Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

ОСТАННІЙ ПОЛІТ

У Тетяни пішла в житті хороша смуга. Немов вийшла у двері, а за ними — сонце, смарагдова зелень і квіти. А ще метелики літають, немов весняні посмішки. І люди простягають руки і дарують радість. А ще вчора, здавалося б... Тоскно і противно згадувати.
Підйом о четвертій годині ранку, щоб зайняти місце на базарі (і було таке, що й до бійки доходило) вічна нав' юченість важкими речами, а ще холод, сніг, дощ, спека. І в результаті — копійки від господаря-чеченця за продані пральні порошки, прокладки, шампуні, зубну пасту та інший прально-миючий мотлох. А в особистому житті так взагалі морок. Після розлучення зійшлася з військовим льотчиком, теж розлученим. Усім гарний: добрий, розумний, до сина терпеливо ставиться, але одне погано — п'є, харцизяка! Тетяна дивувалася: як він літає? І яке для цього треба фантастичне здоров'я мати. Сашко нерідко напивався ледве не до непритомності, а рано-вранці, підкорюючись інстинкту залізної дисципліни, відправлявся на службу. Інколи Тетяна запитувала його:
— Та ж існує у вас там якась передполітна перевірка... Як тебе допускають?
— У нас всі п'ють, — стинав плечима Сашко. — Це раніше була армія, а тепер — шарашкина контора.
Проте частина тієї зарплати, яку інколи виплачували, все ж доходила до Тетяни. І то добре. Все-таки при чоловікові, хоч вони і не були розписані. На все закриваючи очі, не могла змиритися з єдиним: як тільки заходило про те, аби придбати що-небудь сину, Сашко відразу ставав нудним, у нього псувався настрій і він йшов пити пиво. А одного разу він так пішов пити пиво, що пропадав аж три дні. Потім ще не раз зникав на добу-дві, поки не вияснилося, що у нього з'явилася нова жінка. Але одна біда іншу за собою веде. Тетянину квартиру затопили сусіди. Факт непоодинокий, з ким не трапляється. Однак для неї це стало катастрофою: в коридорі «попливли» складовані пральні порошки і упаковки з милом. Розмокло товару десь на півтори тисячі гривень. А чеченець Салим ніколи не вирізнявся врівноваженістю і людинолюбством. Сіла Тетяна у кухні і обхопила голову руками. Спробуй-но розбери, гірше — Сашків «загул» чи розмоклі порошки? Куди піти, що робити, у кого позичати? Душа її не витримала, дістала Тетяна пляшку горілки, Сашкову заначку, і хлопнула півстакана, потім ще півстакана, потім ще. І все — повний вируб. На межі отруєння. Хто й зна, чим би закінчилося все це, якби не Тетянині батьки. Дивом наскочив батько на своєму «Запорожці», ледве привів у норму дочку, прихопив онука Руслана, який гуляв у дворі і гайнув до себе — на околицю міста, де мав приватний будинок. І те, що він приїхав у той момент, далеко не випадково.
На подвір'ї стояли новенькі «Жигулі», в хаті на підлозі килими з голочки, відик японський і телевізор корейський.
— Звідкіля це все? — продерши очі вранці, здивовано озиралася Тетяна.
— Від верблюда! — радісно відповів Семенович. Мати нічого не говорила, тільки чомусь все зітхала. —— Будеш мені допомагати і в нас все буде добре! — оптимістично вигукував батько. — А то я сам уже став зашиватися.
— Що у нас буде добре? — не зрозуміла Тетяна.—По-моєму, гірше бути не може.
І вона розповіла про всі свої збитки батькам. Батько з гіркотою крякнув, але життєрадісної впевненості не втратив.
— З Салімом твоїм ми розрахуємося, це — дрібниця. А зараз я тобі дещо покажу.
Ніжно взявши дочку за лікоть, Ігор Семенович повів її за собою. На дверях добротної літньої кухні відчинив три замки. Зайшовши, відразу зачинив двері за собою.
— Щоб Русланчик не забіг, — пояснив батько.
Те, що побачила Тетяна в просторій світлій кухні її вразило.
— Тату, ти збожеволів! Може, до в'язниці захотів?
Проте життя повернулося якщо не обличчям, то у всякому разі й не протилежним місцем. З Салімом вона розрахувалася і забула, що таке базар.
А от з пам'яттю про Сашка виявилося складніше: боліло Танине серце, любила вона його, але зраду вибачити не могла. Мусила вибивати з голови навіть згадку про нього всіма силами.
І закрутило її життя в новому вихорі: почала ходити р ресторани, на концерти, у театр, і навіть книги почала до рук брати. Одяглася з голочки, взуття імпортного прикупила. Сина привела до ладу. Батько задоволено потирав руки і частенько повторював:
— Головне — не зариватися, жадність фраєра губить.
І він намагався не зариватися. Як колишній військовий, офіцер-відставник, відрізнявся пунктуальністю і акуратністю в своїй новій справі, був обережним. Це нове заняття в його житті обіцяло впевненість у завтрашньому дні.
А могло ж воно й оминути його.
Якось на одному з сільських базарчиків, по яких мотався Ігор Семенович, торгуючи фарбою, цвяхами і всілякими необхідними у господарстві товарами, підійшов до нього задрипаний селянин і, трохи по-мулявшись, відвів вбік, де запропонував купити чи поміняти на товар мішок макової соломки. Ігор Семенович відмахнувся від нього, як від прокаженого. Але вдома все ж замислився над цим і тепер така пропозиція не здалася йому вже такою несприйнятною. Розбагатіти зараз не хочуть хіба що покійники. Бути багатим і жити красиво хочуть всі. Хоча часто не про багатство йдеться, а хоча б про те, як би вижити. Тож задумався Ігор Семенович добре над цим, літературу дістав відповідну, в основному антинаркоманну, з якої чимало дізнався про рецептуру. Співставив. Прикинув. Ціни у наркомана-сусіда прозондував. І вийшла у нього ось така арифметика: навіть якщо брати стакан макової соломки по максимуму, то в одному кубику тієї ж наркоти на стільки й вийде. А з одного такого стакана можна до шести кубиків наркотичного розчину виготовити. Тож неважко підрахувати прибуток, який в декілька разів перевищуватиме затрати. Плита є, розчинник і оцет в кожному магазині вільно на полицях стоїть. Тільки от із клієнтами заминка. Але це діло наживне. Попит, як це можна почути по радіо чи телебаченню — шалений.
Правда, він ще довго за це нове для себе діло не брався, промишляючи по старому, аж поки в одному селі до нього знову не підійшов затурканий чоловічок і не запропонував декілька мішків макових коробочок. Домовилися, що він поміняє їх на цвяхи та кришки для консервації.
Бартер виявився казково вигідним. А згодом вийшло, що собівартість сировини можна понизити ще ледь не вдвічі, тому що добра цього по селах, незважаючи на заборони властей, неміряно.
Але Ігор Семенович не форсував подій і не заривався. Нехай клієнтів буде мало, головне, щоб вони були постійними, і, найголовніше, реалізатори. Отож, якби не алергія на розчинник, то ні за що в житті не втягнув би дочку в це діло. Але саме вона як «лаборантка» зі своєю медучилищною освітою накраще й підходила. Він, проте, одразу з нею домовився, щоб вона до зілля навіть подумки ні-ні...
Коли у жінки в гаманці вітер не гуляє, у неї й нерви на місце стають, і кращає вона одразу.
Олександр декілька разів до неї клинця підбивав, каявся, вибачався, але Тетяна тепер одразу відмовила. До того ж зробила це досить жорстоко й підступно.
Пригорнула, приголубила його, і вийшла в них казкова ніч — несамовито ніжна, жагуча, бурхлива... А вранці, коли вражений Олександр перебував у стані повної ейфорії і не знав, куди подітися від переповнюючої ніжної подяки, Тетяна вигнала його. Вигнала невблаганно і цинічно-ввічливо. Як щеня. Знищуючи і добиваючи гордовитістю царської поблажливості. Звідки і взялося в неї це. Мстивішої розв'язки і уявити неможливо.
Вільного часу з'явилося надмір, але, маючи діяльну натуру, Таня не сиділа склавши руки. Вона відновила свої дружні зв'язки, була в курсі всіх подій. Більш того, записалася на курси. Не на ті, де кроять і шиють, а на курси в дусі часу — солідно вирішила опанувати комп'ютер як користувач-оператор. Не завжди ж їй варити зілля. І у неї колись з'явиться пристойна робота, та й син підростає — нехай бере приклад із матері.
Курси були при університеті і на них потрапила маса безробітньої молоді, направленої бюро з працевлаштування. Тут саме й познайомилася Тетяна з Олегом, високим, красивим хлопцем, обличчя якого вражаюче нагадувало лики з ікон.
«Святі» риси зовнішності, магічний «неземний» погляд, спокійна манера спілкування, гідність — все це вразило уяву молодої жінки. «Звідки взявся той інопланетянин?» — роздумувала вона. Коли Олег інколи розпускав довге волосся, звичайно зібране в жмут гумовим кілечком, це тільки збільшувало його демонізм і в його зовнішності з'являлося щось дивне, зворушливо-беззахисне.
Вони швидко зійшлися, потяглися один до одного. Олег блискуче оволодівав комп'ютерними премудрощами і частенько допомагав Тетяні. Інколи він пропадав на день-другий, приходив неуважний і втомлений, але швидко втягувався і знову міг дати фору будь-кому з групи.
Тетяна затягла його у свій улюблений ресторанчик. Потім удвох пішли на концерт. Згодом вона теж перейнялася захопленням Олега — разом почали відвідувати вернісажі й тусовки художників. Олег захоплювався релігією, вірив у Єдиного Бога, але віра його, а можливо, захоплення нею, була замішана на стількох релігіях, що розібратися в цьому Тетяні було не під силу. Тримісячні курси швидко пролетіли. Але роботу Олег не знайшов. Тетяна теж не дуже й старалася, її більше цікавили стосунки з Олегом. Він був ніжний і уважний, але далі поцілунків справа не посувалася.
І раптом вибух, феєрверк, пекельний спалах! Він взяв її прямо в заметі, коли вони поверталися з парку. Казкові новорічні ялинки здивовано струшували свої іскристі рукави. Вселенське безгоміння, тиша і лебединий пух усюди... І майже два голих диваки непритомно сходили поштовхами, впиваючись один в одного пальцями, губами, зубами... І не відчувала при цьому ні болю, ні холоду. Її захлюпнула гаряча хвиля щастя і здавалося, що сніжинки, торкнувшись їхніх тіл, миттєво випаровуються. А коли Тетяна несподівано висковзнула з-під Олега і стала до нього спиною в позі глибокого поклону, а він увійшов у неї, притискуючись до її холодних сідниць, обом здалося: земля під ними похитнулася і вони полетіли, здригаючись від одночасного сплеску задоволення... Лише потім, коли у вологому одязі бігли додому, їх почало дивно морозити, але вони тільки весело сміялися і жартували один з одного. І згодом навіть мови не було про застуду.
Якось Тетяна затягнула Олега в гості, не в свою квартирку, зрозуміло, а до батьків—там і поїсти, і випити є що... Мама вміла пригощати гостей. І вечірка удалася, Тетяна давно не почувала себе так легко й весело. Олег спочатку виглядав дещо засмученим, але потім відтанув, вражав дотепами і надзвичайно усім сподобався.
Після вечірки, коли гість попрощався і пішов, батько, притишивши голос, запитав:
— Дитинко, тобі не здається, що твій Олег наркоман?
— Та ну тебе, — відмахнулася Тетяна.
— Повір мені, у цьому я все ж таки розбираюся.
— Чого ти так думаєш? — запитала Тетяна спантеличено.
— Для досвідченого ока це не є проблемою. Характерний блиск очей, тремтіння пальців, колір обличчя. Але головне — ніздрі. Занадто нервові і чутливі.
— Не може бути, — не вірила Тетяна. — Ти міг помилитися.
— Зрозуміло, міг, — погодився батько. — Та навряд.
І світло померкло для Тетяни. Вона стала придивлятися до Олега. То їй здавалося, що батько має слушність, то, що ні. Вени ж бо у Олега на ліктьовому згині були чисті. Але коли Тетяна помітила на його лівій нозі в ділянці ступні, де випиналися вени, щось схоже на уколи, її підозри посилилися. Незабаром Олег зник на тиждень, а коли подзвонив, то голос його повнився енергією і оптимізмом.
— Ти що, закохався? — перелякано запитала Таня.
— Ні, роботу знайшов! — весело повідомив Олег. — Життя прекрасне. Я заїду до тебе сьогодні ввечері. Посидимо де-небудь.
Але ввечері він не заїхав. І наступного дня теж. Тільки на третій день подзвонив, що приїде. Але Тетяна і цьому була рада. Олег приїхав на шикарній іномарці. Коли вона усілася в машину, та одразу ж рвонула з місця.
— Ти прикотив із «Поля чудес»? — запитливо подивилася на нього Тетяна.
— Чудеса треба робити власними руками, — засміявся у відповідь. Вони летіли по виблискуючих вулицях нічного міста.
— Куди?
— Так... куди очі бачать.
— Де ти взяв машину?
— Вкрав.
— Ти жартуєш?
— Анітрохи.
Таня гарячкове обдумувала ситуацію.
— Що трапилося?
— Нічого.
— Але я бачу, що ти останнім часом ні в сих ні в тих.
— Крокодил не ловиться, не росте кокос...
— І саме тому ти колешся? — зірвалося з язика. Олег не здивувався. Він просто мовчав. І зосереджено дивився на дорогу. Сніжинки вилітали з темряви і розбивалися об лобове скло.
— Тобі не здається, що ми занадто швидко їдемо?
Олег повернув усміхнене обличчя. Із нього прямо аж випирала радість, але не божевільна, а цілеспрямована. І це іуі на певний час заспокоїло.
Проте вогні за вікном вже перетворилися в суцільне миготіння.
— Олеже, зупинися, — почала вона благати.
Двигун працював нечутно, але стрілка| спідометра погрозливо відхилялася право| руч.
— Олеже, зупинися, куди ти женеш? уже майже кричала жінка.
— Та не хвилюйся ти! Все буде до От побачиш. Ще трохи... — в голосі Олега пролунала непохитна переконаність.
— Що «трохи»?
— Залишилось зовсім трохи прод їхати і ми... політаємо.
— Як політаємо?! Ти здурів!?
— Політаємо! Ти відчуєш те, що відчуваю я, коли вганяю голку у вену Але тобі не доведеться дірявити собі шкіру. Ти будеш щаслива!
Вони наближалися до Конюшинового мосту. Олег відчинив бокове скло і в машик ринуло зоряне пронизуче повітря. Він сміявся і щось кричав, втративши контроль над своєю нестримною радістю. Ось автомобіль вилетів на міст. Олег крутонув кермо. І вони полетіли...

В. КОСКІН

*
Нагору