УГОДА

Вечір мав довгу ділову розмову з Місяцем. Невдовзі небо засіялось голісінькими зірками, що кидали млосні погляди на Землю. Найкращі з панянок крутилися біля розпусника Місяця, розповнілого і позеленілого біля кишень. Той час від часу влаштовував голодній Землі феєрверки. Зірки летіли, горіли і кричали: за Місяця! Хмари розганяв позолочений Вітер, морочив собі голову, де Вечір набрав стільки грошей, і думав, коли і як вигідно зрадити. Бізнес. Вечір приватизував поцілунки і мав непогано на тому заробити. Майже всі інвестиції пішли в Землю: тут найбільше люблять цілуватися, і — навіть подорожче.
Вона не була з тих, хто береже себе для єдиного. Він був з тих, хто думає, що єдиний. Вона була з тих, що не люблять «ми». Він був з тих, що «ми» для них — життя.
— Ми прийдемо і перевіримо.
— Ми плювати на вас хотіли!
— Ми накажемо!
— А ми ляжемо.
— Що?
— А що?
— Може...
— Не зможете?!
— А...
— Є. Так-так, є такий, «бе» називається. В1, В2, В12 навіть.., якщо не помиляюся.
— Слухайте, давайте... знаєте, в мене ненормований робочий день, і...
— Що ти, ви тобто, від мене хочете? Я вам чек дала? Щось ви там знайшли, так? Шефа ви вз... покарали, так? Якого... милого ви ще від мене хочете? Знаєте...
— Знаю. Я все знаю. Рахунок.
— Ось. Лежить вже півгодини перед вами.
— Прошу. До побачення.
— Побачення? Щось цікавіше. Ану повернись. Знаєш, щодо «давайте», треба подумати. А щодо «слухайте» — ніколи, ясно?
Він хитро посміхнувся, подумав хвилину, сказав ще раз «до побачення» (вихований же), і...
— Вибачте...
— Що ще?
— Краватка. Дуже вже вона вам пасує... Печатка і штамп прямо. ... і вибіг майже. Вечір вийшов подивитися, як справи.
— Знов це падло суне!
— Ух ти! Прислухався! Без галстука! Спокійно, громадяни, він до мене. До речі, на скільки він вас?
— Не питай...
— Цікаво ж.
Вона сплеснула в долоні:
— Просимо-просимо! Раді такі! Замовляйте. Контрольну покупочку? Стакан мінералки? Що? Ви не на роботі? У вас же ненормований? Але не вічний? Та не бурмочіть, говоріть виразніше, вмієте ж. До мене? Озадачив. Я на роботі. Так. Так-так-так. Сідай, чекай, якщо хочеш. Перекуси. Випий для сміливості. Чому я тому пану не видала чек? Не «але-кай», будеш на роботі — будеш качати права. А поки що... Зачекай хвильку. Шеф каже, по роботі. Як добре, частіше би приходив, отак, без краватки. То куди йдемо? Придумала: йдемо туди, де тебе не знають.
— Стривай, треба подумати.
— О, прорвало! Заговорив нормально. Ще й як літературно; «стривай». Майже стрибай. Дівчинку знайшов.
— Є!
— Слава Богу. І без своїх «взувань-наїжджань», будь ласка. Хочу побути з чоловіком, а не...
— Порівнянь не треба, вони в тебе дуже соковиті вже, — він спритно поцілував її в губи.
— О- оу! — задоволене хитро протягнула вона.
— Що п'ємо, дозвольте запитати, моя королево?
— По-перше, я не королева, по-друге — не твоя, а по-третє — коньяк.
Посиділи.
— Можна ще.
— Чого?
— Шампанського.
— А тобі не буде забагато?
— Не буде. Переживай за себе, твоє самопочуття в тій справі важливіше. Я ще можу прикинутися. А ти? Хіба...
— Не хіба. Нема проблем. Шампанського! І коньяку.
— А щодо проблем...
— Нема, сказав.
Добре — краще — ще краще — щонайкраще — зле.
— Ти гроші маєш? В-во, — пробурмотів він і кинув на столик гаманець. Вона глянула
— Викличте таксі! —сказала.
— Б-б-будь ласка, — додав він. День за днем, тиждень уже.
— Я купляю на годину право наказувати. Сто доларів.
— ?
— Розумно... наказувати.
— А чому так мало?
— Добре, двісті.
— Дякую, але я на рахунок часу. Чому на годину? Ти що...
— Дві.
— О. О-о-о! Нормально. А то такий бугай. Ще й з правом.
— Прошу більше...
— Все. Спокійно. Не проси. Ні більше, ні менше — скільки захочеш. Грошики, до речі.
— Хіба ти?..
— Хіба я, так, правильно, ти вгадав!
— Ти даси мені колись договорити?
— Я дам тобі... відпрацювати твої гроші. Бачиш, за логікою, ти знову програв. Хто нормальний відпрацьовує власні гроші?
— Час пішов.
— О'кей, пане.
— В машину.
— Окей, пане. Стоп. Дозвольте запитати. Дозволяєте? В мене дванадцять по десятій. А у вас? Не будемо ображати американців — центи теж гроші.
— Але ссс...
— Можна ще одне Р5. Та не зліться ви, ради Бога. Маленьке уточнення. Я не продалася — ти купив. Зрозумів?
— Добре. Приємно навіть. Я купив те, що не продається.
— Майже правильно.
— Сила!
— І пахне Крим., ой забула., ага, так, південь України., згадала, і налом.
— Марш! І... маленьке уточнення.
— О, й ви?
— Десять на годину.
— Мало.
— Двадцять.
— Тридцять. І я мовчатиму. Мертвою стану.
— Згода. Але мертвою ти мені не потрібна.
— Право на дзвінок можна?
— Йди.
— Та ні, це так, образно. Я до вас. Ми сьогодні пити не будемо?
— Ні.
Він був супер. З перших дотиків заціловував. Приємно, хочеться, і як вдома. Одне, несміливе, небесне «я», яке рвалося пожити по-людськи, нашіптувало їй: насолоджуйся, дурненька, «лови летючу мить життя»! Всі інші, земні, повстали: за гроші? Добити задаваку.
Він був «чорніше чорної землі». «Перестаралася», — подумала вона. Намагалася бути добрішою. Але чоловік у ньому був уже зламаний. Подивилася в очі — змій ні. Змій тільки набирав сили.
... Їх було двоє. Нічого таких. Взялися за справу. Потім, коли за щось зачепилися своїми суперщупальцями, показали посвідчення.
— Так що, Оксаночко, — хотіли здивувати своєю обізнаністю і натякнути заодно, — треба...
— Я не – Оксана.
— Я. Я Оксаночка, — вона сиділа за столом у своїй найкращій сукні і ловила їх на усмішку. — Я вже тут не працюю. Ось трудова.
— Ви? Ви. Дуже приємно.
— І передайте йому, що він знову програв.
— Добре-добре.
— І що хочу його бачити.
— А як вас звати? — масненько.
— Та ти ж сам щойно усе «назвав». А якщо забув, козаче, знайдеш у записнику у лівій кишені. Думаю, там вся моя біографія. І пора обзавестися папочкою. Ти хіба не визнаєш солідарності вищих?
— Може, по сто? — нарешті ставали чоловіками.
— По сто. Та запам'ятайте, хлопчики: сто грам в роті — ота в роботі, — не пройде. Передумали?
Ан ПРО