ВІКТОР ВАСИЛЕНКО
ГЕПА

Близько третьої години ночі на місто впала злива. Незвичайно великі краплі дощу лопотіли на спорожнілих вулицях, і блискавки раз у раз осліплювали їх примарним блакитним сяйвом. Раптом важкі хмари розсунулись, і з них визирнув на землю місяць. Але дощ не вщухав. У байдужному сяйві місяця бульбашки на калюжах здавалися чиїмись очами без повік, що зачудовано вдивлялись у ніч. Спітнілий чоловік, зовсім голий, самотньо стогнав у своїй великій кімнаті й хапав губами повітря. Йому снився жахливий сон: божевільний потяг із ревом підминав його своїми залізними колесами, відтинаючи від тулуба руки й ноги. А коли все скінчилося, на рейках лежав уже не він. То був якийсь цурпалок, що несамовито волав у простір, благаючи смерті. Потім люди в білих халатах тягли його по перону, кидали на ноші, і чийсь голос під завивання сирени «швидкої допомоги» кричав крізь регіт: «Дивіться, дивіться — рук нема, ніг нема, а живий!.. От дає!»
Він підхопився на своєму італійському ліжку, що тьмяно біліло в сутіні зі смаком опорядженої кімнати, і підніс руки до очей. Довго ворушив пальцями, ще не вірячи в те, що це був тільки сон. За вікном гуркотіла злива. Обережно ступаючи босими ногами по інкрустованому паркету, він підійшов до вікна. Місяць глянув йому у вічі.
— Неймовірно, — прошепотів він пересохлими вустами. — Такий дощ, а місяць світить... Підвівши голову, він почав вдивлятися у місячне «обличчя». І нараз збагнув, що й місяць дивиться на нього. Виразно побачив, як з-поза темної хмари на «обличчі» проступило усміхнене око, що заглядало просто йому в душу... Звідкись ізсередини почав підійматися жах. Обплів легені, серце і химерним спрутом торкнувся горла. Він не міг навіть крикнути — горло йому не корилося. Білі пальці з випещеними нігтями вп'ялись у лаковане підвіконня з такою силою, що з них мало не бризнула кров. Але він не відчував болю. Мов заворожений, вдивлявся у місячне око, не маючи сили відвести від нього погляд. Гучний телефонний дзвоник повернув його у реальність.
— Чортівня якась, — пробурмотів він, облизуючи пересохлі губи. — Дорослий чоловік, президент великої фірми, а таке приверзлося... Треба менше хвилюватися на роботі. Забув навіть, коли останній раз грав у теніс. Треба відпочити. Взяти відрядження кудись на Гаваї чи в Монте-Карло...
Телефон настійливо кликав до себе.
Він зачинив вікно, намагаючись не дивитися вгору, накинув на плечі сніжно-білий халат, який подарували йому партнери з Гонконгу, і зняв трубку.
її голос був сповнений болю.
— Мені наснився сон ... Він мовчав.
— Чому ти мовчиш? — спитала вона перелякано. Його рука потяглася до запальнички.
— Ти мене чуєш? — заволала вона у трубку. — Не мовчи! Щастя — це коли тебе розуміють!
— Я не мовчу. Я слухаю, — похмуро сказав він і клацнув запальничкою.
— Мені наснився жахливий сон, — безживним голосом повідомила вона знову. — Наче я перенеслась у майбутнє. І там, у майбутньому, так моторошно... Суцільна трансплантація...
— Що? — Він так глибоко затягнувся «Кемелом», що аж закашлявсь.
— Я кажу, трансплантація... У небіжчиків беруть частини тіла, які ще здатні працювати, і пересаджують їх хворим. Виникла особлива порода людей, у котрих чужі серця, нирки, ноги, руки... Такі собі люди-колажі. Звичайно, усі вони дуже заможні, дуже...
— І що ти хочеш цим сказати? — тихо промовив він, пригадуючи свій сон.
— Тільки те, що я прокинулася ледь жива. За вікном злива. І уяви собі
— світить місяць. Ти такий раціональний, тобі мене ніколи не зрозуміти... І от я виразно пригадала, що мені, як одній з найзаможніших жінок, пересадили чужі сідниці!
Він зітхнув і натиснув кнопку австрійського торшера. Глянув на себе у велике арабське дзеркало. У тьмяному склі відбилося бліде, стомлене обличчя ще не старого чоловіка з великими синцями під очима.
— І заради цього ти дзвониш серед ночі?.. У мене завтра зустріч з послом Шрі-Ланки, потім засідання Верховної Ради... Май совість...
— Ти завжди думав тільки про себе... На мене тобі начхати. Може, я тобі набридла? Тоді шукай собі іншого референта. Тільки пам'ятай, так, як володію комп'ютером я, — більш ніхто не володіє. До того ж я знаю шість мов!..
— Заспокойся. Я тебе уважно слухаю...
— Так от, мені уві сні пересадили сідниці... Я підскочила мов божевільна. Ти уявляєш: я — і чиясь чужа гепа!
— Не уявляю...
— Не перебивай!.. Я обмацала себе. Відчуття чужої гепи не минало. І тоді я ввімкнула світло, підійшла до дзеркала й задерла сорочку...
— Ну, це ти полюбляєш...
— Так от, можеш мені не вірити, коханий, але на моїх ногах колихалася справді не моя гепа! Ти ж знаєш мою гепку — маленька, трохи синювата. А ця — широка, біла, мов сметана, та ще й з ямочками. І тоді я роздяглася догола, ввімкнула усе світло в кімнаті. Все інше було моє — пласкі груди, які ти ласкаво називаєш яєчнею, запалий живіт, що аж до пупка заріс волоссям, ребра... І тільки гепа... Я ледве утримувала її, така вона була важенна...
— Давай візьмемо відрядження і поїдемо на Гаваї...
— Помовч! Коли б я була примітивною бабою, дояркою чи там штукатурницею, що надивилася по телику «Кошмарів на вулиці В'язів», то було б не дивно. Але чи може жінка з трьома вищими освітами, програміст, перекладач, референт, яка отримує платню у валюті, повірити в цю нісенітницю! В цю містику! У мене, мабуть, пухлина в мозку...
— Слухай, — мовив він, розчавлюючи сигарету в антикварній срібній попільничці, яку колись придбав на аукціоні Сотбі, — останнім часом ти забагато працювала. Тобі треба перепочити. Лягай спати і не думай ні про які гепи. Вранці прокинешся, приймеш душ, вип'єш кави — і все буде гаразд. До речі, давно ми з тобою не грали у великий теніс...
— Ой, до чого тут пеніс!.. — В її голосі забриніли сльози.
— Ну все, все, — почав сердитися він, пригадуючи той далекий вечір, коли вперше викликав її до себе в кабінет з єдиною метою звільнитися від сексуального тягаря, що заважав роботі. Вона ввійшла, легка, струнка, одягнена в найсучасніше вбрання — на ній була невагома, мов павутиння, французька спідниця, а на плечах, наче приховуючи щось незбагненне, зграбно сидів широкий піджак у велику сіру клітину. Він подививсь у її розчахнуті прозорі очі й побачив у них те саме бажання, що заважало йому працювати. І відчув, що ця жінка, яка вже третій тиждень засиджується з ним до глибокої ночі на роботі, сьогодні, в цю ж таки мить, ладна підкоритися кожному його бажанню, хоч би яким неймовірним воно було. Він відчув себе Цезарем, ні, східним султаном, перед яким стоїть... ні, навіть не наложниця, а рабиня, і він має право зробити з нею все, що захоче. Навіть убити.
— Роздягніться, — звелів він.
Вона не здивувалась. Не скривила ображену міну. Вона покірливо й повільно почала роздягатися. Ні, не так, як роздягаються на стриптизі — це він бачив не раз. Його завжди дратувала вертлявість стриптизерок. Вона роздягалась так, як роздягаються жінки у лазні.
Ще хлопчиком, у забутому Богом і людьми селі, він бігав з друзями за дванадцять кілометрів на ферму, де був душ для доярок. На все життя у його пам'яті лишився спертий, смердючий дух корівника і маленька дірочка, до якої, відштовхуючи один одного, лізли хлопчаки, і їхні серця, наче молоти, гупали в тоненькі ребра. Відтоді він мав багато жінок — і коли навчався в інституті, і коли працював другим секретарем райкому комсомолу, а надто коли вдався у бізнес, — але ніщо не могло зрівнятися з тим видовищем, яке відкривалось його широко розкритому оку, притуленому до отвору у шершавій, потемнілій від часу дошці. Його вуха жадібно поглинали хлюпання води, чвакання босих ніг, а око всотувало в себе намилені, рожеві жіночі тіла, з великими важкими задами, грудьми, що жили й колихалися самі по собі, з випнутими животами, під якими вільно чорніло волосся...
Вона розляглась, а серце його шалено стукотіло, ладне вискочити з грудей. З поважного бізнесмена, мільйонера він знов перетворився на малого хлопчака. Але тепер не треба було бігти до сусіднього села, не треба було штовхатися серед корів. Він міг запалити дорогу сигарету, недбало відкинутись у м'якому кріслі з найлюксовішого валютного магазину і дивитись, дивитись, дивитись...
— Ти знову не слухаєш мене! — повернув його з минулого її тоненький голос. — Я благаю тебе, приїдь, я не можу без тебе! Не лишай мене з цією чужою гепою! З цим щось треба робити, я не хочу бути божевільною, я боюся дурдому...
— Гаразд, — тихо мовив він. — Зараз буду. Він поклав трубку. Надяг сорочку від Кардена. Пов'язав краватку від Діора. Взув черевики від Валентино.
Його палець з відполірованим нігтем натиснув кнопку супутникового зв'язку. — Машину!..
Його рука, тремтячи, потягнулася до подолу її нічної сорочки. Тонкі пальці стиснули легке голландське полотно і повільно почали підіймати його. Обтягнуті синюватою шкірою, крізь яку проступало павутиння кровоносних судин, тверді ноги поступово оголювались. Вона стояла спиною до Всесвіту, затуливши руками повні сліз очі.
— Ну, що там? — спитала майже нечутно.
Він пустив сорочку. Тканина легко впала до жіночих ніг.
— Ти знаєш, кохана, — так само тихо відповів він, — це справді не твоя гепа...
Обійнявшись, вони плакали, мов маленький хлопчик і маленька дівчинка, а за вікном починався новий день з новими зливами і новими проблемами.