Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Йосип СТРУЦЮК
ДЖАНИМ +

Повість

Коли виїжджав із міста, мав намір забитися в таку глушину, де нікого не зустріне, ні з ким не буде спілкуватися, тим паче про політику (врешті-решт все це вже набридло в місті).
Ще позаминулого року на цьому озері був сам, сам-самісінький на два береги! на весь навколишній сосновий ліс! на усю воду для риболовлі й купання в озері! А тепер так не вийшло: на протилежному березі – аж три намети, і біля його, Романового, відразу появився ще один.
Але що будеш робити? Не твоє ж озеро і не твій ліс. Кожен, як і ти,  має право поселитися, де йому заманеться. А це озеро, як тепер видно, сподобалося не лишень йому. Ще б пак, воно посеред предковічного лісу і не такого, як біля озера Нечимне, де той ліс увесь вирубаний і натомість молодий виріс. Він хіба що в час Лесі був «старим і предковічним». У тому  Нечимному від дна і до самого верху – влежалий віками мул, а тут до самого дна – прозора вода, така прозора, що іноді навіть видно, як на глибині крупна риба гуляє.
Дивує інше: сюди ніяка дорога, ніяка стежка не протоптана, не вибита колесами, а туристи прибули. І  машинами. Ще позаторік Мирон запевняв, що до цього озера, яке він назвав Забутим, ніхто ніколи не добереться, бо про нього ніхто й не знає. Так і хочеться сказати: «Наївний куме, навіть в Африці вже таких озер нема, не те що на Волині».
Але такі думки прийшли до Романа лише тепер, коли побачив не на протилежному березі, а поряд себе намет сусідів. І хоч прагнув побути відлюдьком бодай би зо два чи три тижні, не будеш зараз згортати свій шатер, бо тобі на горбу було нелегко телющити його сюди. Та й якби ти здумав це зробити, де знайдеш затишніше місце? На Свитязь-озері? На Згоранському чи Пісочному? То тільки з космосу декому вони видалися озерами, людьми й Богом забутими. Зараз там кожен клаптик піщуги рвуть із рук один поперед одного. А як поділять – то не матимеш права ступити на жодному березі  цих предковічних свічад. Отже, поки що тішся, що ще маєш можливість на ніким не приватизованому, запущеному віками лісовому клаптику знайти собі омріяний затишок, бо цей підвид чи навіть вид загребущого, саме нашого хижака-олігарха ніколи не зважиться нав’ючити собі на спину громіздке туристичне спорядження і вирушити в лісові хащі.
Природно, Роман не відверто, але почав приглядатися до своїх сусідів. І вони з кожним днем ставали йому все симпатичнішими й зрозумілішими. Бодай би добре вже те, що не вмикали радіоприймачів, не галасували, як це нерідко буває на пленері. Жінка, щоправда, видалася трохи гордою й незалежною.
«Але мені з нею, як мовиться, дітей не хрестити», – вирішив Роман. А чоловік – то й вельми компанійський. Одразу в довіру увійшов і запросив до себе (цебто, під свій намет) у гості. Роман, звичайно, приїхав сюди не задля того, щоб полоскати, як соловей піснею, горло найдорожчими чи й не зовсім дорогими напоями, він просто втік із міста. Втік для праці. Не так давно задумав роман  про суспільство, яке вже здеморалізувалося, здавалося б, до дна, але цьому падінню, як виявилося, кінця-краю не видно. Отже, треба було втекти від цього вкрай розпусного, пропитого й здебілізованого світу, усамітнитися, остаточно зібратися з думками, розпочати й закінчити  задуманий твір, що має бути чистий, світлий, пройнятий любов’ю до ближнього, до його пренепорочного єства.
А потім ще й подати цей твір на конкурс. Хоч наперед знає, що таким, як він, там нічого не світить, але спробувати можна. Врешті-решт, як мовиться: хто не ризикує – той що? До тюрми, певна річ, не дійде, а якийсь дипломчик (хай і останнього ґатунку) не завадив би. В обласній організації Спілки письменників усі вже встигли щось «відхопити», тільки він – з вивернутими порожніми кишенями. І кожен у тій організації знає, що він не останній, але ж – не помічений. А непомічений тому, що нікуди не висилає свої творіння, в той час, як інші за допомогою інших тиснуть  на журі й чогось-таки добиваються.
– А сьогодні пора така, – каже Михайло Іванович, – якщо ти в минулому був, для прикладу, активним будівником комунізму  – тебе, як отого пріснопам’ятного  Славка Бублика, й зараз не забудуть –  всенародно обраний нагородить ще й орденом за «За заслуги» якогось там ступеня.
– А наше доблесне низове козацтво ще й обере  генерал-осавулом.
– Як отого пріснопам’ятного Славка Бублика!
– Тільки переконливіше перед черговими виборами витягни вірнопіддану шию назустріч адміністрації президента.
– І справді, хто самовідданіше від нього воював у недавньому минулому за незалежність батьківщини од так званих українських буржуазних націоналістів? – питає Роман. – Самого Чорновола обкидав болотом з ніг до голови.
– Одначе це не завадило йому по-панібратськи закинути руку на шию вже іншому дисиденту – Сверстюку. Газета аж скручувалася од його прокльонів і заклинань, а з рота аж піна клубочилася убік різного штибу дисидентів!
– Щоправда,  тих дисидентів саме зараз ой скільки наплодилося! – дивується Михайло Іванович.
Роман згоджується:
– Є навіть такі, котрих всього два-три рази викликали кудись там, щось там запитали, може, пожурили – і вже дисидент.
– Колись патріоти (нерідко з панського роду) самі їхали в глухі села і там учителювали, а тут не дали тобі роботи в місті – отже, чимось провинився, не догодив місцевій владі. Виходить, дисидент.
– Йди в школу, виступай по радіо, телебаченню і доводь кожному, як над тобою знущалися прихвосні тоталітарного режиму! Бо це дуже актуально й цікаво! До того ж кожному!
  – Бо оті Лук’яненки, Сороки, Чорноволи, Шумуки, котрі багато років освоювали вічну мерзлоту, але цього, що новоспечені дисиденти, не вміли (та й не хотіли) робити, і тому на них ніхто зараз не звертає уваги.
– Та й за що, скажіть, звертати? Які то до дідька дисиденти? – починає іронізувати вже Роман.
Так вони не раз розмовляли з теперішнім своїм сусідом по намету. І хоч Михайло Іванович закінчив курси вищої партійної школи, працював першим секретарем райкому комсомолу, все чудово розумів й одразу відверто признався, що був по зав’язку начинений ідеологічним фаршем, а коли все не з його вини в «Союзе нєрушимом» почало валитися, мінятися, він таки прозрів.
– Нарешті! – сказав. – Спритні хлопці, що були коло мене, відразу відсунули убік «Капітал» Маркса, а застромили руки в ходовий капітал і за правилами вже совєцької політекономії почали його накопичувати.
Михайло Іванович – чоловік відвертий і чесний, тому й признався:
– А я в тій ситуації всього-на-всього з чорного ходу якось в університет прилаштувався, читав лекції з новітньої історії та, признаюсь вам, залицявся до симпатичної студентки, чи не так, Джаним? – звернувся  до жінки. – Щоправда, вона цієї історії ніяк не хотіла ні вчити, ні знати, але щоб успішно скласти екзамен, мусила дечим, ясна річ, викладачеві поступитися…
Роман глянув на жінку – та як не чула, ніби й не про неї мова.
Тільки тепер він зблизька побачив, яка то симпатична чорнявка з голубими, власне, небесними, трохи розкосими свічадами, котрі в собі полощуть якесь незбагненне одкровення краси й молодости. Овальні, ледь сутулі плічка впевнено демонструють першу засмагу. Смугастий, дуже економний  купальник знизу вирізняв жінці груди, і вони, здавалася, ось-ось вирвуться назовні; талію можна було б обхопити всього-на-всього двома п’ядями, а довгі ноги переставляла, наче першокласна гімнастка на тренувальній колоді. Одне слово, природа її наділила такими, як сьогодні мовиться, габаритами, які вписувалися  далеко не в кожен інтер’єр,  а лишень такий, який був обставлений вишуканими імпортними меблями і де проголошувалися тости на честь широкомасштабного успішного бізнесу і жінок, вартих подиву. 
– Моя дружина не любить, коли на неї звертають увагу, – ніби вгадав думки Романа Михайло Іванович. – Це – вроджена скромність. За що я й виділив її серед півтори тисячі студенток, яким читав свою новітню. Але наш спільний дискомфорт зараз у тому, що як тільки виїдемо на відпочинок чи то на Свитязь, чи на море, чи деінде – дружина відразу стає об’єктом загального зацікавлення, і їй неймовірно важко себе відстоювати, – чоловік щось помізкував  і додав: – Думаю, ви погодитесь, що на сьогодні вона саме та богиня, котра вийшла із води, не має значення якої – морської чи озерної, – щоб подивувати цей світ. І, зрозуміло, її тягне до свого природного середовища, цебто до води. Звідси й наші щорічні поїздки як не до річки, то до озера, як не до озера, то до моря.
На цей час щойно згадувана нами вже покинула нас і, злегка підкидаючи для рівноваги  окремими принадами, попрошкувала до озера.
– Мабуть, ваша дружина розсердилася? – запитав Роман.
– Та ні. Просто це, як я вам уже казав, – скромність і не більше. – Михайло Іванович почесав волохаті груди і поправив на голові білу, з довгим дашком бейсболку.
 – І ось я знайшов цю глуху місцину, – сказав він. – Властиво, не я, а Віктор Станіславович. А цей чоловік, повірте, в географії орієнтується добре. Де він тільки не бував! І в Гаїті, і в Таїті, словом, скрізь на цьому світі! А зупинився тут. І ми з ним уже другий рік сюди приїжджаємо.
– Ви навіть приїжджаєте! – здивувався Роман.
– А ви?
– Я ранець на плечі – і в похід.
– А ми таки приїжджаємо. То неправда, що сюди не можна під’їхати. А он ті, на тому березі, думаєте, пішечки сюди шкандибали? Повірте, я їх добре знаю, як свою аденому. Це – високі начальники з колишніх правоохоронних органів. Для них зараз тут – дикий пляж. Хай-но тільки припече небесне світило – вони всі, як один, пороздягаються  самі знаєте до чого і будуть пектися на сонці, поки стара шкура зі старими гріхами з них не позлазить. Як писав один провінційний віршомаз:

                     Чужі тати, чужі мами
                     Труться, мнуться і линяють,
                     Шкуру на собі міняють.
                     Сенбернари і бульдоги
                     Пиво хлещуть нудно й довго,
                     За легким законом звички
                     Доять бугаїв телички
                     і так далі.

Я цих братків добре знаю. Вони ще за радянських часів розучилися ходити. Отже, просто треба знати, як сюди добратися.
Роман уже встиг помітити: Михайло Іванович – не тільки цікавий оповідач, а й затятий рибалка. І вудки в нього – імпортні, і все риболовецьке причандалля не совєтського виробництва, тільки черв’яки – наші. Він їх ще в Луцьку підготував і з собою привіз.
– Шкода тільки, що Віктор Станіславович не приїхав. Ми часто обидва на риболовлю в озеро виходимо. Але, я думаю, через кілька деньків він ще сюди підкотить.
– А дружина? – поцікавивсь я.
– Нас на березі завжди  чекає. А, бува, що аж на той берег навідається (це як їй Віктор Станіславович дозволить) і в підкидного з кимсь перекинеться. Бо гра в підкидного – це  її улюблене заняття. І, треба відзначити, її не можливо обіграти, – він звів на Романа очі: – А чим їй ще тут зайнятися?  Гриби збирати – не хоче. Рибу ловити – не любить. Особливо витягувати гачка з ротової порожнини.
З усього було видно, що ця пара, незважаючи на суттєву різницю у віці, жила дружно. Їх нерідко можна було бачити на березі в тій архаїчній позі, коли рамена – впритул, а чиясь рука  на шиї в іншого доповнювала ідилічну картину дружного співіснування. І все ж Роман наважився запитати свого старшого сусіда:
– А ви не боїтеся відпускати так далеко від себе свою дружину?
– Ні!
– То ж – дикий пляж.
– І на дикому не всі – дикуни, – зауважив сусід.
За той час поки Роман із Михайлом Івановичем щільніше знайомилися, не раз згадувана вже встигла сполоснутися в озері й повернутися до намету. На ній був ще мокрий купальник, і вода тоненькими нерівними струмочками стікала по її, як відмітив про себе Роман, доволі вже засмаглих, дзвінко бронзових, пружних стегнах.
– Може б, ти поміняла купальник, а то в такому тобі незручно буде. Ми ж, мабуть, із сусідом… Як вас там?
– Романом звуть.
– А по-батькові?
– Просто Роман.
– Отже, Роман Простороманович?
– Вважайте, що так.
Жінка вперше ледь помітно усміхнулася.
– Ми ж, мабуть, із Просторомановичем для знайомства щось перехилимо й перекусимо? – запитав.
Жінка ще раз усміхнулася.
 Роман бачив чимало чарівних посмішок, але такої… Це ж в який час і на якій землі треба було народитися, щоб така з’ява  саме так виразилася на такому молодому чудовному обличчі! Та, власне, не обличчі, а лику вже! Але, присяйбі,  не канонічному.
– А вас як величати? – запитав Роман у жінки.
– Просто Динара, – якось неохоче відповіла і пішла перевдягатися. Хоч, правда, не зовсім так. Тут же, за наметом, скинула із себе купальник, викрутила його і назад натягнула на себе. Все це робила якось так, начебто нікого, крім хіба що чоловіка, тут не було.
Тим часом чоловік виставив на стіл все, що вважав за потрібне. А саме – пляшку «Каберне» і легеньку закуску: редиску, ранні яблука-паперівки, ранні абрикоси і коробку цукерок, очевидно, виготовлених у Луцьку.
Коли розпили пляшку вина, поміж ними одразу прокинулася жвава розмова, але хазяйка, як Романові видалося, якось аж підкреслено в ній участи не брала. Якийсь час постояла, помовчала, а потім полізла в намет і до кінця Романової присутности з нього не виходила.
– Динара… – сказав і відразу ж зам’явся Роман, бо не відав, як жінку величають.
– Ринатівна…
– Динара Ринатівна погано себе почуває? – запитав.
– Та ні, – запевнив Михайло Іванович, – вона просто не любить підслуховувати чи вислуховувати наші мужські розмови.
– Проглядається чудове виховання, – підкреслив Роман.
– Ще б пак! Її прапрадід був останнім кримським мурзою,  дід – начальником охорони «железного Феликса» , а батьків її депортували в Середню Азію. Признаюся вам, Динара ненавидить мужчин.
– А то ж чому? – поцікавився Роман.
– Бо мужчини в її роду поводилися не завжди так, як треба було б. Уявіть собі, яке падіння: від мурзи – до охоронця матьорого ката, опричники якого вивозили її найближчих із їхньої рідної землі.
Вони  випили ще.
А потім ще.
Насамкінець Роман подякував Михайлові Івановичу за гостинність, але на вранішню риболовлю разом із ним не виїхав.
– Який я рибалка, коли й черв’яка наживити так, як треба, на гачка не вмію, – казав. Трішки прибрехав, звичайно.
Михайло Іванович не наполягав – і вони розійшлися по своїх наметах.
Довго не міг заснути.
Чи то повний місяць, чи неповні тридцять років йому заважали?
 Чи те, що  згаяв день і не написав жодного рядка?
 Чи від того, що просто перебрав?
Як би там не було, але дав собі слово, що розтринькувати час отак не буде. Бо чи потрібно було заради того вісімдесят кілометрів їхати і ще потому по чагарниках із важким ранцем на спині пробиватися крізь хащі до цього забутого Богом (виявляється, не людьми) озера, щоб отак ось за пляшкою «Каберне» чи висмикуванням із води поплавка аж сюди пертися?
А тим часом ніч на цьому не зовсім забутому озері розмовляла сама з собою на тутешньому діалекті. Хто ті птахи були? Про що вони сперечалися поміж собою? Роман не відав і тому не хотів навіть задумуватися над тим. Щось потягнуло його до пісні, але він так і не підібрав жодної пристойної сучасної мелодії, а до старовинних звертатися не захотів, аби не виглядати старомодним.
Голий місяць сам себе лоскотав під пахвами і голосно сміявся межи перевалистими брудними хмарами.
А вже ранок відкинув на Романа свою втомлену прохолоду, хлопець зробив фіззарядку і збагнув, що денне світило появиться над  озером лишень тоді, як звично підніметься над цим правічним сосновим бором.
Крізь вузький коридор межи очеретами ще зайшов у настояну на різнотрав’ї  воду по злегка спітнілі пахви, кілька разів занурився з головою, відплив од берега метрів із п’ятдесят, полежав на спині, а потім повернув стилем «брас» назад і вийшов на добре знайомий йому берег.
Хотів стягнути плавки, щоб викрутити їх, – як побачив на березі Динару. Проте, здається, ні вона, ні він не мали ніякого бажання побалакати, і тому привіталися тільки кивком голови з відстані. Роман помітив, що цього бажання радше не було в жінки, бо він ще оглянувся, як вона нагнулася і  вирельєфивши в його бік дещо, без сумніву, варте уваги, заховалася в намет.
Якісь знервовано-агресивні дрижаки пробігли по тілу, спружинилися  і відклалися аж унизу в п’ятах.
– Го-го-го-го! – так і хотілося гукнути на повні груди, на весь голос, щоб луна відбилася аж із тамтого берега.
Після того він (теж пригнувшись) заліз у свій намет і не скажеш, що оригінально, але почав писати: «А як оживає урочище, коли в розмову встряють тетеруки, дрозди, горлиці, дятли, канюки! Ось підлетіла синичка й уважно обстежує кожну тріщинку на дереві: їсти хоче.
Зозулі скрізь є, але влітку вони тобі накують тут більше літ, ніж будь-де. А як світлішає озеро, коли на ньому прокидаються крижні! Он який птах випливає на плесо: чорна голова, ледь-ледь зеленава, воло каштанове, дзьоб жовтий, а лапки помаранчеві.
Іноді на блакитних хвилях озера ночують лебеді, і сняться їм лебедині сни, котрі вони потому оповідають чесним і сміливим людям. Іноді, але дуже рідко, обережно пройдеться берегом сіра чапля, зупиниться, змахне крилом і полетить кудись…»
«Куди?» – запитав сам себе.
Він ще не відав, як буде розгортатися сюжет?
Хто будуть його герої?
 Та й чи будуть вони героями?
«Тож заступився од кого? Од Динари? Од неї ліктем не заступишся. Од неї треба – берлінською стіною. Але ж навіщо? Для чого? Як вона сама на тебе – нуль уваги».
Далі не писалося. Міняв, підбираючи синоніми, слова, перекидав речення – нічого не виходило.
Тому махнув рукою – і вийшов із намету.
Почав ходити берегом сюди-туди.
А потім подався до лісу.
 І так аж до півдня без діла прошвендяв. А опівдні з риболовлі вернувся Михайло Іванович. Як на ці широти – то улов був непоганий. Переважно линки, карасі, але найкраще проглядалися на дні човна кілограмові щуки, лящі й коропи. Плотви було з відро, мабуть.
– То – сміття, – охарактеризував її рибалка. – Ось зараз зваримо з неї юшку, карасі й линки засмажимо, а лящі й щупаків засушимо! – Михайло Іванович говорив, як кожен справжній рибалка, з пафосом. – Але, скажіть мені,  як сома з ями  виманити? Не знаю, – знітив плічками. – В добру погоду з берега видно, як на глибині ходить, бачив, як селезнів і лебедів під воду тягнув. Підсмажив йому на вогні гуску – не клюнув. Приходьте, молодий чоловіче, через півгодини – поміркуємо, що робити. Може, хоч самі клюнемо, – вкінці запропонував.
Не дуже хотілося йти, але не мав права відмовитися. Вчора надурняк тут випив і поїв, то сьогодні вже й сам повинен би долучитися зі своїм гостинцем. Бодай би з горілкою. А вона в нього, як на те, була. Всього півлітри, яку тільки в останній час увіпхнув у ранець. Як мовиться,  для годиться і на всяк випадок.
Трішки здивувало його те, що рибалка мало того, що сам риби наловив, сам, виявляється, й приготував і не як-небудь, а смачно. Ще й пояснив:
– Джаним я цього не довіряю. Усе інше – вона. Крім риби й грибів.
Джаним (як я вже й сам жінку ідентифікував) жодним словом, жодним рухом не заперечила чоловікові. Так, наче й не почула.
А коли Роман почав розливати у стопки свою «Поліську» – то відхилила пляшку не лише рукою, а й поглядом. Отим небесним і провокуючим.
– Вона вживає тільки кримські вина, – пояснив чоловік.
– Принципово?
– Безперечно. Моя Джаним – принципова!
Романові видалося, що жінка ствердно кивнула головою.
– Але ж я, на жаль, таких вин не прихопив із собою.
– Зате ми запаслися. Та ще й Віктор Станіславович, сподіваємося, незабаром підкине.
– Мені ніяково, бо вчора…
– Ми раді, – перебив Михайло Іванович, – що маємо не якогось там  заливаху, а порядного сусіда.
Роман од такої довірливої характеристики аж почервонів.
– Тоді хай вже я вип’ю своєї, а Джаним налийте свого… – Хотів сказати: вина. Він уперше назвав її не Динарою, а Джаним і відразу ж зауважив:
– Щоправда, я не знаю, що це слово означає.
– А означає воно, як наше пестливе «серденько», «любонько» в перекладі з татарської чи турецької. Чи не так, Джаним?
Жінка і на сей раз із уст – ні пари.
– Мабуть, я так паню Динару називати не маю права, але випити за її чудову вроду мені ніхто не заборонить.
– А певне, певне, бо вона не в фередже , – зауважив Михайло Іванович.
Саме після тих слів жінка зайшла в намет і відразу ж вийшла.
– Якщо треба, я можу постати в маграмі, – випнула стрункий торс і – звідки не візьмися – рішучим  рухом змахнула на себе довгий шарф, кінці якого закинула за спинку так, що вони аж спустилися майже до традиційно овальних жіночих колін.
– Браво! – сплеснув у долоні Роман. – Але вам і без маграмі цей світ уже простелився до ніг!
Динара ледь-ледь усміхнулася. І то більше своїм примруженим небесним кольором, ніж устами. Щоправда, трішечки ще повела зліва направо і навпаки  справа наліво довгими підфарбованими чорними віями.
Поцокавшись, вони  випили (певна річ, до дна) кожен своє.
І  десь на кінчику правого мізинця Роман чітко зафіксував дотик Динариного вологого пальчика.
Потім ще і ще раз випили.
Вони з Михайлом Івановичем – горілку, Динара – кримський «Херес».  Красуня з кожною чаркою все густіше червоніла, розбалансовувалася, частіше ледь помітно зітхала і все вище й вище піднімала вигнуті догори вії, коли чоловік раз по раз збуджував її отим ніжно-ласкавим татарським «серденько» чи «любонько» .
Закушували, як годиться, підсмаженою рибою і свіжими пряниками.
А коли Роман приступив із ложкою до юшки, то дуже старався, аби голосно не сьорбати. Михайло Іванович знову завів мову про капосного сома, якого ні на що не можна заманити.
– Але не я буду, як його за хвоста не витягну на б-б-берег! – п’яно затнувшись, пообіцяв.
Розійшлися ще завидна. Хоча було вже після двадцять другої. Що тут дивуватися  – літо.
Коли Роман завалився у свій намет – то й відразу заснув на надувному матраці. Таке з ним не часто трапляється.
Вранці прокинувся з важкою головою й відразу навпомацки знайшов пляшку із мінеральною водою.
– Все, – сказав, – треба зав’язувати! Треба серйозно сідати за роман!
Але перед тим, як сісти, спробував зробити фіззарядку.
 Вправи не піддавалися, чинили м’язам супротив, але він якось їх виконав, скоріше нагадуючи старого вітряка, ніж спортсмена.
Природно, після таких зусиль бажано б негайно зануритись у воду.
І він так і зробив.
Навіть разів декілька.
 А потім наввимашки уплав подавсь аж на середину озера. Там ліг на спину і задивився на хмари. Вони були по краях ніби обнесені наївно-білим мереживом, а ближче до середини ставали глибинно темнішими, аж ліловими, навіть якимись надсадно важкими, загрозливо свинцевими.
«Мабуть, збереться на грозу», – подумав.  А якщо так, то треба вибрати краще місце для намету, десь на горбку. І, він, зробивши кілька занурень з головою, перекинувся зі спини на живіт, подався руками наввимашки назад до знайомого берега.
 Ще не встиг вийти з очеретяного коридору, як перед ним появилася – хто б ви думали? – далека родичка останнього кримського мурзи. Вона уперла кулачки у підборіддя, трохи зламавши в лівий бік торс,  мовила:
– А ви добре плаваєте!
Від такої несподіваної оцінки він не розгубився. А був ошелешений тим, що Динара стояла в тій одежі, в якій, як часто кажуть, мати представила на цей грішний світ. І хоч би тобі долоньками коротко підстрижений пах прикрила. Роман не витримав і, мабуть, уголос висловив не то подив, не то захоплення:
– Еврика! Я щойно тепер зрозумів, що творіння Праксителя і Рубенса не такі-то вже й довершені!
Одначе Динара зовсім спокійно заявила:
– Не знаю таких. Вони, певне, не з нашої фірми… А ви все-таки добре плаваєте, – повторила.
– Щось не пригадую, щоб мені хтось таке казав.
– Від того мої слова стають ще вагомішими. Чи не правда?
– Дякую. А кючюк ханим уміє плавати? –  явно невпопад у такій ситуації запитав Роман.
Нічого на те не відповіла.
– Якщо б кючюк ханим   забажала, то я попробував би її навчити.
– То, мабуть, дуже складно?
– Але це можливо.
– Інч Алла! Я згодна, – сказала.
– Зараз?
– Хоч зараз.
Роман подав жінці руку – і вона зайшла у воду.
Відходячи від берега, вони повільно занурювалися у літепло по коліна, по пупки, по пояс, по пахви… Він якось одразу відчув, як від занурення її тіло вібрувало.
Чим далі заходили в озеро – тим вона цупкіше трималася за його руку. Але для безпеки  їй того видалося замало, і вона, не питаючи дозволу,  обхопила його за поперек своєю лівою.
– Я боюся, – прошептала біля самого вуха так, що йому видалося, буцімто вона того вуха торкнулася гарячими губами. – Давай тут.
– Тут?
– Ти – мій зебані .
– Давай, – згодився він. – Лягайте мені на руку!
Повернулася до нього усім своїм розпашіло-сяючим молодим фасадом, вивершеним рельєфом високих грудей, котрі буцімто відштовхували надто допитливих на  відстань:
– Просто так? – запитала.
– Просто так, – відповів.
– Животом?
– А чим ще можете?
– Просторомановичу, не жартуй.
– А я й не жартую. Тільки сміливо лягайте!
Видно було, що вона не те мала на увазі, але заявила:
– Не люблю, коли жінці наказують: лягай! Хіба по-іншому не можна?
– А я ніжніше не вмію, – якось уже ніби байдуже мовив Роман.
– Тому-то й  до сьогодні не женився…
– Не патякай, а лягай, якщо хочеш навчитися плавати, – не дуже підбираючи слова, сказав.
– А ти що, може, подумав, що я хочу тебе спокусити?
– Спробуй!
Кілька разів занурилася у воду з головою і разом з водою виплюнула:
– Теж мені красунчик знайшовся!
– Не патякай, бо зараз як отаково, – він обхопив її обіруч за талію, підняв догори, – опущу разом із собою на самісіньке дно!
Тільки облила спідлоба голубим холодним плесом:
– Не здумай, а то до смерти перелякаєш, – і покірно лягла на простягнуту руку йому своїм мокрим животиком, ще й запитала:
– Цікаво, а  яка у вас, письменників, зарплата?
Як почула – то засміялася так, що й на протилежному березі, напевне, було чути.
– А тепер ногами дригай! – скомандував він.
Спробувала, але відразу ж осунулася на його руку мокрими грудьми.
 Хотів підтримати її знизу, а вона аж розсердилася:
– Безсовісний, – і підвелася на ноги.
– А за що ж мені тримати тебе?
– Дивуюсь, як ти до цього часу ще не оженився? – і легенько почала опускати свою сміливу руку з його попереку…
Тим раптовим, незбагненим і запаморочливим струмом од своєї руки вона зовсім збила його з пантелику.
– Ти думаєш учитися плавати чи ні? – ледь видихнув він.
І вона відповіла:
– А у тебе, Ромку, я відчуваю, як у того зразкового піонера.
Не зрозумів натяку.
– Не второпав?
– Ні.
– Цебто, всегда готов! А мені чомусь усе на стариків везе, – і від серця вщипнула його за відстовбурчені плавки.
А потому ніби отак поміж усім іншим:
  – Ось що, перестаньмо дурницями займатися!
Відштовхнулася пружними довгими від дна і, помалесеньку відкидаючи руки уперед від себе, подалася в озеро.
– Ти куди? – запитав.
– На тамтой берег!
– А Михайло Іванович?
 – Готується до зустрічі з Підкидним!
Хто той «Підкидний», не трудно було догадатися. Роман випадково перед тим підслухав:
«Він не рибалити приїде», – казав чоловічий голос.
«А ти ніби не знав», – відповів йому жіночий.
«Я не розумію, Джаним, до чого  зараз звелася твоя робота?»
«Всього-на-всього до обслуговування якогось чергового високого гостя, потрібного для фірми Віктору Станіславовичу…»
«Точніше».
«Точніше, до підкидання його на собі… А як нема гостей – за домовленістю обслуговую вже й шефа. Хіба ти не здогадуєшся?.. І то не як-небудь».
«Не так, як мене».
«Бо я йому, Підкидному, сам знаєш, чим зобов’язана. Отже, він мусить залишитися задоволений».
«А хто мене коли спитає: чи я задоволений?»
«Може, і я не задоволена, що ти мені не створив таких, як каже мій шеф , – преференцій, які мають інші».
«Цебто?»
«Он Галка Курнікова щойно вернулася з Анталії, а вже збирається на Кіпр».
«Ти – не Галка Курнікова».
«Мішель, але й ти – не Едик Курніков».
«То – правда».
«Якщо тебе не влаштовують мої стосунки з Віктором  Станіславовичем, цебто Підкидним, – давай розлучимось. Я – не проти. Ти як женився на мені, то що обіцяв?.. Забув уже?..»
Михайло Іванович розумів: якби  не та умова – найсимпатичніша на курсі студентка  не покинула б гуртожиток і не перебралася б посеред зими до нього на квартиру…
А зараз, коли Динара відпливла метрів тридцять-тридцять п’ять,  Роман гукнув до неї:
– Коли  вернешся?
І у відповідь почув:
– Не гай часу, а пиши! Пиши свій роман!
Він вернувся в намет і ще раз перечитав спочатку до кінця:
«А як оживає урочище, коли в розмову встряють тетеруки, дрозди, горлиці, дятли, канюки! Ось підлетіла синичка й уважно обстежує кожну тріщинку на дереві: їсти хоче.
Зозулі скрізь є, але влітку вони тобі накують тут більше літ, ніж будь-де. А як світлішає озеро, коли на ньому прокидаються крижні! Он який птах випливає на плесо: чорна голова, ледь-ледь зеленава, воло каштанове, дзьоб жовтий, а лапки помаранчеві.
Іноді на блакитних хвилях озера ночують лебеді, і сняться їм лебедині сни, котрі вони потому оповідають чесним і сміливим людям. Іноді, але дуже рідко, обережно пройдеться берегом сіра чапля, зупиниться, змахне крилом і полетить кудись.
.А куди – тільки їй одній відомо».
Оце і все.
Останній рядок щойно позавчора вимучив.
Отже, Романові од якогось із цих двох романів – одного на папері, другого на озері – треба було втікати, щоб зосередитись і довершити бодай би один.
У другому варіанті  він уже не бачив ні перспективи, ні сенсу.
Бо всі готувалися до приїзду Віктора Станіславовича.
А тут несподівано об каркас намету вперся хтось мокрими ліктями так, що намет аж затріщав, хилитнувся ліворуч-праворуч, уперед-взад, але втримався поки що на стійках.
Нараз звідкілясь вирвався сліпучий спалах, десь у середину озера навідліг угатив грім – і згори навалилася злива. Вона відразу опустилася по стінках  намету і побігла десь туди берегом, заголившись очевидячки по пояс, не роздумуючи кинулася в озеро і почала його місити, закручуючи брижі, розкидаючи й збурюючи їх нуртами по чорному плесу.
 «Добре, що хоч намет переставив на горбок», – подумав.
А згори, майже над головою, вітер уже  розхитував старе верховіття сосон так напористо, що бір аж надсадно стогнав, буцімто якийсь звір –невідомий доісторичний.
Десь спереду, біля входу в намет, ударили важкі краплі дощу, потім ще і ще,  і Роман од них відчув холодні бризки на ногах. Кинувся до розпорки-«блискавки», щоб щільно закрити вхід у намет. Аж тут – чиясь холодна рука. Здається, серце перестало битися.
– Ще не спиш? – почув.
Відразу збагнув, хто то.
– Хутчій залазь! – сказав. – Де тебе чорти носять?
– Та була ж там, на тамтому березі…
– І що ти там бачила?
– А я берегом кругом озера кілометрів зо два, бо в грозу пливти побоялася… Зайшла додому, а там мого Мішеля нема. Мабуть, сома вудить. А мені самій – моторошно. Громи б’ють. Я вдягнулася – і до тебе… Якщо приймеш…
– Та вже ж, не вижену, якщо прийшла, – сказав.
– А якщо б не прийшла?
– До тебе не пішов би.
– І не пошкодував би?
Вона вся трусилася: чи то від страху, чи від холоду.
– І не пошкодував би, – сказав він.
– Який ти жорстокий!
– Не до всіх.
– А до мене чому такий?
– Не всі ж можуть бути підкидними твоїми.
– А всі й не є. Тільки вибрані.
– Не хотів би, аби ти мене вибрала.
– З тобою тільки в дурня грати! – сказала й подалася до виходу.
Незчувся, як схопив її за руку:
 –  Почекай! Не гарячкуй! Я ж тебе не проганяю.
– А я й сама не хочу тут бути! – вирвала руку і вихопилася з намету у зливу.
Він залишився сам.
Чути було, як згори вітер лячно розхитує верховіття, як благаюче скриплять старі стовбури сосон, як поміж ними заклопотано шелестять лапатим мокрим листом ліщина й бересклет.
Раптово сліпуче освітила намет блискавка – і відразу ж гагакнув грім. Десь зовсім близько. Роман ніби почув: «Ой!» і вискочив із намету. У спалаху чергової блискавки він виразно побачив Динару лише в одному своєму національному маграмі, кінці якого були закинуті за спину знову так, що звисали аж до колін.
Не роздумуючи, схопив жінку одною рукою під коліна, другою за голу талію і поніс крізь зливу, поміж сліпучими, погрозливими блискавицями через розкати сердитого, надсадного, вже аж охриплого грому в намет.
Нараз відчув, як здригається її мокре відкрите  тіло і зрозумів, що жінка ридає.

 

Це було ще вчора.
 А сьогодні:
– Сьогодні я з Просторомановичем поїду на яму! – заявила.
Михайло Іванович нікому, тим більше їй, ніколи не перечив.
– Як знаєш, – сказав.
А коли вдосвіта вони вернулися з тої ями, тільки зауважив:
– Ви виглядаєте такими втомленими, а в човні – жодної рибини.
– Не клює, – насмішкувато  скосоочила  вбік чоловіка  Динара.
Потім вони – Динара і Роман – ходили ще по гриби і жодного гриба не принесли.
А коли вернулися дуже пізно, то Динара відмахнулася від чоловікового запитання піснею, куплет котрої, можливо,  ще  з не так далекого дитинства запам’ятала:

                     Ой дівчина по гриби ходила,
                     В зеленому гаю заблудила…

І після того несподівано перебралася  у сусідній намет.
А вже в наметі запитала:
– А ти бачив, у яку сосну вдарив грім?
– В ту, від якої я тебе щойно відніс.

 

 Потому вони застібнулися зсередини на «блискавку» і вже не виходили надвір.
Михайло Іванович ще покликав її до сніданку.
 Потім – до обіду.
 Нарешті – до вечері.
Ні разу не прийшла.
– Динаро! Динаро! – волав чоловік, але вона вже забула своє справжнє ім’я, бо поруч тільки й чула:
– Джаним, люба!
– Джаним, мила!
– Джаним… Джаним… Джани…

 

І  якось у неділю після дощу, коли затятий рибалка в черговий раз вернувся з риболовлі й нарешті (уявляєте на яких радощах!) витягнув таки із ями двопудового сома, він нараз не дорахувався одного намету на березі озера. До речі, того, що стояв майже поряд.
Скинув білу кепку з голови, акуратно витер від поту залисину, потягнув донизу «блискавку» на ширінці, довго пнувся, поки видавив немічну, виражену окремими краплинами,  теплу цівку, і з жалем запитав, здається,  на сей раз сам себе:
– А що ж я тепер Підкидному скажу?   

 11.11. – 17.11.2009

 

Тут мається на увазі славетна поетеса Леся Українка.

Тут мається на увазі Фелікс Дзержинський – голова Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК)  по боротьбі з контрреволюцією. Відзначався особливою жорстокістю.

Фередже – білий серпанок із прорізом для очей, що носили татарки , виходячи з дому.

Молода панна (тур.).

Хай буде воля Аллахова! (Тур.).

Ангел, що карає в пеклі грішних.

 

*
Нагору