Мене звати Лариса. Все життя я відчувала, що створена для сцени. Проте
доля не давала мені того, про що мріяла. Театральний інститут — провал,
згодом ще один. Знаючі люди казали, що я дарма туди сунусь без протегування.
Не знаю, чи були вони праві, але результат дійсно був плачевний. Тож я
просто закінчила педагогічний в рідному місті і працювала учителькою в
школі. Та одного прекрасного дня зрозуміла, що не зможу так далі жити
і тут мені випав ще один шанс випробувати свою долю: цього разу в нашому
провінційному містечку відкрився театр, та до того ж не звичайний, а авангардний.
До нас приїхав відомий столичний режисер, місцева преса затрубила про
«пробудження мистецтва» в нашому краї. Секрет цього розквіту виявився
нескладним: комусь просто потрібно було відмити деякі грошенята і він
вирішив для урізноманітнення відкрити не добродійну їдальню, а молодіжний
театр. Цей хтось був відомим банкіром і бізнесменом Кнурком. А головним
режисером театру виявився, зрозуміло, його кращий друг Па-ратченко, який
прогуляв у столиці посаг своєї дружини у вигляді двох квартир і дременув
звідти, не залишивши при цьому сліду в аналах історії столичного мистецтва,
де вистачає своїх Паратченків. Тож і довелося накивати п'ятами невдасі-режисеру
до себе на батьківщину, щоб, як Антей, окріпнути, зміцніти, щось із місцевих
грошенят у кишеню вкинути і славою трохи пройнятися.
Зовсім випадково мій чоловік виявився однокласником Паратченка, і я впрохала
його замовити про мене словечко своєму відомому однокласнику. Чоловік
спочатку навідріз відмовився, бо занадто чесний був, не хотів ні від кого
залежати, але мої скандали, які я влаштовувала один за одним, таки змусили
його здатися. Через тиждень Паратченко взяв мене на роль. Ставили «Безприданницю»
за Островським, але в авангардній манері. В інтерпретації Паратченка Лариса
стала валютною проституткою, а сюжет набув такого вигляду: Лариса віддається
головному герою — заїжджому іноземцю, який пообіцяв з нею одружитися.
Напередодні весілля заморський гість зникає, а Лариса у відчаї починає
торгувати собою на шосе, задовольняючи бажання водїїв-дальнобійників.
Несподівано жених повертається, знову пробуджуючи в героїні надії, але
затим, за п'єсою, зникає назовсім. Поплакавши, вона вирішує прийняти наполегливі
загравання місцевого мафіозного ділка, однак один з шоферів розшукує і
пропонує їй свою руку і серце, бо закохався у неї. В цю ж хвилину заходить
і бізнесмен. Розпочинається перестрілка, під час неї обидва гинуть, а
Лариса, теж смертельно поранена, вмирає на очах чи то від жалю за коханцями
чи просто від кінця п'єси.
Нема чого й говорити, як я мріяла зіграти в виставі головну роль! Але
в цей час не варто було й думати про таке. Вплив мого чоловіка на Паратченка
був не такий вже і великий. Мені довелося задовольнитися роллю тітоньки
другорядного персонажа — водія-дальнобійника і ходити по сцені в одязі,
який я в житті не одягла б і на суботник.
Вдень і вночі все розмірковувала, як мені зіграти головну роль. Можливо,
варто для цього стати коханкою режисера? Але він — голубий чи старанно
ним прикидується. Мої натяки залишили його зовсім байдужим. Він просто
не помічав мене. А що, коли... зблизитися з меценатом нашого театру, бізнесменом
Кнурком? Я зрозуміла, що тільки це може допомогти мені перетворити мрію
на реальність. А поки що мрійливо готувалася до виконання головної ролі:
промовляла репліки її героїні, співала під гітару, падала на сцену у вирішальний
момент загибелі...
Я знала, де Кнурко проводить свої вечори: звичайно він розважався у закритій
кав'ярні «Шинок». Тільки ж як мені туди пробратися? Вирішила прикинутися
проституткою і дати на лапу охоронцю. Можливо, навіть доведеться дати
охоронцю... і обшукати себе. Ну і що? Я відчувала, що приваблю Кнурка.
Проте справа виявилася не такою вже й простою, як думала. Охоронець мовчки
відсторонив мене, навіть не подивившись на хабаря. Довелося трохи ускладнити
свій план: спочатку познайомитися з ним, перед цим звернувшись за допомогою
до подруги. В принципі, для того щоб натрапити в «Шинок», мені просто
довелося приїхати до нього додому і «показати товар лицем». Спочатку він
запропропонував зайнятися оральним сексом потім ще дві години користувався
мн у різних позах, і, нарешті, запропої вав задовольнити і його друга-охоронця,
який, виявляється, чекав у сусідній кімнаті. Я зітхнула, і... поскільки
відступати на півдорозі не звикла, погодилась й на це. Охоронець таки
стримав своє слово і я вільно пройшла того ж вечора до кав'ярні. Мені
знову повезло. Кнурко відпочивав сам, без дружини і дівчаток. Я запитала
в офіціанта, чи можу присісти на вільне місце за столик Кнурка. Той окинув
мене оцінюючим поглядом:
— П'ятдесят баксів.
Гроші були у мене з собою — довело продати подаровані чоловіком на весілля
сережки. Я вручила бакси офіціанту. І мені люб'язно дозволили розділити
з Кнурком його «вечірній кефір». Бо ввечері Кнурко пив кефір. Він виглядав
не так уже й погано, хоча переніс дві операції з приводу виразки шлунку
— ретельно збирала інформацію, готуючись зустрічі.
Оцінююче подивився на мене:
— Проститутка?
— Я актриса! І працюю в школі!
— Рано я школу закінчив. Мого часу тельки так не одягалися. Прикро. Ну,
та добре, чого тобі треба, кажи.
— Я хочу бути вашою коханкою.
— Якого чорта я тобі потрібен? Спонсора шукаєш? Стара ти для мене. Моїй
теперішній п'ятнадцять, і я незабаром поміняю її на чотирнадцятилітню.
Ти б краще про сім'ю подумала, про чоловіка.
Тоді я вирішила іти ва-банк:
— Хочу отримати роль у вашому театрі,
— І тільки? Які ж ви, баби, дурепи. Мабуть, з охоронцем переспала, щоб
на мене вийти? І після цього вирішила, що я, як і він, на твою дірку зазіхну?
Я й похолола вся. Ну, думаю, все, не бачити мені моєї мрії, як своїх.Він
узяв листок і щось на ньому начеркав.
— По-англійськи вмієш?
— Так, училася в англійській школі.
— Зайдеш до мене в офіс, попрацюєш перекладачем. —Там десь пару сторінок
технічного тексту. Безоплатно. Роль отримаєш. Записку віддай Паратченку.
Не знаючи, чи радіти мені чи плакати, я не йшла, а наче на крилах летіла
до театру. Я отримаю роль! І до того ж Бог милував спати з цим з цим жирним
боровом. А проте було й трохи образливо: я, моло-I й красива, не потрібна
була йому, та ще й до того мене названо старою!
...Репетиції проходили нормально, театр готувався до прем'єри. Я на вершині
блаженства, хоча трохи мені псували настрій постійні сварки з чоловіком.
Всі мої думки поглинув театр, і в особистому житті я раптом відчула потребу
перемін. Завела роман з актором, який грав водія-дальнобійника. Цей міцний
мовчазний чоловік був одружений, але я вирішила, що він повинен розвестися
з дружиною. Вся справа в тому, що мій чоловік, який не поділяв мого захоплення
театром, остаточно мені набрид. З коханцем ми залишалися, звичайно, в
приміщенні театру, коли всі розходилися, і насолоджувалися один одним
прямо на сцені, розстеливши ганчір'я із реквізиту. Коли він закінчував,
то витирав ним свого замазюканого дрючка...
І ось настав нарешті довгоочікуваний день прем'єри. В театрі — всі стовпи
міста разом з місцевою пресою. Я страшно хвилююся. Спектакль іде своєю
чергою, на мене спрямовані сотні очей. Ось і остання. Завіса зачиняється.
Ми виходимо вклонитися глядачам. А потім повертаємося до гримувальних,
де нас вже чекають журналісти, щоб взяти інтерв'ю. Після цього — захоплені
відгуки у місцевій, і навіть в столичній пресі.
Потім був другий спектакль, третій... І ось, коли ми в черговий раз прийшли
до театру, раптом дізнаємося, що Паратченко поїхав у столицю. Назовсім.
З чого це раптом? Згодом вияснилося, що ми всім заборгували. За світло,
за помешкання. Театр буде зачинено, бо Кнурко не дав обіцяних грошей.
Хотів дати, але не дав. Фінансова криза, бачите, винувата.
Ми, групка акторів, стоїмо на вулиці, бо нас не пускають до приміщення
театру. Що ж нам робити? Мені, наприклад, яка залишила в школі, розлучилася
з чоловіком, надіючись на нове життя?! Погляд мій потрапляє на коханця.
Мій мультиоргастичний друг від нудьги крутить бутафорським пістолетом,
який невідь звідки потрапив йому до рук. Жартівливо прицілюється у мене,
каже: «Бабах!»
— Миколо, — підійшовши до нього, кажу я, — коли ми одружимося?
Він сміється, знову пустотливо тицяє в мене пістолетом:
— Та ніколи! Моя дружина не дозволяє мені з тобою одружуватися. А без
неї я не можу.
— Миколо, зараз не час жартувати! — ледь не кричу я, випускаючи з рук
останню соломинку надії.
— Ларисо, візьми себе в руки! Не забувай: ти — річ. І до того ж занадто
дорога для мене. Я не можу оплачувати твої послуги.
Він жбурляє пістолет і йде геть.
Так. Я річ. Це правда. Я річ. Але якщо вже бути річчю, то — дорогою, дуже
дорогою. Я шукала кохання, але не знайшла його. Веселіться — кричу я в
обличчя акторам нашої нещасливої трупи. Вам треба жити, а мені — померти!
— Та кинь ти, — намагається розрадити мене дівчина, яка виконувала в п'єсі
роль моєї матері. — Пішли краще ковтнем. Все стане на свої місця!
Однак я вириваю свою руку з її долоні і біжу по вулиці. Героїня з п'єси
повинвд| і в житті залишатися героїнею.
І, знаєте, я була права. Життя дійсні налагодилося. Ті, хто помітили мої
гру в ролі головної героїні, запросили мене читати на радіо рекламні заставки.
Так що все у мене, можна сказати, тепер нормально. Навіть око перестало
сіпатися: якось певний на грунті переживань пішов нервовий тик. Рекламую
нерухомість, шампунь від лупи, те, се. Знайомі кажуть; що у мене дуже
сексуальний голос. Заслухаєшся.
А в особистому житті поки що; прострація — декілька разів переспала зі
знайомим охоронцем, а ще надіюся через шлюбні оголошення знайти нормального
спонсора! Поки що результати ніякі, але я не втрачаю надію. У мене все
вийде! Бо я знаю чого хочу...
Класика
