Львів. Кава. Любов

Тетяна Белімова
Найперший

Тільки раз і не більше,
Знаю, не більше,
Щоб забути назавжди…
Марійка Бурмака. Місто янголів і дощів

Леонід прийшов завчасно, до побачення лишалося добрих десять хвилин. Звичка… Букет — цього разу з рожевих гладіолусів — по сезону, у пакеті — шоколадні цукерки й пляшка вина, у кишені — заповітний ключ! Сьогодні особливий вечір? О! Сьогодні дуже особливий вечір! Він довго чекав. Скільки? Майже дев’ять місяців? Може, трохи менше… Але вона того варта! Вона, безумовно, того варта! Вона — Катя, його дівчина, яку знав давно, чи не з дев’ятого класу, разом ходили до Малої академії наук — тільки на різні напрями. Проте наважитися на щось серйозне («серйозне» — у сенсі попросити телефон, подзвонити після довгих і болючих вагань: а раптом відмовиться зустрітися, хоча й дала цей заповітний номер?) зміг лише, коли побачив її випадково в університетській бібліотеці центрального корпусу.

Леонідові батьки аж ніяк не здогадувалися про його захоплення, хоча біля будинку Каті (та й у самому помешканні) він з’являвся регулярно, ніби декларуючи серйозність намірів. Але зізнатися своїм? Їхній націл на Ізраїль, оформлення документів, продаж майна, списування з родичами і знайомими… Ейфорія впереміж із мандражем… Як воно там поведеться? А раптом не вийде? Не приживуться? Не опанують іврит?

Моральний бар’єр ніби вже було подолано, і все впиралося у документи. Сумніви також викликало Леонідове навчання. Реальний фах, та й диплом львівський «там» ніби котується… Ще два курси… Не кидати? Чи кидати? Довчитися і втратити два роки? Зберегти два роки й розпочати навчання знову, вже в Ізраїлі?

Сказати їм зараз про Катю він не міг. Принаймні не за таких сімейних обставин. Все було б набагато простіше (хоча… хтозна?), якби вона теж мала хоч якийсь мінімальний стосунок до Ізраїлю. Леонід навіть взявся розпитувати її батьків про родовід і скрушно відзначив, що тут зовсім інша етнічна чистота.

Але ж Катя була така чудова! Просто виняткова дівчинка! Певно, ще дівчинка. А як інакше? Їй лише два місяці назад виповнилося вісімнадцять. Катя — справжня україночка, була дуже гарненькою, проте не тільки це вабило до неї, бо ж навколо повно вродливих дівчат, повз яких проходив, розглядав, можливо, навіть щось відчував і спокійно (інколи роз’ятрено, чого вже гріха таїти) йшов далі. Привабливість Каті була якась ірраціональна, із прихованою таїною на споді.

Пригадав, як уперше почув її вірші — ніби відкрив для себе оцю дивну українську мову, таку анахронічну тут, у мегаполісі. Катя віршувала українською — і це також вражало, бо народилася й виросла в Києві. І звідки в неї цей націоналістичний накал? Також її дивний життєвий вибір — філологічний факультет… Кому це зараз потрібно — у добу комерціалізації? Можна захоплюватися віршами, але життя диктує зовсім інше. І, звісно, хор. Їхнє перше побачення збіглося з її виступом. Це був типовий концерт, під час якого з’явився на сцені ніби воскреслий образ пізнього декадансу — оксамитова сукня до підлоги, довгі коси, яскравий, підведений пурпуром рот, що округлювався на музичних фразах.

Катя співала в університетському хорі, і Леонід, завжди чутливий до мистецтва, сприйняв це за знак — це і є вона, та сама! Повз таку неможливо пройти!

Катя, звісно, про Ізраїль нічого не знала, хоч, може, про щось і здогадувалася. Леонід, тактовно замовчуючи родинні зв’язки, неодноразово заводив мову про те, як там гарно живеться його колишнім однокласникам та іншим знайомим. Але ж вона мала дізнатися? Коли? Як? Про те, щоб взяти її з собою… Батьки… Обставини національної приналежності… Все було надто складно! Та життя — одне. І чи варто замислюватися про нього аж так глобально? Зараз у них кохання (обоє вони так це і називали), а завтра? Хай це буде завтра, та й по всьому.

Нарешті на доріжці з’явилася Катя. По-літньому відкритий сарафан, не викличний, не вульгарний, але все ж дражливий відвертими лініями (за смак він теж цінував її, як за певну, у багатьох відсутню чесноту), мінімум косметики, довгі коси, що вільно розсипаються під час ходи. От тільки… Скільки вже просив…

— Привіт, Катрусю! Сонечко, зітри помаду! Ти й так гарна! Чесно!

Так вдало все склалося. Навмисне не придумаєш. Квартира їхніх знайомих, які вже декілька років щасливо насолоджувалися життям у тій самій землі обітованій, була у наймі і звільнилася від чергових пожильців. Його батьки займалися питанням оренди за довіреністю — на правах друзів. Нових мешканців поки не було. Приходило кілька клієнтів подивитися, але договір ніхто так і не уклав. Леонід наважився і потай взяв ключа від помешкання. Це був такий шанс! А де ж іще? У себе вона не погоджувалася, та й там весь час хтось крутився… У нього — це теж була якась фантастика, бо мама працювала вдома. Тож не можна було упустити таку можливість.

У нього ще ніколи не було нічого. Ні з ким. Їй він, ясна річ, натякнув, що має досвід… Не міг же визнати, що це для нього вперше? Та й, прочитавши так багато на «цю» тему, вже й сам повірив, що таки досвідчений. Про Катю — він не сумнівався ні хвилини, якось думка навіть не працювала у цьому напрямку. Він був би не розчарований (ні! це навіть не те слово!), він, певно, був би прибитий, якби дізнався, що в неї вже «було», що вона має хоч і мінімальне, але власне, не вичитане, уявлення про це. Така скромна відмінниця, домашня дівчинка…

Минулого літа Катя вступила до університету. Стільки мрій — планів — сподівань — відкладених вражень — емоцій! Радість від здійснення мрії! Життя таки прекрасне, бо має чудовий багатообіцяючий початок. Катя вже збиралася з батьками на дачу, коли несподівано подзвонила Оксана Михайлівна, керівниця секції української мови в Малій академії наук, і сказала, що терміново потрібні волонтери для міжнародної літньої школи.

— Ми щороку відправляємо наших випускників працювати у літній школі «Крок до України», — пояснювала Оксана Михайлівна.

— Ну не знаю… — Каті не хотілося відмовляти керівниці, але й знову брати на себе якісь обов’язки не було жодного бажання.

— Це у Львові! У львівській Політехніці! Проживання й харчування — безкоштовно… Зарплатні, звісно, не буде, але є можливість провести три тижні у Львові! Погоджуйся! — вмовляла Оксана Михайлівна, наголошуючи на різних перевагах такої роботи — і досвід, і спілкування, і міжнародні контакти. Вичерпавши запас красномовства, керівниця скоромовкою додала, що Мар’яна і Юра — близнюки Катиного віку, які ходили з нею разом до Малої академії, — вже дали згоду.

Катя довго вагалася, тому, коли все ж зважилася поїхати, квитків до Львова вже не було. Вона приїхала на два дні пізніше від офіційного початку роботи міжнародної школи. Заспані близнюки зустріли її о шостій ранку на вокзалі. Веселий перегук трамвайчиків, що розверталися на мініатюрному колі, характерні інтонації мови львів’ян і, звісно, запах кави, який сочився, здавалося, із кожної шпаринки…

— Це Львів, мала! — підморгнув Юрко, старанно імітуючи місцеву вимову.

На вулицю Лукаша, до гуртожитку, де їх розмістили, дісталися за півгодини. За цей час Катя дізналася все про міжнародну школу, але найбільше почула про студента з Пітера, який теж приїхав вивчати українську.

— Антон? Цікаво, який він? — Катя роздивлялася фасад старовинної, ще, певно, австрійських часів будівлі, у якій їм відвели двомісні кімнати: студенти львівської Політехніки роз’їхалися на вакації, і гуртожиток спорожнів.

Мар’яна не встигла відповісти.

— Салют, девчонки! — Біля Юрка стояв він, Антон, худий, довгий, смаглявий, із в’юнкими пасмами непокірного волосся, майже Електроник зі старого радянського фільму, привабливий із першого погляду. Чого він піднявся у таку рань? До занять у школі ще було зо три години. Почув про приїзд нової волонтерки? Чи так захотіли зірки на небі, які мають дивну здатність впливати на долі людей, хоч і сяють далеко у глибинах Всесвіту?

Катя уподобала Антона з першого погляду. Цей російський прононс, незвично правильна вимова й наголоси… Не лише у Львові, навіть у Києві ніхто так не розмовляв. У перший день знайомства вона вже знала, що він закінчив три курси престижного факультету найвідомішого в його рідному Пітері вишу, марить дипломатичною кар’єрою і впевнений, що колись здобуде Премію Миру.

Антон був просто приголомшливим! Співав пісні Цоя під гітару, яку не полінувався привезти з собою. Робив стійку-переворот, як акробат, розгойдуючи своє довге тіло. Читав на пам’ять поезію Блока, Аненського, Гумільова, Ахматової, і російська поезія срібного віку, знана виключно з хрестоматій, зазвучала якось так… навіть не по-особливому, а в авторському виконанні — виконанні Антона. А вони втрьох (вона і Юрко з Мар’яною) завжди никли біля нього. Він затьмарював усіх, диктував і визначав розклад дня після занять, місця здибанок, умови гри чи, радше, якоїсь веселої дурні (не важило у що, не важило як, чи в картярського «дурня», чи у просту шкільну гру «слова», «міста»), очолював їхні походи на дискотеку в невеличкий нічний клуб «Цаца» в кінці вулиці Лукаша.

Тут, на закуреному танцювальному майданчику, підсвіченому неоновими променями, Антон урешті зробив вибір між Катею і Мар’яною. Це вперше відчуте суперництво особливо вразило Катю тим, що супротивницею стала та, яка минулого й позаминулого року була подругою. Оці всі безкінечні дуелі-поєдинки між ними — хто краще зможе насмішити Антона, хто сяде біля нього в трамваї чи за столиком у «Копальні кави» — закінчилися з офіційним запрошенням на повільний танок… Мар’янка відразу щезла. Юрко ще тупцював якийсь час, про щось перемовляючись із дівчатами-волонтерками, які теж облюбували «Цацу», але врешті і його не стало.

Перший поцілунок… З ним! Цього не забути ніколи! Потім будуть інші поцілунки (багато чи мало — хто їх рахуватиме?), спершу, звісно ж, із ним, пізніше — з кимось іншим… Але цей… Вперше відчута ніжність, довіра, якесь іще не усвідомлене бажання і оце невисловлене, але відчуте — нехай — це — не — закінчується! Ніколи! Нехай його руки обіймають! Його губи цілують! Полиски ліхтарного світла відбиваються від старовинної львівської бруківки!

Антон… Чому всі грані буття зійшлися в ньому одному? Він був такий, про якого завжди мріялося! І водночас він був зовсім не такий, яким уявлявся у снах — мареннях — проекціях — візіях майбутнього життя. Оце вигоріле до білого буйне волосся, і на противагу йому — майже циганська засмага. Майбутній фах високоповажного дипломата, і водночас схильність до епатажу, безкінечної дурні й розігрування. Але всі ці його вади й чесноти були ніщо у порівнянні з успадкованим від батька прізвищем на «ко» й абсолютно свідомою декларацією своєї російськості, її первинності й вищості стосовно всього «мєснава»…

«Для чого тоді приїхав сюди?» — це запитання не могло зірватися Каті з язика. Чи то природна толерантність ставала на заваді, чи небажання втягувати Антона в якісь дискусії з присмаком політики? Якось у нього прохопилося, що це батько «настоял на изучении украинского»…

Усі вони втрьох — Юрко, Мар’яна та Катя, — не змовляючись, запопадливо переходили на російську з Антоном, хоч це було проти правил міжнародної школи. Вони як волонтери мали усіляко допомагати іноземцям, серед яких було декілька поляків, словаків, один чех, бельгієць і з десяток канадійців, опанувати українську. Невипадково і місцем проведення літньої школи було обрано Львів — цьому сприяла не так приголомшлива архітектура міста, як мовне середовище. Проте Антонова нехіть до навчання була настільки виразною, незавуальованою, що усі волонтерські й викладацькі старання здавалися тим самим бісером, який утрапив куди не слід.

— Что-то мне сегодня недосуг… Давайте еще по городу прогуляемся… — повторював він щодня, ніби мантру.

Для Каті, яка останнім часом намагалася розмовляти українською, хай книжною, ніби виписаною зі шпальт словників, але своєю — рідною — національною, це стало перманентним докором сумління, який, звісно ж, частково нівелювався усвідомленням того, що Антон тільки по батькові українець і ніколи не жив тут.

Внутрішнє сум’яття роз’ятрювало Катину душу щоразу, коли вона чула від Антона: «Чи була б Україна, якби Росія не виграла Вітчизняну війну?», «Яка у вас література? Хіба ваших письменників знають у світі?», «У вас ніколи тут не було ні батюшки-царя власного, ні держави!», «Ви ж — хохли! Хохлома, одним словом!»

Він просто не знає, але вона йому розкаже. Ніколи не чув, але від неї почує про все: Трипілля — Скіфи — Княжичи — Престольний Київ — Січ — Крути — Сандармиг — Соловки… Вона ще не знала у свої сімнадцять, що світогляд двадцятирічного — цілком сформована річ, у яку вже, на жаль, неможливо внести жодних змін чи корегувань…

Це сталося, коли до завершення роботи школи залишалося п’ять днів.

— Давай не пойдем сегодня в «Цацу» со всеми… Хочу тебе на гитаре кое-что сыграть…

Літній розморений спокій, який особливо відчувається в місті. Сутінки приносять бажану прохолоду, яка вливається разом із одиноким комариком-дзюбриком у розчинене вікно. Всі розійшлися, хто куди. Більшість поїхала до центру, де на площі Ринок — тисячі розваг для туристів: кава, музика, сувеніри, нічна фотозйомка і навіть фаєр-шоу. Вони, певно, залишилися вдвох у величезному гуртожитку.

Чи мало це статися тоді з Антоном? Чи варто було втекти і чекати того — самого — єдиного, із яким до шлюбу? Так, зрештою, в один голос радили мама й бабуся, наводячи безліч дидактичних «прикладів» із життя і без кінця повчаючи, як мають поводитися пристойні дівчатка. Але життя одне, і чи виправдано було б відкладати все на потім, до заміжжя, якого може й не статися? Всі ці питання навіть не виникли у Катиній голові, хіба що постфактум, коли вже й розмірковувати, власне, не було над чим. Більше того, вона наївно не припускала, що й Антон замислюється над «цим» чи планує «це». Хіба що жартома? Це ж були лише його кпини про «взгляды девушки пушкинского века»? Адже вони знайомі якихось два тижні…

Катя була заскочена зненацька.

— Но ведь ты же знала, что это непременно произойдет? Или ты не любишь меня, детка?

Як можна було відмовити Антону, якого сама ж піднесла на п’єдестал, кому днями й ночами строчила вірші («ну ладно, прочти… хотя на вашем телячьем…»), жартома називала Блоком і він приймав це як належне («не ты одна заметила»), про якого визнала, що він єдиний — на — цій — планеті — і — навіть — у — космосі — такий. А інший? Який інший? Хіба може бути хтось після Антона?

Тоді, у Львові, Каті здавалося, що вона зустріла кохання свого життя.

— Тебе не могло понравиться! У тебя же первый раз! У женщин так не бывает, глупенькая!

Вона сиділа на його ліжку, звісивши ноги, а він поклав голову їй на коліна («хочу спать! устал!»). Перебирала непокірні в’юнкі пасма. Його волосся… Таке рідне… Воно пахло чимось дуже знайомим — вітром, сонцем, львівською кавою. Ліхтарі безсоромно підглядали за ними крізь казенні, непоказні фіранки, через що утворювалися химерні розсипи візерунків на підлозі. Вуличне світло відбивалося від дзеркальних дверцят шафи, яка стояла навпроти вікна. І там, у цьому трохи тьмяному нічному люстрі, Катя побачила дивне видиво, яке закарбувалося у її пам’яті назавжди: гола вона, лише білі трикутнички від купальника світяться на засмаглому тілі, і Антон, звісно ж, теж без одягу, довершений своєю статурою, бронзовим кольором тіла із білими залисинами сідниць, ніби антична статуя бога Аполлона з підручника світової історії, тільки жива, тепла й… кохана.

— В моем доме не видно стены… — наспівував Антон під гітару.

Катя не знала, куди подітися від сорому. Її присутність явно заважала бельгійцеві Дану, який мешкав разом із Антоном у кімнаті. Йому слід було десь прогулятися, що він, зрештою, і зробив. Катя піти першою не могла. Дан, певно, про все здогадувався, як і більшість студентів літньої школи, тому зібрався і пішов у місто. Це було востаннє, і тому, певно, їм обом так хотілося «цього» знову.

Поїзд «Львів-Санкт-Петербург» рушав о дванадцятій за місцевим часом, а Катин — до Києва — мав бути пізно ввечері того ж дня.

— Ну, прощай, моя хохлушка!

Хохлушка… Це, певно, така невесела птаха, як ота давньоруська чайка-зигзиця. Що ж, літай, чаєчко, над сумним осіннім Дніпром, над рідним Києвом, і ніколи, чуєш, ніколи не лети до казково щасливого Львова, бо такого міста вже нема на мапі світу. Принаймні для Каті.

Ні зальотів (це теж життєвий фарт!), ні дзвінків… Чи можна рахувати той один-єдиний?

— Як ти доїхав?

— Спасибо, все хорошо…

Ні минулого, ні майбутнього… Лише вірші — вірші — вірші, сумні, як осінні листочки… самотні, нікому не потрібні, як засохлі квіти у вазі.

Де проходить та межа, коли кохання переростає у свою протилежність? Із яких глибин підсвідомості виринає люта ненависть до того, кого ще вчора обіймав — цілував — віддавався?

Коли батько наприкінці жовтня сказав Каті, що їй дзвонив «молодий чоловік із приємним голосом» («ні-ні! він не назвався, лише спитав, коли ти будеш»), вона відчула, що літо повернулося — хай на день — годину — відстань дзвінка! Але це дзвонив не Антон. Це був Леонід, давній знайомий по Малій академії, серйозний, розумний, ґрунтовний у всьому до дрібниць.

— Де ми можемо зустрітися? Приходь на концерт до центрального корпусу! Я буду виступати з хором.

І він прийшов. Із великим букетом — урочистий і дорослий — справжній кавалер. Леонід був таким не схожим ні на кого із її знайомих. Катя губилася у його присутності і навіть не відразу наважилася назвати його Льонею — так просто, по-домашньому…

Льоня і найменшою мірою, звісно, не скидався на Антона, радше був його антиподом. Він відразу погодився розмовляти з нею такою-сякою українською, хоч і був із російськомовної родини («жили по всяким городам и весям»), цілком щиро захоплювався її віршами і співом і навіть перейнявся питанням її родоводу, роздивляючись запропонований батьками альбом зі старими, пожовтілими від часу світлинами.

Ні. Космосу не було. Не було польотів. Не віршувалося. Але була дружба, спільні інтереси, постійні теми для обговорювання, «культурні» походи: музей зброї, відреставрований природничий та інші, оперний театр, різноманітні мистецькі виставки, презентації, зустрічі; зрештою, його КВН-івська розвесела компанійка, яка прийняла її, ніби рідну. Поступово народилося захоплення. Та й як таким можна було не захопитися? Ерудованим, розумним, начитаним, зі своєрідним (але менше з тим) почуттям гумору? До Льоні була інтуїтивна довіра, що важило чи не найбільше у цьому зв’язку. Навіть мама зронила якось, що «за таким будь-яка проживе, мов за камінною стіною». От тільки… до себе Льоня її не запрошував («це моє особисте життя — до чого тут батьки?… ще не на часі… мама часто хворіє, а зараз узагалі на лікарняному»).

Чи було це кохання? Чи можна було ствердно відповісти на це запитання, знаючи, як можна шаленіти — горіти — божеволіти від одного лише дотику?

«Це було вікове!» — переконувала себе Катя. Люди дорослішають, і їхні почуття змінюються. Вперше, певно, закохуються саме так, ніби впадають у лихоманку… А потім одужують, уже мають імунітет і зрілі почування.

«Він мені підходить. Він такий, яким має бути мій хлопець », — написала Катя про Льоню у своєму щоденнику. Про те, що це був вибір розуму, а не серця, вона не зізналася… навіть собі…

Льоня довго не міг відчинити дверей — чи то від хвилювання, чи замок і дійсно був «із секретом»?

— Завтра підемо до мого товариша на квартиру? Він, правда, зараз не в Києві. Просив приглянути… А потім іще кудись сходимо, добре? — запропонував їй Льоня напередодні.

Катя чула, як стишився його голос. Навіть телефоном передалися флюїди неспокою. Вона розуміла, що він чекає на відповідь, бо ж і так ясно, навіщо йти на чужу квартиру, коли хазяїв нема. І вона погодилася. Все вже між ними було погоджено, чого ж тепер комизитися? От тільки… Вона так і не змогла розповісти Льоні про свій «перший раз»… Та й чи треба? Але ж не сказати теж не випадає? Може, безпосередньо «перед»? Чи вже після того «як»?

«Цього разу все буде добре! Льоня — такий, як я! Ніби моє продовження! Він мене кохає і розуміє!» — занотувала Катя після телефонної розмови. Чи хотілося їй близькості? Вона не знала, але думала, що у процесі стане ясно. Він же не буде її силувати… Хто завгодно, лише не він! От тільки, коли він ніжно лоскоче її колінце чи намагається опустити руки трохи нижче талії, замість знайомого гарячого тепла виникає якесь тупе одерев’яніння. Але ж це мине?

Вже випито було півпляшки вина із принесених Льонею пластикових стаканчиків (не варто брати хазяйські… невідомо, хто тут квартирувався…), але все йшло якось не так. Катя була затиснена, певно, від хвилювання… Перший раз…

Вона цілувала його, але не жагуче, а ніби механічно. Попросила опустити жалюзі, потім — розкласти диван, бо так має бути більше місця.

— Перший раз завжди нелегко… але головне — почати… — ніжно шепотів Льоня їй на вушко.

Він стягнув із неї білизну. Сарафан вона зняла сама — яке полегшення, бо впоратися з цією бісовою шнурівкою на спині… це теж не з першого разу вийде… Тепер залишилося небагато — стягнути власну білизну, а далі… вже природа візьме своє.

Місто закоханих у Катиній пам’яті грало мелодію любові і вабило, вабило, вабило. Чомусь спогад про Львів виник саме зараз і ятрив душу. Так невчасно і несподівано…

Льоня пестив Катю так, як знав (чи думав?), що треба. Компетентні джерела радили робити саме так. Вагомі видання підказували, як слід поводитися з жінками. Льоня намагався розворушити її, втягти в процес. Катя ніби завелася і почала рухатися в межах жанру, але коли за тими ж неписаними правилами їй треба було взятися за нього, раптом вся зажалася, потім сіла та відвернулася.

— Вибач… — Катя роздивлялася стіну.

Подальший її вчинок просто шокував! Згребла свої речі й кинулася до ванної.

— Вибач… я не можу… певно, іншим разом…

Льоня провів Катю додому, зловив першу-ліпшу автівку, яка їхала до центру. Ні, тлумитися у громадському транспорті після всього пережитого сорому, ганьби, приниження він не міг. Вона відмовила! І чому?

Льоня повільно плівся сквериком Чкалова до свого будинку на вулиці Гончара. Усі вільні лавиці позаймали парочки, які цілувалися-милувалися без жодних упереджень і забобонів щодо моральних — національних — релігійних ознак… Ніби на зло! А йому дісталася така от чудна дівчина (справжнє чудовисько, чого вже там…), голова якої забита якимись дурницями чи вичитаною старосвітчиною (або ж самостійно вигаданими фантазіями, від чого, однак, не легше).

— Льонічка! Де ж ти ходиш? У такий день?

Мовчки дивився на батьків, які вдвох вийшли до передпокою, ніби на Новий рік чи день народження, коли необхідним є сімейний кворум — для підсилення урочистості, — і щасливо переминалися, тамуючи дурнуваті посмішки.

— Льонічка! Є! Ми отримали дозвіл від міграційної служби Ізраїлю! І тьотя Рая сказала, що допоможе нам замовити квиточки за пільговим тарифом!

Слухав батьків, які навперейми поспішали донести до нього цю радість, цю пісню пісень, і ніби не чув їх. Чи просто зміст сказаного ще не просочився, не осів у голові? Всі думки крутилися навколо Каті, її останніх слів про те, що все буде, «це вже точно!», але наступного разу. Якого наступного? Може, йому за тиждень уже доведеться полетіти звідси… назавжди…

— Льонічка! Чого ж ти не радієш? А! До речі! Тобі на домашній щойно дзвонила та дівчинка… яка не має звички називатися… вона невихована… А хто її батьки? Вони хоч євреї?

Та він уже не слухав їх, бо був не з ними. Швидко схопив телефон і побіг до себе в кімнату.

— Я буду дзвонити! Потім поговоримо!

Лежав, відвернувшись до стіни. Заходила мама — вдав, що спить. Поправила подушку, забрала телефон і вийшла.

Катя назвала його зрадником, коли він півгодини тому їй усе розказав про Ізраїль, про переїзд, про своє нове життя. Може, не варто було поспішати? Сказав би завтра. Наживо, так би мовити. Але так хотілося поділитися радістю з нею, найріднішою!

— Я приїду за тобою! Може, через рік, а може, й раніше! Там дуже гарно! Ми будемо щасливими, ось побачиш!

А вона? Сказала, що в неї інша батьківщина і що вона нікуди не поїде! Хіба не дурна? Просто хвора!

До книжки Львів. Кава. Любов