...розказали Маргаритці за її Анчарова, що він там, у Празі, пристав
до старої пражанки, їй близько п'ятдесяти, чи вже за п'ятдесят. З нашої
кіногрупи ніхто не хотів на неї й дивитися, і свої там на неї не дивляться,
а Анчаров клюнув, бо вона йому якусь роботу пообіцяла, клюнув на валюту,
все ж таки він професіонал. І на квартиру перейшов до своєї пражанки,
возить його скрізь на машині, в неї машина, поїть, одягає. Він тепер таке
в Києві мав би? Колеги б і не розказували Маргаритці за Анчарова, але
трохи підпили — та й заздрість, ось що. Вона йому зразу в Прагу накатала
листа, мовляв, хай там твоя карга стара готується до клімаксу, хай купує
теплі труси та добре обігрівається, а ти давай додому. Скоро Анчаров з
Праги дзвонить, клеїть з себе дурня, а Маргаритка передумала з ним сваритися,
бо ж дитина в них, сім'я давно, та й каже — не поспішай додому їхати,
привези мені і куртку, і джинсові штани, і вовняні светри, і чоботи, і
кросівки. То Анчаров і не поспішає з Праги, а в Маргаритки часу немає
казитися за ним, бо вона казиться через Борюсю пархатого,— фотографію
всім показує з нього — плювати хочеться, а вона давно готова, давно сказилася.
Спершу, як познайомилися, кооператор Борюся їй руки цілував, поки свого
домігся, а як домігся, то сказав: «Ты учти, Маргарита, у меня бьіло столько
женщин, сколько я хотел, й будет столько женщин, сколько я захочу». Вона
подумала, що Борюся жартує, бо він весь час жартує. Потім раз прийшла
без телефонного дзвінка — не пускає, а в квартирі хтось є. Другий раз
без телефонного дзвінка — знов не пускає, а в квартирі гамір. То вона
давай бити ногами й коліньми в двері. Вийшов Борюся, вона рвалася в квартиру,
а він її відлупцював. Ще раз так само відлупцював, а вона через день знову
приходить — знов має лупку. І вже в Борюсі за цей час — і одна, і друга,
і третя. Ну, Маргаритка згадала, як він дорікав: ти не вмієш смачно готувати!
Зготувала борщу — з м'ясом, на томатному соусі. Прийшла вранці, перед
роботою, дзвонить у двері — зачинено. Почекала біля ліфта, поки випустив
дівку, а потім чекає Борюсю, борщу йому дає. «Не нужен мне твой борщ!».
І на ліфт, і Маргаритка з ним на ліфт. «Отстань от меня, не нужен мне
твой борщ». І в дворі сідає у білий «мерседес», і курва його сідає. «Ага,
так тебе не нужен мой борщ?» І всю каструлю вилила на машину. Приходить
до мене й розказує: «Ты себе представляешь красный борщ на белом «мерседесе»?
А куски мяса на белом «мерседесе»? Борюсю как ветром сдуло со двора. Так
й поехал — в борще й мясе. Но он меня еще не знает, я его так не уступлю
зтой курве — парикмахерше».
...так мені шкода мою матусю-сироїдку, матусю-есперантистку, матусю-перекладачку!
З кожним роком усе жалкіше, я сама дивуюся зі своїх жалощів, де вони тільки
беруться. Ще зовсім недавно їй було сповнилося п'ятдесят, а давали сорок,
потім сповнилося шістдесят, а їй давали п'ятдесят, а це от сповнилося
сімдесят і їй дають усі сімдесят, якось різко постаріла. Раніше вона гасала
по всіх есперантистських таборах — чи в Прибалтиці, чи в Болгарії, чи
в Польщі, а потім тут, у Києві, приймала гостей-есперантистів, усе чоловіків,
жодна жінка-есперантистка ніколи до неї в гості не приїхала, вона чомусь
жінок-есперантисток ненавиділа лютою ненавистю, а до чоловіків спокійно
ставилася, то ці чоловіки-есперантисти приїжджали в гості до неї, а по
два-три тижні жили в мене, я їх годувала з базару і з магазину, бо мама
казала: хай поживуть у тебе, дочко, я все ж таки есперантистка, а не куховарка!
Тепер уже й вона по есперантських таборах не їздить, і до неї есперантисти
не їздять. Вік. І пам'ять стала пропадати. Засунула була десь ощадну книжку
— не могла знайти, викликала мене по телефону — ми вдвох не могли знайти,
аж потім у подушці знайшла, випала з подушки. А то принесла їй ліки з
аптеки, матуся на дивані читає якусь перекладну книжку й свариться — дуже
їй переклад не подобається, з німецької, чи не Ервіна Штрітматтера. А
я кажу, матусю, це ти сама перекладала. Та не могла я так перекласти,
сердиться матуся, ось які тут мовні перли, пху, яка стилістика дубова,
які звороти казенні. Я їй показую в книжці, де зазначено, що перекладачка
таки вона, а не хтось. Подивилася — й каже, що не могла вона так перекласти,
що хоч і стоїть її прізвище, але це не її прізвище, це якась однофамілиця,
от!.. Геть не стало пам'яті, а яка блискуча пам'ять була — й на іноземні
мови, й на все-все... Дивиться телевізор — і не впізнає Горбачова, питає,
хто це такий. І за Єльцина питає, хто такий. Я їй нагадала, то вона зразу
їх і переплутала: Горбачов для неї — це Єльцин, а Єльцин — це Горбачов,
усе в голові перемішалося. Але якби тільки цих чоловіків плутала, по телевізору,
то нічого б, але ж... Сяде в квартирі в чотирьох стінах — і сидить цілий
день, забуває вийти в гастроном купити хліба чи сиру, то я принесу їй
увечері хліба чи ковбаси, й давай іди, кажу, матусю, надвір, на свіже
повітря. Сама одягну її, сама виведу надвір, сама й прогулюю біля озера
Тельбиного. Й зустрічаємо старенького дідка, схожого на облізлого коня,
й морда в нього кінська, й довга шия кінська, й труситься пекінському.
В одній руці в нього ціпок, а в другій — чорний цуцик. Зупинився, глянув
кінськими посоловілими очима й каже: «Добрий вечір». А моя матуся перелякалася
й відказує: «Добрий вечір». І смикає мене за лікоть, щоб хутчій іти від
нього. Відійшли ближче до залізниці, й вона питає: «Хто це такий? Хто
це привітався?» — «Ти не знаєш, хто з тобою привітався?» — питаю. «Якийсь
нахаба, не знаю»,— каже матуся. — «Зовсім не знаєш?» — «Зовсім не знаю».
— «Зовсім-зовсім не знаєш?!» — «Та перший раз бачу, ніколи не бачила,
якийсь геть старий, вижив з розуму, обізнався, або з усіма отут вітається».
Мені й заціпило на матусині слова. Це ж її так пам'ять відібрало — свого
колишнього коханця забула! Таж через нього вона з моїм батьком розлучилася,
батько пішов жити до своєї сестри, потім виїхав аж у Хабаровськ. Я ж через
цього її коханця колись божеволіла, коли він до нас додому приходив,—
кінська морда і кінська шия. Оце я вам газетку обласну приніс, а в цій
статті згадано ваше ім'я, то збережіть цю газету у своїй книгозбірні —
для майбутнього. А це я вже приніс болгарський есперантський журнал, у
цьому журналі вміщено ваш переклад на есперанто вірша нашого сучасного
українського поета, вірш його слабенький, зате переклад на есперанто блискучий,
то хай ваша праця займе місце у вашій домашній книгозбірні. А це в Угорщині
вийшов ротапринтний довідник про есперантистів Східної Європи, тут згадується
й ваше ім'я поміж найдостойніших, а можна так сказати, що біля вашого
найдостойнішого в Східній Європі імені згадуються й імена інших есперантистів,
то хай цей довідник займе почесне місце у вашій книгозбірні — для майбутнього...
Як я його ненавиділа! Матуся не могла без його лестощів, а він розливав
патоку цілий день, зовсім не те, що мій батько, який наказував їй ходити
в овочевий магазин і варити борщ — з буряком, з капустою та ще з мозковою
кісткою. Я творча натура, я творча натура, кричала моя матуся, мені борщі
не в голові, щастя не в каструлях, їжте перловку, будьте вегетаріанцями,
гріх споживати плоть свиней та корів, гріх бути плотоїдними, наче звірі.
О, вона ще ділила всіх на плотоїдних і травоїдних, а мій батько був для
неї плотоїдним, він так і говорив: «Учора консервована капуста з бляшанки,
сьогодні знов консервована капуста, а я хочу м'яса, м'яса, м'яса!» То
вона в очі й поза очі дражнила його: «М'ясо, м'ясо, м'ясо!..» Я там біля
озера Тельбиного питаю: «Матусю, ти справді не впізнала?» — «Кого?» —
«А того, хто з тобою привітався?» — «А хто зі мною привітався?» — «А ти
не пам'ятаєш, що з тобою привітався старий дідок, ішов з чорним цуциком,
уже не видно?» — «Та ніхто зі мною не вітався, перестань». Я тільки зітхнула
й перехрестилася. Навіть пам'яті не лишилося про нашу сімейну драму, про
мої сльози, про батьків відчай. Наче ніколи й не було нічого. Не життя,
не минуле, а пустеля, випалена напалмом забуття. Повнісінький маразм.
А може, прикидається, бо ж хитра-прехитра, може, свідомо вдає з себе руїну,
бо лінується принести з магазину й кілограм картоплі, та навмисне працює
на мене щоб розжалобити, щоб я двічі на день прибігала до неї з продуктами
— вранці і ввечері? Питаю в неї, щоб перевірити свої підозри: «Матусю,
а ти свого хорошого партнера пам'ятаєш?» — «Якого це хорошого партнера?»
— бурчить матуся. — «А хіба в тебе їх так багато було? Особливо хороших?
То згадай хорошого партнера». — «Що ти вигадуєш? Ніякого хорошого партнера
я не пам'ятаю»,— бурчить матуся. Ну, думаю, не прикидається, а так і є,
повнісінький старечий маразм. Не пам'ятає хорошого партнера. А сама ж
мені розказувала років двадцять тому. Я цілих двадцять років пам'ятаю
її хорошого партнера, наче він мені дуже потрібен, а вона забула. Матуся
завжди вдавала з себе хвору, знаходила в себе десятки болячок, яких у
неї ніколи не було. О, люди творчі — люди з підірваним здоров'ям, з відхиленнями
у психіці, бо вони займаються самоспаленням в ім'я мистецтва! Хоч матуся
й займалася самоспаленням, але стояла на всіх мислимих і немислимих обліках
у поліклініці та диспансерах, і як тільки можна вирвати безплатну чи пільгову
путівку на курорт чи в санаторій — вона вже вирвала путівку, вже поїхала
лікуватися, а ми з батьком удвох на все літо. У неї ніякого туберкульозу
легень не було, але хтось із знайомих лікарів допоміг їй поїхати лікувати
легені, й вона поїхала в санаторій під Одесу. З дороги стомилася, хоче
відпочити, а в кімнаті — не сама, а ще якась жінка — і з кавалером. Матуся
терпіла їх якусь годину, відвернувшись до стіни, а потім гаркнула — якщо
кавалер негайно не забереться, то заявить адміністрації. Чужий кавалер
злиняв разом із своєю дамою, матуся заснула з дороги, просинається поночі
— хтось стоїть навколішки біля ліжка й гладить її по спині. Якийсь голий
чоловік. Матуся як зарепетує. А чоловік той до неї — ша, тихіше, не кричи,
я не грабіжник (а там у санаторії крали по кімнатах), я хороший партнер.
А матуся спросоння як закричить — геть! Голий чоловік навколішках спокійно
питає в неї. «Ти хто така, що так кричиш?» — «Есперантистка!» — «Есперантистка?
А я есперантист і хороший партнер». — «Та який ви есперантист? Не знаю
я таких есперантистів!» — «Не біда, що не знаєш, а я справді хороший партнер.
Я тебе заспокою, щоб ти не кричала, я всіх заспокоюю, тут усі спокійні.
Приїжджають отакі неспокійні, а їдуть звідси всі заспокоєні... А то налякала
свою сусідку, так кричала. Ти їй позаздрила! Позаздрила, що в неї є кавалер?
Твоя сусідка прибігла до мене — рятуй, іди її заспокой, а я тобі півлітру
поставлю, коли вона заспокоїться. Так що в тебе дуже порядна сусідка,
турбується про тебе, про твоє здоров'я, з такою сусідкою не пропадеш.
Тихо, тихо, я хороший партнер». А в матусі на тумбочці стояла миска з
виноградом, то вона схопила миску з виноградом — і йому на голову. Схопила
графин з водою — і йому на голову. Геть!.. Я розказала все це матусі біля
озера, вона слухала, а потім як засміється: «Пам'ятаю. Не забула. Згадала.
Ага, есперантист. А який він есперантист? Я всіх есперантистів знаю —
і вдома, і за кордоном, а це якийсь безсовісний самозванець, то я запам'ятала».
Е-е, думаю, не такі вже в неї й провали в пам'яті, не така вона безнадійна.
«Може, ти не розчула тоді? — питаю. — Може, ти йому сказала — есперантистка,
а він тобі сказав — сексперантист?» — «Як?» — «Сексперантист». — «Я між
есперантистів не чула про сексперантистів». — «А він, мабуть, не чув раніше
про есперантистів!» — «Може, я тоді щось не так зробила, ти мені дорікаєш?»
— «Ні, все правильно. Правильно ти з ним повелася, хоч він і хороший партнер.
А може, тільки нахвалявся, підбадьорював себе». Е-е, хоч і великі провали
в пам'яті у моєї матусі, а ще пам'ятає, ще не безнадійна, ще в мене є
надія — на матусю.
...ми з Оксаною мало не двадцять років зустрічаємося, а це вже півроку
як не бачимося. За цих двадцять років, здається, разів сім, отак приблизно
на півроку, це коли вона збирається вийти заміж за якогось свого чергового
знайомого. Вона знайомиться з новим кавалером, паралельно зустрічаючись
зі мною, і все-все мені розказує про них. І що хто їй сказав, і що подарував,
і яке дивилися кіно, і що він говорив про її фігуру, про її груди, про
її вітчизняну та імпортну обновку, і як він її вперше поцілував, і як
уже домагався від неї близькості, але вона йому поки що й не обіцяла.
Всі ці та інші подробиці вона мені розповідає чи по телефону, чи на моїй
квартирі за чашкою кави, або в постелі — в мене, чи в неї, бо ми зустрічаємося
там і там. Я слухаю її не без цікавості, всі її історії повторюються й
схожі одна на одну, інколи іронізую, інколи даю товариські поради, інколи
застерігаю, а коли мені просто набридає слухати пікантні деталі, які особливо
чимось там дорогі для неї, то я просто затикаю їй рот поцілунком і пропоную
такий темп у ліжку, що вона замовкає — й потім просто не згадує. Ми паралельно
зустрічаємося, поки в неї з черговим кавалером ще знайомство, ще тільки
легкий флірт, але коли вона перестає ділитися зі мною подробицями, коли
починає вигадувати й дурнувато посміюватися, тоді мій безжурно-іронічний
настрій минає, тоді я їй кажу — все, годі, тепер зустрічайся тільки з
ним, а я з тобою більше зустрічатися не хочу... Після цього вона зрідка
подзвонює, ми з удаваною чемністю говоримо про те-се, вона вдавано цікавиться
моїм особистим життям, я так само вдавано цікавлюся її особистим життям.
Але минає п'ять-шість місяців, її енний роман обертається на драму чи
на фарс (та все ж таки на фарс не без ноток істеричної драми), вона знову
починає надзвонювати по телефону, виявляючи щирий інтерес до мого особистого
життя, й ми зустрічаємося, п'ємо чай і горілку (вона п'є чай, а я п'ю
горілку), без особливого бажання чи необхідності займаємося любов'ю і,
нарешті, в ліжку, в перервах між статевими актами, вона поривається розказати
про якісь утіхи, про заключні акорди свого останнього роману, але мені
справді не хочеться слухати, мене опановує апатія, долонею затуляю їй
рота, вона сердиться, відбивається, я затуляю їй рота обома долонями,
й вона затихає, скоряється, щоб пізніше, вже одягнувшись і вже йдучи,
кинути мені щирий докір, що я байдужий до її особистого життя. Так, байдужий
до її особистого життя, до неї, не люблю, не поважаю, а їй уже майже сорок
років, а її в інституті на роботі поважають, а її студенти-заочники, що
приїжджають у Київ з усіх куточків однієї шостої земної суші, її поважають
і навіть осмілюються залицятися, особливо вірмени, а в неї ще з дитячих
років слабкість до вірменів, і тільки я один, хам і мужик, ставлюся до
неї по-наплювацьки, і якби я ставився не по-наплювацьки, а по-людськи,
то вона б ніколи не дозволяла собі ніяких знайомств на стороні, була б
завжди мені вірна, а так я своєю поведінкою змушую її до таких стосунків,
саме я винуватий у тім, що їй подобаються всілякі недостойні типи, я винен
у її розчаруваннях і сльозах! Бо не хочу думати, що вона має влаштувати
своє особисте життя, бо в неї ще є час, але час збігає, скоро зовсім не
залишиться ніякого часу, вона стане нікому не потрібна, а мені була непотрібна
— і є непотрібна!.. Й ми з Оксаною відновлюємо старі наші стосунки, які
ніяк не можуть стати новими стосунками, але я був би не я, аби не передбачив
і з певністю не знав, що після всіх цих невдалих романів мені слід сподіватися
на її новий, так само невдалий роман, а тому не кидав і не кидаю телефонну
трубку, якщо мені дзвонять мої старі знайомі жінки. У мене, тертого-перетертого
холостяка, їх залишилося не так уже й багато з того великого мінливого
контингенту, що був колись. Авжеж, той жіночий контингент був плинний,
мінявся, хтось появлявся — й швидко зникав, щоб уже ніколи не повернутися,
бо чи заміж виходили, чи знаходили собі іншого полюбовника, а хтось залишався
надовго — на десяток, а то й на більше років. Ось я й не відмовляв цим
жіночкам зі свого постійного, стійкого контингенту. А навіщо відмовляти,
навіщо ображати в них їхню і людську, і жіночу гордість, коли просять
пожаліти їх, поспівчувати, розрадити, обійняти, покохати? Я не такий жорстокий
чоловік, та й з жорстокості — ніякої втіхи ні для себе, ні для когось,
а саме тільки зло, то навіщо свідомо чи несвідомо заподіювати собі зло?
Отож вони до мене зверталися й звертаються зі своїм жіночим теплом і жіночими
слізьми, зі своєю жіночою спрагою любити й бути любленими, зі своїми добротою
й щедрістю, а ще, звісно ж, зі своїми жіночими примхами й капризами, образами
й вередами, абсурдністю мислення й алогічністю вчинків, тобто з усіма
так званими накладними витратами їхньої вдачі і їхньої психіки, але де
ж від цього дітися? Чи є якісь віддистильовані жінки, рафіновані, сама
витонченість і духовність, сама еманація духовності? Нема таких ідеальних
творінь-створінь, але в неідеальних творіннях-створіннях при бажанні завжди
можна знайти оту рафіновану жіночність, якої прагнеш, а жінки ще й активно
допомагатимуть тобі в твоїх пошуках у їхніх душах саме таких скарбів!..
А коли зустрічався зі своїми старими кадрами, то відмовляв у зустрічах
Оксані, завжди знаходив якусь причину. Аж поки вона почала називати мене:
«Ти проститутка!» Вислухає мою відмову по телефону, вилається «ти — проститутка!»
і кине трубку. Мене зло почало брати, чого обзиває? Колись зустрілися,
випили горілки, я до неї, а вона — страйкує, у неї, мовляв, менструація.
То й що, як менструація, хай буде менструація, на здоров'я, отже, не завагітніла,,
а ми хіба з тобою способів не знаємо? А вона: «Ти чоловік-проститутка,
не хочу». І в очах скажені ревнощі. Думаю, щось знає, тільки що? «Не вигадуй»,—
кажу спокійно. А за її романи мовчу, вона сама про свої романи знає більше,
ніж я, то хай згадає — і не кидається словами, хоч я не ображаюся. Й тут
вона виклала досьє, яке зібрала на мене. Мовляв, тобі від жінки потрібна
не тільки жінка, хоча й жінка теж потрібна. От коли вона до мене йде,
то несе з собою курячу печеню, сметану, вінегрет, салат, смажену рибу,
несе шкарпетки чи галстуки, ще якийсь дріб'язок у ванну чи на кухню. Дочці,
коли відділилася, помагала через знайомого вантажника Колю діставати меблі
— і диван, і письмовий стіл, і кухонний набір, а ще потім влаштувала дочку
на курси друкарок, і дочці курси обійшлися безплатно, хоч іншим обходяться
в шістсот-сімсот карбованців, і ти подарунка мені не купив навіть на червінець,
для сміху. Думаєш, я не знаю, що ти зустрічаєшся з медсестрою Валею? Вистежила,
як ти проводжав її в суботу вранці в поліклініку, вона в тебе провела
всю ніч, і з твого ліжка подалася прямо до хворих, ставити капельниці.
Я добре її роздивилася, вона ззаду більш-менш, ось тільки одягається бідненько,
без смаку, бо від тебе хіба дочекаєшся на подарунок? А в цій поліклініці
моя мама колись працювала, то я там досі багатьох знаю, а вони Валю знають,
вона сама з Ірпеня, двоє дітей у неї, з чоловіком розлучилася, п'яниця
й епілептик. То я знаю, що від цієї медсестри ти маєш усі ліки, які тільки
треба, по аптеках не бігаєш, а ще від неї маєш самогон, вона сама хоч
і не жене, але в сусідів бере для тебе. Й не кажи, що я брешу чи вигадую,
бо я тобі тільки на пучку розказую з того, що знаю. Оця голуба сорочка
на тобі — чия? Румунська, такі сорочки у них на роботі продавали для медперсоналу,
головний лікар договорився з торгашами, ти знаєш? А я знаю. Тобі розказати
про твою секретарку Таню? Розлучена, має дівчинку, а ти від неї маєш папір,
скріпки, копірку, канцелярський клей, кнопки — ось усе в тебе лежить на
письмовому столі, зараз геть усе повикидаю з балкона, тільки зафурчить.
Про інших розказувати? Евеліна — ах, яке імпортне ім'я, вона в тебе ще
нікуди не збирається виїжджати, приміром, до Ізраїлю? А твоя татарка Алла,
теж має дочку, теж розлучена? Е-е, ти не тільки проститутка, ти ще й проститутка
з садистським ухилом. Не подобається? Слухай, бо хто ще скаже тобі таку
правду, як я скажу. Ти не просто добираєш жінок вільних чи таких, що хочуть
порозважатися, повеселитися, кинутися зосліпу в загул і розгул, а ти добираєш
нещасних і ущерблених, як правило — розлучених, бо поміж твоїх полюбовниць
немає жодної нерозлученої. І в кожної — дитина. Я — виняток, у мене дитини
нема, в мене хворі фаллопієві труби, я стільки їх лікувала — нічого не
допомогло, не народилися в мене діти від моїх законних чоловіків, я думала,
що вони винуваті, а вони думали, що я винувата, не вдалась мені дитина
й від тебе, хоч я дуже старалася, ти й не розумів, чому я так старалася,
а якби вдалася дитина від тебе — я тебе отак обома руками скрутила б у
баранячий ріг, ти б у мене зразу став склеротиком і забув, хто така українка
Валя, єврейка Евеліна, татарка Алла та інші, ти б знав тільки свою єдину-преєдину
українку Оксану!.. У чому твій садизм? У тому, в чому твій садизм виявляється
у ставленні й до мене. Кожна з цих жінок, уже не така й молода, мріє ще
вийти заміж і знайти для своєї дитини батька, хоч і названого, але батька.
А тому кожна з них ставиться до тебе не тільки як до свого потенційного
законного чоловіка, а й як до потенційного батька своєї дитини. Кожна
з них понад усяку силу старається, щоб так неодмінно сталося,— і в своє
старання вкладає весь капітал свого серця, своєї душі, своїх скупих матеріальних
можливостей. І ти користуєшся цим. Користуєшся рік, два, три — все розтягуєш
і розтягуєш стосунки, не вносиш ніякої ясності у ваші взаємини. Еге, ти
начебто нікого з них не обманюєш, бо нікому з них нічого не обіцяв і не
обіцяєш, так що вони й не повинні начебто розраховувати на заміжжя з тобою,
але ж вони розраховують — і ти сам добре знаєш, що вони розраховують!
Вони ждуть. Вони ждуть — а їхній час минає. Та краще б ти порвав з ними
— це для них було б краще. Вони б звільнилися від твого липкого і слизького
обману і, можливо, знайшли б те, що шукають, були б щасливі, а ти й тут
обкрадаєш їх. Обкрадати — ось твоя суть. Чоловік-проститутка. Можеш дати
мені ляпаса, можеш, тільки не забувай, що в школі я метала диск, гранату
і спис, а на перших курсах інституту теж метала диск, була чемпіоном,
так що рука моя важка, дам здачі... І все-таки ти мені підходиш, я тебе,
як мужчину, дуже добре відчуваю, а коли по правді, то саме ти розбудив
у мені жінку, у нас з першим чоловіком так не виходило. Це вже ми з тобою
зустрічалися, а тут мій розлучений перший надумав до мене в гості прийти,
ми з ним переспали, то він був ох і здивований, усе допитувався, хто в
мені розбудив жінку, бо я вже така стала, така стала! — то я сказала,
що ти розбудив. Задоволений? А ти мені й за астрологічним календарем підходиш,
ти для Бика хоч і не оптимальна пара, але підходяща, я тебе повинна задовольняти
й заспокоювати... Сподобалося досьє, яке я зібрала на тебе? Неповне досьє,
я поповню, а потім поб'ю тобі на морді, і всім твоїм Валям-Евелінам-Аллам
повидряпую очі. Я стежу за своїм здоров'ям, лікую свої фаллопієві труби,
лікарі мене заспокоюють, що все буде гаразд, що я колись ще народжу, мій
вік дозволяє Аароджувати, отож шануйся й люби свою Оксану, бо відріжу
тобі вві сні, щоб нічого не дісталося українкам-єврейкам-татаркам Валям-Евелінам-Аллам!
...такого ревнивого чоловіка, як мій батько, я більше ніколи й ніде не
зустрічала. Він у колгоспі робив на всіх роботах — і за садом доглядав,
і баштан порав, і в коморах порядкував, і на механізованому току. Завжди
щось у руках тримав, завжди жінки приходили до нього просити і випрошувати.
Мабуть, не було в селі такої жінки, з якою б він не переспав, бо такий
він з них податок брав. І вони всі знали, який податок бере дядько Василь.
Ото вже як прийшла до нього, то знала, чого прийшла. І він знав, чого
вона прийшла. А нашу маму дуже любив і ревнував. А коли бачив, що мама
з кимось забалакала, то бив. Мама в дитячому садочку робила нянею, то
він по десять разів на день заскакував у дитячий садочок на мотоциклі,
все хотів зловити на гарячому, все перевіряв. Там у нашому херсонському
селі півсела в мене братиків і сестричок, більших і менших, мама їх усіх
і доглядала в дитячому садочку. А маму ревнував наш батько, ох ревнував,
і лупцював ні за що ні про що.
...ти послухай, а я розкажу історію, давно зі мною було. Правда, зі мною
багато всякої всячини трапляється, а ти поки що послухай цю пригоду. Сталося
на другому десятку років після нашого з жінкою весілля. Тобі відомо, я
не святий. Ні тепер не святий, ні до весілля, ні після весілля, можу не
згадувати про свою жінку, навіть коли ми вдвох у квартирі, коли сама лізе
в очі, а мені так — наче її нема. А то буває — находить сказ. Находить
сказ, коли подумаю, що вона ось так може бути з іншими, як я буваю з іншими.
Коли затримається десь після роботи, а я не знаю, де затрималася, то так
і здається, що вона щойно з чужих обіймів. А тоді ми поїхали з нею за
Київ у Пирогове, до краєзнавчого музею. Мовляв, давно в своєму селі не
були, а ми з нею з одного села, то давай хоч у суботу подивимося в музеї
просто неба старовинні українські хати, як то наші люди колись жили. Приїхали
в Пирогове, пристроїлися до якоїсь туристичної групи, екскурсовод усе
розказує, ходимо — ось були на Слобожанщині, а це вже на Поділлі, а це
вже на Волині, оце вам вітряки, а це кузня, а це корчма, а це борті, а
це пасіка! Цікаво. Та ще цікаво, що в той день там організували свято
народних ремесел, поприїжджали умільці з усієї України, виступають народні
ансамблі — теж поприїжджали співаки й танцюристи з усіх усюд. А день сонячний,
осінній, а по городах гарбузи та соняшники, а в садах біля хат яблука
на яблунях та грушки на грушах, вінки цибулі та кукурудзи висять на жердках
попід хатами, а музейні працівники дорідні та у вишитому одязі,— свято
й годі. Ти вибач, що я тобі розказую про гарбузи, соняшники та кукурудзу,
але я художник, і хоч татарин, але український колорит дуже люблю. Як
і українських жінок, ти знаєш, що жінка в мене українка. А людей у ту
неділю наїхало в Пирогове багато, десь біля кузні вона й загубилася у
натовпі. Там коваль сидів у кузні, вогонь біля нього в горні горить, а
він залізо розпікає на вогні — й молотом кує на кувадлі. За якийсь короткий
час — і викував підкову, ловкий коваль, усі дивляться, як на цирк, а моєї
жінки десь не стало. Не стало то й не стало, я собі з групою подався до
якоїсь багацької хати, куркульської, з цієї куркульської подався до бідняцької,
там до середняцької. А тут мені трапився знайомий товариш скульптор, але
який він скульптор? По кладовищах на могилах ставить пам'ятники покійникам.
Сміється з мене. Двоє дурнів, каже про мене й про себе, не бачили, як
жили бідняки-середняки-багачі, то прийшли подивитися. І потягнув мене
пити пиво. Стоїмо в черзі до ларка, достоялися, взяли пиво в пляшках,
а він, бачу, все всміхається й головою крутить. Ну, каже, ну, каже...
Що таке, питаю. А бачиш оту хату на горбі, ліворуч від вітряка, на Слобожанщині.
А ми з ним десь отако стоїмо й пиво п'ємо в районі між Київщиною й Полтавщиною,
бо ж той музей етнографії та побуту — як модель усієї України, далеко
тут видно по всій землі — й Карпати видно, й Чорне море. Бачу, кажу, оту
хатину в темнім гаї, на благословенній Слобожанщині. То знаєш, що мені
розказали, питає, за ту хатину в темнім гаї? А що тобі розказали, питаю.
Екскурсанти, каже, у ту хату не заходять, бо хата начебто на замку і там
немає доглядачки. То й що, кажу, коли хата начебто на замку, можна зайти
в іншу хату, подивитись, яка велика Україна, скільки по ній усяких млинів,
комор, гамазеїв, і всякої всячини. Але в хату, він каже, можна зайти —
й туди заходять, хто хоче. А чого туди заходити, питаю, що там таке, що
йдуть і в зачинені двері. Жінка, він каже. Яка жінка, питаю. А там у хаті,
він каже, лежить молода й гарна жінка, лежить і спить. А чого вона там
лежить і спить, питаю, що це за жінка. Ніхто не знає, що це за жінка,
він каже, мабуть, вчамріла від якихось напоїв, мабуть, хтось напоїв. Ну,
то відіспиться і встане, кажу, раз таке з нею трапилося, то чого заходити
до неї, вона ж не експонат який-небудь, щоб дивитися. А ти не здогадуєшся,
він питає, чого до неї заходять? А чого заходять, питаю, бо не здогадуюся.
Мужики заходять, каже він, а та жінка молода й гарна, знепритомніла, то
всяк має змогу покористуватися нею. Як то покористуватися, питаю. А покористуватися
на дурника, він каже, як ото чоловікові інколи закортить покористуватися
чужою жінкою. А вона ж що, зовсім по-дурному питаю, бо сторопів від почутого.
А вона нічого, каже він, нікому не відмовляє, бо вона ж у сні. А ти там
був, питаю. Я там не був, але чув, каже він. Може, брешуть, питаю. Е-е,
не брешуть, каже він, бо я це почув від такого, що ніколи не бреше, що
ніколи чужої жінки не пропустить, а тим паче такої, що погано лежить.
Вона погано лежить, питаю. Ні, ти не зрозумів мене, сміється, вона там
гарно лежить і, мабуть, навіть дуже гарно лежить, коли про неї така легенда
пішла... Ми так поговорили з ним, допили пиво, розійшлися, а потім я сам
себе лясь по лобі: послухай, кажу, старий дурню, а де ж твоя жінка, що
досі немає? Дивлюся туди-сюди, шукаю — як у воду канула. І чого це вона
мене не шукає, думаю. От я її шукаю, а вона чомусь мене не шукає. І чую,
що заводжуся, отак усе в мені починає кипіти, кипіти, кипіти. Повіриш
чи не повіриш, а самі ноги понесли мене на Слобожанщину, до отієї хатини
в темнім гаї. Розумом розумію, що, дурне думаю, що такого з моєю жінкою
начебто не могло статися, а раптом сталося? А раптом не просто сталося,
а в неї це вже відпрацьований номер, а цей відпрацьований номер вона перейняла
у когось із своїх подружок-товаришок, бо ти наших київських жінок знаєш.
І що сюди, в етнографічний музей, вона вже навідується не вперше, й сьогодні,
навіть зі мною будучи, не втерпіла, сподіваючись, що я не довідаюся, що
знову все минеться безкарно, а от я довідався, а от я тебе зловив на гарячому!
Й чим більше так думаю — тим дужче розпалююся. І ніхто б мене тоді не
зупинив, коли я йшов до тієї хатини під соломою на Слобожанщині. Я навіть
бачив, як там у ліжку, вдаючи з себе непритомну, лежить моя жінка, ждучи
на чергового відвідувача, і їй однаково, який той відвідувач — молодий
чи старий, п'яний чи тверезий, їй якби вдовольнити свою несамовиту похіть.
Ні-ні, якоїсь несамовитої хіті я за нею не помічав, скільки разів казала,
що байдуже ставиться до сексу, може спокійно обходитися без нього, але
то ж вона, так мені тоді думалося, може спокійно обходитися без мого сексу,
а без чужого — не може, їй подавай груповий, їй подавай цілі ватаги екскурсантів!..
Назустріч ішла якась група, то я там на кожного мужика дивився з такою
люттю, наче кожен з них щойно переспав з моєю жінкою. Підійшов до хати
— двері на замку, натиснув рукою на двері — відчинилися. Я ввійшов у сіни,
зачинив двері зсередини. Думаю, коли зустріну когось — уб'ю, і її теж
уб'ю, бо моя кров татарська, гаряча, мов кров сама вб'є. Прислухаюся —
тихо. А може, думаю, зі мною пожартували, бо добре знають мою буйну вдачу,
знають, що почув про таке — і вже побіг... побіг туди, де погано лежить...
А хата на дві кімнати, з сіней — двері ліворуч і двері праворуч. Спершу
крадькома відчиняю двері праворуч, у світлицю, навшпиньки йду за піч,
де ліжко стоїть, а на ліжку самі вишиті білі подушки. Ото попався на жарт,
думаю. З сіней відчиняю двері в кімнату навпроти — хтось таки лежить у
ліжку, в мені так усе й похололо! Невже моя жінка? Бо таки якась жінка...
Хух... І ти знаєш? Уже добре бачу, що не моя жінка, вже полегшало, а не
зовсім, усе ще колотить мною. Бо хоч лежить у ліжку не моя жінка, але
могла там лежати моя, от! Підійшов ближче — славненька й молоденька. Й
не зрозумієш — спить чи тільки придурюється, що спить. Плаття на ній зіжмакане,
роздерте знизу. Я торкнувся пальцем до коліна — тепле коліно. Торкнувся
пучкою щоки — не прокидається. Значить, не обманювали мене й не жартували.
І я вже тоді не подумав, скільки це чоловіків біля неї побувало за сьогоднішній
день, забулося почуте, мені самому захотілося... ну, розумієш?., захотілося
цієї жінки. Мене вже нічого не лякало, коли захотілося. Я спершу ледь-ледь
поторкався до неї, бо здавалося, що вона ось-ось проснеться, але, бачу,
не просипається, то я почав уже дужче любити її. Прекрасне тіло! Вродливе
обличчя! Рум'янець виступив на щоках. Так усміхалася, наче в забутті знала,
з ким вона оце зараз. Руками не тяглася до мене й не обіймала, але я відчував
дуже близько її тіло, й це було таке відчуття, що вона віддається мені,
що вона хоче мене, що їй добре зі мною. І я себе зовсім не відчував ґвалтівником,
а так, наче все у нас відбувається за обопільною згодою, що вона зараз
назве моє ім'я, попросить не поспішати, попросить іще любити, що їй мало,
бо їй ще хочеться... Коли я йшов, то вона так і лежала, не озвавшись.
Цікаво, чим її напоїли, що вона прийняла, хто вона така? Чи ще довго лежала
в тій хатині на Слобожанщині? Я тоді не знав, і тепер не знаю. Метрів
за двісті я зустрів двох якихось чоловіків, які йшли в напрямку до цієї
хати, і я мало не побіг, щоб не дивитися, чи вони справді туди йдуть.
А свою жінку я скоро побачив біля того ларка, де щойно пив пиво. Ти де
був, запитала вона, я тебе скрізь шукала, твій товариш сказав, що залишив
тебе коло цього ларка, я чекаю й чекаю, а тебе нема, я з подругою зустрілася,
розбалакалася, а тебе десь не стало... Де ти була, закричав я на свою
жінку, що я тебе скрізь шукав, а знайти ніде не міг, тепер ти посилаєшся
на якусь подругу, вигадуєш якусь подругу, краще признайся, де була. І
я схопив її за руку, й навіть ляснути хотів по щоці, бо ж заслужила, бо
куди вона сміла подітися, коли ми вдвох приїхали в музей етнографії і
побуту українського народу, а вона поміняла мене на якусь міфічну подругу.
Ти не знаєш, у яку історію ти мене втравила, кричав я на свою жінку, не
потрібна була мені та історія, ти винувата у всьому, ти винувата!.. А
коли подумати — хто винен? Хто винен, що я кинувся шукати свою жінку,
що я опинився в тій хаті на Слобожанщині? Моя жінка й винна, більше ніхто.
...чорна кішка біжить через вулицю, хай біжить, а ми перечекаємо. О,
тепер ходімо. Ні, я не забобонний, але... Коли інші забобонні, то мимоволі
себе відчуваєш жертвою забобонів. Особисто я проти чорних кішок не маю
нічого, але... Згадалося про одну чорну кішку, яка пробігла колись поміж
мною і моїм другом Андрієм, з одного села ми з ним, разом до Києва приїхали,
його рідний дядько взяв нас на завод, ми ПТУ закінчили перед тим, а дядько
ще й гуртожиток нам зробив, красота. Андрій був схожий на французького
кіноактора Алена Делона, всі жінки й дівчата на нього оберталися — на
вулиці, в кафе. А коли я з ним був, то мені здавалося, що й на мене обертаються.
У гуртожитку... Я коли пізніше заїкнувся своїй жінці Галці про гуртожиток,
то вона мало не вбила мене, місяць до себе не підпускала, аж поки я її
силою взяв, а якби силою не взяв, то й розлучилася б зі мною, клята дуже.
Ми з нею були на якомусь весіллі, я все придивлявся до нареченої, придивлявся,
а потім і кажу своїй Галці, що цю наречену я начебто вже бачив років п'ять-шість
тому, щось вона дуже пізно виходить заміж. А Галка вчепилася — де бачив
та коли бачив, а чом вона тебе не впізнала й ти її спершу не впізнав?
Якби я не випив, то я б не розказав, а то ж випив. Може, бачив, кажу,
може, не бачив, бо хіба всіх запам'ятаєш. І розказав за наш гуртожиток,
там хлопці жили з нашого заводу. Розказав за Андрія, за нашого кіноактора,
ми його ввечері посилали з гуртожитку на вулицю, щоб яку-небудь дівчину
привів, а то й дві, а то й три, бо нас троє хлопців жило в одній кімнаті.
З дівчатами по-всякому виходило, інколи вони скоро тікали з кімнати, інколи
не скоро тікали, а то залишалася одна — з ним, з Андрієм, її підпоювали
вином чи горілкою, у вино чи в горілку підсипали якоїсь хімії, щоб їй
зовсім задурманити голову, й тоді вже з нею по черзі робили все, що хотіли...
Ех, тільки я сказав своїй Галці, що ми по черзі робили з дівкою все, що
хотіли, як вона сказилася. Може, питає, ви і з цією нареченою щось робили
по черзі. Не знаю, кажу, не пам'ятаю, а так, наче я вже бачив її. То піди
спитай у неї, каже, чи вона часом не пам'ятає. Та все, що розказував мені,
розкажи її нареченому, йому цікаво буде послухати. Зірвалася — й полетіла
з весілля, а я вже мусив досиджувати, і все мені кортіло підійти до нареченої,
ага, підійти до нареченої й бодай жартома запитати, чи ми з нею раніше
не зустрічалися, чи не пам'ятає вона Андрія та нашого гуртожитку. Тепер
не віриться, коли згадаю. А якби я ще розказав своїй Галці, як ми посварилися
з Андрієм — вона б мене звела з цього світу. Стояли ми з ним у неділю
на зупинці трамваю біля Парку Слави, задумали поїхати на іподром і зіграти
в тоталізатор, може, пощастить виграти якусь десятку-другу, бо збідніли,
ото залишилося копійок хіба що на трамвай-автобус-метро. Під'їжджає чорна
«Волга», у машині за кермом якась жінка, чорнява, розмальована, у золотих
перснях, у браслетах, у срібних ланцюжках, у чорних окулярах. Відчинила
дверцята, подивилася на нас — на мене, й на Андрія. Й ми дивимося: чого
вона хоче? А вона каже, сідай, і киває на мене. Куди сідай, чого сідай?
Ми з Андрієм перезирнулися. Ми вдвох, кажу. А я запрошую одного, тебе,
каже вона, сідай. А я все не можу повірити, що вона запрошує мене, а не
Андрія, і він, бачу, не може повірити, бо коли запрошує не вдвох, то мала
б насамперед запрошувати його, жіночого серцеїда. Й куди запрошує, навіщо,
хто вона така? І, була-не-була, сів я в машину, кажу — на іподром, на
кінні скачки. Які скачки, питає — й не дивиться на мене. Кінні скачки,
кажу. А-а, кінні скачки, говорить вона, поїхали-поїхали... Не розказуватиму,
як ми їхали й куди їхали. Аж пізно ввечері опинився я в гуртожитку — й
розказую Андрієві про свої пригоди. Мовляв, загадкова брюнетка привезла
мене до себе додому — шампанське лилося рікою, бутерброди з ікрою, краби!
А потім зашторила шторами та ще й важкими портьєрами закрила вікно — і
в кімнаті посеред білого дня стало темно, як уночі. А потім почала роздягатися,
й сама почала мене роздягати. Груди в неї — це фантазія, стегна — це фантазія,
і все інше в неї — це фантазія. Ніякої такої фантазії ми в своєму гуртожитку
ніколи не бачили й ніколи не побачимо. Видно, вона сексуальна маніячка.
Ой, вона таке в ліжку виробляла, таке виробляла! Але без музики не може,
от що цікаво. Там у неї в кімнаті стоїть біле, як молоко, фортепіано,
то вона разів три чи чотири вставала й сідала за фортепіано, мабуть, так
настроюється на секс. Пограє на фортепіано — лягає в ліжко, полежить у
ліжку — сідає за фортепіано. Гарно грає, жаль, що я в музиці не розбираюся,
мабуть, у неї без музики нічого з сексом не виходить... Розказував я Андрієві
ще багато всякої всячини про брюнетку з «Волги», а потім питаю, чи він
щось виграв на іподромі на кінних скачках. Тут він уже не витримав, іподром
і кінні скачки його доконали. А може, його доконало фортепіано, що брюнетка
без музики не може. Побуряковів і питає, чому я не вернувся за ним. А
як я міг вернутися за тобою, кажу, то не моя «Волга». Ні на який іподром
я не їздив, каже, а стояв на трамвайній зупинці й чекав; коли ти повернешся
за мною, а ти не вернувся, ось який ти друг. Та як я міг вернутися, серджуся
на нього, коли не я сидів за баранкою, а брюнетка? А ти мусив би її переконати,
каже, щоб вернулася, бо ми звикли тільки вдвох, а поодинці не звикли,
а ти про свого товариша не подумав, тільки про себе, егоїст. А я ніколи
не був егоїстом, я завжди з вами ділився, приведу з вулиці дівку — й поділюся
з вами, й цілу ніч граємо на ній, як на фортепіано. Розсердився Андрій
на мене. зібрав своє майно — й подався жити поверхом вище, до товариша,
якраз їхнє вікно над нашим вікном. Я побіг миритися, а він не хоче миритися.
Я признався, що набрехав про брюнетку, не був я в неї вдома, не пив шампанського,
не їв бутербродів з ікрою, не грала вона на фортепіано. А як було? Вона
мене переплутала з якимось там сантехніком, у неї у ванні трубу прорвало,
хотіла хутчій перемонтувати, а як почула, що я не сантехнік, то відразу
й висадила з машини, я аж образився на неї, груба дуже. Андрій вислухав
і, бачу, зрадів, що не було ніякого шампанського і білого, як молоко,
фортепіано, що я все вигадав про музику. Але сказав, що назад у нашу кімнату
не вернеться, бо я дуже образив його. Та я ж ні в чому не винен, кричав
я, а коли не винен, то навіщо мене карати так, ми ж стільки дружили, стільки
разом прожили в одній кімнаті!.. І тієї ночі я не спав. Через відчинені
вікна з верхнього поверху таке чулося, таке чулося! Видно, Андрій заманив
з вулиці якусь дівчину, хлопці там не дрімали, а я слухав, слухав, перевертався
з боку на бік, мучився. Й де взялася «Волга» на мою голову? Ота брюнетка?
Сантехнік їй був потрібен, а щоб тобі всі труби позривало! Й навіщо я
набрехав Андрієві про її жіноче скаженство, що вона сексуальна маніячка?
Я ж сам з вулиці отак запросто дівку не приведу, мордою не вдався. Скільки
я втратив! Ото, дурню, не будь дурнем...
...недавно бачила Маргаритку, сварила себе дуже. За що сварила? Та за
того ж свого єврея Борюсю, якому вона з ревнощів виливала на білий «мерседес»
червоний борщ з томатами та з м'ясом. Не могла зрозуміти його — й досі
не розуміє. От сьогодні вони зустрілися, було їм дуже добре, він не міг
нахвалитись, як йому добре, а вже назавтра до нього не можна ні додзвонитися,
ні в двері достукатися, бо в нього інша. То навіщо ж тобі та інша, коли
тобі зі мною було так добре, й невже вона, Маргаритка, й назавтра не могла
тобі замінити оту іншу, зостаючись сама собою?.. То Маргаритка сварила
саму себе, коли оце ми з нею зустрілися. Згадувала, як вона вистежувала
Борюсю, щоб викрити його. Приходила під його будинок уночі, й чи під липою
мерзла на холоді, чи на лавці тремтіла від вітру, чи в сусідньому під'їзді
ховалася від дощу, аби тільки вистежити, кого \ він проводжатиме. І нічого
їй у голові не трималося, тільки одне — кого проводжатиме. Й зовсім забула,
що в цьому ж таки будинку на сьомому поверсі живе ассірійка, знайома з
роботи, хоч і не дуже там знайома, але знайома. То можна було попроситися
додому до цієї ассірійки, випити в неї кави чи чаю, сісти на затишному
балконі, звідки добре видно всі під'їзди цього будинку, і з балкона ассірійки
в комфортних умовах стежити, кого ж він, сволота Борюся, проводжатиме
посеред ночі!
...немає більше таких мудрих, як моя покійна баба Катерина, і я не така
мудра, як покійниця, бо й мені Всевишній пожалів розуму. А може, не Всевишній
винуватий, а я сама винувата, що завжди викажу чоловікові за його вештання
й шльондрання, за його походеньки та зальоти. Я викажу, а толку ніякого,
чоловік від моїх докорів кращий не став, а лиш мені й гірше, бо після
сварки тиждень не розмовляє, грошей не дає, спить окремо в сусідній кімнаті.
Сама ж мушу потім і підлещуватися до нього, хоч він винуватий, а не я
винувата. Він відтерпне душею й запитає: «І чого ти не вдалася в бабу
Катерину? О, баба Катерина — велика жінка. Пам'ятаєш чи забула? Згадуй
частіше, бо я твою бабу часто згадую, ото б мені таку жінку!» Хіба не
ірод? Ірод. Він про бабу Катерину від кого знає? Від мене. Дід Карпо в
неї, а він тоді ще не дідом був, а здоровим дядьком, у колгоспному млині
був за мельника. І як тільки коли не приходив додому, то всі знали, що
він заночував у млині, бо мололи допізна, бо затримався з помольниками,
бо перед досвітком не захотів тюпачити через усеньке село. Уморився трудівник.
І домашніх своїх не хотів колошкати, коли ще чорти зорюють. А коли вусатий
мельник після такого нічлігу в млині приходив у хату, баба Катерина, свята
та божа, урочисто зустрічала господаря в чистій господі, в печі було випалено,
було наварено, стіл застелено, долівку виметено, лавки вимито. Дід Карпо
якийсь наче похмуро-винуватий, що ніч ночував у млині, полоскав над цебром
руки з милом, а мовчазна хазяйка біля нього тримала рушник і зливала воду,
потім він брав рушник і витирав руки. Статечно йшов до столу, статечно
сидів на покуті, а господиня статечно щось йому ставила на стіл, щось
забирала зі столу, вона без наказів угадувала кожне його бажання,— кожен
порух брови чи погляд очей щось значив. Дедалі похмура винуватість спливала
з довгобразого лиця, дедалі господар відходив душею і тілом після виснажливої
нічної роботи, дедалі своєю послужливістю, слухняністю і покірливістю
баба Катерина лікувала йому настрій, і він уже мав силу скупо всміхнутися
їй, щось гмукнути чи кашлянути навіть,— і йому у відповідь вдячна господиня
теж оживала, вільнішала, щасливішала. Аякже, годувальник сім'ї всю кіч
трудився, поки ми в хаті спали, тепер годувальник сім'ї добився до родини,
йому потрібен спокій та смачний поживок, щоб набрався сили для нової роботи,
бо ж сьогодні теж ще скільки того труда, ще треба молоти й молоти в млині,
що немає часу й переночувати в своїй теплій хаті, отож, діти, пошануймо
свого батька й годувальника. Наморений і ситий, Карпо засинав на білій
постелі, на білій подушці, а баба Катерина затуляла всякими рядюжками
вікна, щоб денне сонце не світило в кімнаті, аби в кімнаті було "темно,
аби краще спалося хазяїнові. І знову йшов Карпо ген-ген пополудні до млина,
і знову далеко за північ молов зерно людям, що зі своєю пашницею добилися
чи зі свого села, чи з сусідніх сіл, і знову було пізно повертатися додому,
виробленому й замученому, то залишався ночувати у млині. І знову, коли
приходив додому вже ранком, коли на городі, в хліві, на подвір'ї і в хаті
було все попорано працьовитими руками баби Катерини, вона зустрічала його
мало не біля воріт, і знову зливала з кухля воду йому на руки, подавала
рушник, і він сідав до столу, й відпочивав на білій постелі, а вона затуляла
вікна від сонця. Годувальник сім'ї відпочивав, а хазяйка й мусі не давала
пролетіти. Мельник! Не так і багато було тоді в селі чоловіків, яких би
так шанували. Ну, комірник. Але ж комірником стати міг усякий, хто найкраще
догодив голові колгоспу, й кого він призначив комірником. Ну, бондар,
бо тоді ще бондарі були в селі, а народ квасив, мочив, солив, то діжечки
були потрібні. Ще столяр, ще тесля, ще колій... Але ж мельник! Мельником
треба було вродитися. Ось призначать тебе мельником, то хіба ти вже мельник?
Це не директор школи. Й не один рік трудився дід Карпо в нічні зміни,
та все рідше й рідше, аж поки справді став зовсім-зовсім дідом, аж поки
й млина в селі не стало. Ні, млин зостався, але вже не молов людям зерно
на борошно, щоб пекли хліб зі своєї пашниці, а стали завозити хліб з районної
хлібопекарні, так що люди стали купувати хліб у магазині. А не стало млина,
то якось хутко не стало й мельника, заслабував на груди, бо ж млин водяний,
весь час мельник на воді та на воді, на протягах, ось і простудився, ось
і не стало. Як плакала баба Катерина, як плакала, коли прощалася з небіжчиком!
Дивилися на неї і казали, що довго без нього не протягне, ген як сама
до нього проситься в могилу, мало сама не кинеться в яму. І її скоро не
стало, упокоїлася, могила в могилу полягали. А я підросла, то почало до
моїх вух докочуватися з людських балачок. За діда Карпа, за мельника.
Як ото він трудився у млині допізна. Бо таки трудився, правди ніде діти.
А як млин замовкав опівночі, то мельник брав на плечі мішечок з борошном
свіжого помолу і йшов додому. Додому — це він так говорив тим, хто справді
приїхав у млин здалеку і ніде більше не міг заночувати. А сам ішов з мішечком
у село до якої-небудь молодиці й відносив свіже борошенце — на хліб, на
пампушки, на вареники, на галушки. А після війни в селі багато позалишалося
і вдів, і незаміжніх дівчат, для яких так ніколи й не знайшлося законного
чоловіка. То кожна була рада прийняти на ніч мельника, який прийшов не
з порожніми руками. Й чекали його, й не кожній часто щастило, бо ж хіба
могло вистачити одного мельника на всіх — та ще після роботи у млині?
А він уже старався, як міг. А що мав чуле серце, то багатьом старався
догодити. Й не дивилися молодші, що він старший, але робітник був — як
молодий, та й перебирати не було ким, та й з борошенцем свіжим приходив,
а хто тобі отак борошенце принесе, хто ще тобі в хаті посеред ночі зробить
свято? Багато знайдеться таких? Ото ж бо й воно. І скільки діточок мельник
насіяв по селу! Народ говорив, що понасіювалися з мельникового мішечка.
А якщо навіть з його щедрого мішечка, то хіба вже не діти, то хіба в чомусь
винуваті? Хоч мельникові, хоч не мельникові, а всі діти — Адамові діти,
один у них батько. Знають про свого справжнього батька чи не знають, а
однаково мають бути вдячні йому за те, що живуть, що Божим світом тішаться.
І казав народ у селі: пішла баба Катерина до свого Карпа в землю, та так
нічого не знала й не відала, а тому й життя прожила щасливо, ніколи не
сварила за його тини-перелази, ото іноді як мало треба для щастя — тільки
не відати правди, бо від правди гризня та горе. А я думаю, що правда не
в цьому, а правда баби Катерини то й зовсім не в цьому. Хіба оце, живучи
в селі й добре знаючи свого чоловіка, вона була така сліпа та глуха? І
не сліпа була, й не глуха. І хіба десь у глибині душі не мучилася так,
як кожна б жінка мучилася на її місці? Мучилася, але ніхто про те не здогадувався.
І не борошенця їй було жаль, що вночі розносив її мельник по вдовах та
нещасних молодичках. А жаль їй було тих самих удів та молодичок, що їх
жалів і її Карпо. Бо то він з великого жалю до них ходив, бо де б це їм
ще такого щедрого чоловіка дочекатися, коли їх зовсім нема? Хай і вони
звідають чоловічої ласки, не тільки ж усе їй, бабі Катерині. А ще їй було
жаль тих чоловіків, що не вернулися з фронтів, бо в неї самої не вернулося
два брати, а в цих братів позалишалися молоді жінки, то вже їм так важко
доводилося, так важко, баба Катерина їм помагала, але ж є такі діла, в
яких ніяка жінка ніякій жінці не допоможе, і ці діла — діти. Що вона,
мудра, казала? Казала, що без чоловіка жінка здатна обійтися, але без
дрібних діток — таки не здатна. Отому й зустрічала так свого Карпа, коли
він казав, що залишався на ніч у млині ночувати,— ласкою зустрічала й
добром, бо вона ж то знала, який він великий працівник. А ще ж була вдячна
йому за його делікатність і повагу до неї. Хтось інший прямо та грубо
сказав би своїй жінці, де він був та що робив, образив би свою жінку й
себе заодно зганьбив би, але тільки не Карпо, тільки не мельник — людина
вродженої інтелігентності й порядності. Спробуй пошукай таких — не знайдеш.
Колись би знайшов, а тепер ні... Ось мій чоловік. Усе радить мені: згадай
свою бабу Катерину, згадай, як вона ставилася до діда Карпа. Я згадую.
Так, я не баба Катерина. Але ж і ти, іроде, не дід Карпо. То справді був
трудівник з трудівників, а ти? Потягуй — і все, робиш ту роботу, яку в
наш час зробить будь-хто й навіть краще за тебе. Переливаєш з пустого
в порожнє, котишся порожньою бочкою з гори. То як же до тебе ставитись,
як шанувати? Е-е, не станеш біля тебе мудрою бабою Катериною, не станеш.
...о, я знаю, що ви прекрасний психоневролог Раніше, коли ми з вами ще
були незнайомі, то я й не задумувалась, що таке психоневрологія. А коли
познайомились, то я не замислювалась, що ви психоневролог, чим ви займаєтесь,
може, гадала, ви в науково-дослідному інституті працюєте, чи в університеті
якусь дисципліну викладаєте студентам, еге, еге, ви не смійтеся з мене,
так думала, тільки викладаєте навіть не нашим студентам, а іноземним,
бо ж у нас багато вчиться і арабів, і негрів, і латиноамериканців. А все
Лада, сестра, це вона познайомила нас. Може, вона вже тоді вгадувала щось?..
Але як вона могла вгадувати, коли кардіолог?.. Добре, хай кардіолог, але
ж лікар, то могла не просто вгадувати, а й передчувати, вона часто щось
передчувала — й за батькове здоров'я, й за материне, й за сестрине, буквально
вгадувала на цілі місяці наперед, що з ким відбудеться. Хто міг подумати,
що таке з Костиком станеться? Ми коли з ним познайомились, я йому сказала.
Я йому сказала: Костику, дорогий, у мене був до тебе колись хлопець. А
той засміявся й сказав, що мало в яких дівчат до заміжжя бувають хлопці,
то що? А коли Костик захотів зі мною женитись, я йому нагадала. Нагадала,
що в мене колись був хлопець, він позбавив мене невинності, й ми розлучилися,
він мені досі бридкий, не хочу його згадувати, оце згадала перший раз.
Костик засміявся й сказав, що він теж позбавив якусь там дівчину невинності.
Діло житейське, бо хтось же повинен був позбавити її цноти; він допоміг
якомусь женихові — менше йому доведеться там трудитися, а йому тут допомогли
— ха-ха-ха, спасибі, то чого переживати? Я йому тоді ще сказала, щоб не
жартував, бо мені не подобаються його жарти, але Костик аж зареготав,
очі свої чорні витріщив на мене й каже — все це забобони, пережитки минулого,
навіть у найдикіших африканських племенах чорній нареченій соромно цілою
виходити заміж, бо її зневажатиме її чорний жених, а щоб чорний жених
її не зневажав, то вона ніколи цілою не виходить заміж, хтось — і не один
— підготує її для чорного жениха, а її чорний жених теж не залишиться
в боргу перед помічниками — він підготує для них не одну чорну наречену.
Я тоді ще розсердилась на Костика, що він такий брутальний, такий цинічний,
на нього начебто зовсім не схоже, але ж як розкрився перед нашим весіллям,
це ж хтось розбестив його, й розбестив добре, я навіть була засумнівалась,
чи варто за нього виходити заміж, може, не виходити? Прожили разом п'ятнадцять
років. За цей час сварилися, але хто не свариться. Костик разів три йшов
з дому, я навіть не питала, куди він іде, хто його приймав. Але якісь
жінки, звичайно; думав, що з ними буде краще, проте з ними краще не було,
то збивав оскому — і, винуватий, повертався. Я навіть не знала, чого він
мене кидав, бо йшов мовчки, нічого не казав. За цей час моя сестра Лада
кілька разів бралася за влаштування мого особистого життя. Скажу вам правду,
бо ви ж мусите знати. Вона мене все з лікарями знайомила, бо ж сама лікар,
їхніх імен я вам не називатиму, бо Київ хоч і великий, і лікарів багато,
але ви можете їх знати, а я не хочу, щоб ви їх знали. Як перший раз Костик
пішов з дому, то сестра познайомила мене з терапевтом. Як другий раз —
познайомила з вухогорлоносом. Як третій раз — познайомила с санепідеміологом,
то хоч з цього я мала якусь користь,— він витруїв у квартирі всіляких
тарганів, міль витруїв, і все допитувався, чи в квартирі немає клопів,
але клопів у квартирі ніколи не було. І щоб я там дуже хотіла вухогорлоноса,
чи терапевта, чи епідеміолога, чи дуже любила, то ні, зовсім ні, я з ними
якось механічно все робила, без душі, десь не стало в мене душі, і якби
не Лада, то ніколи б я ні з ким не знайомилася, не треба воно було мені,
але ж сестра насідала: «Скільки я тебе за руку водитиму, скільки я тобі
в ліжко женихів кластиму, коли ти не хочеш їх затримати біля себе, й навіщо
тобі думати про того Костика, хіба мало він твоєї крові попив — і ще поп'є!»
А коли він повертався з гульок додому, то я казала чи терапевту, чи вухогорлоносу,
чи епідеміологу, щоб не дзвонили більше, бо до мене чоловік повернувся,
а вони з мене сміялися, а я казала — так, так, чоловік, бо ми ж з ним
не розлучалися, значить, чоловік, у нас, може, ще складеться життя, чом
не спробувати, значить, не такий він байдужий до мене, раз повертається,
значить, у його серці збереглося щось. Отак перебивалися, й дочку доглядали,
як уміли, й Костик дуже радів, що маленька схожа на нього. Дивиться чорними
очима на Олю, дивиться. А потім признається, що це він до неї повернувся,
а до мене міг би й не повертатись, і шкодував, що дівчинка пізно появилася.
А то він раніше не знав, для чого треба жити, а тепер зрозумів, що треба
жити для неї. Для неї, то й для неї, я радію, бо я теж для неї живу. Думала,
що він за розум узявся, більше не казитиметься з невідомої причини, а
він знову сказився. Може, якусь іншу знайшов? Але наче не знайшов, бо
тільки з дому — й на роботу, з роботи — й додому. І все приглядається
страшними чорними очима, я завжди боялася його чорних очей, а тут зовсім
злякалася. Прийшов якось увечері додому, похмурий повечеряв, а потім у
коридорі біля ванної схопив мене за руку й питає: «Хто він такий?» Я зразу
відчула щось не те й спокійно кажу: «Про кого ти питаєш? Пусти руку, болить».
— «Не пущу, поки не скажеш». — «А я не знаю, про кого ти питаєш». — «Не
прикидайся, знаєш ти добре, про кого я питаю». — «Не знаю, пусти руку,
болить». — «Не скажеш?» — «Я не знаю, що казати». — «Ага, не знаєш, що
казати. Знаєш ти добре!» — й засміявся таким сміхом, що я такого сміху
ніколи від нього не чула, ще дужче злякалась, але виду не подаю, що злякалася,
бо не відаю, на яку ногу ступити і як ступити. Що він хоче, про кого питає?
Може, перепрацювався, депресія, бо за гроші тепер нічого не купиш, то
влаштувався підробляти в якомусь кооперативі, економіст. Уночі не спала:
не інакше, як докотилось до його вух — за тих лікарів. Вранці дочка пішла
до школи, Костик побіг надвір, зробив зарядку, поснідав, попив гарячого
чаю, а потім на кухні хвать мене за руку: «Хто він такий, признавайся!»
Я йому кажу: «Не жартуй, відпусти руку!» — «Я не жартую, признавайся».
— «За кого ти питаєш?» — «Ти знаєш». — «Нічого я не знаю. Може, ти думаєш,
що в мене хтось є?» — «Признавайся, хто він такий. Отой, що ти ще з ним
дівчиною. Отой, що ти казала перед весіллям». Я вся похолола, кажу: «Та
я ж тобі говорила, хіба ти забув, я тобі чесно призналася, ти ще не захотів
слухати, посміявся, що в тебе самого були всякі дівчата, а я тебе за твоїх
дівчат не питала, навіщо вони мені здалися, хай Господь милує». А він
каже: «Я тобі за своїх дівчат набрехав, не було в мене дівчат ніколи,
ти перша, але я ж не міг тобі сказати, що не було в мене дівчат ніколи,
ти б тоді сміялася з мене». — «Чого б це я мала сміятися, ми ж не в якомусь
африканському племені живемо, щоб я з тебе сміялася». — «Так-от, я тобі
кажу, що в мене дівчат ніяких ніколи не було». — «Не було, то й не було,
а якби навіть були, то нічого поганого». — «Нічого поганого? Не крути.
Кажи, хто він такий? Чи, може, ти сама з якогось африканського племені?»
Я заплакала: «Костику, навіщо ти мене ображаєш, то ж усе було до тебе,
і я тобі чесно у всьому призналася». А він: «Я чого з дому тікав? Раніше
не казав, а тепер скажу. Я тікав з ревнощів». — «З яких ревнощів?» — «А
з тих. Піп він у тебе колись був. Що ти себе не зберегла для мене. Я себе
зберіг для тебе, а ти — ні». — «Я знаю, що я не достойна тебе, винувата,
грішна, але ж не можу я руки накласти на себе — у нас дитина мала, треба
дитину доглядати». — «Я знаю, ти його досі любиш!» — «Та як я можу його
любити, коли ти мій чоловік, і я люблю тебе». — «Ні, ти любиш його і ти
його згадуєш». — «Та не згадую, нащо він мені здався, щоб згадувати. Якби
я знала, що тебе дочекаюсь, то чекала б тільки тебе». — «А я не знав,
що тебе зустріну, а чекав однаково тебе!» Ледве його вмовила, ледве заспокоїла.
Але хіба його можна заспокоїти? Я лиш тішила себе думкою, що заспокоїла.
Костик несамовитий. Кілька днів стримувався, я вже молилась, щоб навіть
якесь горе звалилось на наші голови, аби в нього інші думки з'явилися,
а вчора він знову: «Я його вб'ю!» — «Кого вб'єш?» — «Його вб'ю!» — «Таж
нема кого вбивати, за що вбивати?» — «Я його вб'ю, коли взнаю, хто він
такий. Але ти його жалієш, бо не кажеш». — «Та я не пам'ятаю, забулося
все. А може, не було його, а я все придумала. Еге, а я придумала, бо ж
дурна, бо я теж, наче з якогось африканського племені, перед тобою не
захотіла спасувати, що тільки тобі потрібна, більше нікому не потрібна,
ось так і набивала собі ціну, а ти повірив, і я сама собі повірила, у
свою брехню повірила, прости мені й пробач, бо ж у нас дитина». — «Я б
його вбив, але ти його жалієш, а тому не називаєш імені». — «Може, його
й на світі нема? І ніколи не було а я вигадала?» — «Е-е, не вигадала,
це тепер ти вигадуєш». Ледве вгамувала. Що з ним робиться? Я не думала,
що так можна. Костик здурів, і чого він здурів Я всі ці дні місця собі
не знаходжу, плачу й плачу, наш . маленьку Олю жалко, й себе жалко, й
Костика жалко. А все це кара за мій гріх, бо грішна дуже. Я не хотіла
вам казати, але мушу сказати, правда ж? Якби я вам не сказала, то ви б
мені самі потім дорікнули, що я втаїла,— якби раптом щось сталося з Костиком,
чи з нашою Олею, правда? Якби Костик про щось здогадався чи хтось йому
наговорив, бо люди такі недобрі: почують на макове зерно, а вигадають
на цілу головку маку. То я вам оце й кажу, а ви що скажете? Психічне захворювання
в чоловіка? Бож-женьку ж мій, Божень-ку, я так і подумала, що психічне
захворювання! Спадкове? Ой, як добре, що не спадкове! Значить, нашій Оленьці
не передасться, бо чого б їй мало передаватися, вона ж ні в чому не винувата.
Еге, зміщення у психіці, треба лікуватися. Цілком виліковне? Як добре,
що цілком виліковне! А рецидиви можливі? Можливі. Як жаль, що можливі.
Ну, тепер я вам усе розказала, тепер ви все знаєте... А я спочатку так
злякалася. Так злякалася, коли чоловік перший раз схопив мене за руку
й запитав: «Хто він такий?» Найперша моя думка була й не про вухогорлоноса,
й не про терапевта, й не про епідеміолога — ви вже даруйте, що про них
згадую у вашій присутності, а про вас, Мирославе Ярославовичу. Я ж так
береглася, щоб ніхто нас разом не бачив, а тут хтось наговорив чоловікові,
то хто міг наговорити, хто бачив? Лада нас познайомила, вона знала про
нас, але ж не могла сестра сестру продати. Костик допитується, а я не
знаю, про кого він допитується, й від того мені ще важче. Подумала — навмисне
знущається, садист, грається, як кицька з мишею, домагається щирого зізнання,
щоб потім уже карати мене вволю. Домагається зізнання, навіть дитину не
жаліє, що в нас є дитина, і цій дитині потрібна мати. А як він сказав
про отого хлопця — мені зразу відлягло на душі, я навіть зраділа і думаю:
не дай Боже, як видно по очах, що я зрадна, бо ж він нічого не зрозуміє,
ні в що не повірить, як я почну пояснювати про вас. І чого воно так сталося?
Й чого інші чоловіки — як чоловіки, а моєму в голову отаке стрілило? А
я винна, що в тебе до мене нікого не було? Так полюбив мене, що тричі
кидав, тричі до інших тікав, але ті три не такі, він у них шукав мене,
але не знайшов, саме біля них він зрозумів, що любив і любить тільки мене.
От скажіть, Мирославе Ярославовичу, ви ж психоневролог, хіба ті аж три
винуваті, що вони так моєму Костикові не догодили? Авжеж, ти мене там
не знайдеш, бо мене там нема, то чого шукаєш? Знаєте, в мене якась душа
роздвоєна, це у ставленні до вас. І в ставленні до сестри. Я й гніваюсь
на сестру, що познайомила ще й з вами, і вдячна їй. Я рада, що ви в мене
є, й гніваюсь на вас, а ще більше сама на себе лиха, що ви в мене є. Бо
коли Костик навіть нічого не знає про вас, то повинен відчувати, інтуїцію
не обманеш. Інтуїція не обманює — ось він і зациклився на тому першому,
хоч той мій перший ні в чому не винен, швидше я перед ним винувата, але
я вже про те не розказуватиму. Той перший теж по-своєму нещасний, видно,
нікому немає щастя на цій землі. Але сестра як у воду колись дивилася,
коли познайомила нас, мене з вами, сестра наче наперед знала, що Костик
колись отак захворіє, а ви — психоневролог, а кому б я ще розказала, як
не близькій людині, по-справжньому близькій? Бо й сестра мені дальша,
й чоловік — зовсім дальший, а двоє близьких мені людей — це ви і наша
Олечка. То обіцяйте мені, що поможете лікувати Костика. Обіцяєте? О, в
лікарню чоловік не піде, він мені не повірить, що хворий, скаже — ти сама
хвора, ще й з дому вижене. А я вас обох познайомлю у сестри, добре? Може,
вам буде й неприємно знайомитися з моїм чоловіком, я не знаю. Може, він
вам таке нарозказує, що не вгадаєш, то краще не знайомити? Може, він тільки
прикидається, що вас не знає, що йому той перший потрібен, а насправді
навіть знає про те, що ви психоневролог, і тепер тільки чекає, щоб я вас
звела — й сама була при вашому знайомстві? Що він сам наперед запланував
нашу пастку?.. Як жалко його! Це ж він як побачить вас, то зразу здогадається,
на кого схожа наша Олечка, а для нього ж нічого дорожчого немає за доню,
він не один раз казав, що вона ніколи його не зрадить. Чуєте, не зрадить!
Але ніхто його так не лікуватиме, як ви, правда, ви ж не захочете йому
більшого зла, ніж звалилося, хоч він і мій чоловік, ви гарно його лікуватимете,
правда? Ой, нікому я не вірю, самій собі не вірю. Єдина, кому вірю, це
наша Олечка. І ще жаль чоловіка. Чуєте, пожалійте й ви його, пожалійте,
хоч і не люблю, а жалко. Ви обоє не чужі мені. Пожалійте, прошу.
Класика
