Уже збираючися покидати цю передсвяткову вечірку, затіяну з розмахом
і на високому ідейно-політичному рівні, Юрко Ратушняк вертав вузьким коридорчиком
з туалету і наткнувся на розслаблений у дзеркалі погляд секретаря РК ЛСМУ
Кіри Суворіної, чия постать пасувала прізвищу — сухорлява, підтягнута
тридцятилітка, чи то розлучена, чи ще в дівках; ледь запалі щоки і вічно
фанатичний блиск очей — вони й зараз поблискували, але жіночніше, мовби
віддавали завтрашнім феєрверком, і Юрко зненацька для самого себе, при
тім, що без легкого притулу було не розійтися, діткнувся туловом її ковзкого
крепдешину й гостро зреагував, і вона відчула, не могла не відчути: рвучко
оглянулася з двома питально-окличними знаками в голубуватих райдужках,
і він обняв її. Жінка безвольно дала йому губи, і обоє втратили тяму —
завіса спідниці поповзла вгору мовби самотуж, пругкі стегна заходили хвилями,
його рука зім'яла їй груди, однак усе розбилось об багатозначне «кахи».
Кіра із серцем відштовхнула Юрка від себе: повз них вельможно пропливала
квадратова постать партійного агітпропа.
Спаленіла Кіра кинулася до дверей, Юрко за нею.
— Я проведу.
— Не треба, — сухо хвицьнула, мов копитом, та Ратушняк не відставав і
під її будинком зумів перепинити секретариню; пішов повтор, попри короткий
бурхливий опір, і він уже озирався — де б спідручніше? — може, там, у
розкриллі бузку чи на синій лаві в глибині липової алейки, та стукнула
неподалеки хвіртка і роз'єднала їх. Мов ножем відбатувала Суворіну. Й
одразу на дерева, на довкілля упала ніч.
Ратушняк поплутав у лабіринті вулиць і довго у готелі перед сном прокручував
картину, подумки доводячи до логічного завершення і розуміючи, що втрачено
майже безпрограшний шанс. Назавтра надій не лишалось — червоний аркушик
календаря комусь віщує розслаблення, а йому і Сувориній лише додаткова
напруга. На секретарині відповідальність за святкову демонстрацію, Юркові
— оперативно висвітлити акцію.
І все ж назавтра його наснажувала не лише службова сверблячка;
прибув, обвішаний фотоапаратами, до біленького палацика райкому завчасу.
На свій подив, у пустельному прохолодному приміщенні знайшов і Кіру —
в затіненому кабінеті.
— Із святом, — привітався од порога. Вона звелася, простягнула руку, стрімко
одбочивши погляд. З ледь помітних рожевих підківок під очима Юрко збагнув,
що не вельми спокійна ніч була й у залізної секретарині.
Він повівся як треба, нічим не натякаючи на вчорашнє, занотував для пам'яті
в блокнотик, куди найперше спрямувати об'єктив, і попросив Суворіну попозувати
— знадобиться для молодіжки: район з комсомольських показників передовий
хоч куди, інформаційний привід знайти буде неважко.
Не виказуючи великої охоти, проте й без особливої принуки Суворіна скорилась.
Він клацнув її за столом, далі відсунув стілець убік: нехай не зважає
на фотокора, поводиться, немов його тут не існує. Модель була слухняна;
коли міняла хрестик ніг під строгою чорною спідничкою, вузькою й короткою
лише в міру, в електроспалаху сяйнула лілова смужка трусиків і два кокетливі
попелясті пасемця з-попід них.
Насилу загнуздавши хвилювання, підступився підправити зачіску й нутром
відчув Кірине здерев'яніння, тривожне ждання і різко поцілував — вона
й отямитись не встигла, а вже за мить сама усмоктувала його губи.
Юрко наосліп утрапив за пазуху, упіймав невеликі пружні перса й одразу
дістав по руці.
— Пошляк!
Його це не спинило (-нило), не було нині сили, яка могла б його збити,
і він приловчився, заслав їй руку під спідничку, просилив у лоскіт кучериків
пучку, обеззброївши секретариню.
Вона м'яко відкинулася на стільці, і, завалюючи і стільця, й оксамитне
знамено, що жевріло неоддалеки, Юрко спромігся останньої миті смикнути
червону тканину, щоб угадати Суворіній під спину. Одного дідуся Ілліча
— на прапорі — Кіра прикрила собою, другий — з портрета на стіні — спостерігав
за ними з доброю усмішкою.
Усе відбулося з фантастичною швидкістю, йому не спало на гадку хоч трохи
роздягти її — прошмигнув набряклою плоттю просто під ліловий клапоть,
Кірою захилитало, затрясло, крізь зціплені зуби пробивався притлумлений
стогін. На мить розціпивши уста, передчуваючи в ньому наближення розрядки,
прошепотіла:
— Тільки не в мене, — і тут же звинулася під ним, зіпаючи, ловила його
ніжність, затиснула уста, немов од болю, і зробили трохи боляче йому.
— Ти.., — почала раптом, підскочила, обсмикувала одіж. Втрати були мінімальні:
невеличка складка на природному місці, біла ляпка на чолі вождя.
Ратушняк запопадливо поставив на місце прапор, змахнув з Кіриної сідниці
мікроскопічну порошинку.
— Ти й нахаба, — буркнула Кіра, знову оминаючи його поглядом і заглиблюючись
у папери на столі. Він вийняв сигарети.
— Можна?
— Дай і мені.
Вона кілька разів судомно затягнулась, тут же розчавила недопалок у попільниці.
— А тепер іди, ні до чого тут маячити удвох.
І він слухняно пішов під мідяні звуки оркестрів, що зливалися в центральну
вулицю містечка, і потім натхненно фотографував, не шкодуючи плівки, і
транспаранти, і людей під транспарантами, й машини, переобладнані під
панцирники, і блиск медалей на грудях ветеранів, і різнобарвні повітряні
кульки. Кілька разів брав Кіру ширококутним об'єктивом, коли вона виголошувала
в мікрофон патріотичні гасла яскраво-червонястим ротом, волого-єдвабну
петельку якого ще й досі відчував на своїй плоті.
— Юнаки і дівчата! Вище прапор соціалістичного змагання! — йому вчулося—«злягання»;
може, так у неї й спурхнуло з язика, та ніхто, окрім нього, не завважив,
бо й подумати таке не міг, і святкові колони пливли й пливли повз трибуну
— невпинно, мов сама весна.