Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

ЧЕРВОНИЙ КАЛЕНДАРНИЙ АРКУШ

Уже збираючися покидати цю передсвяткову вечірку, затіяну з розмахом і на високому ідейно-політичному рівні, Юрко Ратушняк вертав вузьким коридорчиком з туалету і наткнувся на розслаблений у дзеркалі погляд секретаря РК ЛСМУ Кіри Суворіної, чия постать пасувала прізвищу — сухорлява, підтягнута тридцятилітка, чи то розлучена, чи ще в дівках; ледь запалі щоки і вічно фанатичний блиск очей — вони й зараз поблискували, але жіночніше, мовби віддавали завтрашнім феєрверком, і Юрко зненацька для самого себе, при тім, що без легкого притулу було не розійтися, діткнувся туловом її ковзкого крепдешину й гостро зреагував, і вона відчула, не могла не відчути: рвучко оглянулася з двома питально-окличними знаками в голубуватих райдужках, і він обняв її. Жінка безвольно дала йому губи, і обоє втратили тяму — завіса спідниці поповзла вгору мовби самотуж, пругкі стегна заходили хвилями, його рука зім'яла їй груди, однак усе розбилось об багатозначне «кахи». Кіра із серцем відштовхнула Юрка від себе: повз них вельможно пропливала квадратова постать партійного агітпропа.
Спаленіла Кіра кинулася до дверей, Юрко за нею.
— Я проведу.
— Не треба, — сухо хвицьнула, мов копитом, та Ратушняк не відставав і під її будинком зумів перепинити секретариню; пішов повтор, попри короткий бурхливий опір, і він уже озирався — де б спідручніше? — може, там, у розкриллі бузку чи на синій лаві в глибині липової алейки, та стукнула неподалеки хвіртка і роз'єднала їх. Мов ножем відбатувала Суворіну. Й одразу на дерева, на довкілля упала ніч.
Ратушняк поплутав у лабіринті вулиць і довго у готелі перед сном прокручував картину, подумки доводячи до логічного завершення і розуміючи, що втрачено майже безпрограшний шанс. Назавтра надій не лишалось — червоний аркушик календаря комусь віщує розслаблення, а йому і Сувориній лише додаткова напруга. На секретарині відповідальність за святкову демонстрацію, Юркові — оперативно висвітлити акцію.
І все ж назавтра його наснажувала не лише службова сверблячка;
прибув, обвішаний фотоапаратами, до біленького палацика райкому завчасу. На свій подив, у пустельному прохолодному приміщенні знайшов і Кіру — в затіненому кабінеті.
— Із святом, — привітався од порога. Вона звелася, простягнула руку, стрімко одбочивши погляд. З ледь помітних рожевих підківок під очима Юрко збагнув, що не вельми спокійна ніч була й у залізної секретарині.
Він повівся як треба, нічим не натякаючи на вчорашнє, занотував для пам'яті в блокнотик, куди найперше спрямувати об'єктив, і попросив Суворіну попозувати — знадобиться для молодіжки: район з комсомольських показників передовий хоч куди, інформаційний привід знайти буде неважко.
Не виказуючи великої охоти, проте й без особливої принуки Суворіна скорилась. Він клацнув її за столом, далі відсунув стілець убік: нехай не зважає на фотокора, поводиться, немов його тут не існує. Модель була слухняна; коли міняла хрестик ніг під строгою чорною спідничкою, вузькою й короткою лише в міру, в електроспалаху сяйнула лілова смужка трусиків і два кокетливі попелясті пасемця з-попід них.
Насилу загнуздавши хвилювання, підступився підправити зачіску й нутром відчув Кірине здерев'яніння, тривожне ждання і різко поцілував — вона й отямитись не встигла, а вже за мить сама усмоктувала його губи.
Юрко наосліп утрапив за пазуху, упіймав невеликі пружні перса й одразу дістав по руці.
— Пошляк!
Його це не спинило (-нило), не було нині сили, яка могла б його збити, і він приловчився, заслав їй руку під спідничку, просилив у лоскіт кучериків пучку, обеззброївши секретариню.
Вона м'яко відкинулася на стільці, і, завалюючи і стільця, й оксамитне знамено, що жевріло неоддалеки, Юрко спромігся останньої миті смикнути червону тканину, щоб угадати Суворіній під спину. Одного дідуся Ілліча — на прапорі — Кіра прикрила собою, другий — з портрета на стіні — спостерігав за ними з доброю усмішкою.
Усе відбулося з фантастичною швидкістю, йому не спало на гадку хоч трохи роздягти її — прошмигнув набряклою плоттю просто під ліловий клапоть, Кірою захилитало, затрясло, крізь зціплені зуби пробивався притлумлений стогін. На мить розціпивши уста, передчуваючи в ньому наближення розрядки, прошепотіла:
— Тільки не в мене, — і тут же звинулася під ним, зіпаючи, ловила його ніжність, затиснула уста, немов од болю, і зробили трохи боляче йому.
— Ти.., — почала раптом, підскочила, обсмикувала одіж. Втрати були мінімальні: невеличка складка на природному місці, біла ляпка на чолі вождя.
Ратушняк запопадливо поставив на місце прапор, змахнув з Кіриної сідниці мікроскопічну порошинку.
— Ти й нахаба, — буркнула Кіра, знову оминаючи його поглядом і заглиблюючись у папери на столі. Він вийняв сигарети.
— Можна?
— Дай і мені.
Вона кілька разів судомно затягнулась, тут же розчавила недопалок у попільниці.
— А тепер іди, ні до чого тут маячити удвох.
І він слухняно пішов під мідяні звуки оркестрів, що зливалися в центральну вулицю містечка, і потім натхненно фотографував, не шкодуючи плівки, і транспаранти, і людей під транспарантами, й машини, переобладнані під панцирники, і блиск медалей на грудях ветеранів, і різнобарвні повітряні кульки. Кілька разів брав Кіру ширококутним об'єктивом, коли вона виголошувала в мікрофон патріотичні гасла яскраво-червонястим ротом, волого-єдвабну петельку якого ще й досі відчував на своїй плоті.
— Юнаки і дівчата! Вище прапор соціалістичного змагання! — йому вчулося—«злягання»; може, так у неї й спурхнуло з язика, та ніхто, окрім нього, не завважив, бо й подумати таке не міг, і святкові колони пливли й пливли повз трибуну — невпинно, мов сама весна.

Ігор ЧЕНИЧ

*
Нагору