ЯКЩО ЖІНКА ДУЖЕ ЗАХОЧЕ…

Співробітники управління військово-морського госпіталю таємничо перешіптувалися:
— Ти чув новину?
— Яку?
— Нашого шефа знімають.
— Полинцева?
— Його, дорогенького, його...
— Догрався, Казанова...
— Здається, вже не залишилося в госпіталі ні одної гарненької жіночки, якої б він не трахнув.
Такі розмови все ближче підступали до кабінету полковника медичної служби Віктора Полинцева. Минув усього один рік, як він очолив цей заклад, і треба ж... знімають...
До вух Полинцева вже долітали ці чутки і він, нервово постукуючи олівцем по папці, робив вигляд, що нічого не трапилося, диктуючи секретарці черговий наказ.
«А в неї недурна дупка, і стегна нічого», — раптом подумав шеф, кидаючи швидкі погляди на секретарку.
Полинцев давно приглядався до цієї маленької, голубоокої блондинки і не раз був готовий заплигнути на неї, але бентежило одне: вона була жінкою його начальника. А з дружинами начальників, як відомо, трахатися далеко не небезпечно. Навіть з такою, як ця, яка сама лізла на його «банан». А «банан» у нього був що треба! Жінки просто сатаніли від одного його вигляду.
Полинцев продовжував диктувати, а його все не покидали думки:
«Треба ж, знімають! Кажуть, що всіх баб перетер. А судді хто?! А хто ублажає членів численних комісій?»
Полинцев мав рацію. Його персонал не раз виручав начальство, підставляючи своє тіло перевіряючим. Сьогодні теж чекали на комісію із Міністерства, і знову кому віддуватися? Все тому ж начальнику госпіталю і його кралям.
Перше, що зробив Полинцев, зайнявши посаду начальника госпіталю, так це вирішив кадрове питання.
— Софія Михайлівна. Принесіть-но мені особисті справи співробітниць не старших двадцяти п'яти років, — наказав він секретарці.
Через годину на столі начальника лежали особисті карточки співробітниць. З маленьких фотографій на Полинцева дивилися кирпаті і носаті, з пухкенькими губками і впалими щоками, круглими здивованими і мигдалевидно-зухвалими очима тридцять три його співробітниці. Полинцев вибрав із них десять найкрасивіших і відклав убік.
— Оцих назад, в шухляду. Вони не потрібні. А цих після обіду, по одній до мене в кабінет на особисту розмову.
Першу, струнку брюнетку, медсестру з хірургічного відділення, Полинцев обмацав оцінюючим поглядом, запросив у кімнату відпочинку, двері до якої , вели прямо з його кабінету. Там, на столику, стояла запотіла пляшка з шампанським і поряд лежали дві плитки шоколаду.
— Нумо, любонько, почнемо чисто ділову розмову, — сказав Полинцев, розливаючи шампанське по фужерах.
— Я — сама увага, — посміхнулася дівчина і так жваво закинула ногу на ногу, що обпалила погляд начальника білизною трусиків, які блиснули з-під халатика.
«О! З цієї будуть люди»,—зробив висновок Полинцев і підніс: свій фужер до фужера дівчини.
— Будьмо!
Фужери тонко дзвякнули, шампанське пузирилося, ударяючи в ніс.
— Я слухаю, — дівчина лукаво поглядала на начальника крізь чорний чубчик-завіску, що прикривав очі.
— Малятко, ти дуже гарненька...
— Знаю. Далі...
— У нас часто бувають різні комісії, від гостей, ну а на свята само собою...
— Слухай! Найкращий подарунок — це трахатися з тобою. Хочу мати твій член, коли забажаю.
— Він твій! — посміхнувся Полинцев і ляснув її по смачному стегенцю.
Вони домовилися, що іншу роботу з вербування дівчаток вона завершить сама. Тим паче, що подібне заняття було їй, виявляється, не в новину.
Незабаром у Полинцева сформувалася бригада «Ух!». Кожну з кандидаток він оцінив особисто і знайшов, що всі вони відповідають висунутим вимогам. І робота закипіла. Хто тільки не перевіряв Полинцева, які тільки недоліки не виявляв, а загальна оцінка завжди була не нижче «добре». І раптом вся ця титанічна праця коту під хвіст. Знімають...
— Софіє Михайлівно. Ви чули, що мене знімають? — припинив диктувати Полинцев і підняв сумні свої очі на секретарку.
— Знаю...
— І яка ваша думка про це?
— Крайньо негативна.
— Так чому ж ви не замовите слівце про бідного гусара перед своїм чоловіком?
— Ви самі у цьому винні...
— Я?! Але як?! Коли і де я вам дорогу перебіг?
— З самого початку.., — в очах секретарки заблищали сльози.
— Що?! Боже ж мій! Я навіть подумати не міг про це! — здогадався Полинцев про що мова.
— Дарма! Хіба я не жінка?!..
— Але ж ваш чоловік?!..
— Та пішов він до біса, жирний кнур! Він у своїй управі вже всіх шльондр перетягав.
— Невже? А я думав, що він тільки моїми користується. Полинцев піднявся, вийняв хустинку і став обережно витирати сльозинки на її рум'яних щічках.
— Вип'ємо шампанського?
— Нарешті! — щасливо посміхнулася Софія Михайлівна, підійшла до дверей і клацнула замком. Взявши з холодильника шампанське і шоколад, вона вийшла в кімнату відпочинку. Полинцев пішов за нею, розстібуючи на ходу ширінку.
Вони пили шампанське, заїдали шоколадом і млосно цілувалися. Маленька секретарка виявилася несподівано знаючою в поцілунках. Вона влаштувала справжню бурю в його роті своїм вертлявим язичкoм. Полинцев і не підозрював, що в такому скромному за розмірами тілі криється такий великий сексуальний дух.
«Трахну її назло начальнику», — вирішив Полинцев і почав розстібувати на ній кофтинку. Вона у відповідь запустила пальці йому до ширіньки.
—- Тебе з позначкою чи без? — її очі лукаво дивилися з-під підведених брів.
— Із позначкою це як? — перепитав він.
— А так, — вона нахилилася до його гіганта, обняла нафарбованими губами, позначивши на ньому червоне кільце.
— Ух! — ледве перевів дух Полинцев, — продовжуй...
Вона так швидко запрацювала головою, що, здавалося, та в неї ось-ось відвалиться.
«Мої блядюшки просто дури. Ні одна з них так не працює, як ця. Ех, молодь! І чого їх тільки учать в школі?!» — думав Полинцев, зібравши всю свою волю в кулак, намагаючись передчасно не залити їй рот. А вона, зрозумівши це, працювала ще швидше, спонукуючи його здатися на милість переможця.
Нарешті справу було зроблено. Полинцев напружився, вигнувшись дугою. Він думав, що вона відскочить, злякавшись його струменя, але та, дивлячись у його посоловілі очі, старанно злизувала цю жижу.
— Що тобі в цьому приємного? — не втримався Полинцев.
— Кажуть, що в цьому криється секрет молодості і краси.
— Ото ж бо ти така свіженька у свої сорок, — посміхнувся він.
— Тридцять дев'ять, — виправила вона.
— Ролі не грає. Справа не в цьому. Ти досвідчена в коханні і тонко відчуваєш, що потрібно чоловіку. А через це назначаю тебе Першою леді госпіталю.
— Довго ж ти збирався.
— Не міг же я просто так одразу завалити на диван дружину свого начальника. Він може й образитися...
— За нього не турбуйся. Він від цього не втратить...
...Наступного ранку не встиг Полинцев переступити поріг свого кабінету, як на столі у нього задзвонив оперативний телефон. У трубці почувся басок шефа.
— Ну, як справи, друже?
— Все нормально, товаришу генерал. Зауважень немає...
— Ти на мене не тримаєш образу за нагінку на минулій нараді?
— Що ви?! Ваші вказівки вже виконуються...
— Прекрасно. Слухай. У тебе ще працює така висока брюнетка, медсестра з хірургічного?
— Так.
— Пришли її до мене увечері, годині о двадцятій. Машина буде. Вона непогана масажистка. Щось радикуліт мене знову почав турбувати.
— Єсть! — гаркнув у слухавку Полинцев.
— Ну і добре. Бувай, — слухавка замовкла. Полинцев обережно поклав її на апарат, подумав: «От тобі й Софочка! Відстояла-таки коханця, розумниця. От що значить, якщо жінка дуже захоче. Треба буде їй гарненько віддячити», — посміхнувся Полинцев і відчув, як внизу зануртувала чоловіча сила.

Едуард ЗАЙЦЕВ