще затьмарена голова, й це запаморочення пригасило вдоволення, але дедалі запаморочення минає, у голові яснішає, і з-під уламків виснажливого запаморочення пробивається ота радість, заради якої і в ім'я якої ти вів цю жахливу війну з жінкою, здається, переміг. Ти переміг? Та ні... Вона перемогла? Може, й вона перемогла, хіба тобі це дано знати, адже вона також вела цю жахливу війну з тобою, а може, вона так само не перемогла, як і ти... Перемога, яка ще за відчуттям тобі не видається за поразку, але щойно хлинуть у душу струми спустошення — й ти вже вловлюватимеш щось у собі зрідні поразці. Мить за миттю спливає — і вже тобі подаленіла ця жінка, яка лежить поряд з тобою, напливає хвиля відчуття, хвиля за хвилею, й ти остерігаєшся розплющитися, щоб вона в твоїх очах не прочитала відчуження... але й вона заплющилася, але й вона ховає свої очі, мабуть, здогадується, що саме зараз ти можеш прочитати на їхньому денці, тому й не хоче, щоб ти читав, тому й заплющилася. Вас тепер об'єднує мовчання, яке вагоміше за всі слова, які б ви могли сказати, й таки для обох добре, що ви мовчите, розгубивши всі слова. Немає вже недавнього дзвону в тілі, немає недавньої сліпучої ясності в голові, знову тебе опановує прострація, коли нічого не хочеться, коли навіть згадувати не хочеться те, що відбулося, а не тільки загадувати щось наперед, і ти поринаєш у забуття, наче тонеш у своїй спустошеності, і крізь морок забуття ледь долинає дитячий і пташиний щебет знадвору, цей щебет гасне, мовби теж тоне у мороці твого ж таки забуття... Раптом ти схоплюєшся. Щось сталося, але що сталося? Оторопіло вдивляєшся в широке обличчя жінки, це обличчя схилилося над тобою, усміхається ясними безхмарними очима, усміхається губами,— й ти розумієш: це ж вона тебе поцілувала в твоєму короткому сні-забутті, сні-маренні, ти чуєш на своїх губах дражливий доторк її поцілунку, дражливий і прохолодний, несподіваний доторк, тому й прокинувся ошелешено. Переборюєш свою раптову дражливість, вимушено відповідаєш усмішкою на її щиру усмішку, заспокоюєшся. Жінка низько схиляється над тобою, цілуючи, й ти її цілуєш — без бажання, без пристрасті, і в її губах також нема ні бажання, ні пристрасті, це чужі губи, й не скажеш, як ще зовсім недавно ти прагнув цих губів і як ці губи прагнули тебе, зовсім не скажеш, як вони тебе вбирали в себе, як ти своїми губами вбирав цю жінку... ох, і думати про це не хочеться, бо навіть саме думання в цю мить завдає внутрішнього дискомфорту... й ти відсторонюєшся, а що. жінка тягнеться до тебе, ти зводишся з ліжка. Зводишся з ліжка, винувато-заперечливо всміхаючись цій жінці, береш на письмовому столі важке гроно лілового винограду, надскубуєш ягоду й кладеш собі до рота, а ціле гроно віддаєш жінці. Вона бере виноград обома руками, також надскубує ягоду, роздушує її повними губами — й тоді вже починає жувати. Ви жуєте виноград, стомлено-спокійно дивлячись одне на одного, потім ти зводишся і стаєш посеред кімнати. Заглядаєш у високе дзеркало, яке стоїть в кутку біля серванта,— в дзеркалі відображаєтесь ви обоє, а ще відображаються вікно та балкон, барвистий клапоть живої осені, синій клапоть вересневого дня. Похитуючись, наче п'яний, заклавши руки за шию, чуючи велику знемогу — знемогу радості — в усьому тілі, ти ступаєш крок, другий крок до балкона. І простір дня дедалі навальніше вривається в кімнату. Крім будинків ліворуч і праворуч, крім стіни будинку через двір, крім самого двору, де граються діти поміж каштанів у буйній зелені, вже розкішно дозрілій, з колючими біласто-зеленими бомбочками необлетілих плодів, є ж бо ще безодня нескінченного блакитного неба, яке в місті завжди видається невільником — полоняником камінної тюрми, а зараз воно таке манливо-кличне, манливо-безмежне, мовби всеосяжна ілюзія, ілюзія-наркотик. Ти спрагло причащаєшся цієї ілюзії-наркотика, ще ступаєш крок-другий до відчиненого балкона, стаєш на порозі, як раптом жінка біжить слідом за тобою, обіймає за плечі, намагаючись відтягнути від балкона, злякано бубонячи, що їхній балкон на ремонті, хіба ж ти не бачиш ось збоку біля стіни підвішеної на мотузках дерев'яної люльки, у люльці стоїть відро з цементом, якийсь робітничий одяг лежить, люльку мотузками підв'язано до блоків, які видніють вгорі біля даху, а залізні поручні з балкона вчора знято, їх десь там зварюють, так що, будь ласка, відступися від балкона, якщо ти в такому стані не хочеш звалитися з балкона, — й ти слухняно відступаєш від балкона в глибину кімнати, трохи настраханий, бо й справді не помітив, що балкон на ремонті, без поручнів, ти справді хотів ступити далі, забувши, що роздягнений, — і тепер, ще до кінця не осягнувши, що б могло статись, якби ти ступив на балкон без поручнів, якби вона того не помітила чи забула про ремонт, розгублено обіймаєш її за плечі, відчуваючи, як у твоїх грудях наростає холодок і як далеко-далеко відсувається від тебе і строкато-барвиста осінь у вікні, і ця жінка, яка тебе острашливо-лякливо обіймає, наче їх і нема, а є перед очима оте велике неогороджене провалля світу, в яке ти несподівано зумів заглянути.

...як у діда Марка померла його баба Оля, то старий унадився на цвинтар на її могилу. Навесні сам засадив могилу квіточками, поставив оградку, пофарбував голубою фарбою. А то піде на могилу ополудні, чи ввечері, але ж немає й поночі. Ну, думаємо вдома, недовго наш дід Марко журився за бабою Олею, знайшов когось для душі. То й питаємо якось, де це він пропадає. А на цвинтарі, каже. Поночі, питаємо. Поночі, каже. Раз отак поговорили, другий раз поговорили. Бачимо, бреше старий, не хоче признаватися. Якось споночіло, немає діда Марка до хати, немає й немає. То жінка посилає мене — піди пошукай. Де, питаю — на цвинтарі? На цвинтарі, сміється жінка. То я й подався на цвинтар. А цвинтар у нашому селі біля річки на кручі. Літо, пахнуть липи, зірки світять, а я, дурень дурнем, іду на цвинтар шукати діда, хоча якого дідька йому там бути. Вже й могилу баби Олі видно, а діда Марка біля могили таки не видно, як я й думав. Уже вертатися хотів, аж глип трохи вбік — сидить щось під кущем бузку. Придивляюся — дід чи не дід? Підходжу ближче — а воно таки дід Марко. Це ви, діду, питаю, чого це ви сіли на землю і мовчите? А старий мовчить, наче не чує мене. Підходжу ближче, торкаю за плече: може, заснув та й спить собі. А дід не спить, озивається тихенько: «Поглянь, яка кругом краса». Мені й заціпило. Бо все ж таки прийшов на цвинтар, до покійниці, то яка тут краса. А воно й справді краса — ніч літня, місяць світить, зірки, внизу під кручею річка блищить, у річці під вербами купається хтось, голосно пересміюються. Дід Марко ото й милується, як мала дитина. Ходімо додому, кажу, пора. А я ще не налюбувався, каже. То завтра прийдете й долюбуєтесь, кажу. Завтра можу не застати, каже, бо завтра гроза чи негода, то вони не поприходять. Хто не поприходить, питаю. А дівчата оці, що під вербами, каже дід Марко. Вони, каже, пороздягалися й купаються голяка, а я дивлюся. Подивися й ти, каже. Я отак і вчора дивився, й позавчора, каже, але вчора й позавчора не приходили, а ниньки поприходили. Та на що ж ви дивитеся, питаю. А як дівчата купаються, каже. А воно вам треба, питаю. А я не знаю, каже, треба чи не треба, тільки я дивлюся. І що ж ви бачите, перепитую. Та як дівчата купаються, знову дід Марко мені, вони отак під місяцем посеред ночі люблять купатися голяка. Та чи ви не бачите, кажу йому, що вони вже позодягалися й ген пішли берегом. Пора і нам іти додому, кажу, бо дівчата покупалися й пішли. Крекче дід Марко, зводиться з землі, й ми теж ідемо додому. А я собі думаю. Думаю: оце так старий, так журиться за своєю покійницею, так ходить на її могилу. Авжеж, і журиться, і на могилу навідується, але ж йому дівчата в голові, та ще не одна, а кілька, та ще як вони в річці посеред ночі купаються, та ще голяком. Отакий парубок дід Марко, живий про живе думає, хоч і сам до пуття не знає, нащо йому те живе здалося.

...чого ти нервуєш? Не треба нервувати, я ж договорився з Аїдою, правда ж, Аїдо, значить, я перший піду з нею, а потім уже ти підеш, так що почекай. Постій отут, біля туалету, й подивися на стадіон «Динамо». Так, наче ти чекаєш з туалету. Хочеш, візьми мою цигарку, покури, потім віддаси, коли я повернуся. Давай підсадимо Аїду на оцей бордюр, отак, отак, о. Тепер я сам залізу на бордюр, о, мене підсаджувати не треба. Ми підемо з Аїдою" отуди за кущі, до тенісного корту, зараз там ніхто в теніс не грає. Хай собі ліхтарі світять, бо ж ніч, уже десь дванадцята година. Але тільки ти не дуже нервуй. Я ж договорився з Аїдою, то я першим піду, а вже потім ти, правда ж, Аїдо? Я скоро повернуся — й ти підеш, тільки не дуже смокчи мою цигарку, бо в мене остання, а як я добряче вип'ю, то не можу не покурити.
...у нас торік нічого такого не було, а було. Приходить бухгалтер з контори додому, десь після обіду. На веранді стоїть диван, а на дивані хтось спить. Подумав, може, гість якийсь добився з дороги. Пошукав жінку в хаті, поза хатою, щоб спитати. Нема жінки. Бухгалтер до гостя на диван — аж то їхній сільський джиґун і п'яниця Савка. Всі знають, що він джиґун і п'яниця, й бухгалтер знає. Ти чого тут спиш, розбудив його. А хіба не можна, прочумався Савка. Чого ти спиш посеред білого дня в моїй хаті, а не в своїй, кричить бухгалтер. А хіба не можна, варнякає Савка, де хочу — там і сплю. Та чого ти тут спиш, кричить бухгалтер. Бо зайшов та й заснув, блягузкає Савка. А де моя жінка, питає бухгалтер. А я за твоєю жінкою не дивлюсь, це Савка, дивися за своєю жінкою сам. Не бреши, розпалюється бухгалтер. Сам ти брешеш, а я слухаю, це Савка. Ану марш з моєї хати, це бухгалтер. Мене й просити не треба, я сам піду, це Савка, вже й поспати не можна. І пішов. А бухгалтер зі своєю жінкою посварився, місяць жив у батька-матері. Вже пересердився, вже б і радий помиритися з жінкою, але вона не йде миритися з ним. Він чекає, а вона не йде. А чого я маю з таким дурнем миритися, плеще по селі. Ну, коли не йде миритися, то він ще дужче сказився, ще дужче приревнував до Савки. І сам подався миритися. А по дорозі стрів свого приятеля й наговорив йому, що, може б, не йшов миритися, але дорого йому жінка обійшлася — і весілля справив, і золоті прикраси купив, і хату поставив, і меблі в хату купив, то чого все має дурно діставатись якомусь Савці? Той Савка однаково не зуміє оцінити чужої людської праці, все проциндрить, хай на дурничку пасеться в селі по інших жінках, а він, бухгалтер, не такий уже й йолоп, як його жінка думає.

...я тебе дуже прошу: забери свого собаку, цього біснуватого Міккі. Ну чого він гавкає весь час? Гавкає й гавкає. Зачини його в сусідній кімнаті, хоч не так буде чутно, як гавкає. Гавкає, бо любить тебе? Ревнує? Тим паче зачини в сусідній кімнаті, хай там любить і ревнує. А ти любиш віддаватися при Міккі? Ну й мазохістка, навіщо ж так мучити собаку? Мучити собаку за те, що любить тебе? А я от не звик брати жінку при собаках, при свідках, мене твій Міккі дратує. Я тебе прошу, не вмовляй, зачини в сусідній кімнаті. Бо одягнуся й піду, а ти залишишся зі своїм ревнивим собакою. Вибирай між мною і собакою. Вибрала? Ну й добре. Чуєш, як він гавкає і в сусідній кімнаті? Ревнує, сволота. Хай поревнує трохи, я скоро піду, в мене сьогодні часу не так багато, роздягайся швидше. О-о, як добре! Знаєш, колись я вже мав знайомого такого собаку, зовсім малесенький, кімнатна такса така. Було це більше двадцяти років тому, в одній квартирі біля Печерського мосту. Так там теж кімнатна такса гавкала, такі рулади виводила! Це в неї був наче музичний супровід, музичний коментар до того, що вона бачила в ліжку. Знаєш, її було дуже приємно слухати. Знаєш, тією кімнатною таксою можна навіть було диригувати з ліжка, зовсім не дивлячись на неї, бо вона дивилася на нас. Сиділа на килимі й весь час дивилася. Іноді підскакувала, аж завивала, з завиванням носилась поміж меблів, потім трохи заспокоювалася й знову сідала на килимі неподалік від ліжка. Й виводила рулади — голосніше чи тихіше. Коли ми затихали, то й такса затихала. Тільки зрідка повискувала нетерпляче, очікувала. А коли ми, відпочивши, знову займалися любов'ю, то й вона оживала. Так виспівувала, що було любо послухати. Виспівувала! Ми з тією жінкою розлучилися, а при випадкових зустрічах усе кімнатну таксу згадували. А що твій Міккі? Барбос барбосом, гавкає й гавкає. Та не гавкай, скоро вже піду, зостанетеся вдвох, ото ще дурнуватий собачий Отелло!
...я прийшов до них у відділ міністерства з кейсом, є в мене японський кейс, замикається на два замки, обидва з шифром. Я цей кейс завжди брав у Москву, бо в столиці в мене були якісь діла, а на діла я ходжу з японським кейсом. Фірмовий! У себе в Одесі з цим кейсом я ходжу рідко, бо які там у мене діла, то беру болгарський, простенький, два замочки без шифрів, немає що шифрувати. Значить, приходжу в міністерство, знайомлюся з редактрисою, затіваю розмову про мій сценарій. Читала чи не читала, затверджуватимуть чи не затверджуватимуть. А вона — читати читала, але затверджувати — не затверджуватиме. Бо в сценарії і те їй не подобається, і те не подобається, і те. Мовляв, треба брати на доробку, дотягувати, а тоді знову посилати на ознайомлення. Але ж, кажу їй, в Одесі читали, всім сподобалося, затвердили, сценарій треба запускати у виробництво, бо .горить план, а в Москві ось таке непорозуміння. А вона курить цигарочку, пускає дим: Одеса — то Одеса, а Москва — це Москва. Та я знаю, що Одеса — це Одеса, а Москва — це Москва, то чи не поїдемо до мене в готель? І киваю на японський кейс. Вона то на мене дивиться, то на японський кейс, і мовчить. І я мовчу, більше нічого не кажу, чекаю. Ну, думаю, тепер мій сценарій зовсім накриється пошле вона мене далеко — в Одесу. А вона докурила цигарку й каже — поїхали. Ми й поїхали. Приїхали в готель. У номері я поставив японський кейс на стіл і підморгую їй. Вона мовчить і дивиться. Я розшифрував один замок, розшифрував другий замок, знов підморгую їй, а вона дивиться. Потім як почав я виймати з японського кейса — і горілку, і шампанське, і коньяк, і червону ікру, і балик!.. І випили, і закусили, і в ліжко полягали. А в ліжку я її питаю — ну що, тепер уже подобається мій сценарій? В Москві мій сценарій такий самий, як в Одесі, чи в Москві мій сценарій навіть покращав?.. Прийняли мій сценарій, затвердили... Навіщо я з японським кейсом ходив у міністерство? Чом не залишив у готелі? Е-е, а якби моя редакторка скомандувала їхати до себе додому, тоді мені що — вертатися за японським кейсом? А так японський кейс зі мною, такий сценарій.
...о, поглянь на телевізор. Бачиш, хто виступає? Виступає відомий поет і відомий громадський діяч. Ото вже любить виступати! Цікаво, моргне зараз чи не моргне? Ха-ха-ха! Чого й кому він має моргати під час виступу? Колись ми жили з ним в одному будинку, ще коли я у Львові жив, а не в Києві. На якесь свято я зайшов до них з пляшкою горілки, випили — він, я, його жінка. А якраз тоді в нього був запланований виступ по телебаченню, здається, у різдвяній програмі, прямий вихід .в ефір. Каже нам, ви сидіть, а я мушу бігти на телестудію, я вам моргну, коли виступатиму, ви дивіться телевізор. Він побіг, а ми з його жінкою швиденько в ліжко, вона це діло колись дуже любила, не знаю, як тепер, тепер вона вже постаріла. Та й дивимося вдвох телевізор. Дають йому слово в програмі, він виступає, а ми чекаємо — забуде чи не забуде моргнути? Моргнув!
Ми вже так раділи, коли він моргнув, ото вже посміялися... Цікаво, зараз моргне чи не моргне. Чого він має моргати? А того! Може, в цей час він залишив свою жінку з якимось гостем удома, й договорився, що моргне, коли виступатиме по телебаченню. Гм, не моргає. Знать, постаріла його жінка, сама зараз сидить удома, нема ніяких гостей, а колись ох і любила це діло.
...було в Москві, ми з артистом Бондарчуком сиділи в ресторані готелю «Юність», вечеряли. А за сусіднім столиком сиділа дуже гарна білява дівчина. І все дивилася на мене. Вона дивилася на мене, а я дивився на неї. Потім я взяв і моргнув їй. А вона кивнула головою. Далі вечеряємо з артистом Бондарчуком, п'ємо по чарці, а я думаю, чого ж це вона мені кивнула головою. То я знову моргаю, а вона знову киває головою. Я тоді мовчки зводжуся і через увесь зал іду до дверей. А краєм ока бачу, що вона звелася і йде слідом за мною. У коридорі я викликаю ліфт і чекаю. Підходить білява дівчина, зупиняється біля мене й теж чекає. Вона мовчить, і я мовчу. Відчиняється ліфт, вона заходить усередину, і я заходжу. Я натискаю кнопку, п'ятий поверх. На п'ятому поверсі я виходжу з ліфта, і вона виходить. Я мовчу, і вона мовчить. Я підходжу до номера своєї кімнати, й вона підходить. Відчиняю двері, заходжу, й вона заходить. Я роздягаюся, й вона роздягається. Я ліг у ліжко, й вона лягла в ліжко. Вона мовчить, і я мовчу... Потім повставали, я замкнув кімнату, сіли в ліфт, прийшли в ресторан. Вона мовчить, і я мовчу. Вона сіла за свій столик, а я сів за свій столик біля артиста Бондарчука. Він мене навіть не запитав, куди я ходив. Потім за тією білявою дівчиною зайшла якась компанія, забрали її з собою. Вона пішла, не сказала мені й слова, і я їй не сказав ні слова, більше ніколи й ніде не бачив, навіть імені її не знаю, от-т-така дівчина!
...що, дзвонила Маргаритка? Кажеш, ночувала у свого єврея, у Борюсі? А своєму Анчарову сказала, що ночує в тебе? А як подзвонить Анчаров, то сказати йому, що вона в туалеті? Вона зараз прийде і дві-три години розказуватиме, як усю ніч трахалася з Борюсею, що він їй сказав, що вона йому сказала? Господи, Лесю, ти ж знаєш, що вона тобі скаже. Напиши їй записку і пришпили до дверей. Напиши, подзвонила твоя матуся
з лікарні, й ти побігла до неї в лікарню, повернешся через три години. Бо як пустиш Маргаритку на кухню, то що мені робити, чого тоді я прийшов зранку до тебе? Ти ж її не випровадиш до обіду. А так пиши записку й роздягайся, у тебе свій Борюся.
...охо-хо-хо, нічого ти не втямив ні в людській природі, ні в жіночій, особливо ж — у жіночій. Твоя жінка на чорне любила казати — біле, а на біле казати — чорне? А ти завжди заперечував, що чорне — це чорне, а біле — це біле? Відстоював правду? Й чого ти домігся своїм відстоюванням правди? Посварилися — розлучилися? Охо-хо-хо, тепер ти зостався сам на сам зі своєю правдою, а вона тобі потрібна? Вона тобі потрібна більше, ніж твоя жінка, яка вже не твоя? А треба ж було так. Жінка говорить на чорне — біле, й ти слідом за нею повторюй. Слідом за нею повторюй, що біле — це чорне, й ні в якому разі не намагайся доводити протилежне. Зрозумій, що жінці треба служити. Жінці треба догоджати. Жінку треба звеличувати. Мистецтво лестощів — прекрасне мистецтво, й то не чоловік, який не освоїв, не пройшов школу лестощів. Чи в тебе на язиці мозолі наростуть, коли ти казатимеш, що твоя жінка — найкраща в світі? Чи з тебе корона спаде, коли ти похвалиш, що вона найрозумніша? Що в неї молоді звабливі форми? Що в неї загадкові таємничі очі? Що в неї свіжий колір обличчя? Що вона чудесно співає, що вона незрівнянно усміхається, що в неї золоте серце, що вона щедра, великодушна, милосердна? Та за день можна знайти сто приводів, аби піднести їй настрій, а за той добрий настрій тобі віддячиться. Як віддячиться? Та вона справді буде з тобою і щедріша, і великодушніша, і милосердніша. Вона віддасть тобі все, що має. Вона тебе так любитиме, як ти того не вартий. Та вона тебе цінуватиме більше, ніж будь-яких інших чоловіків, хоч ти того не вартий, а вони вартніші за тебе. І будеш ти їй здаватись хоч і не таким великим, може, красенем, а таки красенем, і хоч не великим, може, мудрецем, а все ж не таким дурнем, як насправді. Бо то мистецтво мистецтв. Компліментів. Тут ще ніхто не програв, тут взаємний виграш. Завжди виграш. Ти завжди переможець, завжди на коні.
...коли це було? Теплий літній день, в аеропорту Жуляни ти зустрічав родичку, літак мав прилетіти з Маріуполя. І коли ополудні оголосили про приліт літака, ти підійшов до огорожі, щоб подивитися, як літак підрулює ближче до аеропорту, як зупиняється, як під'їжджає трап, як відчиняються двері, як спочатку в дверях появляється екіпаж, а вже потім пасажири. Збуджений очікуванням, не вірячи, як завжди в таких випадках, ти поклав ліву руку на стовпець огорожі, піднімаючи й опускаючи долоню, барабанячи пальцями,— як раптом щось насторожило, й ти глянув ліворуч. Поруч з тобою стояла молода незнайома жінка, яка також когось очікувала — цим авіарейсом чи якимось іншим,— і дивилася на тебе усміхненими, ласкавими, затуманеними очима. Ти зі здивуванням помітив, шо вона свою праву руку тримає на тому самому стовпці, і що ти погладжуєш її долоню, барабаниш пальцями по її долоні. Червоніючи, ти відсмикнув руку й попросив вибачення. А вона, усміхаючись, не віднімаючи своєї руки зі стовпця, озвалася благальної «Ще... Ви знаєте, як приємно?» Й просила поглядом, і не віднімала руку.
...вечір осінній ...уже й не вечір осінній, а ніч. Трамвай 27-го маршруту зупиняється перед мостом Патона, ти заходиш усередину. В трамваї цієї пізньої пори кілька сонних понурих пасажирів. Ти компостуєш квиток на п'ятнадцять копійок — і завмираєш: через задні двері до трамваю заходить гола дівчина. Невже гола? Намагаючись не виказати свого здивування, ти прямо дивишся на неї, наче таки справді хочеш упевнитись — гола вона чи не гола? Може, вона в такому одязі — одязі кольору білої молочної шкіри, цей одяг щільно прилягає до тіла, і взуття в неї теж кольору білої молочної шкіри? Дівчина плавно опускається на металеве червоне сидіння й повертається обличчям до вікна, довгим поглядом дивиться на машину, яка стоїть неподалік на дорозі. В освітленому салоні легкового автомобіля видніють цікаві чоловічі обличчя, які дивляться сюди, на трамвай, і всміхаються. Трамвай повільно рушає, і повільно рушає освітлений зсередини автомобіль. Автомобіль рухається паралельно з трамваєм. Гола дівчина відривається від вікна й тепер дивиться прямо перед собою. Дивиться й на тебе, але так, наче не бачить ні тебе, ні спини інших понурих пасажирів. У неї продовгасте, матової білизни обличчя, на якому гострим блиском горять підведені сливовидні очі. Якби не той гострий хворобливий блиск в очах, могло б здатися, що вона вві сні, в летаргічному забутті, що вона й сама не відає, що роздягнута ввійшла в трамвай, що їде через Дніпро по мосту. Може, її роздягнули — й тепер вона повертається додому ось у такому вигляді? Може, її роздягнула ота компанія, яка зараз їде в автомобілі паралельно з трамваєм? Але в такому разі чому ця дівчина мовчить, чому не звертається по допомогу, чому її кривдники нікуди не тікають, а супроводжують її в автомобілі?.. Дівчина зовні спокійна — такою спокійною вона могла б бути зараз десь на самоті у своїй кімнаті. Пасажири куняють, позвішувавши голови, трамвай погуркує на рейках, за шибками вікон чорніє опівнічний Дніпро, ген понад річкою мерехтять вогні ліхтарів. Чи не ввижається це все тобі, чи не сниться? Але ж ти і не пив сьогодні, і таки не Спиш. І не можна весь час дивитися на неї — і ти заплющуєшся. Може, душевнохвора? Може, щось її вночі виводить роздягнену на вулицю — й отак примушує їхати на трамваї? Тримаючись за поручень, ти стоїш з заплющеними очима, наче задрімав. Може, ось зараз розплющишся, а її не стане, бо це таки мана, видиво? Ти розплющуєшся — гола дівчина сидить, як і сиділа, її біле тіло здається ще білішим, наче світиться зсередини. Добре, що пасажири куняють, дивляться перед собою, ніхто не обернеться. А то б почалося!.. Міст Патона закінчується, трамвай звертає праворуч, ось і зупинка. Гола дівчина зводиться, ступає у відчинені двері. У цю пізню пору тут ніхто не сідає. Ти дивишся у вікно: гола дівчина повільно йде через майдан до траси, де зупинився отой автомобіль, що супроводжував через міст. Ген видніє якась понура людська постать, ген видніє друга постать... Ти чекаєш, що хтось закричить здивовано, загутютюкає, бо хіба ж не загутютюкаєш, побачивши голу дівчину вночі посеред міста, бо не так часто вони й ходять надворі без одягу. Але ніхто не кричить. Може, ти бачиш те, чого насправді немає? Гола дівчина сідає в машину, світло в салоні гасне, машина рушає — й скоро зникає в темряві, десь у напрямку Печерського мосту. Авжеж, які ж то грабіжники, якщо вона сама подалася до них!.. Може, посперечалися? Може, посперечалися й побилися об заклад, що вона без будь-якого одягу проїде в міському транспорті через нічний Київ? Або ж якась інша там у них пригода — мало що, чи напилися до чортиків, чи накололися наркотиками... Сіпнувшись, трамвай рушає, а ти недовірливо дивишся на заднє сидіння. А може, таки привиділося? І на наступній зупинці пильно стежиш, як відчиняються двері: чи не повториться? У відчинені двері залазить огрядна жіноча постать, у зіжмаканому одязі, у стоптаних туфлях, у в'язаній шапці брудно-попелястого кольору, і ти мимоволі радієш, що вона бодай у такому вбранні, але радієш і тому, що трапилася з тобою така пригода, така зустріч — із незнайомою киянкою.

Далі


*
Нагору