У Львові знову дощить. Та Злата достеменно знає — місто не гнівається. Львів просто сумує, коли вона сідає у маршрутку і їде звідси на вихідні.
Вона притуляється чолом до віконного скла, на зворотному боці котрого розповзаються холодні сльози львівського дощу, і поринає у спогади. Злата не тутешня, вона з присілка. Львів уперше побачила років десять тому, ще маленькою дівчинкою, і якось так одразу вийшло — закохалася. Напівдитячою, романтичною і невитравною любов’ю прив’язала це місто до себе, а як подорослішала — воно відповіло взаємністю, дозволило їй вступити на журфак одного з місцевих університетів, і вони з містом стали єдиним цілим. Дівчина із золотим ім’ям та місто із золотим серцем. Хіба ж вони не створені одне для одного? Злата обожнює затишні вулички, повиті ароматами кави; будинки, що ніби зійшли з листівок позаминулого століття; стару бруківку, між котрої іноді застрягають тоненькі підбори і губляться набійки із взуття, але для неї то як монетки щастя, кинуті у водограй, — якщо залишити тут щось «своє», ще не раз сюди повернешся. А Львів досхочу грається її довгим русявим волоссям, налітаючи літнім вітерцем, зазирає у зелені лісові очі своїм пронизливо блакитним небом, запрошує до своїх парків та кав’ярень — знайомити зі своїми людьми…
П’ять найближчих років вони будуть разом. А далі місто знову що-небудь вигадає, аби не відпустити її, Злата переконана. Ні, вона не намагалася його підкорити. Коли так любиш — не потребуєш підкорювати, коли любиш — сама підкорюєшся. І Злата вже підкорена львів’янином — ще під час вступних іспитів випадково зустрілися очима, а потім він наздогнав її у скверику. Левко. Вони однолітки, навчатимуться в одному вузі, тільки Левко обрав фах перекладача. Білявий, як ангелик, сіроокий, трохи сором’язливий, саме таким вона б уявила ранковий Львів, якби той раптом міг зробитися чоловіком. Хоч у вічного міста було тисячі облич, серед них іще одне запам’яталося — смагляве, карооке, лемківське. То молодий викладач із кафедри психології. Предмет, звісно, непрофільний для майбутніх журналістів, та чи не всі дівчатка з її групи просто шаленіють від чорнявого красунчика викладача, не пропускають жодного з його занять, а Злата просто ходить, бо відповідальна. Його звуть Роман, і саме так він дозволяє студентам до себе звертатися, психолог. Вона б і не зауважила Романа, якби не його погляд під час вступної лекції. Просто в очі. У ньому так само жив Львів, тільки інший — терпкий, передвечірній, кавовий і від того незбагненно-бентежний…
Цікаво, це тільки вона асоціює Львів із його чоловіками?
Злата виходить із маршрутки. Дощ уже скінчився, за чверть години вона буде вдома. У великому гарному будинку з фруктовим садом, де живуть її батьки. Єдина й безмежно кохана дитина, єдина радість і надія — от яка у них Злата. І вона їх завжди тішитиме, а вони нею пишатимуться, своєю красунею й розумницею. А сьогодні, поміж «рапортуванням» про свої навчальні успіхи, вона розкаже їм про Левка — наступного місяця треба познайомити його з родиною, бо в них усе серйозно, дарма що першокурсники. А потім і про Романа — він їм таке домашнє завдання загадав… Хоча ні, про завдання не говоритиме, не можна, то тільки між нею та Львовом. І… Романом?
Коли батьки поснуть, Злата тихенько вибереться з-під ковдри, увімкне нічник у своїй кімнаті й сяде виконувати завдання. Писати такого листа, як сказав Роман.
Привіт, Злато!
Не дивуйся, коли отримаєш цього листа 14 квітня 2012 року, це частина мотиваційної програми, до участі в якій я зголосилася, щоб зрозуміти, чого хочу від життя. Суть її полягає ось у чому — пишеш листа самій собі і відкриваєш його за п’ять років. Отож, ти — це я, тільки старша й розумніша…
Сьогодні п’ятниця, ніч проти 14 квітня 2007 року. Зараз мені 19 років, я студентка-першокурсниця. Мрію закінчити журфак з відзнакою і працювати на телебаченні, ведучою новин. У телецентрі з вежею, що на Замковій горі, — я часто буваю в тамтешньому парку, то моя улюблена місцина. А уяви — там працювати! Точніше, це вже ти там працюватимеш. Адже мине п’ять років і я стану тобою. Я вступила до вишу, а ти його закінчиш і влаштуєшся на омріяну мною роботу… Ти ж не проти?
Ще, звісно, дуже хочеться власної родини і багато-багато дітей. Коли зростаєш у батьків сама-одна… ну, ти розумієш. Троє дітей, щонайменше, але щоб першою народилася дівчинка. Назвемо її, як ти скажеш. Тільки не забудь про Замкову гору.
І ще одне — маю подругу Марійку. Вона з неповної родини, ми сусідки по кімнаті у гуртожитку. Марійка… вона така добра і лагідна, але іноді беззахисна й зовсім несмілива. Часом плаче без причини, тоді і мені хочеться плакати разом із нею, уявляєш? Обіцяй, що ніколи не образиш її, ані словом, ані ділом, гаразд? І останнє, про що проситиму, — залишайся у Львові. Ти ж уже справжня львівська пані, чи не так? Не втрать це місто, воно для мене — все.
З любов’ю, Злата
На ранок вона хутенько запакувала чудернацького листа в обраний заздалегідь красивий конверт з ромашками і відправила на адресу абонентської скриньки, орендованої на п’ять років в одному з найстаріших поштових відділень Львова — принагідно для цієї справи. А за п’ять років, відведених на здійснення заповітних мрій, вона відкриє цього листа і… вже напевне знатиме, що сталося з мріями. Злата все зробила як належить. Якби ж можна було хоч краєчком ока, хоч на мить зазирнути у майбутнє, котре чекає її за п’ять років… Буде все так, як вона загадала, чи інакше? Але годі про це думати, Роман сказав забути про листа і зосередитися на роботі з мріями.
Минув день. А Злата ледь не щохвилини згадувала про ті «мотиваційні» листи, намагалась заговорити про них із Марійкою, однак та опускала очі, переводила розмову на інше, зрештою сказала, що нічого не писатиме, бо то — пусте. Та Злата встигла запримітити у кошику для сміття кілька зіжмаканих аркушів. Марійка написала, але не відправила. Чому? Коли подруга вийшла з кімнати, Злата дістала й розгорнула один аркуш. І все стало на свої місця. Марійка була до безтями закохана. У Романа, їхнього психолога. Усі її слова були для нього. Отакий лист. Злата хутко повернула аркуш до кошика зі сміттям. То не її справа. Вона вже й шкодувала, що полізла читати чуже…
Ще кілька днів промайнуло у нервовому напруженні та думках про ті листи. Аж раптом Злата пригадала, що забула покласти у конверт своє теперішнє фото, як то радила мотиваційна програма. Для неї — невиліковної перфекціоністки — це була справжня проблема. Звісно, правила не дозволяють відкривати лист у майбутнє раніше, ніж за п’ять років, але ж світлина… У листі має бути світлина. Злата довго мучилася і ходила колами, аж поки зважилася порушити правила — дістати листа, вкласти туди забуту світлину і закинути назад до скриньки. Вона не читатиме, лише додасть фото, щоб усе було як належить. Зрештою, минуло лише три дні. Що таке три дні супроти довгих п’яти років?
Того ранку вона схопила обрану світлину, перед парами швиденько забігла на пошту, відчинила дверцята абонентської скриньки, але… свого листа там не знайшла. Натомість її очікував інший — у цупкому брунатному конверті з химерним візерунком (таких вона досі не бачила в продажу), з чітко витиснутою датою на поштовому штемпелі — 14 квітня 2012 року. Відправник і отримувач — вона сама. Обидві адреси на конверті старанно виведені круглим, красивим, без сумніву, її почерком, проте адреса відправника видалась їй незнайомою. Старопустомитівська — вона й не знала, що десь у Львові є така вулиця. Мабуть, це стара назва?
Справи то не міняло — Злата отримала відповідь із майбутнього. Від себе ж. Як таке можливо? Ні, це чийсь невдалий жарт. Або ж поштова помилка, хіба такого не трапляється?
— Даруйте, пані, а чи могло так статися, що хтось відчиняв мою абонентську скриньку і перебирав листи? — нерішуче поспитала у бабусі-поштарки в пишній шапці з сивих кучериків. — Розумієте, у мене, здається, зник один лист, а натомість…
— Дорогенька, що ви таке кажете? Щоб хтось без дозволу порпався у вашій скриньці?! У нас найстаріше поштове відділення цілого Львова! Як вам не соромно? Добре пошукайте свого листа — може, ви й не відправляли його зовсім. Чи загубили дорогою на пошту. Чи й не написали. А що це он у вас в руках — хіба ж не лист?…
Густо почервонівши, Злата вискочила з поштового відділення, «найстарішого у місті». Влетіла до маршрутки, що саме підпливла до пошти. І, тільки примостившись на задньому сидінні й притулившись чолом до скла (давня звичка), зрозуміла, що досі стискає в руці того брунатного конверта — навіть зім’яла його добряче. Відкрити і прочитати? Це не злочин, лист адресований саме їй. Та й хотілося ж їй нещодавно зазирнути краєчком ока в майбутнє, правда ж? Але страшно. Тільки щойно Злата зрозуміла, як же страшно відкривати цього листа — що завгодно, аби тільки його не треба було відкривати… А може, спочатку пошукати адресу відправника, вказану на конверті? Адресу, з якої я писатиму листи за п’ять найближчих років, — мимоволі виправила себе. Тоді не треба виходити на наступній зупинці, слід їхати до кінцевої — судячи з поштового індексу, таємнича Старопустомитівська має бути десь там. Злата ще не так добре вивчила Львів, щоб знати напевне, але можна розпитати у місцевих. Туди й назад — вона просто подивиться. Дістала з торбинки новенький, подарований батьками мобільник, набрала номер подруги.
— Марійко, я до першої пари не встигаю, прикриєш? — отримавши ствердну відповідь, Злата наважилася спитати і ще дещо. — Слухай, ті мотиваційні листи… Просто щось подумалося… Як гадаєш, що буде, коли відкрити їх раніше? А, ти ж не писала… Вибач.
Злата вийшла з маршрутки у передмісті Львова — шукати вулицю, зазначену на конверті з майбутнього. А побачила пустир, де будівельники тільки починали зводити елітну новобудову. Її майбутній дім? Ну, звісно! Він з’явиться за кілька років, і — подумати лишень — вона там житиме! Це добрий знак. Тепер не так лячно відкривати листа. Навіть краще зробити це саме тут і зараз — біля свого майбутнього помешкання…
Привіт, Злато!
Насправді я не збиралася тобі відповідати, але не стрималася, пробач. Знаю-знаю, цим самим я порушила правила тієї довбаної мотиваційної програми, але ж і ти їх порушила, коли вирішила відкрити листа, аби вкласти туди знимку. До речі, ти можеш відправити її мені наступним листом, якщо хочеш. А я відправлю свою — тобі ж, певно, цікаво, який вигляд матимеш у двадцять чотири роки? Домовилися? Бо, розумієш, так склалося, що в мене після переїзду не залишилося жодного фото з твоїх часів, тож я із задоволенням глянула б на тебе, тобто — на себе, дев’ятнадцятирічну…
Р. S. Можеш не хвилюватися щодо Львова — схоже, я застрягла тут довіку.
Переїзд? Світлина? Львів? Усе зійшлося, усе відшукалося в цьому красивому, каліграфічному, до болю її почерку — хоч і зі слівцями, яких Злата досі не вживала. Але минає час і люди змінюються… Вона зміниться? Мабуть. Однаково це подарунок долі! Вернувшись додому, Злата негайно всілася писати відповідь, дістала й додала до листа обрану світлину. Згодом отримала нове послання з майбутнього — без фото, щоправда, але з цінними підказками, як краще підготуватися до заліку з політології…
Залік вона склала блискуче. Ця майбутня — просто диво! І між ними зав’язалося листування. Злата з майбутнього охоче відповідала, вони зробилися близькими, наче сестри, поміж них існувала тільки єдина заборона — Златі теперішній не можна було нікому розповідати про їхнє спілкування. Ні, вона розуміла: усе, що відбувається, — ненормально, але спинитися вже не могла. Її більше не турбувало, як же так склалося, що в неї виник зв’язок із майбутнім. Набагато важливіше те, що вона може поставити собі майбутній будь-яке запитання і тим самим уникнути прикрих помилок, зробити все правильно.
У неї розпочалося нове життя. Чи не щодня Злата бігала на пошту — відправляла й отримувала листи, «консультувалася» з собою майбутньою з найменших дрібниць, сліпо виконувала усі поради й забаганки. Її навіть не насторожило те, що майбутня так і не надіслала своєї фотографії, називаючи щоразу нові причини й перестороги. Так само не зауважила, що та Злата з майбутнього якась трохи цинічна і ніби зла. Яка різниця? Усі ми живі люди. Головне, що їм цікаво разом, вони потрібні одна одній. Дівчина була переконана — в неї усе під контролем. Коли ж Марійка якось наважилась і запитала, чи все гаразд, Злата чомусь не стрималася — зірвалася і накричала на неї. Такого раніше не бувало. Але все колись трапляється уперше, до вечора дівчата замирилися.
Незабаром сесія. І відмінниця Злата, яка завжди сумлінно готувалася до всіх іспитів, розуміє — немає чого «зубрити» увесь річний курс, якщо можна просто дізнатися в майбутньої, які запитання їй випадуть, і підготуватися лише до них.
Іспити вона склала на «відмінно», не доклавши до того жодних зусиль. За порадою майбутньої, влаштувалася позаштатним кореспондентом до одного з місцевих видань, у неї з’явилися власні гроші, вона почала модно вдягатися, переїхала з гуртожитку до затишної найманої квартирки на Городоцькій. Шеф-редактор був просто у захваті від роботи новенької журналістки — дівчині лише дев’ятнадцять років, а її статті вражають високим рівнем аналітики і тією стилістичною зрілістю, яка рідко притаманна репортерам-початківцям. Той, хто пише такі матеріали, мусив би мати більше років та досвіду…
Усе, за що б вона не взялася, їй чудово вдавалося. Друзі та рідні помітили, що Злата змінилася — стала кращою, успішнішою, сильнішою — і в той же час ніби замкнулася в собі. Левко теж помітив. І Марійка. І Львів. Та всі мовчали. Тільки от Роман не змовчав. Якось випадково зустрілися у місті, він спитав, як справи. «Добре» , — безтурботно кинула у відповідь. Не повірив. Нахилився до неї і прошепотів: «Я ж бачу, щось змінилося. Злато, ти в біді?» Вона розвернулася на підборах і пішла геть. Потім іще кілька разів перетиналися на різних міських заходах, віталися, він запрошував на каву. А Злата щоразу відмовлялася — в неї не було для нього слів. І все в неї добре, то він собі чогось навигадував. Психолог.
…Було добре, а ставало дедалі краще. На літо Злата не поїхала до батьків, як планувала. Послалася на нову роботу і зосталася у Львові, бо тут — ні, навіть не робота, не кохання, не місто, що без нього не жити і не дихати, тут — абонентська скринька , без якої вона вже не уявляла свого життя. Віддалилася й від подруг, від Марійки, подумаєш, велике діло ті подруги — коли вона має ту, яка ніколи не зрадить і не позаздрить, ту, з якою жодна подруга не зрівняється… Вона має себе. І ця нова Злата не робить помилок. Вона забула, що вчитися належить саме на помилках…
Єдиним, для кого ще залишилося трохи місця в ідеальному світі Злати, був Левко. І, звісно, Львів, як тло до її майбутнього «завтра» зі зразковою родиною та улюбленою роботою. Вони чудово вписувалися в її бездоганний світ. Поки що. Адже Левко справді кохав її — заради неї відмовився від закордонного стажування, про котре мріяв, відколи вступив до університету. А незабаром і освідчився.
Злата була на сьомому небі від щастя — усе за планом. Весілля — цього ж таки літа, квартира у Львові, куплена на батьківські гроші, навчання на заочному, робота…
Першою, з ким вона поділилася цією новиною, стала, звісно ж, Злата з майбутнього. Але… замість щирого листа із привітаннями теперішня Злата знайшла в абонентській скриньці коротеньку записку:
Не йди за нього.
Хутко відписала на звороті записки і вкинула до скриньки того ж таки дня:
Але в нас почуття одне до одного! Ми будемо щасливі разом, Левко нізащо мене не скривдить! Чи… скривдить?
Замість розповіді про шлюб із Левком, як того очікувала Злата, майбутня порадила їй звернути увагу на іншого чоловіка. Його звуть Роман, це той психолог, що вів мотиваційну програму, пов’язану з листами у майбутнє, і запрошував Злату на каву для відвертої розмови. Він небайдужий до неї, а ще має власну практику, розумний, харизматичний, досвідчений і… старший за неї на шістнадцять років. Він зможе подбати про Злату, не те що її одноліток Левко — ще зовсім хлопчисько, куди йому до шлюбу!
— Я не кохаю Романа!.. - заперечила дев’ятнадцятирічна Злата. Це вперше вона наважилася піти наперекір собі майбутній.
— Його кохаю я. А ти — це я, ще не забула? Роби, як тобі сказано.
І жодного слова про те, як складеться життя з Левком. Ну хіба так можна? А Злата не готова чинити всупереч своїм почуттям, вона вимагає пояснень. І більше не вірить порожнім запевненням майбутньої, навідріз відмовляється виконувати її вказівки. Їй знову починає видаватися, що немає ніякої двадцятичотирьохрічної Злати, а все те листування — лише жорстокий жарт якоїсь людини, котра добре вивчила її життя і хоче змінити його на власний розсуд. От тільки хто ця людина? Ясна річ, це Роман, вона пам’ятає ті його багатозначні погляди й запрошення «на каву»!
Ні, це якась шизофренія. З неї досить. Злата припинила листування з фантомом, пристала на пропозицію коханого Левка і почала готуватися до весілля. Вона вибачилася перед батьками, про яких майже забула за час своєї «поштової» залежності, налагодила спілкування з Марійкою і знову зробилася… по-справжньому щасливою.
А майбутня засипала її абонентську скриньку благаннями повернутися, прислухатися до неї, щоб уберегтися від найбільшої помилки у своєму (їхньому одному на двох) житті. Часом Злата читала ті листи, але більше не відповідала на них. Утім, якось таки залишила у скриньці записку:
Якщо так хочеш повернути мене, надішли своє фото і скажи, як складеться моє майбутнє з Левком. Чому я не повинна виходити за нього? Що він зробить?
На кілька днів запала тиша. По тому надійшов короткий сумний лист:
Я не надсилатиму своєї знимки, вона тобі не сподобається. Так само не можу розповісти про долю іншої людини, це заборонено. Просто повір мені і зроби, як прошу. Та навіть якщо я переступлю через усе і скажу тобі про Левка, ти однаково не покинеш його, залишишся з ним до кінця. Тоді й моє життя буде зруйноване. Краще тікай від нього зараз, доки можеш.
Спочатку Злата трохи злякалася, але швидко опанувала себе. О, тепер вона переконана, це справа рук Романа. Чоловіки з такими очима, як у нього, на все здатні, аби досягти тимчасового бажаного, для них люди — що пішаки на шаховій дошці, хіба не так?
Злата й сама від себе не сподівалася, коли приїхала до нього в офіс і кинула усі листи «з майбутнього» в обличчя спантеличеному психоаналітику, влаштувала гучний скандал. То все відбувалося мовби не з нею — вона на когось кричала, а він вислуховував її, навіть визнавав, що вона подобається йому, та свою причетність до дивних листів уперто заперечував. Звісно, дівчина, за якою вона отак спостерігає — ніби збоку, — не вірить жодному слову цього красивого чорнявого чоловіка. Ця дівчина робить не те, чого їй, Златі, хочеться насправді. І вона більше й на крок не наблизиться до пошти, а в переддень свого двадцятиріччя вийде заміж за Левка. Усе за планом?
От тільки того вечора, коли в найдорожчій львівській ресторації «Масони» відбуватиметься її весілля, на дно абонентської скриньки впаде новий лист, у котрому Злата з майбутнього детально опише своє подружнє життя з Левком. Від початку і до кінця. Однак щаслива теперішня Злата не читатиме того листа. Вона надовго забуде про свою абонентську скриньку, орендовану на п’ять років…
У неї — щасливий шлюб. Гарна робота. Львів. І власна квартира неподалік площі Ринок та каплиці Боїмів, де на даху Скорботний Ісус питає перехожих, чи їхнє страждання є більшим, ніж його. Та Злата переконана — це не до неї. Її життя нагадує прекрасний сон. Ось вона починає мріяти про дитину, та, як на лихо, їй ніяк не вдається завагітніти. Умовляє чоловіка звернутися до лікарів, пройти обстеження. Незабаром надходять результати аналізів — зі Златою все гаразд, хоч зараз вагітній та народжуй, а от Левкові… пропонують обстежитися ще раз. Злата якось одразу насторожується. Діагноз лікарів виявляється фатальним: рак, остання стадія, неоперабельна. З того дня їхнє життя стає схожим на пекло. Слова Скорботного Ісуса Злата вже сприймає за знущання. І вона потроху починає ненавидіти Львів — бо це тут сталося. Левкові тут помирати. А їй — жити. Вона не їсть і не спить, доки він догорає свої останні дні, тішить себе думкою — висплюся і поїм нормально згодом, коли чоловік помре; вона вже навіть мріє, аби він швидше помер, бо за які гріхи так мучитися — їм обом… А потім вона буде їсти і спати.
У двадцять один рік Злата стала вдовою. Левко нічого поганого не зробив, він просто помер. Тоді і Львова вона більше не схотіла бачити. Поспіхом зібрала щось із речей, повернулася на село до батьків. Квартиру з меблями і технікою було продано за безцінь. Пішла від Львова, як ідуть від коханого, але лихого чоловіка: «Бачиш, який ти? От і май тепер…» До часу, зі сподіванням на перепросини… А Львів проводжав її очима Скорботного Ісуса з даху каплиці Боїмів, чиї рани ніколи не перестануть кровоточити: «Перехожий, зупинись і подумай, чи твоє страждання є більшим, ніж моє».
Її рани пекли вогнем. Вона так і не спромоглася заснути вдома — хіба впадала у безпам’ятство, марила і прокидалася. То був не сон. То була кара, терпіти яку — несила. Вона не їла, втратила третину своєї звичної ваги, стала схожою на живий кістяк, обтягнутий восковою шкірою, як ті постаті на соборі Святого Юра… Злата просто опустилася на саме днище глибокої затяжної депресії і вже не рахувала, скільки часу так минало. Їй не хотілося жити без них — без Левка, без Львова, — кілька разів батьки витягали її із зашморгу, якось викликали «швидку», бо вона наковталася пігулок, ще згодом вибивали двері ванної, де вона намагалась перетяти собі вени…
Нещастя єдиної доньки підкосило й батьків — мати все частіше скаржилася на серце (та чи Злата її чула — їй своє боліло), тож одного дня маму забрали до лікарні з інсультом. Вона не одужала. Похорону Злата не запам’ятала — сплутала його з Левковим, що й так постійно їй стояв перед очима. Знову примарилося, так вона це сприйняла. Аж доки не втратила й тата. По смерті мами він зробився схожим на тінь — неуважний, розгублений, мовчазний. Згодом почав заливати своє горе спиртним. Якось сів п’яним за кермо. Аварія, за словами свідків, була страшною. Тато не вижив.
Злата ніби заціпеніла. Вона не одразу збагнула, що зосталася зовсім сама — без рідні, без засобів до існування, без надії. З університету її відрахували — скінчилася академічна відпустка, а вона й не зауважила. З роботи пішла ще раніше, коли доглядала Левка. Їхню спільну квартиру продала десь тоді ж — аби покрити витрати на лікування й похорон. Жила нині самотою в помешканні, що лишилося від батьків. Тільки після їхньої смерті воно вже не видавалося їй великим і гарним — просто старенька перекошена хатина в селі під Львовом, поряд — занехаяний сад зі здичавілими сливами, яблунями і черешнями. Власне, таким усе тепер і було. Таким воно її й влаштовувало. А навіщо їй щось інше?
Якось Злата перебирала старі речі й натрапила на маленький ключик, схований у найдальшій шухляді письмового столу. Вона завмерла. Враз пригадалося усе — абонентська скринька, ключ від якої вона зараз стискає в руках, листування з майбутньою, котра щосили намагалася попередити про небезпеку… Оце, мабуть, від такої долі вона й хотіла застерегти себе, озвавшись крізь роки?
Златі стало недобре. Глянула на себе у дзеркало. Так далі не можна. Дзеркало врятувало їй життя. Наступного дня ранковим автобусом дісталася Львова (місто ніби стишилося і принишкло, щойно вона ступила на його бруківку), знайшла те найстаріше поштове відділення, дочекалася, коли відчинять, і рушила до своєї абонентської скриньки. У пожовклому листі, що пролежав тут понад два роки, було все — від одруження з Левком аж до смерті батьків. Дата відправлення — день її весілля.
Злата ще довго сиділа на лавчині у парку неподалік пошти — молода жінка в чорному з якимсь затерплим непорушним болем у прозорих, аж до безбарвного, очах. На перший погляд ніхто б не сказав, що їй тільки ледь за двадцять, горе безжально зістарило її, загасило той невловимий вогник, що відрізняє юних безтурботних дівчат від старших жінок, котрі добряче спізнали життя…
Отже, майбутня справді існує. А Роман ні в чому не винен. І Львів, її Львів готовий до нових стосунків. Цікаво, як склалося б життя, якби вона прислухалася до себе майбутньої й обрала тоді Романа? Майбутній двадцять чотири роки, а теперішній Златі — двадцять два. Отже, вона має ще два роки, щоб усе виправити… Жінка в чорному сіла у маршрутку і поїхала на проспект Свободи — туди, де калатає серце міста, де зустрічаються і розлучаються закохані, де минає і знову народжується життя… Колись там був офіс Романа. З’ясувалося, він нікуди не переїжджав, досі тримає тут власну практику, — щоправда, тепер вона значно розширилася, записатися до нього на прийом вдалося лише на наступний тиждень.
Утім, Злата й не прагнула побачитися з ним зараз, вона трималася осторонь, цілий день стежила за центральним входом офісної будівлі, а надвечір, коли Роман показався з-за розсувних скляних дверей і сів за кермо новенької білосніжної «ауді» (привабливий, упевнений у собі чоловік на вигляд десь під сорок), зловила таксі і поїхала за ним.
Він довго стояв у корках, потім поїхав викрутасами через бічні вулички, тоді зупинився біля супермаркету і за чверть години виринув відтам з двома повними пакунками харчів, опісля забіг до квіткової крамниці, де обрав величезний букет троянд… Нарешті виїхав на околицю міста й зупинився біля одного з чепурних приватних котеджів. Назустріч йому вийшла вродлива темнокоса жінка (у жінки — напрочуд знайоме обличчя) і висипалось двійко крихітних хлопчиків-близнюків у смішних комбінезонах та картузиках. Роман розкрив для них обійми. Щаслива молода родина! На мить Златі схотілося опинитись на місці його дружини, матері його синів, господині його дому.
Це мало бути її життя, якби…
Вона перевела подих. Звісно, Роман зустрів іншу дівчину, одружився, народилися діти, все правильно. А Злата лише стежить за ним із-за тонованого скла таксівки і стискає в руках старого листа з майбутнього. Раптом її погляд прикипів до вже звичної зворотної адреси на конверті, наступної миті злетів до таблички на розі котеджу з назвою вулиці й номером будинку…
Вони — однаковісінькі. Майбутня писала й відправляла їй листи звідси, вона жила тут! Отже, Роман — таки її доля? І вона кохає Романа?
Повернувшись додому, Злата вже знала, чого хоче. Тієї ночі вона вперше за тривалий час добре виспалася, вранці охоче поснідала. Виявляється, сон приносить відпочинок, а смачна їжа — насолоду. За кілька днів зібрала речі, продала батьківську хату і переїхала до крихітної найманої квартирки у Львові, на Личаківській. А надвечір вкинула до абонентської скриньки листа майбутній:
А ти мала рацію, мені потрібен Роман. Я вже у Львові. Кажи, що робити.
Наступного дня отримала крижану відповідь:
Ніц. Уже ніц не робити. Твій час минувся.
І — мертва тиша. Майбутня більше не відповідала на жодне з її послань, не відгукувалась на благання, лишалася байдужою до обіцянок та умовлянь. Тоді Злата вирішила діяти інакше. Майбутня має усвідомити, що тієї наївної дівчинки, якою вона колись крутила на всі боки, більше немає. Її місце посіла доросла жінка, котра дещо бачила в житті, і з нею доведеться рахуватися. Вона вдалася до погроз:
Даю тобі час сьогодні до опівдня. О пів на першу я перевірю абонентську скриньку. Якщо там не буде листа від тебе з детальними інструкціями, як мені повернути життя з Романом, я стрибну з горішньої тераси Замкової гори. Пригадуєш, тамтешній парк був моїм улюбленим місцем? Так от, він таким і залишився. Помру я, помреш і ти.
Відповідь не забарилася — вже о десятій ранку Злата отримала нового листа:
Ти не розумієш? Уже пізно! Він кохає свою дружину так само, як ти кохала Левка. Ти принесеш йому лише біль. Хіба він цього заслуговує?
Не край йому серця, вже не буде у тебе життя з ним. Їдь зі Львова, негайно. Отямся, доки не пізно, інакше станеш мною, знищиш себе і його. Ліпше вже стрибай, звідки надумала, хоч не будеш мучитися…
Злата стоїть на оглядовому майданчику Високого замку, дивиться униз на залишки оборонних мурів, порожній постамент лева Лоренцовича, повиту нездійсненними мріями постать львівської телевежі, й укотре перечитує листа з майбутнього. Все, що їй треба було знати, вона дізналася. Роман досі зберіг почуття до неї, якщо майбутня згадує про біль. А своє вона вже відмучилася. Гірше не буває.
Вона зіжмакала папірець і викинула до урни зі сміттям. Зиркнула на годинник. Часу вдосталь. Попрямувала до невеличкої кнайпи неподалік. А по обіді вирушила до Старого ЦУМу, що на Ботвіна, прогулялася модними крамницями, дібрала собі гарний одяг та взуття на високих підборах, навідалася до салону краси, де їй зробили модну стрижку (а головне — зафарбували передчасну сивину), французький манікюр та легенький денний макіяж, котрий, виявляється, їй напрочуд личить. Вона знову стала красунею, що очей не відвести. За півгодини — її домовлена консультація в Романа.
Насолоджуючись захопленими поглядами стрічних чоловіків, Злата пройшлася вулицею, за рогом сіла в таксі і за якихось двадцять хвилин переступила поріг Романової приймальні. Секретарка підскочила з місця й шанобливо провела ошатну пані до кабінету психоаналітика. Як Злата й розраховувала, з першого погляду Роман її не впізнав.
Вона зручно розташувалася у глибокому кріслі, закинула ногу на ногу й почала свою оповідь. Відкрила Романові геть усе — від невинного листа у майбутнє три роки тому за порадою тренера з мотиваційної програми аж до тієї хвилини, коли опустилася в крісло навпроти нього і їхні очі зустрілися.
— То що ви мені порадите, пане докторе? — спитала наприкінці, насмішкувато примружившись, озираючи його з ніг до голови.
Якусь хвилину він сидів нерухомо. По тому підвівся, у кілька кроків опинився біля Злати, схопив її в обійми і… поцілував. З того дня вона зробилася йому коханкою. Щоразу, коли він із винуватим виразом обличчя йшов додому, Злата гукала навздогін, щоб не забув купити дружині квіти, вона любить троянди. Роман неабияк злився за такі жарти, але завжди повертався і вони знову опинялися у ліжку.
Минув рік. Златі виповнилося двадцять три, вона мешкала у тій самій крихітній найманій квартирці у старому будинку на Личаківській (хоч Роман пропонував їй кращу і просторішу), працювала на касі у супермаркеті (журналістські навички на той час було безнадійно розгублено й забуто) і чекала зрушень.
А майбутній, як завжди, було двадцять чотири — вона ніби застигла у своєму часі та просторі й мало не щодень писала теперішній Златі листи з благаннями не руйнувати життя ні собі, ні Романові, бо він однаково не зможе кинути дружину та дітей. Листи надходили з тієї ж домашньої адреси Романа на Старопустомитівській, тож майбутня, сама того не усвідомлюючи, давала Златі надію. Злата час від часу відповідала, вона зжилася з майбутньою, як хронічні астматики зживаються зі своєю невиліковною недугою, і що далі, то рідше питала себе: де закінчуюсь я і починається вона?
Злата вичікувала. Вони невблаганно наближалися одна до одної — ще якийсь рік, і зрівняються за віком, стануть однією людиною, котра зможе писати й відправляти листи з чепурного котеджу на околиці Львова. Куди зникне дружина Романа, Злата не замислювалась, але була певна, що там її точно не буде.
Минав час. І все вирішилося само собою — у переддень свого знакового дня народження Злата дізналася, що вагітна. Вона з насолодою повідомила про це майбутній. Та кинула у відповідь лише розпачливе: тікай!
Але в коханців були інші плани. Роман відправив дружину з дітьми до Греції на відпочинок, тож день народження Злати вони зібралися відзначити у нього вдома. Вона вже давно натякала коханому, що мріє побачити його дім (їхній спільний майбутній дім — як вона подумки називала чепурний котедж на околиці міста), і нарешті її забаганка мала здійснитися. Саме тут вона скаже Романові, що в них буде дитина. Гарненька донечка, яку вони любитимуть понад життя…
Привіт, Злато!
Як обіцяла, надсилаю тобі своє фото. Маю надію, тобі сподобається, хоч мені й зовсім не хотілося показувати цю знимку — я на ній не дуже добре вийшла. Бо, знаєш, судмедексперти не надто вправні фотографи. Якщо треба, можу надіслати такі ж знимки і з Романа, той судмедексперт і його фотографував. На кухні, де ти його залишила. Там теж було море крові.
Знаєш, я не втрафила ні до пекла, ні до раю, просто застрягла в цьому клятому будинку Твого Львова, ніби у чистилищі. Іронія долі — твої мрії завше простягалися до неба, немов ота Його телевежа на Замковій горі. А я почуваюся Його підземною річкою Полтвою, закутою в кам’яницю… Я тут зовсім сама — цілими днями блукаю порожніми кімнатами, а на ніч лягаю спати у свою калюжу крові. Така моя кара. Часом пишу тобі листи і кладу до скриньки, що прибита тут на ґанку, а ти дістаєш їх уже на своїй пошті. Тепер зрозуміла, чому на конвертах завжди зазначена саме ця адреса?
Ніколи не здогадаєшся, хто нас убив! Хоча ні, ти ж у мене тямуща дівка, маєш знати, що обманута дружина здатна на все. Сама подумай, ну скільки можна було дурити його кобіту? Її звуть Марійка — це твоя колишня найкраща подруга, — коли тобі цікаво. Рано чи пізно Марійка мусила збагнути, що Роман завів собі пасію. Зрадили троянди — якщо чоловік ні з того ні з сього починає засипати дружину оберемками квітів, це мимоволі наводить її на роздуми…
О, вона ненавиділа ті троянди усією душею! Як і ти, Марійка пройшла свій шлях внутрішнього божевілля. У неї так само є власна «вона» з майбутнього, котра (як і я тебе, завваж! ) чесно намагалася стримати і вберегти від фатального кроку. Кожен, хто ризикує грати з долею, має такого собі фантома у паралельному просторі і часі. Ми не янголи й не демони, а віддзеркалення ваших учинків. Ми рідко виходимо на зв’язок, та, коли виходимо, спинити нас нікому не до снаги. Ми теж припускаємося помилок. Власне, ми і є ваші помилки. Більшість людей і не здогадується про існування своїх «віддзеркалень», доки не переступають межу між добром та злом. Вітаю, ти її переступила. Ти так хотіла оселитися в цьому домі, що тепер я змушена вікувати тут.
Насправді мені більше шкода Марійку. Того дня вона лише вдала, що вирушає з дітьми на відпочинок до Греції. Відвезла близнюків до матері, попрощалася з ними й повернулася додому… Далі ти знаєш, тож зайве й переповідати.
Після подвійного вбивства її визнали неосудною й закрили у психлікарні на Кульпарківській. Вона досі пише листи собі з майбутнього в минуле — щоб застерегтися від зустрічі з Романом. І скажу я тобі — ще довго писатиме, бо Марійці судилося пережити тебе на двадцять років. Тільки уяви, скільки вони переведуть паперу!..
Щоправда, не всі листи потрапляють до адресатів, адже щоночі до скриньок приходять білі постаті у каптурах, що закривають обличчя; постаті виймають наші послання і перечитують. Якщо, на думку постатей, ми не сказали забагато, ви отримуєте листи. У протилежному разі — аж ніяк. Це і є заборони, про які я згадувала. Що ж, цього листа ти теж, мабуть, не отримаєш. Воно й на краще, бо, мені здається, тобі вирішили дати другий шанс. Ти житимеш. Твоя донечка житиме. Ми усі житимемо.
Я не уявляю, в якому ти прокинешся житті, але, благаю, не змарнуй таку нагоду! А я обіцяю, що більше не писатиму тобі. Домовились?
Домовились.
Львів, той самий час і місце:
Привіт, Злато!
Сьогодні я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Адже цього дня минає рівно п’ять років з того часу, як за програмою мотиваційного тренінгу я написала листа собі в майбутнє. Вибач, я тоді забула вкласти до конверта свою знимку, як то радила мотиваційна програма. Згодом я згадала про цю недбалість і навіть хотіла повернутися до листа, щоб додати фото, але… закрутилася й знову забула. Вибач.
На календарі 14 квітня 2012 року, тож я відкрила твого листа. І знаєш, розчулилась і щиро плакала, коли читала твої милі й наївні роздуми про життя та власне майбутнє. Сподіваюся, за п’ять років я не розгубила твоєї чистоти й безпосередності, котра струменіє з кожного рядка того старого листа? А ти можеш навіть не сумніватися — я здійснила твої дитячі мрії! Звісно, не все склалося саме так, як ти собі науявляла в дев’ятнадцять, але тобі сподобається, от побачиш.
Я працюю на львівській телевізії ведучою новин (тож мене щодня показують по телевізору в прайм-тайм ) . Мешкаю з родиною в новенькому котеджі на околиці Львова (мені так і не вдалося позбутися твоєї любові-одержимості до цього міста ) . З Левком, на жаль, ми розійшлися. Річ у тім, що йому запропонували стажування за кордоном і… я його відпустила. Звісно, деякий час ми чесно намагалися підтримувати стосунки на відстані, але знаєш, як воно буває… з часом наше спілкування зійшло нанівець. З першим коханням завжди так. Згодом він познайомився в Австрії з гарною дівчиною, незабаром вони одружилися. Тоді я трохи образилася на нього, але зараз розумію: Дженніфер була послана йому самою долею. Вона — лікар-онколог, тож коли Лео (так його там звуть ) раптово занедужав, саме завдяки їй ракову пухлину вдалося виявити на початковій стадії й успішно вилікувати (та й медицина в Австрії краща, ніж у нас ) . Зараз ми з ним просто друзі, хоч я однаково час від часу пробую уявити, як би склалося моє життя, коли б він нікуди не поїхав і ми з ним одружилися…
Але тільки час від часу! Бо згодом я теж зустріла чоловіка, в якого закохалася на все життя. Ти маєш його пам’ятати — це Роман, той психоаналітик, що проводив у нас мотиваційні тренінги. Якось він запросив мене на каву в «Золотий дукат». Знаєш, трохи моторошне місце — кажуть, там зупиняється час. Зате саме в «Дукаті» я вперше спробувала каву з золотом, відтепер то моя улюблена! Роман так і сказав: ця кава створена для дівчини із «золотим» ім’ям. З того дня ми не розлучалися. За кілька місяців він мені освідчився, я вийшла за нього і народила чудову донечку. Назвала її Златою — на твою честь. А може, то «золота» кава так на мене вплинула… Дідусь із бабусею просто обожнюють свою єдину онуку, в її присутності навіть забувають про свої хронічні артрити-радикуліти… Бачиш, які дива творить любов? Ми з Романом уже й життя не уявляємо без нашої маленької Злати, та іноді чоловік бачить уві сні двійко хлопчиків-близнюків, які називають його татком. Звісно, я не проти подарувати йому ще й синів, але ні в моїй, ні в його родині жодного разу не народжувалися близнюки, тож навіть не знаю, чи таке можливо. Але сподіваюся на диво.
Маю й найкращу подругу — Марійку, ми разом працюємо. Їй трохи менше пощастило, ніж мені, адже досі не має чоловіка та дітей (хоч дуже мріє про велику і дружню родину! ) , тому я вірю — все у неї ще попереду. Часом подруга жартує: якби Роман був вільним, вона без роздумів пішла б за нього. І знаєш, вони стали б напрочуд гармонійною парою — обоє високі, кароокі, темноволосі…
Утім, я переконана: Роман кохає мене до нестями і навіть думки не припускає про іншу жінку. Він мало не щодня засипає мене оберемками троянд, а до дня народження подарував путівку на відпочинок до Греції, уявляєш?! Я полечу відпочивати з донькою — шкода, та Роман з нами вирватися не зможе, в нього дуже багато роботи. Але він думатиме про нас щохвилини, так і сказав!
…Попри все я почуваюся трохи самотньо. Душа не на місці. Іноді здається, що я — підземна річка Полтва, ув’язнена під проспектом Свободи. Кажуть, якщо спуститися до оркестрової ями Оперного театру, можна почути, як хвилі б’ються об бетонний саркофаг… Як гадаєш, що б сталося, якби одного разу вони вирвалися на волю? Не знаю, звідки в мене ці думки. Схоже, я трохи заплуталася. Може, тому й пишу зараз листа тобі в минуле? Ні-ні, я чудово розумію, що тієї тебе більше не існує, ти стала мною, а листуватися з самою собою якось негоже… Та й Роман вважає, що цього робити не слід, бо від надмірного самоаналізу й самозаглиблення можна просто збожеволіти (такі випадки в його практиці були ) , але… можна я іноді тобі писатиму? Ти не відповідай, а я просто писатиму, гаразд?
Класика
