Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

«Ку-ку» або Клітка кохання

А Я вам скажу, що кожен, хто на жінку подивиться з приємністю,
Із пожадливістю, той уже вчинив з нею перелюб у серці своїм

Євангеліє за Матвієм. 5,28

Вона лежала поряд…

О, моє золоте руно!

Я уперся носом в її плече, і вже тільки тому насолода гой-да-ла мене на сьомому небі.

Ледь торкався її вустами. Легенько тиснув руку і втрачав глузд від цієї п’янкої вседозволеності. Господи! Вона відповідала пестощами!

Скільки разів я лише прагнув торкнутися цієї руки, а ти, крижаніючи, відрізала: "Геть!", поривалася розказати чоловікові. І я, розлютований безсиллям, ладен був проломити стіну – це легше, ніж витримати твою упертість. Безглузду – любиш же!

І ось, нарешті, нас двоє у порожньому Всесвіті! Чуєш?!! Викинь шовк своєї сукні. Я хочу згоріти у смаглявому пломені твого тіла!

Світло? Звідки? День?! Не пускай моєї руки, не х-о-о-о-чу-у-у… метелик мій кароокий, не тікай! А то я накрию тебе сачком! Тихо! Хтось стукає, Наталю!

…Тьху! Виснажений, аж мокрий від поту, сідаю на постелі. Руки трусяться, в горлі сухо. Беру самотньо цокаючий наручник і повертаю до скупого ліхтаря за вікном – чверть на другу.

Бісове життя! Коли я одружусь?!!
Самотність – суко зустрічей,
де хтивість
штовха в багно
приречену любов…

Встаю з постелі і тулю вухо до протилежної стінки. Уже хропе, кнуряка. Я б йому…

Невже ти не розумієш, Наталю, що йому потрібно лише тіло. Хрю-хрю, чвак-чвак! Як же ти його терпиш?!

Ні, я вже зовсім здурів. Лихоманка, мабуть. Кохання – це зашморг самогубця.

* * *

Нудота.

Шльоп-шльоп! Я ніколи так паршиво не відпускався. Додумався припертись у приморський розплідник венеричних і кишкових інфекцій. Теж мені курорт. Махнув би до Кудряшова в Карпати і випорожняв би там власні… Ні, краще приватні… Або рідні-прерідні радіонукліди. Нуклід – направо, нуклід – наліво…

Шльоп-шльоп повз вахтерку гуртожитку. Глип-глип – блимнула на мене. "Здрафстфуйте!" і шльоп-шльоп у свій безлюдний блок.

Ну, хто повірить… Стоп, римуємо:
Біля моря у сезон
дід тікав через кордон…
Гм-м. не дуже.

Ну, хто повірить, що біля моря, у гуртожитку може бути незайманим цнотливий блок із чотирьох кімнат? Не вірите? Правильно! Який же він цнотливий, якщо таке стерво як я уже оволоділо однією кімнатою. Вів ат, Володчику! Дійсному модельєру-конструктору жіночих і чоловічих шмоток, якого всі називають ТАКВИТОМНЄКАКРАЗІНАДА! А ДУЛЬКИДВІ звать не хочете? Досить, що у комен-дами Катьки Йосипівни – три сукні, пошиті у моєму каштановому місті. Вони добре замикають їй рота і гідно конкурують з усім її гардеробом.

Нудота. Шльоп-шльоп! Я посадив чайника на газ – перевірений спосіб інквізиції чайників. А тепер в одних плавках зазиратиму в очі раковин нашого блоку і бажатиму здоров’я зубам:

Хочеш в домі жить один –
Знайдеш жінці "Помарин"

Чиргаючи вітчизняним напилком у роті, дивився у дзеркало.

Може, шльоп-шльоп вечором у місто? Чи досить одного фіаско на пляжі? Читнуть? Віршик зліпить?

Повернувшись в українську хату,
Яковенко зачохлив гармату...

Тьху! Краще продовжити лібрето до опери "Каюк у тролейбусі".

Збоку рипнули двері. Я сьорбнув води і глянув у дзеркало. Мене наче хто дубцем по голові свиснув!

Наталя! Вона підійшла до сусідньої раковини, поклала мильницю і очима не повела.

Жінки спочатку деруть носа, якомога вище піднімаючи ставку. Дусту – ставки падають!

Вона, проте, могла поглядом ще від дверей і помітити, що я — у плавках. Навряд чи порядна жінка прикипить одразу очима до мало не голого чоловіка. Хіба що потім… Правда?

Я випорснув із рота воду і неголосно видихнув:

— Ку-ку, Наталя.

О! Та я і забув, що вона королева! Навіть не вміє дивуватися. Суцільна велич! Яка дратує мене, як собаку плямисті штани.

Вона по-о-овільно-о повертає голову… Щоб ти скисла!... Відкидає кудись назад волосся зі щоки. Нарешті зводить чарівні очі і розтягує:

— Ку-ку, Володи-и-мире Васи-и-льовичу, — і вже нормально додає з уїдливим притиском. – сталася катастрофа, наші дороги перетнулися. Ви маєте честь тутечки підсмажуватися?

Твій голос! Їй-Богу. Як же ти мене відшукала? Крім моєї матері, жодна душа не знала, куди я гайнув бити байдики. Тепер у нас – п’ять медових днів! Ура!

Я то милувався її випнутими, як для поцілунку, вустами, то помічав бісики в очах, то дивився на зелену футболку, яка не могла дотягнутися до спортивних штанів… І не дотягнеться!

— Як ти мене знайшла?

Вона посміхалася і мовчала.

Ну, що з тобою робити? Підхопити і занести до чорта на болото, що розмістилось у моїй кімнаті?

Стримуючи солодкий дурман, я потягнувся до її руки:

— Наталю!

Вона відсмикнула її і вискнула:

— Геть! Зараз чоловіка покличу!

Я шаленів від такого жарту. Вона розпалювала мене. Ну, типовий астрологічний Рак – іще й наманікюреними клешнями клацне і… поступиться.

Добре, моя люба, я завойовуватиму тебе доки ти матимеш сили пручатися.

Вона сховала руку за талію, а моя — наштовхнулася на смугу її смаглявого тіла…

— Геть! Нахаба! – вона ляснула мене по застиглій руці і відскочила.

Я отетеріло закліпав і відступив.

— Я тут випадково! Сашуню прислали у відрядження. В цьому гуртожитку живе його сестра. І до того ж, — вона знову посміхнулася, — шановний Володимире Васильовичу, це хамство – загравати до заміжньої жінки. Та ще й у плавках… націоналістичних.

Ошелешений, я перевів очі на свої синьо-жовті плавки, пошиті три тижні тому. Глянув на її зверхню посмішку, взяв зубну щітку-напилок і грюкнув дверима своєї кімнати.

Сама прибіжиш! Мене нудить від твоєї упертості.

Вона хлюпалась біля умивальника. А я налив чаю, дістав мармелад, вдягнув спортивки і сів чекати.

От уперта!

Нарешті не витримав, підхопився, відкрив двері і… наштовхнувся на Наталчиного чоловіка. Він заходив у блок, кидаючи мені: "Прівєт, старіна". Ляснув мене по плечу тієї ж руки, з якою тільки-но те ж саме зробила його дружина.

— Судьба-а-а зладєйка нас свєла-а-а, – ревів балбес, мабуть, про нашу зустріч. – Натаха, бєри купальнік, пайдьом купацца…

Я зачинив двері і гепнувся у ліжко.

Як я не почув наближення цього бегемота?

Ідіот, осел, Обломов, — я намагався переключити увагу на слова, якими батько перехрущував мене у дитинстві… Закрив очі.

Значить так. Мої ноги, руки наливаються приємним теплом. Голова порожня і холодна. Повіки ва-а-ажчають. Засинаю-у-у-у…

...Я втратив голову від неї того дня, як вона благополучно висадилася в нашому будинку моделей і опустилася за стіл у кабінеті технологині Томочки. Моїй розбещеній самотністю натурі вистачило одного дня, щоб зрозуміти: я закохався.

Вона це помітила. Їй приємно було перехоплювати мої сумні, відкриті погляди. До речі, я навіть не граю такого собі засмученого донжуанчика – кохання змушує мене не тільки страждати, а й хворіти. Кажуть, що це – одна з ознак шизофренії. Можливо, однак: що ж тоді робить мене цікавим співрозмовником?

Уже наступного дня Томка за кавою виклала мені, що Наталя по руках і ногах зв’язана Гіменеєм. Її чоловік – прапорщик – через якихось родичів і, певно, пляшечок "шампуню", вийшов на нашу Графиню – Белу Аркадіївну.

Ну, а та, як годиться, втиснула Наталю в штат технологом жіночого одягу.

Після байдикування в столиці, звідки хтось випхав подружжя, зарозумілість новенької зіграла з нею злий жарт. Коли Графиня повела її на обласну виставку моделей, розміщену у фойє, Наталя назвала "хвасончики" застарілими.

Халепа! Вона стала ворогом усім "дєвочкам", включаючи Графиню.

Мені ж навпаки – приємно було почути справжню оцінку нашому спільному неробству і моїй халтурі також. Крім того, неоголошена війна співробітниць до новенької, давала мені всі карти у руки. Я був єдиним, хто не лише приємно з нею співіснував, але і закохався.

Її, як осу на варення, тягнуло в мою конструкторську. Я пізнавав її, як тільки вона клала руку на ручку дверей, бо за цим вони пові-і-ільно відчинялися.

Вона питала якийсь каталог моделей, технологію, довідник по конструюванню або номер телефону. При цьому заглядала в очі, перевіряючи мою собачі відданість…

— Володимире, не треба на мене так дивитися. Я одружена.

Ну-ну! Вимагаєш від мене ще більшого обожнення і прагнеш влади наді мною. Ненавиджу це в жінках!

— Я тебе що, за ноги хапаю, ґвалтую чи примушую зраджувати? Мені просто приємно тебе бачити.

Вона промовчала. Перший напад я відбив.

Наталя, мабуть, чи не найчарівніша серед усіх інших, за винятком манекенниць. Але ж тих я знав, як облуплених. До речі, і "облупленими" також. Наприклад, Тетянку Маховик…

— Таню, це твій перший чоловік подарував тобі таке інтимно-жагуче прізвище?

Вона розвертається усім своїм важкоатлетичним бюстом, припирає мене своїми обома Джомолунгмами, тобто грудьми, до стінки і, випускаючи убік дим сигарки, посміхається в обличчя:

— Я всєгда була на своєй фамілії. Шо минє двадцать раз замуж вихадіть і двадцаь раз фамілію мєнять?

Або наша незрівнянна Метр Вісімдесят – Лідуся. Завойовуючи її, чоловіки невеликого зросту страшенно гордяться. Раз, а то й двічі на тиждень вона сідає на мій телефон і відверто прохає:

— Нюся, зніми білизну з балкону. А то вона там уже третій день теліпається. Що? Ні, сьогодні, може, повернусь додому.

Так що в своєму кодлі, загартованому демонстраціями одягу і п’янками, що мало не переходили в оргії, надибати дружину я не міг. Краще переступити тридцятник холостяком, ніж віддатися в лапи тій же Тетянці. Про Лідку – мовчу. Вона непогана, варто лише взяти її в руки: чудова господарка, кулінар, а ще – коханка-а-а…

Але мені, як, мабуть, і багатьом чоловікам, заважав її баскетбольний зріст – ніхто не хотів відчувати себе "меншим братом". Тому, видно, добряче настраждавшись, вона трохи пустилася берега.

От і виходить – поява Наталі стала для мене надією. Пом'явши кілька ночей подушку, поблимавши серед ночі на зірки із шпаківні балкона, я зрозумів, що влип. Тай на старості років до мене прийшло бажання – знову шиза – скуштувати того, що старомодно називається батьківством.

Хотілося привести в свій однокімнатник дружину і зачати сина.

Дітей у Наталі не було. По-суті, це знімало з мене тягар гріха. Я хотів украсти фактичну коханку і зробити її своєю дружиною. До того ж, Томка передала, що Ната розплакалась перед нею і сповідалася: її чоловік – це егоїстичний мужлан, завжди самовпевниний і правий.

Правда, Наталя мене переконувала, що він добрий. Але, після першої ж очної ставки з ним, я цьому не повірив. Вона просто хотіла знайти в ньому таке, що б виправило її необачний вибір. І Чому вона зупинилася на цьому бовдурі?

Стріляйте мене – не розумію! Коли він заходив до будинку моделей, вона кішкою притискувалася до його плеча і називала Сашунею.

Це мене дратувало. Аж трусило! Я не терпів брехні. А весь її вигляд аж промовляв "Бачиш, як віддано я люблю свого чоловіка".

А цей солдафон самовдоволено блищав. Тьху!

Я завжди дивувався, коли розумниці вибирали дубів. Що вона могла знайти в Сашунчику? Гроші? Скільки їх там у прапорщика? Хіба за продаж батьківщини! Тобто військової частини.

Квартиру? Своєї не було і не буде.

Закордон зі шмотками? Навряд чи. Шила вона бездоганно і вдягалася то французькою діловою жінкою, то розбишакуватим підлітком.

Виною її одруження був усе-таки вік. У двадцять три, що не кажи, дівчата починають непокоїтися. Вони бачать, як дев’ятнадцятирічні жигалки штовхають попереду себе коляски.

— Признайся, — я колись підставив стілець до її робочого стола, — чому у вас із Сашунею нема дітей?

Господи, як приємно зблизька дивитися в її очі!

— Попроси, щоб тобі дали інший кабінет, Вовчику. Ти перегріваєшся із сонячного боку, — приязно сказала вона і закинула волосся кудись назад.

Я пропустив шпильку, бо чекав на відповідь.

Натка прекрасно розуміла, що Сашуня дурний. Вона просто уклала з ним офіційну угоду на дозвіл спати разом. Але ж жінка може зачати тільки від чоловіка, якого кохає!

Красуня, ледь усміхаючись, чекала нового нападу моєї закоханої цікавості.

— І все-таки, чому?

— Значить, це – сонячний удар. Ти примітивніший, ніж я думала. А діти з’являться, як тільки ми отримаємо постійне житло. Побачиш.

Ой брехуха! У військових постійне житло з’являється по виході на пенсію.

— Признайся, ти не хочеш зачинати від свого чоловіка?

Ні, все-таки я тупію від неї і пруся напролом.

— Можливо, тебе цікавить, як у нас це відбувається, — вона почервоніла, фраза далася їй важко. – Я знала, що ти — маніяк, але не настільки.

Мені хотілося образитися, проте передумав – краще пізніше. Це стане приводом для сварки.

— Мене цікавить тільки те, що питаю.

Так хотілося взяти її руки і торкнутися їх губами.

— Сашуня дуже любить дітей. Він стане прекрасним батьком, я в цьому переконана. Він у мене такий чуйний…

Мене аж занудило від її слів. Вона дивилася на руки і вигадувала. А точніше – брехала.

Одна за одною з’являлися чесноти, які Сашунчику і не снилися. А вона все фантазувала, не підводячи очей.

А може ти, голубко, дурна? А я ще дурніший, бо вхопився за тебе в цьому проклятому безжіноцтві.

— А ти б хотіла мати від мене сина?

Вона не чекала такого нахабства, але вмить знайшлася:

— Я погано відрізняю тебе від тролейбусного стовпа, а інколи плутаю із голубим Альошкою.

Педик Альоша був манекенником.

Я рвучко встав, хоча здогадувався, що це виглядає занадто театрально. Шарпнув на себе двері, мельком помітив переляк в її очах. Вона зрозуміла, що перегнула палицю. Це мені на руку – буде лагіднішою.

Два тижні я її "не помічав"...

…Я покинувся. Хвилин із десять, не розкліплюючи очей, ворочався. Важко спати вдень, а ще гірше під вечір. Відправив чайника на кухню. Нікого. Сім’я, як спосіб існування двох осіб різної статі ще не повернулась. Той дуб, мабуть, мочає Наталю в море і прикладає до себе.

Розгорнув газету.

Нудота. Кинув це недоношене друковане дитя свободи слова і втупився в стелю гуртожитку:

Нікого немає вдома –
Я та утома,
Та ще – ліхтар цибатий
Знітився біля хати.

А самотність не така вже і погана штука. Звичайно, якщо нікого не любиш. Он сьогодні хотів вгризтися в першу – який я все-таки чесний – за 10 днів жінку, хоч запримітив її тиждень тому. Як вона потягувалась – вилитий Скорпіон! А очі! Правда, спочатку не міг розібрати, що вона за птиця. Але ж складена як! Удави-чоловіки намагалися проковтнути її очима. Цікаво! Я уважно оглянув її купальник і лишився задоволеним. Та й вона подарувала кошачий погляд.

Молодець, Володю, молодець.

Я ще більше напружив м’язи на грудях, животі і лопатках, зняв капелюх колонізатора – хай дивиться на мою красиву голову. Ага! Уже виділила мій торс серед липучих і волосатих чоловіків.

Здається, ти, пташко, не дуже розбещена цивілізацією. Тобі вистачить традиційного трояндового віника і пари годин утіх щоночі. Звичайно, коли поснуть твої близнюки — красунечки.

Її маленькі дівчатка бешкетували і, як годиться, жбурляли одна в іншу пісок, турбуючи мирних, вгодованих і отупілих від спеки відпочиваючих.

Якась із жмень не обминула рота дядечка із животом на півцентнера.

Він заволав так, що моя майбутня коханка зірвалася з цепу, і так вхопилася за вухо доньки, наче захотіла підняти. Дівчинка репетувала, а маман їй щось шипіла.

Я відвернувся. Зібрав речі і пішов геть. Фіаско! З такими жінками я справ не маю!

У коридорі почулося ляскання шльопанців. Наталя поверталася з купання разом з офіційно зареєстрованим у ЗАГСі коханцем.

Йолі-палі! Я ж чайник не вимкнув! – дременув на кухню. Х-у-у-у. Знайшовся добрий чоловік — вимкнув.

Знов запалив вогонь і задивився у вікно.

Ну, красива. Ну, розумна. А далі? Живе з дурнем і всі її Сашеньки, Сашунчики, Сашульки, Олександрики – це лише видумні. Вона б давно капітулювала, аби не запам’ятала моє перше враження від її чоловіка...

…Ще взимку ми замочували першу демонстрацію з її моделями. У недалекому райцентрі місцеві організатори акції купили ресторан і правили бал.

Наталю на "Ладі" привіз чоловік. А ми всі ми приперлися на "пазику" будинку моделей. Але мене дратувало інше.

Ми їли і пили за діло: Графиня – за організацію виїзду. Я сьорбав за показ і моїх робіт. Педик Альоша – за те, що вертів "мягким мєстом" перед місцевими. Танька, Томка, Лідка – морочились над сукнями. Але її Сашуня? Альфонс нещасний! Він жер і пив на дурняк!! Та ще й сидів з нею напроти. У-у-у, барбос! Так і тріснув би.

А вона — ще й манірно притискувалася до нього, наче він заслужив на їжу тільки за те, що підпирав її зліва.

Я, на зло, перетанцював з усіма "дєвочками", занадто нахабно притискаючи до себе дружину районного начальника — Аліну. Та аж світилася від успіху у такого молодого кнура як я. Борюкаючись із нею під музику, я скоса глянув на начальничка і помітив, що він давненько носить на лисуватій голові шикарні роги.

Наступного ранку Наталя спробувала мене відчитати:

— Ти невиправний ловелас. Найдонжуанніший з усіх, що я бачила.

І все це — з ядучою посмішечкою.

Оце мене і збурило! Мало того, що я чіплявся до всіх, щоб тільки не бачити харі Сашуліка. А ще потім ледь не всю ніч качався без сну, як блохастий котяра, від думок про неї. Так вона ще й зранку дошкуляє! Та бодай би ти неладна була, любко моя ненависна!

Зате тоді я, вперше у житті, побачив справжнього альфонса. Так-так, він напихався за рахунок дружини. Ти не питала, йому смачно було?

Її обличчя зайшлося рожевими плямами.

— Ти – дурень! – мало не пискнула вона, повертаючись до дверей.

Я випередив її, загороджуючи вихід:

— Коли я дивлюся на твого чоловіка, мені здається, що він повинен бути генералом.

У відповідь – все та ж глузлива посмішка. І я продовжив:

— У нього прекрасна фігура, але вираз обличчя говорить, що він прапорщик по праву. До речі, де він розвивався, коли у нього зростав рівень освіченості і культури?

— Я покличу Белу Аркадіївну і скажу, що ти хотів мене зґвалтувати.

Вона ладна була запустити пазури в мої очі. Я швиденько розчинив двері і випустив її...

...Чайник забулькав, і я потяг його коридором до свого ліжбища. Наталя вийшла із блоку з пачкою пельменів і каструлею. Сумна. Дивлячись одне на одного, ми мовчки розминулися.

Заварив чай. Дістав цигарки, якими бавлюся лише тоді, коли треба показати, що я справжній "музчина". Поклав паличку-виручалочку в рот і пішов на кухню, щоб подиміти поряд з Наталею.

Коли зайшов і чиркнув сірником біля відчиненого вікна, вона не озирнулася. Помішувала пельмені. А я дивився і давився проклятущим димом.

Ти така доладна: і шия, і спина, і такі невеличкі, як для жінки, сіднички. Але я не можу без твоїх очей, рук, і хочу, щоб вони завжди відгукувалися на мій поклик.

Пізнав кроки Сашуні і до поясу вистромився у вікно, тримаючи, як алібі, цигарку.

— Натаха, я – у Вікі. Нєсі пільмені і сир. Колбасу, водку і віно я взял.

— Добре, зараз.

Коли кроки стихли, я обернувся. Вона дивилася на мене. Мовчали. Це тільки на роботі, виправдовуючи спілкування, ми теревенили про шви, моделі та інші дурниці. Тут можна помовчати і подивитися в очі.

А взагалі-то, дивитися — це єдиний спосіб її любити. Адже – чіпати заборонено – "Не влезай – убьет!" Я викинув недопалок у вікно і почовгав у кімнату.

Двері залишив розчиненими. Бачитиму, коли проходитиме.

Наталя віднесла пельмені до Олександрикової сестри. Та, виявляється, жила у другому крилі нашого ж поверху. Пішла за сиром. Потім замкнула кімнату.

Я вийшов і заступив дорогу.

— Пусти! – з притиском сказала вона.

Усміхалась. Найсолодше для неї було те, що незважаючи на відмови, образи, я все-таки залишався її полоненим. Коли наші руки чи тіла випадково торкалися на роботі – аж усміхалася. А прямолобого залицяння не визнавала.

Я стояв, розчепіривши руки.

— … Ти чуєш чи ні? Пропускай швиденько. Все одно орла не нагадуєш. Така собі, скромна фальшивочка. Чуєш, Володю…

Вона не встигла скінчити, як я вхопив її під лікті, чмокнув, як першоклашка, у щоку та випустив з рук.

Вона зашарілася, кинула "Нахаба" і вийшла з блоку.

Треба раніше так було… А то нерішуче наступав і давав час ухилитися чи поставити цнотливий щит. Скромна жінка повинна ж захищатися, щоб не втратити імідж недоторканої.

Я сьорбав гіркий перезаварений чай і подумки смакував першу перемогу, коли двері розчинилися. Наталя ступила крок до кімнати і стала.

Яка ти бажана! Як хочеться твоє усміхнене лице взяти у долоні!

— Дай нам, будь ласка, чаю, а то у Віки скінчився.

Я підхопився і кинувся відсипати зварку.

— Коли ви поїдете назад?

— Завтра о восьмій. Його відрядження закінчилося.

— А я мордуватимусь іще 5 днів. Знайди привід, залишись… або приїдь. Врешті-решт рано чи пізно ти його кинеш і прийдеш до мене. Пригадуєш:

Я звихнувсь. Та присягаюсь на хресті –

лиш у тому вся моя провина,

що шукаю зустрічі, прости,

і до рук тягнуся, мов дитина.

— Не кажи дурниць, не зараз… До речі, твої вірші він знайшов… Але уже переписані моєю рукою. Гордись, Володю, ти любиш розумну жінку.

Я подав згорнутий у папірець чай і затримав її руку. Вона не пручалася. Ступив до неї. Близько-близько…

— Володю, любий, пусти. Їй-богу, треба йти.

Вона пригорнулася, а я вдихнув пахощі її волосся. Ми палали одним вогнищем.

Крізь запаморочення я відчув, як вона вивільняється.

— Я пішла.

Вона пішла.

Мене ніщо так не зачаровує, як ніжність і лагідний голос… Правда, хода у неї не скажу яка, особливо, коли вона переконана, що на неї дивляться.

Наталя – це прекрасний і досконалий холодильник –зовні вона нормальної температури, а всередині – іній. Ой і зламаю я цю техніку – запрацює як батарея.

...Її лагідність довела мене до гарячки. Хотілося пити. Ковтнув. Бридота! Я взяв графин і виповз до умивальника. Нікчемне тіло мо-єєє!

Повернувся і впав у ліжко.

Кроки! Кроки!! Кроки!!

Я чув, як вона пройшла до своєї кімнати. Рипнули двері. Зашуміла вода в душі.

Навмисне знайшла привід повернутися! Доки чоловік долизує вино, вона прилетіла до мене. Треба встати і піти. Вона пустить. Любить і чекає. Вона така ж слаба, як я. Їй несила боротися з собою.

Важкі кроки. Хтось гупнув у двері сусідньої кімнати.

— Натаха, открой. Ета я.

Кумекає.

— Натаха, ти моєшся? Дай ключ, слиш!

Рипнули двері, якась нерозбірлива фраза.

Скоро душова стихла. Наталя подалася до кімнати.

...Мене всю ніч лихоманило.

Прокинувся пізно. Порожньо. Хотілося чогось погризти. Дістав із шухляди хліб, парниковий огірок, цибулину і часник. Зазирнув до холодильника, де в інеї морозилки – "сало їв би, в салі спав би й салом укривався".

Я тягав зубами національний продукт і дивився у вікно.

Стоп. А власне, чому вона приїхала? Зараз середина тижня. Графиня ніяк не могла її відпустити прогулятися з чоловіком у відрядження! Значить, у неї була якась серйозна мета. Ні, все-таки вона знала, що я відпочиваю саме тут.

Останні 5 днів з ранку до вечора я нудився і дрімав у холодку і на сонці, на пляжі і в сквері, в ресторані і набережній. Лише вночі мені не хотілося спати...

…Першою на східцях будинку моделей мене впіймала Лідка:

— Вовчику! На кого ти схожий! Будеш моїм першим негром! Ура!

Вона учепилася за руку, і я витяг її на другий поверх. Своїм щебетом Лідка оживила мою забуту конструкторську, переповідаючи останні події. Але варто було витягти пачку фотографій, як вона миттю в них занурилася. Потім ввалилася Танька з вимогою поставити пляшку і "тирт" до кави. За нею – Томка.

Наталі не було.

Значить, там ми бачилися востаннє. Я, нарешті, почав розуміти той несподіваний візит "у відрядження з чоловіком".

Поцупив у Тані цигарку. Ми разом сміялися. Я бухикав і розповідав про свої чоловічі, на жаль, уявні, подвиги біля моря.

Дівчата пішли.

Нудота. В перший же день після відпустки хочеться спати.

Я виставив лікті на підвіконня і втупився у вікно. Внизу чаділи машини і автобуси.

Хтось прочинив двері кабінету.

Плювать мені на все!

Чиїсь руки обережно згребли моє волосся і легенько смикнули до себе, а голос тихо попередив:

— Розумна жінка не може довго любити посереднього чоловіка.

Наталя!

— Ну що, не зрозумів? Повторити?

Я спантеличено дивився на її усмішку, спробував почухати голову, яка чогось не розуміла.

Вона розсміялася:

— Володю! Прокинься! Я подала заяву на розлучення!

Господи, а що мені робити?

Її очі були вологими. Вона поклала руку на мою і мовила.

— Ну, що? Ку-ку?

— Ку-ку, — дерев’яним голосом і чомусь невпевнено пробелькотів я.

І мені захотілося чкурнути від Наталі кудись на волю. Але її рука не пускала.

Чернігів, 1990

Післямова. Це оповідання було написане сімнадцять років тому. Опублікувати його не вдавалося. В Києві – безперспективно, в Чернігові не було літературних видань. Майже через два роки воно було надруковане — кастроване і скорочене – в одній із чернігівських газет. Така публікація відбила охоту від бажання друкуватися.

Лише з появою у 1992 році Літературної спілки «Чернігів», а згодом і однойменного журналу літератори міста над Десною та області одержали шанс побачити свої твори надрукованими. Тому глибоко вдячний письменнику Михасю Ткачу, який зараз зустрічає 70-річчя, за те, що він, як редактор і голова Спілки, з розумінням поставився до всіх моїх подальших літературних вибриків і дав свободу вибору тоді ще молодому автору.

…А щодо оповідання, воно пролежало в паперовому варіанті 17 років у письмовому столі і не потрапило до збірки прозових творів «Божевільні файли». Мабуть, чекало , що його хтось знайде перед ювілеєм Літературної спілки «Чернігів»…

Владислав САВЕНОК, 08.09 | 10:10

Джерело

 

*
Нагору