Під ногами хлюпало, мов у ґвалтованій колективом піхві. Парк поволі й
неохоче позбувався снігу. Ми з Аркадієм розпили останню пляшку, на облупленій
синій лаві ставало холодно, і міліцейський патруль, вдруге проходячи повз
нас, підозріливо покосував на наші розчервонілі фізії.
— Я рушатиму, — сказав Аркадій. — Якщо жінка повернеться з роботи і не
застане — буде клізма.
Мені не хотілося додому — віднедавна я став вільним художником і ще як
слід не одійшов од хмелю свободи, не виробив у собі автоматизму працювати
за будь-якої погоди. Дружина моя, на противагу Аркадієвій, сиділа у гнилій
глуховині, втяглася в профілактичну кампанію — там виник черговий спалах
давно ліквідованої пошесті.
— Зробимо так, — запропонував Аркадій, завваживши мій хмур. — Ти згодом
дзенькнеш мені, мовби не бачились сьогодні, і я запрошу тебе в гості.
От і продовжимо.
На тім і розпрощались. Я став у довжелезну чергу під гастрономом і години
через півтори спромігся на три пляшки «чорнила». Але дозвілля лишалось,
вино навівало грішні фантазії, і я подумав, чи не подзвонити Олені.
Олена жила за квартал від мене. Нас познайомив зіпсутий автобус, в якому
ми разом їхали, — їхали, звісно, до зіпсуття, і наступної суботи під шаманину
«останніх вістей» на килимовій доріжці в моїх занедбаних апартаментах
розіграли обнадійливий бліц.
Коли-не-коли я забігав по тому до неї на чашку чаю серед білого дня —
Олена сиділа вдома з малим синочком, і поки малюк спав, ми там-таки, на
кухні або у ванній, примудрялися в не вельми пристосованих умовах злюбитися
раз-другий, скрашуючи одноманітність будня. Олена розлучилась із своїм
благовірним через кілька місяців після народин і саме входила в смак:
Він-Він був їй як сонячний промінь підвальному пагону.
Я розумів — глибоко вгрузати в цей обивательський романчик не варто бодай
через близьке сусідство. З'явиться дружина, і дурна випадковість може
вистромити шило з мішка, завдавши неприємностей усім нам: я відрекомендувався
Олені холостяком і потім ніяк не знаходив слушної миті внести ясність.
Розуміти — розумів, та, бувало, націлюся обірвати, а добродій алкоголь
й вирихтує підніжку...
От і тепер, набравши її номер і почувши ледь задиханий голос, в якому
чаїлося погано приховане сподівання, уявив сцену в її ванній під дзюрчання
крана: нахилившись, мовби для прання, вона .закидає високо на спину, власне,
аж на плечі, коротенький синій халатик; в її оголеному торсі є щось од
віолончелі, і я воджу й воджу напруженим смичком у шовковистім вододілі,
вганяючи жінку в дедалі більші землетруси, і нарешті засилаю їй гінця-пагінця,
як божиться Олена, «під саме серце».
Вона радо згодилася на побачення. Тільки прийняти не могла — приїхала
мати, отже, я стріну любку на півдорозі і рушимо до мене.
На побачення, як завжди, Олена спізнювалась, та я не вельми переймався
— це в її стилі, де дінеться, прилине. Вештався попід кіосками, розглядав
напівоголених красунь — не кожна гарна без одежі, ні, не кожна, — знічев'я
пестив поглядом жінок, що проскакували своїми самиччиними стежками, і
уявляв, якби за помахом чарівної палички нараз усі покрови спали. Для
більшості це була б трагедія, світові вмить відкрилися б усі вади й недосконалості,
вміло підмасковані мануфактурою. У виграші могли залишитися хіба що акселератки.
В Олени груди невеличкі — дички-кислички, піджартовував я, — зате знизу
все дуже й дуже показне... Згадувалися делікатесні цілунки, до яких Олена
була вельми ласа («отак іду до тебе і мрію взяти в губи»), і вічний її
попит у постелі. А личко ж простеньке й світле, як у школярки... Чи спробуй
здогадайся, що на мислі он у тієї ротатенької у спідниці-штанях з короткою
хлопчачою зачіскою — стоїть і зирить на обкладинки журналів...
Одначе Олена била сьогодні всі гадані й негадані рекорди. Збігло півгодини
— ми за цей час двічі уже встигли б, — і внутрішній голос підказував:
вона ще й не близиться до мене.
На зло провинниці зухваліше став розправлятися з вони-нами*, що потрапляли
в поле зору: сіреньку, наче горобчиха, худеньку тридцятилітку змусив аж
почервоніти. Уявки почав загравати до гінкої, як високовольтна опора,
скороспілки у коротеньких штанцях до колін і рожевих гетрах; ні, краще
ота брюнеточка в червоній вовняній жакетці і довгій спідниці, так модно
розпореній ззаду, що, здається, попри неспеку, голо просвічується вся
інформація. У профіль брюнетка була досить нічогенька, а повернулась у
фас, рушаючи від кіоска, — банальна трудяща, розквецяна на кшталт саморобної
копилки на провінційному базарчику...
...А вже скоро треба телефонувати Аркадію.
Неподалік від паркових воріт хитнулася тиха дівоча постать, ковзнула по
огорожі, ось-ось упаде.
Зомліла?
Якраз встигаю підтримати.
— Вам погано?
— Мені д-дуже д-добре.
О, то леді під грандіозним шафе. Довкола нікого і... Що ж робити?
— Ходімо звідси.
— Ходім. А куди?
— Тут недалеко.
Погляд її на мить просвітлів, і я побачив, яка вона ще молоденька, але
тут же каламуть усе засірила — неправедне життя нівечить і не такі квіточки.
А це... не була троянда — скорше притоптана фіалка з притамованою чуттєвістю
в маленькому вередливому ротику. Ротик-еротик...
Не пройшли й десятка кроків — спинилась, відштовхнула від себе мою руку.
Блимнула підсиненими фарами.
— Майте на увазі, добродію, я не трахаюсь. — 3 такою легкістю хльоснула
слівцем, що мені стало шкода свого пориву. Та нічим не виказав себе. Недбало
кинув:
— Я теж. Майже...
Якби цієї миті вона запропонувала все, що може запропонувати жінка, я
б таки зігнорував її — скорше послав би до дідька і вибрався на фінішну
пряму до Аркадія.
— А що ж робити будемо?
Ну й підкинув Бог знахідку! Справді, що з нею робити? Повести в парк,
посидіти, поки оклигає? А якщо це в неї надовго?
— Подивимось телевізор... Ванну приймеш, може, полегшає.
Тут же спинилась і так само недбало, без тіні кокетства:
— Сказала ж уже — я не трахаюсь.
Я вкрай засумував. Витяг сигарету. Запальничка сипала іскрами, але вогонь
не загорався. Певне, викінчився газ. Зім'яв сигарету, жбурнув у стрічну
урну.
— Не треба психувати. Я вам збитків не завдам, — м'яко сказала супутниця.
Уже легше... Я знов узяв її попід ручки. У мене в хаті був творчий бардак,
проте її це не діймало: плюхнулась у крісельце і заплющилась. Тут же завередувала:
— Хочу води.
Я налив Ти з крана склянку.
— Хочу курити.
Я подав їй «Столичну» і черкнув сірником.
— Хочу музики...
Посеред старих, давно не слуханих касет я наткнувся на Дасена. Коли зрихтував
на кухні легку перекусь, гостя вже розповзлася по кріслу, мовби потекла.
На підлозі дотлівала сигарета.
Обм'якла ноша виявилася по-дитячому приємна. Коли я клав її до ліжка,
вона розплющила ліве око і прошептала:
— Ой лишенько, та я ж не трахаюсь...
Я допоміг їй скинути джемпер і спідницю, решту автоматично довершила сама
— певне, спрацював павловський рефлекс Лягла, розкинулась байдужно.
Споглядання не кожної голої збуджує, але, мабуть, і я недалеко одійшов
од піддослідної жабки російського вченого. Та, попри явну спромогу, завагався:
хтозна, якого сувеніра можна чекати від таких блукачок.
Я налив вина. Гостя нетерпляче ворухнулась.
— Дай і мені.
Спорожнивши склянку, зробила небезпечний випад:
— Ти що, боїшся мене?
Я таки тримався поки що на обачній відстані.
— Не бійся, не заразна. Сказала ж тобі — не трахаюсь. Якась кучерява логіка
її слів окрилила мене, і я її взяв.
Щоб було аж ах — так ні. Звичайна радянська піхва, ніякого національного
колориту.
Уже по всьому, ліниво ворушачи мій згаслий світильник, вона сказала:
— Тобі добряче підфартило: таки на мені не підчепиш.
— Ти певна?
— Гарантія — цілий рік не трахаюсь.
— Коли так, як оце зі мною...
— А ти вважаєш, що ми трахались? Бідний хлопчику! Та ти знаєш, що воно
таке, коли по-справжньому?! Господи, на світі стільки чудесних речей!
Наприклад, вона одна, а їх двоє, чи він один, а двоє дівчаток. Або коли
збереться цілий гурт...
— Скільки ж тобі років? — розгублено запитав я. Часом вона виглядала не
більш як на сімнадцять, а то перекосить така гримаса, що «дівчина» їй
уже личить, як багатодітній міні-спідничка.
Єдине, чого я від неї добився — це ім'я. Наталя. Та невідомо, чи й воно
справжнє.
— Наталю, а ти не боїшся отак розгулювати по незнайомих притулках?
— Це що — тебе боятися? Ти ж вахлак, хіба зразу не видно?
Я проковтнув комплімент, не виказавши, як він мене потішив.
— У найкращому смислі вахлак. — Вона вигнулася й взасос поцілувала ознаку
моєї статі. Ознака тут же зреагувала.
— Ех, який я колись видавала мінет — просто казка! — мрійливо протягнула
Наталя.
Я не пропустив шансу дошкулити і їй.
— Куди вже тобі!
— Звісно ж, куди...— Знехотя, та досить професійно, мов руків'я зброї,
взяла в долоню, ніжно доторкнулась язичком — раз, удруге. Пострілювала
ним, наче змія жалом. Облизнула, ніби для проби, легенько надкусила і,
переконавшися, що продукт поживний, накинула теплу й м'яку петельку губ
до самого кореня. її голова з коротким волоссям схвально закивала: так,
так, так.
Підкачуючи, випустила знаду, помилувалася нею, поводила по щічках, по
заплющених очах і нараз стрімко проглинула. Щоки її запали, очі сповнилися
вологою.
Це була ніжність на найвищій ноті. Я відчував, що ось-ось не витримаю
цієї солодкої муки, й нетерпляче ворухнувся — змінити позу. Наталя стиснула
моє стегно довгими пальчиками з кривавими плямами лаку на нігтях і почала
врозтяжку, ледь попускаючи, заковтувати й заковтувати живого налисника.
Вгвинчування, вкручування у вир, засмоктуючу лійку. Губи, гортань і язичок.
Тремке драглисте тепло пропікає до кісток...
Життєдайні соки переповнили мене до краю і спорснули в неї на повному
ходу. Ледь висунувши фалос, Наталя конвульсійно приковтнула кілька разів
і, помпуючи рукою, залоскотала його ротом, висмоктуючи останні краплі.
— Приблизно так...— облизнула губи і знеможено відкинулася на подушку.
Я лежав ошалілий, відчуваючи повільний відплив насолоди. О, який це винахідливий
ротик — скільки він усього вміщає! Куди тій наївниці Оленці з її кустарними
експромтами до цього екстравагантного дівчиська!..
— Як кажуть, пробачте авторові його помилки! — не постерігши моєї реакції,
додала Наталя.
— Нічого собі помилки!
— Це ремесло. Колись я творила справжнє мистецтво.
— Книжка пише, що мистецтво — коли кохають.
— Коли кохають — то стихія. А є ж культура сексу. Вища або нижча. Або
її зовсім немає. І тоді безтямно закохані Ромео і Джульєтта починають
бігати наліво або люто ненавидіти одне одного. У нас у школі...— почала
вона і прикусила губу.
— Що — у вас у школі? — Я глянув в її очі близько-близько. Наталя ані
змигнула. — Ти ще учениця?
Бона збагнула мою тривогу, потяглася за сигаретою.
— Школою дехто називає інститут.
Гм, то вона — студентка? Так я й повірив. Проте... я ж не силував, вона
сама... Я налив Ти і собі.
— Дякую, що підібрав мене. — Вона цокнулася з моєю склянкою, ледь надпила.
— А то мої друзі виявилися слабаками. Самі нетранспортабельні, не те щоб
провести...
Задзвонив телефон. Хто б це міг бути: Аркадій, Олена чи... дружина? Втім,
трубку вже можна брати. Таки Олена.
— Пробач... Десь запропастилися ключі, і мати нікуди не пустила. Хіба
що зараз...
— Пізно, — жорстко відказав я.
— Тоді завтра?
— Може. — Я поклав трубку.
— Дівчатка дозоляють? — підморгнула Наталя.
— Не без того. — Я вклався перед нею горілиць.
— Нічого, завтра реабілітуєшся. — Однією рукою Наталя тримала склянку,
другою замислено гладила, мов песика, пе-ніс.
Я подумав, що вона явно завищує мої спроможності. Тим часом гостя вже
не гладила, а мовби робила ілюзіоністські паси біля мого паху. Ці її вправи
так подіяли на мене, що аж шкіра диміла.
— Ти ба, який ручний, — похвалила Наталя, коли Він-Він знову звів голову.
Поставила склянку й цілком заопікувалася ним. Терпіти вже було несила.
— Який ти одноманітний, — муркнула вона, коли я щиро розпластав її на
всю широчінь постелі.
— Тобі не подобається?
— Що мені? Аби тобі добре. Просто є варіанти.
— Наприклад? — прикинувся я нетямою.
Вона вислизнула з-під мене, осідлала й почала розгойдуватися взад-вперед,
то зманюючи кулястими грудьми, то забираючи Тх з-перед моїх губ так стрімко,
що кулі підстрибували, мов на орелях. Тоді крутнулась, як на дзиґлику,
і, сидячи до мене спиною, легенько зводилася й потиху осідала.
Знов повернулась обличчям і почала відкидатися на спину, водночас сіпаючись
і сіпаючись мені назустріч. І ось уже її голова торкається моїх ніг. Прикривши
долонею роз'ятрену долину, бгала її пальчиками.
По моїх жилах заструменіла магма. Наталя втратила контроль над собою,
амплітуда коливань зростала й зростала. Збентежений Він-Він вискочив з
барлогу і викинув цілий фонтан їй на груди...
...Як хутко накотилася ніч, і години задрібцювали одна за одною. Наталя
повернулася з ванни і вляглася біля мене валетом. Я поклав руку на кучерявий
кущик рудуватого моріжка, знайшов ущелинку і почав її гладити, помалу
занурюючи пальці.
— У тебе ніякого уявлення про ніжність, — за хвильку вивільнила губи Наталя.
— Що ти хочеш — провінція.
— Немає значення... Без ніжності навіть корів не доять... Ти просто ще
не позбувся страху. Тобі дуже кортить, але мучить ніяковість: і хочеться,
і колеться. Тут треба та*— або все, або нічого.
— Ну, не все ж зразу. У першому класі не задають задачок з алгебри.
— Тепер уже задають... Добре, давай тоді спати.
— Спати, але не спати.
— Це ж як?
— Спати, як мужчина з жінкою, а не як чоловік з дружиною.
— Ну, ти даєш.
— Невідомо хто.
— Добре — як ти хочеш! А потім спати, гаразд?
Я повернув її до себе заокругленим, мов дві половинки яблука, дупеням,
провів руками по вередливо вигнутій спинці: білий-білий повержений сніговичок.
«А ми бабу виліпим... виліпим гуртом...» Наталя кокетливо позирнула з-за
плеча, та вже нічого не змогла б побачити: я миттю влучив. Не припиняючи
ніжних поступальних рухів, обіймав її за живіт. Упершися головою в подушку,
вона таки примудрилася зазирнути знизу на здвоєну аркаду наших ніг і бавитись
подвійним калаталом...
Нарешті у самісіньких глибинах головешку конвульсійно стисло пружно-м'яким
кільцем, як поцілунком, і попустило. Не розмикаючи обіймів, я дав Наталі
випростати ноги і вклався біля неї збоку, не забуваючи догідливими рухами
нагадувати їй, що ще не сплю. Так ми й придрімали.
Уранці тіло налите важкою задьористою силою. Чиясь темноволоса голівка
на руці, розчахнута стеблина з гніздечком у розгіллі, куди залітає на
недовгу гостину осатанілий птах плоті. Просто незім'ята, незахищена квітка
з юначого гербарію...
Я торкнув ледь осілі Наталині груди, і вони помітно вивищились, наче там
розгоралося купальське багаття.
— Не треба, — попросила вона, не розплющуючи очей. — Знов застрянемо надовго.
— Якихось п'ять хвилин — хіба це довго?
— Звісно, коли комусь не хочеться.
— Гаразд — три з половиною.
— Не вкладешся.
— Вкладуся. Б'ємось об заклад. Ось тобі годинник. Тільки за півхвилини
попередь.
Вона взяла в руки будильник, знехотя піддаючись безцеремонному втручанню
в її сутерини, і скептично позирала на циферблат. Я вже майже не тямив
її, всіма чуттями сконцентрувавшись у єдиній частині тіла у самовідданих
зусиллях в'язня, що спішить продовбати підземелля для хутчішого визирку
на волю, й не завважив, як годинник випав у неї з руки. Очі їй заслонило
туманом, у напіврозтуленому роті червоним полум'ям метався язичок. Наталя
вхопила губами мій великий палець і самовіддано фала й грала підкидного.
Нараз — усе, нема нічого, спали всі пов'язки з ран, одлєтіло струп я,
ніжна молода шкірочка щемить від припливу крові. Полегкість зцілення,
утрата сверблячого гніту...
— Ти виграв, — здивувалася вона, тягнучись до годинника. — Хто б міг подумати!
У твоєму віці...
— Який у мене вік? — ревно перепитав я.
— Ісусів. У тебе ще вік Ісуса Бартніший за вік Ромео... То що я тобі програла?
— Іще один раз.
— Це занадто. Краще я пригощу тебе пивом. У вас там біля метро пивний
бар.
— Як на мене, то оце — краще всякого пива.
— Нема кращого зілля, ніж це на похмілля? Треба зробити хоч невелику перебивку.
І тут тирликнуло біля дверей. Я розгублено глянув на Діву, яка не трахається,
— вона мене не спиняла, — і нерішуче вийшов у коридор.
— Хто?
— Я. — Голос був знайомий, і автоматично — незрідка буваєш такий затурканий,
що сам не відаєш, що дієш, — я відчинив.
У дверях стояла Ліда, моя єдиноутробна жінка. Можна зрозуміти, як я зрадів.
Знаючи мою звичку спати голяка, Ліда не здивувалася екстравагантній з'яві.
— У тебе все гаразд? Живий, здоровий? Бачу — здоровий. — Бона душевно
поручкалася з хуліганом, який блискавично клюнув на Ті голос, і, відчувши
вогкість у долоні, з шанобою додала: — Ого, скільки накопичив! Нічого,
сьогодні трохи збавиш... Візьми чемодан, а я помчала — внизу машина. Стрінемось
увечері.
Грюкнули двері, і вона хутко збігла по східцях. Я стояв остовпілий, не
в змозі дати лад думкам. І Бін-Бін стояв, падлюка.
Театр, чистісінький театр...
Я повернув од дверей — вішалка. А на ній вохряна стьобанка Діви, яка не...
Не помітила? Не захотіла помічати?
— Наталю, а йди-но сюди... Уяви, ти щойно зайшла, ти за мною заскучала.
Бачиш, крім мене, іще щось?
Бона мовчки вислизнула голяка за двері. Це не театр, це кіно... Хвалити
Бога, тут же повернулась.
— Вішалку бачу. — Рука на стегні, одверто нудьгуючий погляд. Перса зніяковіло
одвертаються од мене.
— Отже, помітила й вона... Значить, ти... моя родичка з... Харкова. Ні,
дружина товариша. Би приїхали вдвох. Отак. Геніально...
Певне, Наталі набрид примітивний лепет застуканого на гарячому чоловіка.
Піднявшись навшпиньки, вона зігнула ліву ногу і торкнулась... так торкнулась...
А потім... Так вішають капелюха. Бід перенапруги у мене затремтіли коліна.
Чорт з ним, пропади усе пропадом...
А на східцях знову зацокотіли чиїсь каблучки.
— Це вже не інакше, як коханка, — пирхнувши, Наталя зісковзнула з живого
вішака і сховалась у ванній.
На щастя, каблуки процокотіли вище.
Наталя вийшла першою, я хутко наздогнав її. На душі шкребли шкреблики.
Яку дурницю скоїв я учора! Хоч бери зізнавайся в усьому Ліді — так вона
й повірить казочкам про гостей!
...Дружина вважає секс річчю, не вартою уваги, і тільки зрідка неохоче
підставляється мені. Ти її шморгаєш, а вона в цей час ладна газету читати.
Чи телевізор дивитись... То, може, й заслужила, що має?
Метрів за п'ятдесят од бару повз нас пролетіла руденька жіночка в білому
поржавілому знизу халаті, і на ходу ледь не заголосила:
— Ой хлопчики, ой дівчаточка, нема пива, нема. Воду відключили.
— Нема чим розбавляти? — зрихтував я примітивний дотеп.
— Нема чим мити кухлі.
— Пішли назад? — сказав я приречено Наталі. Пропадати, то з музикою! Не
вадило б реалізувати до кінця дверний прелюд.
— Для чого?
— А як же з програшем?
— У центральному парку пиво є завжди... Ах, пиво...
У вагоні було єдине вільне місце. Діва, яка не трахається, спритно зайняла
його. Я вчепився за поручень і нависав над нею кущем над безоднею. Бона
вийняла з торбинки французький детектив.
Переді мною скресли видива цієї ночі. Я дивився на На-талин припухлий
від оральних вправ ротик, і в штанях починалося заворушення. Чи могла
б стороння людина, дивлячись на нас, уявити, на що ми здатні?
Оголосили нашу зупинку. Наталя читала.
— Нам виходити, — нахилився я до неї.
Бона звела на мене кришталево невинний погляд і обурено верескнула на
весь вагон:
— Перестаньте чіплятися до неповнолітніх! То вона таки неповнолітня? О
Боже!
Я кулею вилетів з дверей...
Невдовзі ми з Аркадієм цмулили прохолодний гіркуватий напій.
— Якщо неповнолітня, то треба тільки радіти, що так закінчилося, — розраджував
мене Аркадій. — Хоча, звісно, навряд. Просто дівка протверезіла, отямилася...
І віддячила тобі, як змогла. А жінка могла й справді не помітити Наталиного
пальта, коли ти постав у всій красі... Твоє щастя, що не зайшла до спальні.
Ми вийшли на алею, на якій купками кухонної солі лежали убогі рештки снігу.
«Я не трахаюсь», — одлунило мелодійним Наталиним. Мов у кінострічці, в
калейдоскопічній послідовності змигнули кадри її наставницьких старань.
Десь під ранок мені вже було здалося, що вона не просто демонструвала
свої здібності, а що я трохи сподобався їй, що там була хоч крихітка од
серця...
«Бачу — здоровий», — війнуло протягом од Лідиного голосу.
— Про всяк випадок — твоя легенда про гостей із Харкова не така вже й
безпорадна, — майже в саме вухо бубонів Аркадій. — Тільки не жди, коли
запитає, — мовби між іншим, завчасу скажи.
Знов брехня? Та скільки можна...
Рішучість заполонила мене: їй-Богу, розкажу все дружині. Все-все. Нехай
робить висновки.
Класика
