ЯНА

Яна. Я був повержений самим її ім'ям. Я — на. На. Така одверта пропозиція. З першого погляду. Словесною сухозліткою, котра осипалася з її життєлюбних, одверто виквітлих пуп'янків губ, вона мовби прикривалася, але тільки дражнилась, як дражнять начинені сексуальною вибухівкою тіла, ледь прихищені напівпрозорим пеньюаром: ні, не варто, навіщо, що з того, а насправді — ну, спробуй, що, слабо, пуп розв'язався?
Вона говорить, говорить, а в очах займається полум'я, губи жонглюють срамними чудесами і ніжка б'є об ніжку; вони сходяться і розходяться, ці білі манкі ворітця: вхід — виходу нема. І є один тільки вихід — вп'ястися пальцями, зубами в пружну м'якизну, розвести стулки-розтулки, і в розчахнуті шир, глибину піратським бригом, розтривожити, збрижити мліюче єство, відшторити завісу одягу: «Вистава починається, панове!» Ні, я її спершу не хотів, хотів суто абстрактно, надто чітко все вчитавши межи рядків...
Чадна кав'ярня, специфічна клієнтура, розгарячіла винними випарами, серед неї губишся, як у лісі. Тісно, нас стискають ще дужче, силоміць приклеюють одне до одного проти нашої волі. Спершу боком до боку, стає й гаряче, температура, близька до кипіння. Пругкі язики в розчахнутих ротах одразу прилаштувалися валетом, заметушилися, всмоктуючись і виштовхуючись, рвучись, мов із прив'язі, і поки що обачно тримаючись його.
Я зрозумів її з першого цмоку. Перша спроба і такий жар.
— Мене навчив так цілуватись чоловік.
— Але ж не з кожним стрічним.
— Ти не кожен стрічний. У тобі щось є... Правда, навіщо воно мені?
Слова словами, а рука вже впала на розкішний роздвій її стегон, ледь прихищених тонким шовком, і Яна великодушно дозволяла собі не помічати мого скрадливого пластування вгору — все вище й вище, аж поки далі нікуди, а коли помітила, не прогнала, накрила мою долоню своєю: «Не треба».
Недопита пляшка коньяку вкладається в торбинку. Вулиця, завчасу спорожніла, присмерк дерев, і стомленими хортами машини відчепилися від нас. Троянда од самітньої квіткарки розквітла біля грудей Яни. Квапливий, мовби нерішучий переступ благенької загорожі, і заохотливий згин старого в'яза приймає нас до себе, мов у крісло.
Листя пожовтіло і трохи осипалось. Його золото, і золото трунку.... Ніжність через посередництво теплої вологої шийки пляшки, і ось вона вже не потрібна, губи до губ приходять навпростець. Теплий бархан її перса, спантеличено шукаємо одне одного і знаходимо на горе собі, на втіху. Ослизнувшись на лагідному оксамиті її шкіри, пальці заблукують у трикутному кущику, з-під якого бере початок невмируща криничка.
Під раптовим ковпаком темряви розпусна троянда квітне й квітне на сухому сучку. Яна, роз'ятрена моїм язиком, п'є вже з іншого джерела.
— Я тебе відчуваю, як себе.
Не встояти перед золотою постіллю падолисту.
— Ходи до мене.
— Але як?!
— Отак, отак... О Божечку, вже пізно. Додому час. Ти ж хоч не кинеш мене саму?
На вулиці вона згадала про троянду.
І я подерся крутосхилом, темно, не знати стежки до нашого нерестилища, проте невидимі імпульси кличуть і кличуть мене, ніби радіомаяк. І ось вона, забута. Пелюстки гаряче розкриті, збудлива і ніжна, троянда невтримно притягує мене, і я цілую її ніжно й жагуче—достоту Янине лоно...
Холостяцька квартира на восьмому поверсі, Яна тут гостя, але і я почуваюся гостем у храмі Венери.
— У мене година, одна лиш година, — нетерпеливиться, натякає Яна.
Під одягом гольфстрімне струмування тепла, легкі пасати від маяння її одежі. Як це збагнути, осягнути — вхідчини в нову жінку, пірнання в непрозирні глибини зоряного плеса? Без весел, без стерна плинеш з напруженим вітрилом, занурюєшся і розтинаєш форштевнем буруни й літепла. Усе раптово викінчується і починається знову; пальці і руки, натягнуті п’яльці, п'янке рукоділля, шиття-вишивання, плетиво вигадки... Некуштовані п'яді, невситима спрага, стоглавий голод.
— Тут, тут і тут... А я ще не знала, не зазнала цього. Ох, упізнала одразу — моє...
Тане час, як бурулька під сонцем. Розтулені рожеві уста спивають початок зливи, й умлівання її, і її пригасання. Ані миті розлуки, та прощатись пора. Замітає завірюха одежі Яну. Красива і горда, підмінена лихою годиною, — кого я щойно обнімав?
її приходний, її відходини, мов потопання стомленого сонця у безвітряне, та ще хвильне плесо. Я — на... На — я. На — мене. І я беру, беру її, скільки моці, і коли вже немає, здавалося б, ніяких сил, вона легко вдмухує життя в охляле пагіння, і знову розквіт і сквіт — до болю, до знемоги. Сп'яніння, з'яніння...
Яна — золотиста рибина в сітях пестощів, зблискує її молоде плече чи зріле персо, сонячне сплетення і місячні стежини її ніг, що впадають у нескінченний овид лона цієї чарівної, вічно юної обманки. Спіралі і в'юнкі стеблини її білявого волосся обплутують мене тенетами. Зарошена поцілунками і розхлюпаним сім'ям, Яна — великий тропічний плід. Плід екзотичний і чимось рідний, земляцький... То вигнеться аркою хвилястого містка, то зсунеться по мені підтятим соняшником, зачепившись за мене, неначе за соломинку, то стелеться ворухким покосом, де я паную і рабую, даю і беру, не в змозі ні відмовити, ні відмовитись.
Яна — скрипка, Яна — музика...
Прощання... Такі жінки ніколи не належать одному чоловікові. Такі жінки — надбання цілого світу, гріх їх брати на прив'язь і відпускати гріх... Коли я проводжаю Яну, у вагонах метро і трамваїв ще тихо дотліває наш злюб, спалахуючи в зіткненнях поглядів, дотиках пальців, одзвуках слів.
Під будинком, де треба вже рвати це сатанинське коло, спотикаємось об оббиті зеленою бляхою двері, провалюємось у них, і все починається знову. У провокуючій темряві сліпо натикаємось на виступи й впадини плоті і попри застереження одежі розгублено й незлагоджено втамовуємо спалах жаги.
Збентежено видобуваю з неї, з-під неї зволожену руку. На устах Яни — мов місячні скрапи з весла — під неприкаяним ліхтарем бачу її востаннє і встигаю змахнути з щасливого виду іскристі росинки, як сльози.
Не скоро отямлюю кров на своїй руці, якою голубив Яну. її свята й гріховна кров... Щастя й розгуба. І чорним воронням налітає на мене зворохоблений гурт, шматує тупо і люто. За кожну мить радощів, за кожну хвилину утіхи, за кожну бентегу чекання.
— Го-го-го, — котиться пустельною вулицею.
— На, на, на! Я — на-а-а...

Ігор ЧЕНИЧ