ЛИЦЕМІР

На столі начальника відділу задзвонив телефон. Солідний чоловік з лисою, як пасхальне яйце, головою взяв слухавку.
— Ало! Хто? Ніна Іванівна? Яка Ніна Іванівна? А-а-а, Ніночка. Здрастуй, дорогенька. Так. Ти ще пам'ятаєш? Вгадала. Саме сьогодні півсотні розміняв. Спасибі. А як ти? Як чоловік, як дітки? Що? Розвелася? Ну, це буває. Я теж частенько згадую нашу молодість. Золоті були деньки! Ну, добре, люба, всіх благ... Цілую...
Петро Іванович поклав слухавку і незадоволено пробурчав:
— Так ти ще не забула мене, стара мочалко!
Співробітники, які стали невільними свідками телефонної розмови, з інтересом витягнули шиї.
«Еге, порозважалися ми з тобою, сучко, — продовжував згадувати начальник відділу. — Скільки ж років з тих пір пролетіло? Тридцять. Так. Тоді мені було тільки двадцять».
Тоді він був схожий на забіякуватого горобчика з кучмою на голові. Він — секретар райкому комсомолу, а Нінон — машиністка. Вона но сила коротку і вузьку спідницю, що так щільно облягала стегна, і при ходьбі ті працювали немов поршні, а складки на спідниці, звужуючись та розпрамляючись, видавали ляски. Усі звертали на неї увагу, бо жод на з райкомівських шлюх не мала такої привабливої ходи. Не дарма чоловіки прозвали її «садисткою». Дивлячись на неї, вони просто сата ніли. Одного разу цей телевізор» не витримав і чубастий секретар, завалив її на столі у своєму кабінеті.
— Спідницю порвеш, дурило! – слабо відбивалася Нінон, а сама при цьому енергійно допомагала задерти її.
Він тоді з такою силою вдув їй, що наступного дня вона не могла вийти на роботу. Пізніше подзвонив додому. Слабеньким голосом щось невиразно пробелькотіла про несподівану хворобу. Потім Ніночка вийшла у декрет і народила прекрасного хлопця. В райкомі шепотілися, кажучи, що пацан — вилитий перший секретар... Але хіба можна вірити чуткам?..
Після цього вона вставила спіраль, і вони знову почали трахатися по-чорному. Він завалював її там, де відловлював. Не даючи сказати й слова, тільки мичав і трахав. А вона терпіла. Ну куди дінешся, коли начальство хоче. Бажання начальника — закон...
«Ех! І часи ж були! — продовжував згадувати він, — ні тобі СНІДу, ні інших болячок. Люди нічого не боялися, окрім парткомісії, і траха-лися, як кішки. А райкомівські сучки! Ех, з яким колоритом вони уміли обставляти цю справу! Пікніки, рибалка, вечори відпочинку, баньки...! всюди випивка, закусон і баби... Золоті літа...».
На той час йому багато хто заздрив. Ні одну гарненьку мордочку не обминав.
Від нахлинулих приємних спогадів він відчув, як в штанях щось почало рости.
— От сучка! Розтривожила душу, — пробурчав Петро Іванович і тільки-но взявся за роботу, як раптом пролунав ще один дзвінок.
—Так. Хто? Світлана Олександрівна? Свєтка, ти? Ну, мати, не взнав! Багатою будеш! Давненько ти не маячила на горизонті. Що? Вітаєш з днем народження? Дякую! Сьогодні я тільки тим і займаюся, що приймаю привітання. Ну, як поживаєш? Нерегулярно? Ну і жартівниця ти! Але це ми виправимо. А в іншому? Все добре. Ну і слава Богу. Що? Часто згадуєш наші часи? Я теж, люба, а тебе боготворю. Ти — ідеал жінки! Ну, добре. Сім'я є? Привіт сім'ї. Цілую. Чао!.. — поклав слухавку і одразу ж незадоволено пробурмотів:
— Жалюгідна тварина! Гультяйка. Повія. На чужому горбі так і прагне в'їхати в рай, паскудна жечка...
Його співробітники знову нашорошили вуха. Вони були сама увага.
Свєтку, начальницю ЖЕКу, він кохав по-справжньому. Не спав ночами, писав їй довжелезні листи, закидав подарунками. В той самий час уже впритул підібрався до крісла другого секретаря райкому партії. Часто мотався по району, судив, вмовляв, рознімав, зводив,'був вимогливим і непримиренним. Не міг встояти тільки перед волошковими очима худенької брюнетки. Коли влітав до неї в дикому гніві за нереагу-вання на чергову скаргу мешканців, та просто брала його за руку, мило посміхалася і мовчки вела до себе у кабінет. Клацнувши замком, вона відразу ж роздягалася. В міру оголювання її тіла малів і його гнів.
Роздягнувшись, Свєтка лягала спиною на стіл і задирала ноги.
— Цілуй! — і тут же розсовувала їх.
Цей спосіб діяв безвідмовно. Не було жодного перевіряючого, який би не спасував перед її принадами. Тож її цілували і драли немилосердно. Стіл жалібно поскрипував, ледве не розвалюючись. Свєтка міняла їх щоквартально.
«Ти і зараз до чортиків гарна у свої сорок», — подумав Петро Іванович, полізши рукою між ніг. Пом'яв трохи кінчик чималенької «сигари», намагаючись її заспокоїти. Петро Іванович задумався, коли б і де знову зустрітися з нею. Недавно він завалив її у своєму кабінеті після роботи, але застукала дружина, яка працювала поряд. Якась сволота донесла. Був мордобій. Потім він застукав дружину зі своїм начальником. Мордобою не було.
— У-у-у, люди-гади! — прошипів Петро Іванович і поглянув на підлеглих, які покірно опустили очі. Прикидалися, що зосереджено працюють.
«Лобуряки, а трудяг із себе корчать», — подумав Петро Іванович, узяв склянку з чаєм, відпив і раптом знову задзвенів телефон. Він зняв трубку.
— Хто? Окайом Окайомович? А-а-а! Здрастуйте, батечку. Дуже радий чути ваш гучний голосище. Спасибі, що не забули. Що? Так. П'ятдесят. Ну, ви скажіть! У мене не хохолок, а повний місяць, — провів він долонею по лисині. — Так, біжать наші роки, рочки. До сорока шльопають, а потім — галопом. Що? Так. Працюю в тій самій конторі. Будуємо, а нас лають. З грошенятами проблема. Ну, а ви як? На пенсії? Мабуть, рибалите? Ні. Знову працюєте? Де, якщо не секрет. У банку? Ого! Мабуть, гребете гроші лопатою? Що? Екскаватором. Ха! А ви такий же жартун, як і в ті роки, коли я у вас у заступниках в коротких комсомольських штанцях бігав. Ех, комсомол, комсомол! Славний був час. Тож ви знову на Олімпі! Що? До вас заступником? Спасибі за довір'я. Подумаю. Занадто місце у вас жваве... Ну, всього вам. Обнімаю...
Петро Іванович поклав слухавку і злісно пробасив:
— Старий крадій! Все життя крав і зараз до злодійського корита прилаштувався, сволота...
Петро Іванович налив чайку і вийняв зі столу бутерброд. І знову полинув думками у минуле, згадуючи, як вертівся під крильцем колишнього патрона.
«Як жили! А які комісії зустрічали! А як проводжали!..» Якось прилетіли столичні тузи. До літака подали п'ять чорних «Волг». А далі пішло-поїхало. Вечеря в ресторані, сауна з дівчатками. Це зараз по такій справі можна на плівку залетіти, а тоді — фігушки. Одного разу один з них не в міру розійшовся, прямо у передбаннику на дівку заліз, і нічого. Окайом Окайомович тільки по заду того поплескав, промовив: «Не захоплюйся, друзяко. Ще не вечір...».
«От були часи, а зараз? Тоді під бравурні марші крали, а зараз і красти нема чого. Все розтащили...».
Петро Іванович зневажливо подивився на підлеглих. Ті з головою поринули у роботу. «Особливо он та, біля вікна. Нічого дівчинка. Цицьки сторчма, жопка кульками, оченятка-мигдалинки, а ніжки! Ех! Потримати б їх на плечах. Бач ти, як працює, а сама оченята на сусіда косить. Відразу видно, що між ніг пожежа. Завалити її, чи що?—раптом зайшла думка.
— Оксано Олександрівно. Підійдіть до мене, будь ласка. Треба розібратися в одній справі...
Та піднялася і попливла, повільно похитуючи стегнами.
— Ось тут, — тицьнув пальцем в текст книги, поверх якого лежав листок з написом: «Трахнутися хочеш?»
Та прочитала, очманіло подивилася на нього, почервоніла...
«Туго метикуєш, дурепо. Ноги довгі, а розум короткий...».
Петро Іванович відчув, як защеміло в сечовому міхурі, піднявся, вийшов з кабінету, попрямував до туалету. Звільнившись від набридли-воого тягаря, знову вмостився на своє робоче місце. І раптом на його очі потрапила невеличка записочка з шістьма цифрами. Це явно був номер її домашнього телефону.
«Ага. Дозріла, повіє!» — подумав Петро Іванович і уважно подивився на Оксану Олександрівну. Та, червоніючи, ховала очі, немов учениця, яка не вивчила урок.
«Схожа на цю була у мене років десь десять тому», — подумав Петро Іванович і згадав Євгенію Анатоліївну, начальника геолого-розвіду-вальної парти, з якою він познайомився на туристичні базі.
Висока, довгонога, з рудим волоссям красуня полонила його одразу, простромивши своїм поглядом його серце, що й не кавкнуло.
Він не залишився у боргу і одразу ж проштрикнув її тіло своїм богатирським мечем, як тільки вони залишилися одні в її палатці. Вона непогано володіла прийомами сексу і віддавалася так, що надувний матрац тріснув під нею, як презерватив, наповнений відром води, і вона заколотилася задом об гостре каміння.
«Нічого, витримаєш. Зад у тебе міцний. Либонь, не вперше подрібнюєш кам'яну породу», — думав Петро Іванович, продовжуючи наганяти смак. Інколи йому здавалося, що це не він, а вона його смакує. Лежачи зверху, вона з силою насаджувалася на нього, викрикуючи вряди-годи від чуттєвої насолоди. Вони так тоді розійшлися, що із сусідніх палаток почали лунати незадоволені крики. Але Євгенія була
невблаганною.
«Ще! Ще! Віддрюч мене, скільки зможеш!» — стогнала, весь - час згораючи у черговому оргазмі. І він дрючив її до того моменту, поки не впав від повної знемоги.
«Складається таке враження, що й ця тихоня не ловить гав у сексі. Скромні у побуті інколи такі фортелі витворяють у ліжку, що інша б... і не вчудить такого. Он як у неї часто груди задихали», — відмітив про себе Петро Іванович і став ховати документи у сейф. Подивився на підлеглих, подумав: «Гультяї! Тунеядці! Тільки й чекаєте того, коли я злиняю. Ну, хрін з вами. Для початку загляну до Свєтки в ЖЕК, а потім цій дурі подзвоню. Бач, як розчервонілася, сучка».
— Я по об'єктах, — сказав Петро Іванович, піднімаючись. Підлеглі ще нижче схилили голови, вони намагалися приховати свою радість. Тільки заступник, сидячи навпроти, зрозумів, що раптом що — начальника варто шукати на квартирі у Оксани Олександрівни...

Едуард ЗАЙЦЕВ