ЖАННА

Платні не було й сьогодні. Обіцяли з тижня на тиждень і от... Ніна покладала на цей день великі надії — мала якісь плани, і коли Віктор повідомив телефоном їй прикру новину, вона спересердя обізвала його нікчемою. Він у боргу не залишився, і вийшли такі теледебати...
Завити хотілося.
Він зробив ґрунтовну ревізію дрібноти, розкиданої по шухлядах на випадок, коли припече, — разом з двома гривнями, які заощадив на обіді, якраз на пляшку. А, з ким не було. Візьме — там видно буде.
...Вкинув пляшку у портфель разом з чвертю хлібини, сів на лаві, роздумуючи: де і як, — закурив. Боже, пощо ж ти залишив мене самого в алкоголі?
На другому краї незграбно-ажурної конструкції мініатюрне чорняве створіння з прямим нерівним волоссям розминало в довгих пальцях сигарету. Криваві плямки лаку на нігтиках ледь не скапують на асфальт.
— Дозвольте?
Віктор підніс дівчині запальничку, глянув зблизька у глибокі печерки віч. Вона спокійно витримала погляд, жевріюча крихта тютюну впала на її смагле під коротким сірим подолом коліно. Він автоматичну змахнув згаслу іскрину й мимохіть затримав долоню.
— Чекаєте когось?
— Знайомого.
Долоню прибрав, але тут же хід конем:
— Чекання не завжди справджується.
— Ви можете щось запропонувати?
— Випити хочете?
— Оце ж і жду...
— Змушувати чекати таких людей — гріх... Я б вас украв.
— Ми навіть не знайомі.
— Це легко виправити. Віктор.
— Жанна, — вона подала свою зігнуту ківшиком долоню. І тут надійшов кучмастий розхристаний парубійко у широких полотняних штанях, у сорочці у велику синю клітину. Дівчина не знітилася.
— Можете продовжувати, — недбало кинув кучмастий. — Мені ж більше залишиться, — і повільно рушив, тримаючи пляшку вина за шийку, мов тараню за хвіст.
— Скандалу не буде?
— Я його вперше бачу. Підвернувся під настрій, — Жанна нервово пригасила сигарету об край лави. — Я сьогодні пропустила екзамен. А це і стипендія, і...
— Студентка?
— Медичний, другий курс.
— Який іспит?
— Діамат.
— Виходить, без марксизму-ленінізму і гірчичник правильно не поставиш?
— Ані укола не зробиш...
— І рецепта не випишеш. Хай йому грець!.. То пішли?
— Ходімо, — вона встала і обтрусила спідничку на маленьких продовгуватих сідничках.
Бічною вуличкою пробралися в тихий дворик, примостилися на неструганій колоді. Сколупнувши бляшану закривачку, Віктор простягнув пляшку Жанні.
— Спершу ви, — крутнула вона головою.
Він надпив без тосту, вийняв окраєць хліба, відщипнув, Жанна ковтнула по-дитячому, заважаючи язиком, проте від хліба відмовилась.
— А вечір гарний, — сказав Віктор.
— Попри паскудний настрій.
— Це минеться.
— Коли хтось поруч, уже легше,—рухливі чітко окреслені биндочки губ у розмові випиналися вперед, наче Жанна цілувала кожен звук. Він знову подав їй трунок.
— Не треба поспішати. Не люблю метушні.
— Тоді присунься до мене. Ближче. Не бійся.
— Чого мені боятись, — вона зграбно зрухнула стегнами, і Віктор відчув теплий дотик, і поклав дівчині руку на стан; вже не забирав її, і п'ючи, і частуючи з лівої. Забув про хліб.
Жанна розслаблено приплющила очі, він нахилився й поцілував її напіврозтулені уста, які ждано озвалися, втягуючи його губи до себе на стрімчак спритного язичка. Подалася до Віктора і схилилась йому на груди.
Раптова пересторога —- так легко йде на контакт—охолодила Віктора, але ще один ковток усе поставив на свої місця. Усе лихе відступилося на крок і лише чатувало сторожовим псом: одвернись і не помічай.
Він погладив її лискуче волосся ледь не з батьківською ніжністю, вдихнув його запах. З нею могло бути гарно, однак він ще не знав, чи не покине її. Або вона його.
— А ти гурман, — сказала Жанна, коли він після чергового ковтка потягнувся до її губ. — Закусюєш поцілунками.
— Тобі не подобається?
— Якби не подобалося, мене тут не було б.
«Як у неї все геніально просто...»
У глибині двору за столиком-козлоніжком кількоро чоловік грали в доміно.
— Я люблю дивитись, як грають у доміно.
— Я теж, тільки не грати.
— То підійдемо?
— Підійдемо,
— йому було все одно.
— Ви не заперечуватимете? — спитав Віктор, ставлячи на стіл поруч з початою пляшкою червоного вина горілку.
— Сідайте, — спокійно сказав смаглий чоловік з короткою сивою стрижкою.
Вони сіли щільно поруч, і Вікторова рука тепер діткнулася Жанни так необережно, що він високо відкрив неприхищену цілину її стегна.
— Хочу вина, — шепнула йому Жанна.
— Пробачте, ми не могли б з вами обмінятись? — Віктор кивнув сивоволосому на пляшки.
— Нема проблем, — той переставив їх місцями — вино ближче до Жанни. — Можу запропонувати й склянку.
— Дякуємо, не треба, — відказала Жанна, підносячи шийку зеленого скла до вуст і незмигно дивлячись на свого візаві. Віктор відчув раптовий приплив жаги і ревну образу — закон тяжіння випадково припасував його до дівчини, та чи важить їй по-справжньому хоч на крихтину його присутність.
— Здається, ми програли, — як справжній уболівальник, у першій особі завважив Віктор, маючи на увазі сивоволосця.
— Ні, буде «риба».
Збулося її пророцтво.
Над столом спалахнула лампочка.
— Може, пройдемось? — торкнув губами Жанниного вуха. Вона мовчки звелася.
— Дякуємо за компанію, — Віктор забрав недопите вино.
— Нема за що, — сказав сивоволосий.
— Добраніч, — попрощалася Жанна.
— Приємної розваги.
Вони синхронно ступали обнявшись, і в ньому розпросторювались рівновага і золоте спокійне світло. Проходячи повз автомат, Віктор спинився: для цілковитого спокою душі зателефонувати Ніні.
Жанна стояла за кілька кроків од телефонного пенала, мов вербичка. Трубку не брали, а до Жанни підкрадався військовий, забалакував до неї. Віктор квапливо знову набрав номер...
Талія у Жанни була пружна й податлива.
— Куди ти мене тягнеш? — заковерзувала дівчина.
— Не знаю. Може, на схили?
— Не люблю схилів.
— А мене ти любиш?
— Хіба не відчуваєш? — вона прилипла до нього і полоскотала йому губи пружним язичком.
— Куди ж ти хочеш?
— Де чисто і світло, — Жанна повела його, наче в танку, до охайного старовинного будинку, увійшла у під'їзд, мов у свій власний. Викликала ліфт. Як тільки той рушив, Віктор нахилився, пройшовся руками по гладеньких стовбурцях її ніг аж до самого стану.
— Стривай. Не руш — застрянем.
Вийшли на шостому поверсі. Будинок наче вимер, просторий сходовий майданчик ледь угадувався в тьмавому світлі єдиної лампочки.
— Вип'ємо? — запропонував Віктор.
Жанна заперечно похитала головою, в печерках її віч можна було знайти все, на що спроможеться уява.
Він узяв дівчину за плечі, відчуваючи, як з них пообабіч ізслизає легенька блузка, вилущуючи тендітне тільце, і, щойно показалися краєчки невеликих персів, приклався до них губами, потрапляючи то на голу шкіру, то на ковзкий крам.
— Ох, годі, годі, — тихенький русальний сміх, сміх незнущальний, кличний і лоскітливий. — Сама не знаю, що зі мною діється... То місяцями живу спокійно, без усього цього, а то як найде — ладна кохатися на трамвайній зупинці, в аудиторії, просто на східцях...
Він уже не слухав її, зім'яв спідничку, пестив гладенького животика, шукаючи загублений райський куток.
Невловним порухом вона спустила трусики, переступила через них, кинула на підвіконня, впівоберта діткнулася гнучкими пальцями побіленої цегли, по-кошачому вилуживши спину.
Віктор квапливо доторкнувся до неї і раптом розгубився. Гладив і гладив ніжні крутосхили, що переходили в чарівливі виямки. Жанна нетерпляче переминалася з ноги на ногу, мовби затіяла біг на місці. Рвучко повернулася і непритомно сповзла по ньому, принишкла навпочіпки.
До Віктора хутко повернулася певність. І ніжно-примарне єднання зроджувало в ньому весняні животоки, дужий хміль. Вікно в облупленій рамі гойдалося перед очима і погойдувалися поодинокі ліхтарі в кульбаб'ячому ореолі через запорошене скло...
Вони сиділи на постеленій газеті, ділячись останніми краплями вина.
— Ти маєш мене зневажати.
— За що?
— За... все.
— Я тобі дуже й дуже вдячний.
— Не треба вдячності. Я хочу, щоб і ти так само, як і я... Щоб природно... Що — то єдиний вихід, без варіантів.
Він милувався золотистими струнами її ніг, в яких трепетно чаїться пташок ніжності, і поклав руку в лагідний роздвій. Усе в ній знову заговорило, стрепенулось, ожило. Нап'явшись тятивою лука, Жанна легко випросталася на рівних, спираючись сідничками на підвіконня. Тільки смужка високо закоченої спіднички розділяла їх, і він відчував через розхристану сорочку тверді пипки на невеликих овальних персенятах, і гладенькі плашки дівочих стегон, увесь цей вузлик шовковистого тепла. Билися хвилі об берег, билася хвиля об хвилю, зроджувалися й згасали світляні зблиски на її устах, світляні зблиски в її блукаючому погляді; проривні поцілунки, тамоване «ах», і ось Жаннині очі пригасли, заплющилися. Стрепенулася, зіщулилась клубочком, затримуючи тікаючу насолоду, обм'якла і знову сповзла по ньому, віддячуючи ніжним обводом губ.
… Два сигаретні вогники то зближуються, то розбігаються в хмарках диму.
— Уже, мабуть, пізно.
— Пізно, — сказав він. — Ніч.
— Вже ніяку гуртожиток.
«А мені додому».
Вони ще туманіли недавньою вагою, ще в порах відкипав сплав спільноти, а вже — остуда чужості, і жаль за тим, що так недавно єднало і притягувало їх.
— Ми ще стрінемось?
— Не знаю.
— Чому? Адже ти трішки вже моя.
— І ти — мій трішки. Сьогодні. Що буде завтра — ніхто не знає.
— Ти все легко зможеш забути?
— А для чого пам'ятати — щоб мучитись? Хіба я тобі потрібна, ось така: ще кілька годин тому не знала про твоє існування, і вже як остання...
— Не треба так.
— А як? І ти мене забудеш завтра.
— Я — ні.
— Усі це кажуть.
— То не треба з усіма.
— Тепер ти мене виховуєш. Думаєш — аморальна, розбещена... А я просто — жива. Я хочу жити. Як мені хочеться.
Віктор прибрав газети і порожню пляшку, знайшов одірваний ґудзик з її блузки, сунув усе в портфель, Жанна вкинула у сумку трусики й пішла попереду, а він дивився на неї з несподіваним щемом — ця гарна знахідка потиху вищезала з його рук.
— Курити ще є? — спинилась вона внизу. Він дістав з пачки останню і запалив, подав їй, і вони, ділячи на двох єдину сигарету, полишили мимовільний притулок зненацької близькості й поділеного навпіл, як ця сигарета, тепла. І сигарета навівала йому присмак і згадку її поцілунків.
Ішли через місто, через його майдани й вулиці, і місту не було до
[ них ніякого Діла, і їм, двом самотнім, не було ніякого діла до пустельного, наче покинутого людьми міста.
— Гайда купатися, — спинився він. — Вода має бути саме враз.
— Ти що, морж?
— От побачиш — тепла.
І вони спустилися до таємничої широкості води, скинули одяг і ступили у неї, мов у колиску. Річка була м'яка і ніжна, як лоно, і вони цілувалися в річці.
Віктор узяв Жанну на руки, легку, наче дитину, і це приблудне тільце, послане сьогодні йому на порятунок, принишкло коло нього часткою його єства. Вона охопила його шию міцно сплетеними руками. Укоренившися ногами в пружному піску дна, він безпомильно знайшов у ній вузенький тепленький вхід і гаряче проникнув у нього, відчуваючи кожним міліметром, кожною клітинкою вдячний відгук на всі свої поривання. Дрібні хвильки хлюпались об їхні плечі, об їхні руки, і скалки зірок розсипалися на гребенях тих хвильок, щоб зродитись і розсипатися знов...
Старий розбитий човен прихистив їх. Віктор дістав багатостраждальний плащ-болонью, якого завжди носив у портфелі на прикру несподіванку, і було їм не холодно — тіло гріло тіло.
...Трубку довго не брали, і час мовби вивершив дванадцятигодинне коло: вечір, Жанна, лейтенант. Нутро відслонило йому — вона легко може піти з тим мілітером, так само, як пішла з ним. Він добре пам'ятає, як повісив трубку, рвійно кинувся до Жанни і лейтенанта (дві зірочки, здається, — лейтенант).
— Добрий вечір.
— Добрий вечір, — Жанна теж відповіла, поставивши себе вже на інший бік шахівниці. — І до побачення, — тут же додала вона і взяла лейтенанта попід ручки.
— От стервочко, — незлобиво вилаявся Віктор.
Вранці, покинувши прихисток старого човна, він довго не міг збагнути, де ділася Жанна, доки до нього не дійшло: сон. І не шкода йому було, що вона пішла з лейтенантом, сну було жаль...

Ігор ЧЕНИЧ