Як я помітив: оцей чоловік у вельветових штанях і турецькій смугастій кофті замовив собі у кутку кав'ярні маленький (на дві персони) сосновий, злегка полакований столик і сидить там майже кожного вечора. Кажу, майже кожного. Навіть коли він не прийде, ніхто не має права там сісти. Про це, до речі, повідомляє табличка «Зайнято», яка завжди знаходиться на столику на видному місці. Ми якось зі знайомою аспіранткою прийшли і, не помітивши таблички, сіли за столик, але до нас одразу ж підійшов офіціант Жора і, щоправда, вибачившись, попросив пересісти в інше місце.
— Чому? – запитав я.
— Хіба не бачите, що місце зайнято, – відповів Жора.
— Але ж нікого нема.
— Все одно, – уточнив Жора.
— Але ж…
— Хочете, щоб я мав неприємности?
Зрозуміло, що ніхто того не хотів, і ми з Лілею пересіли за сусідній столик, де вже сиділо двоє. Вечір було зіпсовано, бо сусіди виявилися балакучими і своїми запитаннями, як кажуть, задовбали нас. Ми з Лілею так ні до чого і не домовилися. І все-таки, щоб вирішити не другорядну справу, мусили зустрітися наступного дня, але вже не в кафе «Черемшина».
В «Черемшину» потрапив я десь через тижнів два. І знову не сам. На сей раз зі своїм університетським приятелем. Яків по дорозі до кафе розповідав мені, як його дачу, що на львівському масиві, обчистили, забрали телевізор (щоправда, не нової модифікації), газову плитку, посуд. Посуд, не весь забрали, частину залишили, але побили і розкидали – собаки – по підлозі. Найнеприємніше, що важкі дубові двері розламали і вивалили.
— Тільки тепер, Арсене, я переконався, що добрих замків не треба ставити. Проти наших злодіїв нема захисту. Що не відкриють, те зламають.
— А який вихід? – спитав я.
— Забий два цвяхи, один у двері, а другий у коробку і проволокою скрути. І то не тісно, щоб легко – собака – розмотав.
— І ти після всього так і зробив?
— Так і зробив. Та ще й півлітру «Поліської» на столі зумисне залишив. І півбуханця хліба – в тумбочці.
— І що?
— На другий вечір навідалися. А на третій газову плитку принесли, а за телевізор повідомили крейдою на стіні: «Як через вікно передавали – упав і розлетівся. Вибачайте вже, Якове Миколайовичу».
— Навіть як звати знають.
— Все – собаки – знають.
— А пляшку часто ставиш?
— Домовилися, що раз у тиждень. У понеділок.
— Тільки раз?
— А потім внесли уточнення: оскільки я не олігарх, то досить із мене пляшку на два тижні.
— Совісні.
— Ти знаєш, що совісні собаки, – сказав однокурсник і, випустивши дим од цигарки прямо мені в лице, аж рамена від задоволення розправив.
У кафе ми сіли за окремий столик. Замовивши по сто п'ятдесят горілки і по якомусь дешевенькому овочевому салатику (на дорожчий грошей не вистачило), я повернувся до попередньої теми:
— Це не вихід, Якове – сказав я, коли проковтнув шматок помідора.
— Що ти маєш на увазі? – запитав Яків.
— Твої задобрювальні подачки злодіям.
Яків поклав виделку і відсунув салат:
— А що ти пропонуєш?
— В міліцію треба заявити.
— В міліцію? – Однокурсник подивився на мене, а потім відкинувся усім своїм огрядним тілом на спинку крісла і голосно засміявся: – Міліцію? – перепитав. – Теж мені знайшов охоронців порядку! Мій сусід пізно увечері поставив машину коло хати, бо полінувався завести в гараж, а вранці її коло хати вже не побачив. Після того Іван і заявив у міліцію. І що ти думаєш? – Яків упер очі в мене – я стенув раменами. – Пройшов тиждень – нічого, пройшов другий – нічого, пройшов місяць – нічого, пройшов другий – теж нічого, а на третій з міліції чоловік йому й каже: «Готуй шість тисяч – і буде машина».
— І що зробив твій сусід?
— Підготував.
— Та й навіщо?
— Бо ця сума була все-таки менша, ніж попередня ціна машини.
Я не відразу сказав:
— Отже, виходить…
— Виходить, що міліція добре знає, хто і що краде. Та ще й, може, підказує у кого що поцупити.
— Все може бути, – згодивсь я, – бо коли в нашому під'їзді наркомани відкрили притон, сам про це заявив у письмовій формі і до мене через тиждень прийшов дільничний міліціонер. «А як ви докажете, що саме тут використовують наркотики?» – запитав. Я сказав: «Так он шприци валяються». «А якщо ми прийдемо і знайдемо використані шприци під вашими дверима?» – відкрито натякнув мені міліціонер. «Наркомани можуть і мені підкинути, не заперечую», – відповів я. «А якщо ми прийдемо і знайдемо ще невикористані шприци, але вже у вашій квартирі?» – спитав, прищуривши очі, дільничний. «Таких ви не знайдете, бо їх у мене нема». Міліціонер тільки подивився на мене, згодом широко посміхнувся і сказав: «Не будьте таким наївним, чоловіче».
Я замовив ще по сто грамів.
— Мабуть, що ти, Якове, маєш рацію, – сказав я однокурснику.
Сонце знадвору крізь бамбукові штори раптово кинуло в залу довгі, ледь жовтуваті смуги. Ті смуги ще трохи похилитали своїми тінями рідкі гілки клена, що вочевидь уже всихав під вікном кафе, і потому майже непомітно розчинилися у звичній тут чи то лиловості чи то сірості од густого звисаючого диму. Саме в той час у кафе зайшов знайомий у вельветових штанях і смугастій турецькій кофті і сів у кутку за маленький сосновий, злегка полакований столик. Яків торкнув мене коліном – я подивився на нього.
— Пригадуєш?
Я скинув плічками.
— Хіба не впізнаєш?
— Кого?
— Он того.
— В кутку?
— В кутку.
— Я його не знаю.
— Ах, ти тоді в «Черемшину» не заходив. Тому Бурого й не знаєш.
— А хто він такий?
— Сотруднік КГБ, але на пенсію пішов уже як працівник СБУ.
— Річ відома. Вони своїми не розкидаються.
— Авжеж, бо дорожать своїми.
— Не те, що демократи.
Яків подивився на мене так, буцімто я вголос виматерився.
— Про що мова? Якби могли – один одному горло перегризли б, – сказав.
— І перегризають. Особливо перед виборами.
Мене зацікавило:
— А чому він зараз тут сидить?
— Хто?
— Та ще й на окремо відведеному столику.
— Наївний ти, – каже Яків. – Це його постійне місце ще з тих далеких часів, коли він працював у КГБ. Тут йому ще тоді відвели столик, аби записував наші розмови, коли горілка нам язики розв'язувала.
— І що, зараз теж записує?
— А що зараз записувати? Зараз і так усім відомо хто що думає. За те не садять, слава Богу. Ніби самі потурають: базікайте, скільки хочете, а ми будемо робити, що захочемо. Захочемо – гроші з банку вкрадемо, здумаємо – землю з-під вашої хати заберемо.
Перечити Якову не було рації. І все ж:
— А чого ж він тут сидить?
Справа від нас, у кутку, хтось затягнув:
Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина,
– і відразу ж упав головою на стіл, точніше, на свої руки.
— Казав мені один журналіст: мемуари пише.
— Хто? Отой співак?
— Ні. Той, що в нових вельветових штанях.
— То чому ж він зараз не пише?
— Поки не вип'є он ту пляшку вірменського коняку – не буде писати.
— Сам?
— Сам – половину пляшки, а другу половину – зі своєю Мерилін.
— А хто це?
— Студентка.
— Дочка?
— Яка дочка. Пасія.
— Вона молода?
— Та вже ж, студентки старими не бувають. Прийде – побачиш.
І вона як на замовлення прийшла. І справді, не лишень зачіскою нагадала Мерилін. Те, що вона намагалася наслідувати відомій актрисі, не було сумніву. Якось у розвалку сіла навпроти, відкинулася на спинку крісла, закинула ногу на ногу, таким чином оголивши не лишень гострі коліна, але й широкі здорові стегна. Бурий налив їй повну чарку коняку, вона окинула всіх поглядом і, не вагаючись, випила, а потім витягнула із сумочки довгу тонку цигарку. Бурий одразу видобув ледь помітний язичок полум'я із гасової запальнички – і Мерилін невзабарі випустила собі за ліве рамено декілька видовжених кілець диму. Мені видалося, що вона це робить показово, навіть відверто хизуючись.
— А чому ж і ні? – наче вгадав мої думки Яків. – Після того вона, напевне, відведе свого дідуся додому, покладе його в спальні, а сама ляже навпроти на дивані.
— Ти так кажеш, нібито супроводжував їх додому.
— Авжеж.
— І який зиск їй від того?
— Неабиякий, Арсене, – сказав Яків. – Завтра старий дасть їй кілька десятків гривень, аби могла перекусити в студентській їдальні. Їй не треба платити за гуртожиток, бо мешкає вже у дідуся і так далі.
— Отак усе просто?
— Авжеж.
— І все ж якось вона мусить розраховуватися зі своїм благодійником.
— Але після таких розрахунків студентки часто залишаються такими ж недоторканими, як були до того, цебто до зустрічі зі своїми благодійниками.
— А який же сенс від того самому благодійнику?
— То вже лише він сам знає. Ти тільки поглянь, як груди розправив, навіть сорочку на два зайві ґудзики розстібнув!
Я глянув – і справді.
— А ще врахуй, як він, собака, гонориться, коли на нього хтось дивиться.
— А що їй від того?
— А їй, аби університет при грошах закінчити, а там буде видно. Я таку знаю. В мого знайомого така.
— Лярва.
— Авжеж.
— Так і підсипати чогось дідусеві можна.
— Навіщо?
— Щоб позбутися його.
— Її не він цікавить, а його пенсія.
— Лярва.
— А в нього пенсія не те, що в наших батьків. До речі, чесних і порядних.
Про це сперечатися з Яковом я не мав наміру.
— І все ж…
Щось хотів сказати, але перебила та ж сама надсадно-горлова:
Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина.
Вівчара в садочку,
В тихому куточку,
Жде дівчина, жде.
Саме в той час до нас підійшла та, про яку щойно йшла мова. Я навіть подумав, що вона почула нас, і мені, як самі розумієте, стало навіть незручно. А вона отак з плеча:
— Чи не могли б ви, – і тиць пальцем у мене, – допомогти мені завести Єгора Сидоровича додому?
— А він що? – запитав я.
— Недобре йому стало.
Яків, хоч до нього ніхто й не звертався, одразу ж заявив, що не має часу, бо поспішає додому. Я нікуди не поспішав і подумав: «А чому б не допомогти?»
— Буду вам дуже вдячна, – сказала Еля (до речі, так студентка представилася).
Вона потелефонувала кудись по мобільному і через хвилин 10-15 під кафе підкотило імпортне таксі.
— Не їдь, – застеріг мене однокурсник.
— А якщо людині недобре стало?
— Все одно не їдь.
— А якщо б тобі, Якове, так стало?
— Мені так ніколи не стане. Та й не хочу я, повір, якійсь собаці допомагати.
Далі про це вести мову було недоречно. Ми з водієм взяли того, кого назвали Єгором Сидоровичем, під руки і майже поволокли в машину.
Біля якогось під'їзду в якомусь (мені важко було зорієнтуватися) будинку з тим же водієм взяли свого підопічного знову під руки і потягнули по сходах на третій поверх. Еля відчинила двері й увімкнула в коридорі світло. Ми зайшли в коридор, а потім – за дівчиною – занесли старого в спальню.
— Може, швидку викликати? – спитав я.
— Нічого з ним не станеться, – заявив водій, і я зрозумів, що він уже не раз привозив сюди хазяїна.
Біля порога водій ще підморгнув мені. Я так і не зрозумів чому і сам згодом подався до дверей на вихід, але Еля мене схопила за рукав:
— Почекай.
Я не зрозумів її.
— А що ще треба?
Не відповіла. Тільки підійшла до буфета, оформленого під дубову дошку, і витягнула звідти пляшку і пачку якогось печива.
— За те, що ти мені допоміг…
— Та я не заради випивки допомагав, – сказав я. І сказав щиро.
— Яка різниця? – спитала Еля.
Не мав бажання сперечатися – і ми випили.
А потім ще раз випили.
А потім ще…
Еля нічого не пояснювала, зовсім не виправдовувалася. Вона відверто кайфувала, раз-по-раз удаючись до удушливих прийомів як не за шию, то за поперек. Як я зрозумів, вона відносилася до тих рідкісних жінок, характеристика яких в одне речення не вміщається, а двох уже буде явно забагато.
Покидав я Елю ще затемна.
Мушу зараз признатися, що не знаю, якою бувала Мерилін Монро, але їй, мабуть, було далеко до моєї студентки. Крім усього іншого, вона мене всього-на-всього остаточно переконала, що товсті м'ясисті губи даються жінкам не лишень для запаморочливого затяжного поцілунку.
Щоправда, вже на тролейбусній зупинці я виявив, що в кишені навіть гривні не маю на проїзд. Значить, і з Яковом ми перестаралися. Та й Жора, мабуть, допоміг. Шукаючи цигарку в кишенях піджака, несподівано вивернув купюру у 100 $. Її в мене перед тим не було, але я не втішився, бо такою валютою за проїзд не міг розрахуватися. Треба було розміняти на гривні. А де? Ще тільки двадцять три на шосту. Банки й обмінні пункти – зачинені. А йти на роботу – недалеко і неблизько, – а кілометрів, певне, п'ять або й цілих шість. Опріч того, як я нараз виявив: доведеться ще й іти в не своїх приношених джинсах, а у чиїхось нових вельветових штанях. Кумедна ситуація, якщо врахувати, що перед тим (чи до того) в такій ніколи не був і навіть не міг уявити, що в бодай би подібну коли-небудь потраплю.
Класика
