ГОЛОСОЧОК З ЦИЦЯМИ

Геннадій мовби линув у безповітряному просторі, і нічого не чув, не бачив довкруг: подумки програвав свій «візит до мінотавра» — зустріч із потенційним спонсором. Що треба сказати, які аргументи й можливі контраргументи знайти — як-не-як, ! від цього залежить доля першої киянки. Отут добирати слів та слів, щоб дістатися самого серця, а не для дзвінкої рими — там, він гадав, усе гаразд.
Не одразу до його свідомості проклюнувся зворушливий, майже дитинний голосочок, що наближався з протилежного кінця вагона. Дівча рекламувало якусь російськомовну бридню, і він спробував гидливо проігнорувати й саму «рознощицю зарази», і її хвалений продукт, але щось у тому голосі дійняло його, й Геннадій повів за нею не зовсім притомним поглядом: звичайна зовнішність, літ сімнадцять, не більше, хіба одна лише суттєва прикмета — дзвонисті циці з міцними, як горішки, пипками, вщерть виповнюють салатового кольору блузку, і ніякого сданика. «Голосок з цицями» — врізалося в його свідомість. І мовби й співчуття — як тільки на хліб заробляти не доводиться тепер, і це ще не найгірший вид проституції. А скільки їх, неповнолітніх навіть, на шляхах до ринку розплачуються своєю юністю за «труднощі переходу»...
Щоправда, молодість хутко взяла гору над моралістом, і, відрекошетивши від цієї скороспілки, думки неслухняною чередою посунули в
Гєннадій ледве рік у шлюбі, Ліза вдовольнила свою жіночу цікавість за неповний медовий місяць і сприймала любощі, мов ще один з хатніх обов'язків — не зовсім приємний, але де ж дінешся мусиш. Так само, як пекти, варити, прибирати. На цьому ґрунті стали виникати зайві тертя. І щоб ліжко не перетворилося на сцену банальної побутової драми, вони домовилися про своєрідний мовчазний пароль: коли Ліза має сяку-таку охоту, лягає в ліжко роздягненою, труси ж на ній означають — спи спокійно, любий муже...
Якось Ген прокинувся з шаленою хотячкою і вдався ледь не до військових хитрощів: щоб не потривожити сну молодої дружини, провиснув над нею на колінах і ліктях аркодужним містком, відгорнув шовкову переділку і легко увійшов без роздягачки. Ніжне й крадьковите єднання додало насолоді гостроти, і він утішився вельми хутко. Зморена працею кохана тільки глибоко зітхнула; як він полишив її, повернулася на бочок, і, згорнувшися клубочком, солодко засопіла.
Уранці щось промурмотіла про казковий сон, що наснився вдосвіта. Ген загадково усміхався.
Відтоді він час від часу вдавався до любовного крадежу на урізноманітнення кохального меню; лише час від часу — бо ж хочеться мати навзаєм живий відгук на твою ніжність, той відгук, заради якого й варто братися до розробки жіночих надр...
Ич, як цей голосочок з цицями відживив його забулі й незбулі мрії про найгострішу присмаку життя. Пригадувалися нечисленні поки що пригоди: юнка, котра несміло, як і він, пізнавала інтимні тонкощі і завжди прохала, щоб він лише трішечки, обережненько, і він обіцяв, що, звісно, лише трішки, лиш обережно; а коли доходило до щільного контакту, то все закликала: «далі, далі», хоч далі вже було нікуди й нічим, і та його давня мила спідручниця чимось невловно скидалася на цю метрівську «рознощицю зарази»; перед внутрішнім зором поставали безсоромно випнуті клуби та оголені по саме годі стегна випадкових стрічниць (цитата з якоїсь француженки: «у вас начебто й порядні жінки одягаються як шльондри»); небезпечно рельєфна воґнекоса Марта з її двозначними жартами довкола слів «хочу» і «дати»; нова їхня кадра Анжела, що прийшла на роботу шатенкою, а повернулася з відпустки платиновою блондинкою, чиї томні очі кольору тютюнового висхлого листя разом з темними підківками під ними, яких не могла примаскувати й насичена засмага,—такий провокуючий екзот... Співробітниця у їдальні надкушує сардельку — «хтось називає це еротичною їжею...» Навіть тонконога Ліля, якій він необачно закинув про «сірники», що не надихають, — «а ті сірники здатні запалити таку пожежу!» (і ще чиїсь слова про еталон жіночої будови — чотири «дірки» межи ніг: нижче литок, під коліньми, над колінами, під пахом, і він знічев'я перевірив рукою наявність усіх тих западин — відчув щось схоже на електричний розряд)…
Ледь зашизений дражнючими картинками, Генадій майже на авто пілоті провів операцію з вибиванням спонсорських: ледве глянувши на оригінал-макет, від нього попросили назвати тільки суму. Решта залежатиме від референта. Він тут же зустрівся з нею — прив'яла лілія з недолюбленими очима; наговорив їй стільки ризикованих компліментів, що вона одразу вивела на його заяві схвальну закарлючку, залишалося подати кошторис і номер рахунку.
У досить-таки піднесеному стані він зателефонував дружині. Ліза, як і слід було сподіватися, шалено зраділа: жде не діждеться його, щоб почути все до ладу.
Коли Геннадій повернувся з роботи, на нього чекало маленьке святечко: шампанське, букет півоній, смаковитий дух наїдків, та найголовнішою окрасою столу була сама Ліза, причепурено-напівроздягнена; порочно підведені чорним очі чаїли обіцянку.
Він, не шкодуючи епітетів, натхненно оповів їй усі перипетії «візиту до Мінотавра», не забувши згадати й про «прив'ялу лілію», яка на очах ожила від його компліментів.
Ліза була вдячною слухачкою і не перебивала. Коли він закінчив, поривно пригорнулася до нього.
— Я так тобою пишаюся!.. Ти знаєш, якщо це посприяє справі, я не проти, щоб ти навіть... скропив оту «прив'ялу лілію».
— Та ти що?
— Я від цього не збіднію, проте книжка...
Зворушений до самих п'ят, Геннадій почувався безмізким немовлям, якому тільки й лишається, що безтямно радіти світові.
Свято пішло своєю наростаючою: танок під сентиментальну мелодію з «Історії одного кохання», гра в загравання, мовби оце щойно познайомилися, і ось знадно розстелена постіль, на Лізі сорочка з мереживним квітом у найцікавіших місцях...
Ліза лежала, спершись на лікоть, дивилась, як він роздягається, вся її зграбна постава була цієї миті пасткою, котрої, хоч би як хитрувала, не уникне здобич. З приємністю завваживши піднесений настрій свого голубчика (достоту пізанська вежа!), жінка привільніше розкинулася на ліжку. Ледве він прослизнув під кучеряву еспаньйолку, Ліза змахнула на підлогу сорочку і радо взяла на себе ждану й зовсім необтяжливу
ношу.
Очікувана любощ приємно освіжила Генові думки, але, як не дивно, не Ліза нині владарювала ним, а майбутня книжка, і хоч він і був з дружиною, та — наче робот, а не коханець. Жаги, як виявилося, нашкреблося так собі — більше чемності. Аж безталанна Ліза щось запідозрила і не без видимих вагань прошепотіла:
— Дай-но я поцілую.
Приголомшений почутим, Геннадій посунувся у виш, і чарівний дотик любих вуст хутко наснажив його і запалив у жилах вогонь. Це було щось! Він збагнув, що ігнорація такого нюансу у їхніх взаєминах межувала мало не із злочином, але віднині... О, віднині у них почнеться нове життя. У нього вийде книжка, її помітять...
Свічі ще недогоріли, і Ген побачив у великому дзеркалі над Лізиним розмаяним волоссям своє тьмаве відбиття; підібгавши ноги, він напівсидів на її персах. У ньому брав гору естет: якими метафорами передати на папері нинішні перечування, щоб не тільки близька людина могла перейнятися всіма нюансами й напівтонами його емоцій, до найдрібнішої крихтиночки збагнула його стан?
Шукав і не знаходив.
Якби не той художник, що дедалі дужче заявляв у ньому про себе, він, певне, замислився б, звідки у його напіврозбудженої жіночки така тяма й такий вишкіл, однак того ж таки художника діткливіше за ніжні набубнявілі пипки лоскотнула картинка майбутнього тріумфу, а саме найлюбіша мить: він підписує автографи на титулі свого талановитого первістка.
— Де ти? — долинуло десь іздалеку, і до нього не одразу дійшло, що вони вже не разом, що він лише сомнамбулічне пролітає над туманністю жінчиних чорториїв, метушливо став залагоджувати контакт, повертаючись до витоків.
Тепер він дивився в Лізине обличчя, мов у дзеркало, і не знаходив там відблиску щастя; не інак, як воно полишило і його, осипалося, мов розвіяний вітром квітковий пилок. І вже навіть не це — а що може примітивно забракнути завершального штриха, і він нікуди сьогодні не доїде, — злякало його. І Ген став гарячкове винишпорювати в згадках якусь приперчуючу деталь. З-поміж штахет облич, фрагментів плоті ще досить кволим відлунням випурхнув «голосочок з цицями»; потроху наближаючись, він легко виполонив Геннадія, повертаючи первісність світосприйняття — таку ще силу і владу над нами мають згадки дитинства, — і ось мовби хто смикнув за мотуз паровозного гудка: все сталося так знагла-потужно, так всеобвально, наче його продерло наждаком з карамельками.
Ще не випірнувши з Лізи, Ген подумав: де він зараз, той «голосочок з цицями»? І далі торує невдячну стежку в переповнених електричках метро чи вже поснув у своїй самотній дівочій постелі? Чи навіть і не в самотній?

Ігор ЧЕНИЧ