ЛАРЧИК

— Я трублю тобі ще з Перу, — притишила до інтимного голос Ларчик. Треба б писати з малої, це її звичка скорочувати слова. Вічно вона як не в «Перу», то в «Комі» (перукарні та комісійній). Ніколи не телефонує, тільки «трубить». Напевне, від «трубки». — Затримуюсь, як завжди. Ти не сер?..
Сердитися на Ларчика було неможливо. Відкрита до світу і людей, вона скидалася на героїню рекламного ролика, але не того, де діаманти та різні розкоші, а з пропагандою запоруки свободи і комфорту — тампонів «тампакс», у кращому разі — прозірчастих трусиків-павутинок. Личко просте й водночас у ньому прихована лукавинка. Напіврозтулені губи у профіль нагадують плавчиху, що зібралася стрибати у воду. Стрішка солом'яного волосся майже затуляє очі. Найвидатніше, що було у неї, — це її ліроподібний порцеляновий задочок. Скидати з нього, одягати на нього легковажні драпіруваннячка можна без кінця, без краю, й ганьба на того, хто подумає про це погано.
Я одразу упіймався на гачок тією лірою, щоб не вона — пройшов і не оглянувся. Мить, завмри: з такою гідністю похилисте спадає сукня, немов підвішено півдужжя на шовковому мотузочку.
При виході з метро стояла й роздавала якісь папірчики. Уже я крок проскочив байдуже повз неї. Щось смикнуло мене і...
— Нащо від дармового відмовлятись, — докірливо сказала дівчина.
— Нічого доброго даремне не дають.
— Оце вже ви даремно.
Так зав'язалася розмова. Я саме сачконув з лекцій, збирався потинятися деінде і, зманений тим суттєвим фрагментом її постави, зголосився допомогти роздати рекламку, щоб потім разом попити кави або чаю.
Розбудивши кілька своїх дрімучих звивин, запрошував перехожих не оминати своє щастя, випробувати останній шанс, молов інші банальності, і багато наївних клювало на таку мормишку. Хутко з діловою частиною було покінчено.
Ларчик (Лара) працювала трохи бухгалтером, трохи касиром, закінчувала курси масажисток, щось там у неї не пішло, а це кинулася в ринкову стихію «вільним художником». Продаж різних дрібничок, розповсюдження ось таких повійкуватих листівок.
Лара, Ларчик...
Після кави я трохи провів її й думав кілька днів про неї, а там забув, як і про те, що записав їй номер телефону. І коли вона нарешті «затрубила», я, звісно, голос не впізнав, подумав, що трудяща помилилась. Однак, на щастя, не поспішив покласти трубку.
Дві-три зустрічі, і Ларчик обізвалася до мене з «Комі», накинувши оком на «шкуратяне» пальто за досить помірну ціну.
Я не вважав себе фахівцем у царині мануфактури, й верхнього одягу зокрема, але здався на прохання — глянути збоку й допомогти визначитися з вибором. Взагалі-то вона майже вирішила, треба лише поставити останню крапку.
Пальто лежало на ній... Не те слово — вона була у ньому як улита.
— Не гріх би й замочити, — необачно бовкнув я.
— А то! Й май на увазі, галяву накриваю я сама.
— Я так не гуляю.
— А я — тільки так. Сперечатися з нею було марно.
— Тільки думаю, де краще: у тебе чи у мене, — мені подобався такий демократизм. — Взагалі-то у мене в кімнаті бардак.
— Давай — до кого ближче.
Виявилося, що до мене. Закупивши все необхідне, ми ввалилися в мій барліг, мов гураган. Давно такого не було.
— Приміряй-но ще раз.
Ларчик охоче одяглася і пройшлася переді мною а ля модель від П'єра Кардена, і знову ці дві симетричні схилисті дуги, схожі ще й на екзотичний плід фейхоа, що мовби висів на шовковій ниточці, стільки повітря відгадувалося між пальтом і станом... Труйне бажання вливалося в мої жили, як від уколу.
— Схоже, це мій перший справжній матрезультат.
Що ще за мат? Ага, матеріальний...
— Роздягайся, — звелів я їй і тут же став стягати з неї не тільки пальто. Отямившись через кілька секунд, Ларчик ювелірними зрухами ліктів, колін і стегон допомагала мені.
Сіднички її не втратили свого чару й без одежі, як-то воно незрідка трапляється. Молитися б на них!
Невеликі продовгуваті перса дивилися трішки врізнобіч, задерикувато націлюючись у небо пипками і майже не втрачаючи своєї опуклості, коли Ларчик була горілиць.
Вона розкрилася навстіж весняними віконними стулками, аж мовби сонячні блищики застрибали по ній. Завівши за мою шию живий замок з гінких рук, затисла мене точеними колінами, мов кровотечу.
— Оце воно? — жебоніла, ніби не вірячи всім своїм чотирьом, і п'ятьом, і шістьом чуттям. — Воно?
Я погрішив, було, що прикидається — неначеб я у неї первачок, одначе йшлося, певне, зовсім не про це: прорвало так у неї радістю єднання; та й яке цієї миті мало значення, хто який у кого ліком! Нам просто було гарно, гарно, гарно, ритмізованими зрухами своєї порцелянової дупки вона подавала мені назустріч себе всю до остану і кінця-краю цьому не було. Я тримався, тримався і не витримав.
— Ти скоро? — знеможено запитав.
— Роби собі своє, — дихнула Ларчик мені в рот. — А мені і так приємно. Я могла б від вечора до рану, ох, ра-а-н-у-у...
Потім вона викладала мені своє бачення стосунків між чоловіком і жінкою.
Жінка має слугувати чоловікові, коритися і якнайкраще робити все йому приємне, щоб не зманювала ніяка чужизна, але час від часу оддучати його від своїх щедрот, щоб він вискакував з домашніх пантофель і вбирався в рицарські обладунки та мовби заново ішов на штурм фортеці. Бо постійно одчинена гостинно виїзна брама розслабляє лицаря, робить з нього егоїста і макуху.
Я не знав, з ким вона живе, чи є у неї брати або сестри — сама не казала, питати я не хтів. Краще мати квіточку без усіх хитросплетінь корінчиків та бульбочок землі...
Стрічалися ми досить часто, як на мене. Я не звик весь час крутитися в чиїйсь орбіті, однак у нас виходила сама лиш радість від зустрічей, вони чомусь не встигали обридати, хоч усе на світі приїдається, навіть і найсмачніші речі. Мені було з нею добре й легко, навіть дуже добре й дуже легко, хоч я міг одразу й забути про неї — варто тільки одтулитися і відвернутись. Як тільки попрощаємося. До наступного разу.
Завдяки Ларчику я частіше бував у кіно і більше на повітрі. Мені підходила її незалежність. Часом здавалося, і я їй не потрібніш якогось ґудзика на пілці жакета. Навіть коли відскочив — вона обійдеться й без нього. Але вміла так лащитись до мене, достоту занурюється у плащ чи струмок. Або привселюдно подивиться, мов доларом обдарує.
її незакомплексованість... Ось лежимо, на майже пустельному пляжі, хвилі і хмарки, сонце і золото піску. Слово за годину — он як нам добре. Й нараз з'являється старушенція з пофарбованим у фіолетове сивим волоссям, у засмальцьованому, ніби домашньому платті. Й така на її обличчі гримаса, що хоч не хочеш, а злякаєшся.
Я покосував на свої плавки — все може статися, коли лежиш занадто близько поруч Ларчика. Але зі мною все було гаразд, одначе не на місці Ларчикові куці бинди, що мали грати роль купальника.
— Ти що? — сторопів я.
— Нічого. Дихаю. Всім тілом.
І що їй скажеш?
Не знаю, що світило вдвох нам далі, якби не день народження її подруги Міли. Я не хотів нікуди йти. Не колективна я худобина, що вдієш. Навіщо нам ще хтось, коли й так добре. Проте у Ларчика піднесено-щасливий настрій, неначе святкувати мусили її. Відмовити — скривдити дитину. Ото вона й заскочила до «Перу», перш ніж іти в гості...
—З першого погляду Міла справляла враження буржуазної забезпеченої жінки. А ще... гарно сервірований стіл. «Пардон, мадам, мерсі, мадам...» Даруючи їй сніп нарцисів, котрі гармонували з її золотистою сукнею і майже таким самим смаглим золотистим плесом — через розкішне декольте випліскувалися врожайні-перса, стримувані лише тоненькою крайкою греблі-тканки, — я чомусь перейшов на високий штиль.
Напочатку все було чудове — і Мілчина золотиста сукня під золотистим артистично розкуйовдженим волоссям, її гостинність і м'які дивани й крісла, і японський телевідеоблок...
Доки Ларчику не забаглося нашого з Мілою брудершафту. Мені до люстри: «ти» чи «ви». Ну, хрін з ним, торкнусь її губами, не загину. Та не на ту натрапив. Це був неначе восьминіг чи велетенська п'явка. Відставивши келих, Міла нагнула мою голову енергійним владним рухом і стала пити з мене, мов з репнутого кавуна, всю мою впевненість і гарячу кров.
Краєм ока я бачив Ларчика, яка аж променилася од цього ідіотства, і стоїчно терпів експансію її подруги. Балансуючи, наткнувся рукою на Мілчине стегно — коротку сукню дідько їй підсмикнув ледве не до пупа.
Я задихався вже і вперся на відрив у поролонову податливість чужої плоті. Но пасаран. І чомусь Ларчин вираз обличчя перехмарився — це все ще була телевізійна реклама, але з явною засторогою: «не тільки раювання смаком...»
Старий, нарешті дотумкав я, тебе ж примітивно випробують на міцність. Або на вірність. Продумана заздалегідь забава.
Я такого не люблю. Задіявши свій фірмовий поцілунок-нокаут, що, за оцінкою однієї знайомої єврейки, в кліп ока кладе на обидві лопатки, вже не тямив, що витворяє на іменинному стегні моя хуліганська верхня кінцівка. А Мілка затисла її, як у капкані.
Ларчика неначе підмінили. Де й ділися її екранні маски, їх змінила явна заклопотаність. Устала, завела за плечі руки, хитнулася, достоту водорість...
Від неї можна було ждати що завгодно взагалі, а зараз і поготів: від зухвалого стриптизу до розправи ножицями над моїм вечірнім піджачком, що висів на бильці стільця.
Ларчик вибрала інший варіант: пройшовшись, немов нудьгуючи, перед нами, спинилась біля нарцисів, замочених у пузатій, схожій на розмальовану макітру, вазі, і враз одягнула їх мені на голову. З макітеркою, звісно.
І грюкнули двері. Коли я продер очі, Ларчика в кімнаті не було.
— Скидай, я пропрасую, — сказала Міла, розстібуючи на мені сорочку. Сюр тривав далі: загін не помітив, що втратив бійця.
Не вивільнивши всіх ґудзиків з петельок, Міла стягла мою сорочку через голову. Коли я виплутався із штанів, вона стала витирати мене великим бахматим рушником, наче малюка. Але я не був малюком, цього вона вже не могла не помітити, і це її так, видимо, і зворушило, що вона не знайшла нічого цікавішого, як використати знахідку в цілком мирних і ледь не цнотливих цілях.
— Гам-гам, — муркотіла вона, заходжуючися біля мене навприсядки. Я курив, дивлячись у вікно, та недовго був мовби ні причому
Проте й повержений не випускав сигарету з руки. Міла, підібравши сукню, закинула на мене ногу, мов на мотоцикл.
Дійство гейби не стосувалося мене, було не біля мене, тим більше — не зі мною.
Я дивився на стовпчик попелу на моїй сигареті — впаде чи не впаде — і думав про Ларчика: мабуть, ще й досі злиться, але тепер вже й справді є за що.
—Ти вже? — долинуло до мене, ніби через товсту запорошену портьєру дрижливим голосом гавайської гітари.
Ніяке таке мені й на гадку не могло прийти. Міла підняла поділ вище, над самі груди, і їх на мене вихлюпнулась ціла повінь. І за мить усе в мені змінилось.
— О, цілий гейзер, — ледь не аплодувала Міла.
А мені стало некомфортно, немов на мене випорожнилася гуска.
Довго тер себе у ванній мочалкою і милом, і все здавалося, що осоружний слід проступає на мені каїновою печаттю.
Неподалік від під'їзду я побачив телефон-автомат. Сім цифр постали переді мною, як виписані вогнем. Перша спроба — глухо. Друга — теж. Й так добирався я додому: від автомата до автомата, мов нечастим камінням через бурхливу каламутну річку. Кілька разів ішли короткі гудки, а в основному трубку не брали і лише пізно ввечері:
— Пробач, я дуже й дуже стомлена...
Гм-гм: вона — пробач — мені?
— Поговорити треба.
— Мені завтра дуже й дуже рано вставати. Колись поговоримо, — і ніякого докору чи зневаги — нас уже просто скинуто з рахунку?
Парадокс — я не почувався винним. Точніше, мій переступ був лиш мимовільний. Мене підставили. Брутально, примітивно.
Але чим є в наш час такий дурний лівак? Дурничка — тьху... Може, й Лара проігнорувала б мій офсайд, коли б не на очах у неї?
Збігали дні собі — то хутко, то повільно. Потроху Ларчик стала вивітрюватися з мене.
Смертельна травма? Не смішіть. Якби це так, людство давно вимерло б.

***

Ближче до осені чогось мене понесло на тандиту, на товчок. Я йшов рядами, мов крізь оранжерею, де замість стебел і плодів на вішаках штани, сорочки, капелюхи, светри. Мене гукнули:
«Мужчіна! Купіте что-нібудь!»
Я прискорив крок. Спершу звернув увагу на зграбне віяло теплих шкарпеток. Треба ж було так гарно викласти. На продавщицю зирк: та це ж Ларчик! Нічим не програла після нашої розлуки, ще й начеб навпаки — розквітла.
«Привіт?» — хотів сказати я, та щось мені заклинило язик. Ларчик подивилася крізь мене, мов через небесний пролам, і сухо промовила:
— Проходьте, шановний, не застуйте товару.

Ігор ЧЕНИЧ