Львів. Кава. Любов

Ніка Нікалео
Піаністка

Славка розсерджено гримнула дверима і плямкнула сигналізацією. Здавалося, що її маленький «Фольксваген Жук» розлетиться на кавалки. Перехожі зачудовано окинули оком модну пані на високих підборах, яка безперешкодно заїхала на площу Ринок. Потрапити сюди автівкою можна лише за спеціальною перепусткою. І те, що Львів — європейське місто, не переносить його в інший світ. Він існує тут же, у тій самій Україні, на грішній землі.

— Ти чуєш?! Альо? Альо? — Вона занадто голосно гукала, як на спокій та неквапність старого міста. Люди роззиралися. — Я вже тут! Замов мені еспресо з прянощами.

Красива ставна жінка у червоному впевнено, але дещо знервовано цокала шпильками по середньовічній бруківці, яка певно що збереглася лише тут, біля Ратуші. На усіх інших вуличках та провулках її настирно замінювала інша, гірша, дрібніша нова, що за одну-дві морозні зими тріскала, надщерблювалася і «пливла». Та час змінювати старе на нове вже давно полонив Львів.

Звичайно, то не є так трагічно і по-варварськи, як у Станіславові, де нахабно руйнували-зістарювали сторічної давнини особнячки, а натомість зводили надприбуткові типові коробки новобудов-багатоповерхівок. Львів не дає себе нищити, задіюються і товариства охорони пам’яток архітектури, і галасливі громадські організації, і, де це можливо, Юнеско. Тому старе місто дозволяє лише обережно вклинюватися поміж будівель класицизму, бароко чи сецесії, не порушуючи гармонії. Футуристичні будівлі тут погано приживляються. Усе більше сецесія, еклектика, псевдобарокові готелі та хостели, банки та офісні центри. Львів’яни ревно бережуть традиції, хоча часом якийсь олігарх і спокусить кого треба великими відсотками. На жаль, се ля ві, як кажуть французи…

— Я йому все: і обід під ніс, і чисті-випрасувані сорочки, і увагу всю, якої потребує, а він… зі шльондрами! А най би його шляк наглий трафив! — Славка не стримувала емоцій перед подругою, яка співчутливо слухала її ридання. — Мною аж колотить від нервів та злості! А ти би бачила, що то за малолєткі… Худе, дрібне, ноги-патички, якесь таке воно нещасне, що най го чорт пірве. І шо він там найшов?!

— Славуньо, та чи то вперше, що ти так ревнуєш?! Та не переймайся, то ненадовго, — втішала подруга.

— Я ревную? Я не ревную, а зла! І хто тобі таке сказав, що ненадовго? Вже півроку валандається з дівкою. А я ні сном, ні духом.

— Та-ак?! — здивовано затягла коліжанка. — А хто тобі повів?

— Та ж Дзюньо з нашої старої квартири. Ти ж пам’ятаєш, який він байошник. А нє-нє, та й скаже поміж пліток правду.

Старий листоноша Володя, або Дзюньо, як усі кликали його, жив неподалік центру, на Франка під сорок третім нумером. Колись, іще у студентські роки, там мешкали і Славка з Іриною. Вони на двох винаймали двокімнатне помешкання в австрійському будинку старого жида по балкону, але з усіма вигодами в однієї панянки, яка поїхала вчитися до Лондину, та й так не повернулася, вискочивши там заміж.

— Ой, Дзюньо?! Йди-йди… Не слухай того старого квадратового йолопа. Він тобі ще не таке оповість, — зневажливо відгукнулася подружка.

— Їрцю, ще ти не нервуй мене! — по-старому, по-колєжанськи кинула Славка. — Ай, холера… Кєпіть, а не кава! — скрикнула пошепки, обпікши піднебіння щойно звареним напоєм.

У кав’ярні на Староєврейській завжди затишно, хоч і велелюдно. Зазвичай тут збирається богема міста: художники, реставратори, скульптори, музики… Захоплені своїми розмовами та трошки вже напідпитку, вони зовсім не звертали уваги на двох екстравагантних молодих жінок у кутику біля бару. Мало хто сюди приб’ється?! Півміста туристів ходить і ніц. Тут незмінно пахло чоколядою, пряною гвоздикою, смаженою кавою та… здається, хтось щойно курив дзиґара.

Місто Магдебурзького права вже давно толерантне до будь-яких проявів інакшості: до одягу, до зачісок, до релігії, автівок, музики і політики. І парадокс: тим не менше тут, як ніде, бережеться українська автентика від пісні до вишивки… Шматочок Європи у самій душі України.

Славка та Ірка — подруги дитинства, що виросли в одному із сіл поблизу Львова, — звикли зустрічатися саме у цьому кафе. Тут почувалися собою, спілкувалися так, як у дитинстві, «без літературних закидонів». Та й творча атмосфера, яка тут панувала, входила в резонанс із їх спільним настроєм і разюче різнилася від того життя, яке провадили обоє.

Ірена працювала у сьомій музшколі на Горького вчителькою. Закінчивши музучилище на Шашкевича, вона почала викладати уроки гри на фортеп’яні. Славуня ж одразу вискочила заміж за перспективного львівського бізнесмена і, народивши двійко дітлахів, вирішила насолоджуватися життям. Спа-салони, Канари-Балеари та усі інші «прєлєсті жізні» стали незмінними атрибутами її життя.

Ірена й досі жила самотньо. Винаймала кімнату майже навпроти відділку міліції у двоповерховій квартирі-будиночку старенької польської пані Ядвіги. Ще за часів студентства, от уже й справді кращих років свого життя, брала у полячки додаткові уроки з сольфеджіо й гармонії. Згодом, коли померла помічниця пані, а сама Ядвіга сягнула вісімдесятирічного віку, приходила допомагати старенький по господарству і доглядала за невеличким садочком у подвір’ї її міського обійстя. Одного разу зізналася старенькій у своєму безгрошів’ї та поневіряннях відтоді, як розійшлася зі своїм обранцем, колегою Славчиного чоловіка, успішного підприємця. І на пропозицію залишитися жити при старій учительці музичної теорії охоче погодилася.

Вони щоранку пили каву, зварену по-польськи — з гвоздичкою, з коричкою, — прикушуючи свіженьким круасанчиком, що Ірена купувала неподалік у цукерничій на Пекарській, хоча насправді то була вулиця Туган-Барановського. Стара усе називала по-своєму, так, як ото було колись, іще до тих бісових «совєтів». Ввечері на мініатюрній терасі у садочку з трояндовими і гортензійовими кущами, які цвіли вздовж цілого літа, вони сиділи за таким же крихітним столиком з карафкою вишнівочки, яку бабуся робила власноруч із морелей, що росли на одній-єдиній вишеньці у саду. І мріяли…

Ядвіга була вельми освіченою і доброю жінкою. Ще у 1946 році її примусово переселили з Польщі, з Любачівського повіту разом із батьками. Тоді таких сімей було близько двохсот. Багато натерпілися вони за життя. Так і залишилися тут чужими, поляками. І хоча Ядзя була етнічною українкою, але все ж полячкою і по духу, і ментально. Ревно відвідувала недільні служби Божі у Латинському соборі на Катедральній, вперто готувала Святу вечерю 24 грудня щороку та й усі інші католицькі свята з усім західним світом. Новий рік називала Сільвестром. Заміжньою не була. Залишилася дівкою довіку, про що не дуже шкодувала. У своїх візіях ніколи не бачила себе у лоні сім’ї. Батькам завше казала, що «є одружена з інструментом». Концертувала, їздила по усьому Союзу, заробляла, як на ті часи, грубі гроші. Мріяла про великі конкурси, але підступна спадкова хвороба, яка рано почала скручувати і дубити пальці, поволі ставила хрест на амбіціях. Боролася до останнього, аж доки одного дня не змогла повноцінно зіграти жодної ноти. Не скиглила і не жалкувала. Відтоді подалася у музичні теоретики. Львівське музучилище із превеликим задоволенням поповнило лави своїх викладачів славнозвісною Ядвігою Зборовською. На роботу в консерваторії годі було й зазіхати, адже вона лише для своїх, обраних. Місцевий парторг у житті б не погодився на такий мезальянс. Та й Ядвіга не вельми бажала у той комуністичний серпентарій. Звиклася з новою роботою і зажила розміреним провінційним життям. Бо Львів поволі ставав провінційним. Після розвалу совєтів усі таланти і мозок відтікали до Києва, столиці незалежної України, як то колись було із Москвою. Львів якось непомітно переставав бути душею України. Та Ядвігу Станіславівну це турбувало все менше і менше.

Натомість вельми переймалася недолею приведеної Ірени (як її охрестила на свій, польський манер), її занапащені з тим «мордерцем» молодії літа. Так назвала її нареченого, чи то пак громадянського мужа, коли одного разу крізь вікно зустрілася з ним поглядами. Вона мріяла за Ірену про її щасливе майбутнє, діточок, яких їй не було дано.

А крізь прочинені вікна з Поліграфічної чулося шурхотіння віника двірнички Зосі, дзвін старенького трамваю, що повертав на Франка біля салону «Чародійка», глухі перегукування сусідок…

І коли одного ранку пані Ядзя не відгукнулася на привітання, Іра розридалася і зрозуміла, що назавжди втратила найближчу подругу та мудрого порадника. Більше — втратила усе. Бо жити їй тепер було ніде, прохарчуватися самій складно, та й одяг купувала лише на великі оказії. Залишилася у неї тільки напіврозвалена хатинка далеко від Львова…

Похорон пані професорової, як її називали сусіди, був велелюдний, але тихий. Ядвігу поховали на Личакові, на алеї митців, де до кінця віків залишилися зірка світового оперного мистецтва Соломія Крушельницька, видатний композитор Ігор Білозір, талановитий художник Євген Манишин та інші непересічні українські особистості.

Приїхав провести в останню путь свою двоюрідну тітку по дідусеві її єдиний спадкоємець Марек Зборовський. Вилощений мужчина середніх літ, атлетичної тілобудови та зі швидким, пронизливим поглядом успішної і кмітливої людини. Дивився крізь Ірину, як крізь скло, наче її не існувало. Не ображалася, бо й справді: хто вона тут така?! Їй навіть було лячно, що не сьогодні-завтра скаже вимітатися під три чорти — а куди?! Та він не поспішав. За українськими законами вступав у володіння спадком за півроку. Тому на другий день після погребіння покійної виїхав з будинку, залишивши по собі шлейф аромату дорогих парфумів у кімнаті для гостей, де ночував, та гору немитого посуду на кухні.

Ірена втішилася його від’їзду, бо ж він навіть не попрощався, не кажучи вже про те, що за два дні жодного слова не промовив до неї. Хоча б за влаштування усього подякував… Та де там! А нехай. Зате ще було цілих три місяці зими і три — осені до його повторного крижаного приїзду. І Ірена геть забула думати про польського фраєра.

— То пані єще тутай? — якось удавано розсерджено запитав господар помешкання, увійшовши до салі [11], де Ірина якраз заграла фінальний акорд ноктюрну Шопена. — Наказал вам єщьо в прошлий раз іскать собє другоє мєшканє. Я буду продавал дом!

Марек приїхав з Любліна прийняти спадщину цьотечки по бабці. Навіть не думав узяти участь у приготуванні її похорону, а за грошима — тут як тут! Він уже два дні тероризував Ірину. Наполягав, щоб негайно вибиралася, бо терміново хотів продати зовсім не цінний для нього маєток.

— Доброго ранку, пане Зборовський! Я не чула, як ви зайшли.

— Добри-добри ранок. Я могу заходити тогда, коли тего хачю і трєбую. Ну, то цо пані стої на завадє?

— Шукаю, я шукаю собі інше місце, — невпевнено, зашарівшись, відповіла Ірка. — Але поки що нічого немає. Та хіба пан може отак відразу позбутися будинку? Ще півроку не минуло. А…

— Знам о ваших законах, дарагая Іріна. Но чєм шибчєй ви знайдьотє сєбє новий дом, тим лєпєй. Я сєгодня іду к нотаріушу і могу єго попросіть цошь пошукачь для панни.

— Дякую, пане Зборовський! Це дуже людяно з вашого боку. — Ірена мало не випустила з рук кришку рояля, яку саме закривала.

Він знайде їй помешкання?! Але чи зможе вона те помешкання винаймати? Певно, що ні. З її-то статками! Ірина глибоко зітхнула. Вибачилася і зачинилася у своїй кімнаті.

По обіді до будинку прийшов чи то оцінщик, чи то антиквар, якого Марек роздобув за порадою якогось знайомого. Той ходив по кімнатах, заглядав у всі закапелки, мацав усі порцелянові статуеточки, старі потріскані картинки на стінах, сервізи, столове срібло, меблі, інструмент…

— Ну, что я тебе могу сказать, Марек, — прицмокнувши і колупнувшись у вусі, сказав молодик років двадцяти девяти — тридцяти. — Хлам всьо ето.

— Нє, нє моге тего битсь. Стара мала большіє маєткі. — Марек помітно нервував, злився, час від часу зазираючи у прочинені двері до Ірини. — Что, вогулє нічєго ценного?!

— Ну, может бить, ето піаніно, — всміхнувся зневажливо гість. — Но ето нє по моєй часті. Тут музикант нужен.

— Ірена! Нєх пані вийджє.

— Добридень, панове, — стиха привіталася, зайшовши до салі, Іра. — То є старий добрий Блютнер. Пані Ядвіга казала мені, що її батьки придбали його наприкінці війни, тільки-но сюди були переселені. На жаль, не знаю його істинної вартості, пане Зборовський. Але думаю, що кілька тисяч він таки коштує.

— Тисьонц чего? Хривні, чи долярув, чи евро? О чим пані муві? — чомусь не втішився, а розізлився ще більше далекий родич покійної.

— Певно, що доларів, — всміхнулася піаністка і сіла за інструмент.

З-під її пальців полилася чарівна музика. Рояль звучав бездоганно, як і належить «Блютнеру»: дзвінко, чітко, легко, але водночас м’яко та глибоко…

— О, я віжу, у тєбя, Марек, здєсь єсть другіє маєткі, — голосно зареготав нахаба оцінщик і підморгнув Ірені.

Та обурено глянула на зайду і вмить збігла східцями на перший поверх. Однаково вже був час іти до учнів. Марек Зборовський провів її якимось дивним поглядом.

— Слав, ну Слав! Що ж мені робити? — скрушно хитала головою подруга. — Куди маю подітися? Як влаштовуватися?

— А я відки знаю?! Ну, поживеш ти трохи у нас. А потім? Потім що? Треба було виходити ще п’ять літ тому заміж за Володьку Черепача. Сиділа б собі зараз, як у Бога за пазухою! — обурювалася Славка, похитуючи на нозі шпильки від Ла Бутена. — І мешти носила б не згірші за мої! Ось, а ти… Кельнер, кельнер, принесіть-но нам щось солоденьке на свій смак!

— Так, пані. Чи бажаєте малинову панакоту?

Меню львівських кав’ярень та ресторанів вирізняється тим, що тут можна замовити будь-що і ти завше будеш задоволений по самі вуха. Викристалізована кухня з кількох європейських, вишукана панська і, на менш вибагливі смаки, зовсім проста, народна ніколи і нікого не залишать байдужим.

«Що тепер уже згадувати про колишнього», — думала Ірена. Його вона боялася понад усе. Десять років, змарнованих у співжитті з тим тираном, зробили їй добре щеплення проти шлюбу. Назавжди припинила дивитися у бік чоловіків. Розраховувала тільки на себе.

— Або знаєш що? Давай-но, дзвони-пиши у свою Гамерику. Нехай чухаються!

— Ні! — як відрізала. І розплакалася.

— Ну, Іро-Ірусько, — враз зм’якла «залізна леді» Слава. — Не треба. Ну, не все так безнадійно. Я поговорю зі своїм Олесечком. Щось тобі знайде, якийсь підробіток і… Та прилаштуєшся ти якось. У ресторані якомусь вечорами полабаєш, там уроки якісь приватні десь дасиш… Він усім своїм шльондрам роботу пристойну дав. Нехай спробує мені відмовити, козел хтивий! Не дам тобі загинути. Ану, припини ці ридання! — І сама теж голосно висікала роз’юшеного носа.

До Штатів Ірина дзвонити не збиралася, тобто не хотіла ставити до відома своїх батьків про проблеми. Знову будуть наполягати на її еміграції, яку категорично заперечувала. Не могла покинути місце своєї сили. Колись ним була та, ще у доброму стані, хатинка на селі, у Мервичах. А віднедавна цим місцем став будиночок пані Ядзі. Дивувалася цьому, а тим не менше відчувала його тепло і затишок, турботу й оборону. Любила цей сецесійний особнячок на Поліграфічній, наче свій власний. І усвідомлення того, що його доведеться сьогодні-завтра залишити, просто вбивало її.

Ввечері до будинку в самому центрі старого міста знову повернувся єдиний спадкоємець пані Ядзі, Марек. Схоже, вирішив затриматися на кілька днів. У передпокої вже третій день стояли нерозпаковані валіза і спортивна сумка. Сам він впевнено господарював на кухні, калатаючи начинням покійної тітки і в перервах розмовляючи по телефону. Ірина мовчки пройшла у свою кімнату і зачинилася.

Здавалося, що він мав твердий намір продати антикварний інтер’єр окремо від самого будинку. Не повірив у відверту брехню захожого оцінщика і зараз, Ірка чітко чула, домовлявся про якогось старого жида, що «здере шкуру» за оцінку, але дасть добру пораду.
 
— Нєт, нє хце більше відєть етого молодого індика. Мнє інтересує поважни, мудри чловєк, — пробивалося крізь дзвін посуду і шкварчання чогось, мабуть яєчні, на пательні. — Нєх бенде! Хорошо, я єстем готув, что он сдєрьот с мєня шкуру. Но я хце знаць істинной ценє тего маєтку. Нє єстем вправє страчіть те, же впало мі з нєба. Лєпєй подарує сіротам! Розумієш, Влодку? Чекам одповєджі ютро рано.

По підвіконнику задріботів дощик. Буденний літній дощик. Він завжди теплий, приємний і свіжий. Після нього залишається післясмак з ароматом прибитого пороху, який уже вранці куритиметься за першим же трамваєм. Ірена тут же заходилася прочиняти усі вікна, щоб прозоре озоноване повітря освіжило кімнати. А її саму дощ завжди наповнював теплим, дитячим оптимізмом. Зналася на весняних чарах дощу, що створював неповторно світлий настрій перед сном.

— О, пані юж єст? — Марек, нарешті відімкнувши слухавку, помітив присутність Ірени. — Запрашам на омлет!

— Дякую, я не голодна, пане Зборовський. — Вона відверто здивувалася.

— Ну, для чого так офіціально, дарагая Іріна?! Ето нє абгаварівать, а только садицца за стол і ужінать. Панімаю, что ви імєєтє право мєня нєнавідєть. Но я в етом нє віноват. От етого маєтка мам більше клопотув, чим зиску. Пані розумє, нє?!

— Так. Чудово розумію. — Ірена легко перейшла на його мову, не розуміючи метаморфози у ставленні. — Зараз тільки переодягнуся.

— То ви розмовляєте польською? — вибалушився він. — А чому тоді… ну, добре! Переодягайтеся і швиденько до столу, поки усе гаряче.

Насправді усе було просто — покійна цьотка Ядзя склала заповіт не тільки на користь Марека Зборовського, а частину відписала своїй доглядальниці Ірені. Переписала усе після смерті своєї подруги, яку пережила. Це, звичайно, не входило в розрахунки бізнесового племінника, і в його голові одразу ж виник план.

За кілька хвилин вони сиділи один навпроти одного у салі з роялем. Сервірований Мареком стіл привабив Ірину святковим посудом «Мадонна», який обожнювала пані Ядзя, бо був купленим з-під прилавку, у пані Ксені, комісерової з гастроному на розі колишньої Кутузова-Зеленої, тепер Тарнавського-Зеленої. Були колись такі «усемаючі» пані комісерові, незважаючи на їхнє місце праці у продуктовому чи промисловому магазині. І відтам пані Ядзя завжди приносила різноманітні смаколики та дефіцити.

— Пахне до одуріння смачно, правда, Ірено? — Марек зі спритністю справжнього кухаря, граційно виклав лопаточкою їй на таріль половину омлету з овочами.

— Ой, та то забагато, пане Зборовський! Я хіба лише третинку від цього здолаю…

— Нє, то ви ще просто не смакували! А ну… Скуштуйте. — Він завмер біля неї із заінтригованим виразом обличчя.

Вона відломила шматочок виделкою й обережно поклала до рота.

— І ще помідорчик вкусіть. А ну-ну…

— О-о, пишний омлет! — зі знанням справи похвалила його Ірена. — Але це все одно забагато.

— Та де там! Я ще вам і налию. Ядзя робила вишнівку за старовинною гетьманською рецептурою. То у нас родинне. Я одразу розпізнав.

Ірина посміхнулася. Знайшла перепис у Гуглі. Але він справді називався гетьманським.

— Ну, а тепер за здоров’я, — сказав Марек і цокнув до краю рюмочки кобіти.

— Будьмо, — промовила Ірена.

— Так, гарно сказано.

— Нічого особливого, у нас завжди так тостують, — відповіла Ірина і взялася за лечо, яке Зборовський обізвав омлетом.

У повітрі зависла незручна мовчанка. Обоє зосереджено цокали ножами-виделками, намагаючись приховати некомфортність спільної спонтанної вечері. Першим перервав тишу пан.

— То пані працює вчителькою музики, як цьоця?

— О, то завелика честь — порівнювати мене з нею. Адже вона була відомою піаністкою. Лише через артрит змушена була присвятити себе вчителюванню, — скромно зауважила Ірина.

— Так-так. Чув про це.

— Ви ж були не дуже близькі з вашою тіткою? — для чогось поцікавилася.

— Батьки були. Вони постійно переписувалися. Мама приїжджала сюди у сімдесятих і вже тоді знала, що цьоця Ядзя має намір залишити усе мені. — Тут він поперхнувся і перехилив до дна наповнену рюмочку. — Але то здавалося таким далеким і неймовірним, що я й забув про це думати.

— Чому неймовірним? — здивувалася Ірена. — Ядвіга ж більше не мала ані родичів, ані дітей.

— Так. Але у вашій країні усе можливе. Завтра станеться нова революція, і тобі ніхто ніц не винен. От, хіба пані уявляє, скільки я маю сплатити податків із цього маєтку?! Аж двадцять один процент! За що??? А якщо б іще були якісь спадкоємці?! Ваша держава обдирає не тільки вас. Вона готова роздягти догола кожного, хто має з нею будь-які фінансові стосунки. А особливо отримує спадщину!

— Я, на жаль, зовсім нічого в цьому не розумію. А ви, напевне, економіст? — оказійно поцікавилася вона.

— За фахом я фінансист. Ви вгадали, — враз опанував себе мужчина.

— Працюєте у банку?

— Починав клерком у банку. Згодом виріс до начальника кредитного відділу. Але вже років з двадцять нє-нє. Маю свій бізнес. Відкрив його, ще працюючи там. Колись приготування їжі було моїм хобі, а згодом почало приносити не тільки задоволення…

— Зрозуміло, то от відки пан так чудово готує! Певно, разом із дружиною тримаєте якийсь домашній ресторан?

— Саме так, — усміхнувся він, згадуючи, що починав із маленького бару. — Тільки без дружини. Вона загинула в автомобільній аварії.

— Перепрошую, мені дуже прикро, — зніяковіла Ірена.

— Нічого. Це було дуже і дуже давно. Відтоді я — переконаний кавалєр. Сучасному мужчині жінка не потрібна. Це спустошує гаманець і розхитує нерви.

— А діти?! Як же без дітей? — здивувалася Ірена.

— Та, певно, десь є, — раптом голосно засміявся пан Зборовський. — І, певно, не одно-двоє…

— Пан хіба жартує?! — посерйознішала Ірина.

— Певно, що це жарт. Насправді я жалкую, що в нас із Ізею не було діток. Думали, що ще встигнемо. Адже тільки одружилися. Хотіли трохи пожити для себе. Накохатися-налюбитися, поподорожувати, звести свою справу… Ізабелла вміла так пекти! Хоча вона так, як і ви, закінчила консерваторію.

Ірена хотіла зауважити, що їй так і не вдалося здобути вищу освіту, та пан Зборовський настільки захопився власними спогадами надцятилітньої давності, що вона не зуміла вставити слівце. Та чи це й було важливо…

— А чому пані про себе нічого не розповідає? — раптом запитав він, згадавши після п’ятої чи шостої рюмки вишняку про співрозмовницю.

— А нічого розповідати, пане. Ви усе знаєте: я працюю вчителькою музики. Вже п’ять років живу з панею Ядвігою. Ой, перепрошую, жила. Все!

— Ні-ні, як усе? А що сталося з вашим чоловіком, де діти? — добре захмелівши, запитав Зборовський.

— Їх ніколи не було у моєму житті.

— Розумію. Ст… — Він мало не сказав «стара дівка», але, вчасно схопившись, використав інший польський мовний зворот: — Стало бути, пані теж нікого не має.

— Ну, коли ви подумали, що я «стара дівка», — гостро підкреслила ображена Ірена, — то я десять років пробула у громадянському шлюбі. І син був… але це довга і нецікава історія.

— Пробула?! Пробула… — Він збагнув усю трагедію цієї жінки, і йому стало незручно. — Я зрозумів відсутність чоловіка і нащадків у вашому житті. І в жодному разі не хотів пані образити. Перепрошую ґречно!

Зборовський підвівся, вайлувато обійшов довкола столу і, зігнувшись, підніс до вуст Іренину руку. Вона виявилася напрочуд холодною і тремтливою. Її довгі худі пальці з красивими овальними нігтями картинно розмістилися у його чоловічій долоні.

— Нехай пані мені вибачить! — Він перевів погляд на неї.

Вона відвернулася, наче була несправедливо звинувачена у ганебній справі. Хвилясте каштанове волосся звабливо оголило довгу шию і неглибоке декольте, яке Зборовському раптом нестерпно захотілося побачити. І він несподівано для себе поцілував її у плече.

Ірена вскочила наче ошпарена, відштовхнула від себе нахабу і з окриком:

— Що пан собі дозволяє? Це вже занадто! — побігла у свою кімнату і зачинилася на ключ.

— Нехай пані нічого такого не думає! Перепрошую вельми! — збентежений власною поведінкою, вибачався поляк, кидаючи погляд на винуватицю подій у карафці на столі. — В душ, терміново у холодний душ!

Дивувався сам собі. Такий викрутас зовсім не був у його стратегії. Хотів з Іриною домовлятися. Рано чи пізно все одно доведеться це зробити. Кобіта ще просто не знає, як їй пощастило! Треба якось швидше залагодити неприємну справу. Відкупитися, та й по всім. Залишалося тільки два тижні.

Ірина пішла до своєї лазнички. У будинку Ядвіги було по-старому, по-польськи облаштовано ванну кімнату біля спальні, а душову — біля двох гостьових кімнат. Останніми роками старенькій складно було і незручно залазити у купіль, тому вона зайняла один із гостьових покоїв. Натомість Ірині запропонувала більшу і світлішу спальню.

Жінку обурила і глибоко образила поведінка племінника пані Зборовської. Невже він подумав, що їй бракує чоловічої уваги?! Невже вона дала якийсь привід так думати?! Невже у ній немає нічого цікавого попри тіло?!

— Славко, ти ще не спиш? — Вона напускала у ванну воду, додаючи краплі ароматних масел іланг-ілангу та лаванди.

— Нє, тільки-но малих повкладала. А що там у тебе? Той ще є? — стиха запитала подруга.

— Та є! Чіпався до мене, уявляєш?! — гнівно вигукнула.

— О, та то нормальний хлоп. А шо ти хтіла? — засміялася Слава. — Він одружений?

— Та до чого тут це?!

— Та тобі жити ніде, а він власник будинку, де ти пригрілася.

— Добраніч, Славо! — рознервувалася ще більше Іра і вимкнула телефон, витягши з нього батарею.

Знала, що подруга передзвонюватиме.

«Жити ніде…» Якби вона так думала, то залишилася б із Вовкою. А не тікала б від нього…

— Я йду від тебе, Вово, — пролунало з її вуст так спокійно, наче вона просто вирішила вийти купити хліба.

— ЧЕГО?! — він скорчив свою квадратну пику, оскаливши надломленого зуба.

— Ти ж розумієш, що наші стосунки вже вичерпалися… Не має сенсу і далі просто співіснувати. Я так більше не можу!

— ЧЕГО?! — Він зморщив високе чоло і грізно шпирнув ножем та виделкою на стіл, за яким саме обідав.

— Ми прожили разом довгі роки. Не завжди вони були щасливими, але що було, те було. Я тебе не звинувачую, бо теж багато у чому винна. Але тепер мені зрозуміло, чому було так, а не інакше. Чому я була поблажливою і м’якою, чому терпіла твоє зверхнє ставлення і навіть іноді відверте презирство, чому ми почали віддалятися, відрізнятися одне від одного… Ти займався своїми справами, а я своїми, бо ти ж сам не дозволяв мені втручатися у твої «діла». Ну, я тоді почала займатися собою, розвивалася, навчаючись мов, багато читаючи… І ти якось так непомітно випав із кола моїх інтересів. А ти взагалі перестав мене помічати, робити компліменти, дарувати хоча б приємні дрібнички… Це все неправильно, так не повинно бути! Мені так боляче, якби ти знав! І тепер, коли я…

— Да ты че?! Дура совсем, что ли? Да ты че несешь? Да кому ты такое заявляешь? А, деревня?! Глушь непробудная, да кто ж тя в люди-то вывел? Кто ж те подарков-то не дарил, внимания не проявлял-то, а? — Він наступав на неї, наче танк.

Вона задкувала… Він гнівно розмахував руками, періодично підсовуючи їй то дулю під носа, а то кулак під око.

— Вово, тримай себе у руках! Ти ж доросла, цивілізована людина! — Вона намагалася знайти з ним спільну мову, не загострюючи ситуацію і не заходячи у глухий кут. — У тебе вища освіта, кінець кінцем! Ти не зможеш підняти руку на жінку, яка просто зрозуміла, що їй потрібно в житті.

— Да ты что?! Издеваешься, что ли? Да кто тебе сказал, что ты можешь вообще чего-то понимать и думать? Тебе нечем думать! Разве там есть что-то в твоей бестолковке?! Не зли меня! Я ничего хорошего не обещаю, но зато это — стабильность.

— Ти знаєш, Вово, я таки дуже вже втомилася від твоїх обіцянок. Насправді нічого не змінюється. Тому почала змінюватися я і вирішила сама впливати на своє життя і керувати ним. Ти мене вже не зупиниш, ми вже давно — не сім’я. Ти робиш одне, я — друге, кожен тягне воза у свій бік.

— Какой воз, какой бик, шо ты вообще в жизни понимаеш? Я — глава, значит, ориентир на меня. Как я сказал, так и будет. Твое дело — делать, что сказано, да помалкивать. А то я те знаєш, что сделаю?!

— Вово, не лякай. Я дівчина хоча і молода, та вже лякана. Думала, помру цієї зими, ач випорпалася! От лише крові багацько втратила, — говорила, потупивши очі, а тоді виклично дивлячись йому у вічі. Бо це через нього сталася та трагедія, але намагалася про це не згадувати. — Так, як було, вже не буде ніколи. І ти мені нічого не зробиш, я тебе не боюся! Все вже вирішено.

— Ах, ты ж стерва такая! — Він розчервонівся, аж побагровів. Вилиці ходуном ходять, на скронях жилки пульсують. — Я ничего не сделаю?! Мало тебе крови было, да, дура ты эдакая? Да я тебе ребенка не отдам, и все тут!

Вона від спантеличення й обурення оніміла. Хоча Кирилко і не її власна дитина, а його від першого шлюбу, тільки став він їй за рідного, обожнювала його, опікувалася ним з річного віку. Була йому справжньою матір’ю. Шантажувати матір дитиною — це вже занадто! Це — не по-людськи. Краще, ніж із нею, синові не буде. Тим пак що Вовка ніколи ним не займався, більше того, був обтяжений турботами про дитину і повністю всі обов’язки перекинув на неї.

— Вово, не він тобі потрібен! Ти хочеш зробити боляче мені, на радість твоїм друзям і знайомим. На нього тобі завжди було наплювати. Не каліч синові долю. Там, де я, йому буде значно краще. У нього там великі перспективи і справжні надії на цікаве й заможне життя. Дай дитині спокій, Вово!

— А-а, в Америку свою свалить хочеш?! А дули тебе! Сказал, не отдам, значит — не отдам! Кому нада — заплачу, кого нада — припугну… Но он-то точно останется со мной. Мой сын, он на твоей-то мове и говорить-то почти не говорит, — сказав він і голосно ляснув за собою дверима. — Уходи теперь к своему тому интеллигентику!

Вона тихо сплакнула. Цілісіньку ніч ока не зімкнула, думала-гадала, але рішення не змінила. Була впевнена, що час покаже, на чиєму боці правда. Син побачить, із ким йому краще, і сам за якийсь час стоятиме на її порозі.

Зранку почала збирати валізи, замовила таксі на вокзал. Хтось безперестанку дзвонив по телефону. Вона, усміхаючись, відповідала англійською. Колишній злився: ходив по квартирі і кричав, матюкався, скидав на підлогу речі, за які вона шпорталася, мало не падала. Але своє робила мовчки. Сина поцілувала, поговорила, поплакали разом, домовившись, що це ненадовго, не назавжди. Треба всього лише трішечки потерпіти.

— Я тебя все равно в покое не оставлю, так и знай! Ты без меня — никто! Никто даже не знает, какого ты роду-племени. От кого ты смеешь отказываться, хохлушка ты никчемная?! Кем руководить взбрендила, крутым человеком?! Світочем русской культуры?

Вовка тримав у Львові напівлегальний русскій ресторан, куди приходили ті, «хто грустил по загадочной русской душе». Ну, а насправді там творилися вельми темні справи, у які він ніколи цивільну дружину не посвячував.

— Та не сміши ти нікого, любий! У це віриш тільки ти. Останнім «світочем» твоєї культури був Петро, той твій перший родич. Прощавай! Назавжди. Ми могли розстатися полюбовно, як друзі. Я могла стати твоїм провідником у великому цивілізованому світі. Але тобі цього не потрібно. Давно зрозуміла. І Кирил теж дуже скоро зрозуміє. Він перший зруйнує твій монолітний темний світ. Ти сам захлинешся у своїй отруті.

Трудно пережила тоді громадянський шлюб і розлучення-розрив. Вовка ще довго нагадував про себе скандалами, наїздами, погрожував і залякував. А вона полетіла до батьків у Нью-Йорк, повідомивши йому, що назавжди. Та за півроку повернулася. І цього вистачило, аби він відлип і заспокоївся, що не він пішов, а від нього пішли.

Кінець травня — насичений місяць у навчальних закладах. А особливо у мистецьких: репетиції, іспити, разом із концертами, які усе частіше відбуваються на відкритому повітрі.

— Алло? — стиха запитала Ірина, прикривши трубку обома руками. Її дратувало настирне терлинькання кожні п’ятнадцять хвилин. — Я слухаю, говоріть!

— Пані Ірено, вельми перепрошую! Ви, певно, дуже зайняті, — заговорив телефон голосом пана Зборовського. — Мені дуже-дуже прикро за вчорашнє непорозуміння. Сам не знаю…

— Пане Зборовський, ви мені заважаєте. Я сиджу на іспиті.

— Розумію. Вельми перепрошую. Тоді чи може пані зі мною поговорити, скажімо, о шостій? Чекаю вас у будь-якому випадку в кав’ярні біля каплиці Боїмів.

Члени екзаменаційної комісії вже почали невдоволено на неї озиратися.

— Я не прийду! — твердо відповіла пошепки. — Всього найкращого!

— Чекаю на пані! — переконливо завірив поляк.

А за мить одна із прибиральниць принесла конверт. На що усі негайно зреагували.

— Що це?! — Від подиву в Ірени округлилися очі. Таке з нею за усі п’ятнадцять років трудового стажу трапилося вперше.

— А я відки знаю? Якийсь дуже ладний пан попросив передати його вам, Ірцю.

У комісії, здається, інтерес не вщухав, а ще більше розпалювався. Тому жінка прийняла конверт і демонстративно його відкрила. Там було запрошення на двох у «фільгармонію», як кажуть поляки, на сьогоднішній концерт камерного оркестру Співакова «Віртуози Москви» — о дев’ятнадцятій годині. Потрапити на цей концерт було абсолютно неможливо, бо квитки були розкуплені ще місяць тому, а піти зі Зборовським теж не виглядало на правильне рішення.

Ірина розпачливо зітхнула. Комісія заспокоїлася. На телефон у той же час надійшло sms: «Я заслужив на панське вибачення? Марек». І раптом прийшло просте рішення: «Дякую! Я подумаю. А на концерт піду з подругою».

О шостій, піддавшись зовнішнім обставинам і на противагу собі, Ірина стояла біля Латинського собору, сумніваючись, у якій із кав’ярень міг чекати її Зборовський.

Він сидів на підвищенні за великим вазоном, звідки міг її бачити, і з цікавістю спостерігав за її розгубленням. Чекав, що вона почне першою йому дзвонити чи заходити у кожну кав’ярню. Але вона не поспішала. Стояла біля однієї з колишніх цвинтарних скульптур і спокійно розглядала усіх, хто сидів за столиками кафе. Волосся і легкий шаль навколо шиї маяли на вітрі, а бузкове трикотажне плаття звабливо облягало тіло, підкреслюючи ще досі дівочі форми. «Цікаво, скільки їй років? Тридцять — тридцять п’ять, не більше… Нещасна, обманута життям жінка. Хоча вміло тримається і не скаржиться… А які ж вульгарні ці червоні пантофлі з зав’язками. Певно, взула їх у тон сумці». Відки йому було знати, що ці туфлі від Дольче-Габбано коштують аж триста євро і їх спеціально привезла-позичила Ірині Славка на таку особливу оказію? Увесь інший запропонований подругою ексцентрично-звабливий одяг Ірина навідріз відмовилася вдягати.

Раптом вона впевнено попрямувала до ще одного кафетерію, столики якого виходили на зовсім іншу вулицю. Це могло сплутати весь поляків задум. Тож Зборовський прудко кинувся за жінкою і несподівано вхопив її за руку, вирісши за спиною.

— Дуже-дуже втішений, що пані таки прийшла мене вибачити! — наче щиро промовив він.

— Ну, я вас іще не пробачила. А прийшла… так, прийшла, бо моя подруга, на превеликий жаль, не змогла прийти. А я кожного року ходжу на «Віртуозів», коли є Співаков. Звісно, приїжджає геніальних музикантів доста. Один Башмет чого вартує! Але оркестр під керівництвом Співакова — це щось особливе, творить настрій на ціле літо! Не можу пропустити таку можливість, — повідомила зачаровано.

— Я тішуся, що маю честь супроводжувати пані. А зараз повечеряємо? — І він, підвівши її до вже засервірованого столика, допоміг сісти.

Славнозвісна ґречність польських чоловіків. Звісно, не усі такі, але інтелігенція — так. От удаване це чи щире, Ірина не могла зрозуміти.

Вони вечеряли, пили вино і розмовляли про своє, наче давно були знайомі. Прикрий вечірній інцидент розвіявся у приємному спілкуванні, ніби нічого і не траплялося. Квітникарка з кошичком квітів і у кринолінових спідницях до п’ят запропонувала панові Зборовському придбати букетик для його чарівної дружини. Поляк засміявся і вибрав найкрасивіший і найбільший — з квітки-обманки еустоми. В тон до Ірининого плаття. Вона знітилася від визначення квітникарки, але подарунок прийняла. Ірина вже давно не була на побаченні, тим пак на такому вишуканому. А Марек Зборовський, як давній вицванений кавалер, впевнено зваблював наївну. Вона ж бо була легкою здобиччю.

Рівно о сьомій пробамкав годинник на Ратуші, та Ірина чула тільки стукіт власного серця й оксамитовий, рідкісний бас Зборовського. «Певно, блискучий був би з нього вокаліст», — зросла в голові професійна думка. На бруківці ґелґотіли голуби, годовані якимось малими дітьми та їхніми батьками. Квітникарка вже вдруге пропливла, пошурхотівши одежами, попри їхній стіл, звабливо усміхаючись полякові. Час спливав, і схаменулася Ірина лише тоді, коли несподівано поруч, на Галицькій, заграли вуличні музики о звичній для них годині.

— Йой! Ми проґавили концерт! — сплеснула вона руками.

— Справді. — Він глянув на годинник. — Але встигнемо на друге відділення. Зазвичай воно сильніше.

У партері вже всі місця були зайняті. Довелося піднятися на балкон і стояти там у проході. Але в Ірини був такий чудовий настрій і така хмільна голова, що їй усе подобалося. Вона від суцільного захоплення і щастя навіть кинула на сцену під чергові тривалі оплески подаровані квіти. І схаменулася, як на це прореагує її супутник, лише тоді, коли букет опинився в руках першої скрипки. Вона озирнулася на Марека. Той усміхнувся і, коли овації стихли, прошепотів їй на вушко:

— То був недостойний тебе букет. Я подарую тобі кращі квіти.

Ірена аж обімліла, мало не впавши йому на руки. Він її підтримав за лікоть і запитав:

— Може, ми вже підемо?

Та вона різко відмовилася, відійнявши руку і продемонструвавши впертість насолоджуватися віртуозним виконанням до кінця.

Теплий весняний вечір зустрів дощем. Невеличким, приємним. І поляк, як обіцяв, потягнув Ірину на Галицький базар, що поруч, де повно квітів на будь-який смак. Та жінці цього вже і не треба було…

Вони повернулися додому, точніше добігли, бо дощ уже періщив, як у тропічному лісі, близько десятої — холодні, мокрі і звабливі. Щойно проскреготів останнім прокрученням замок, який замкнула Ірина, Марек припав до її вуст п’янким французьким поцілунком. Ірина аж застогнала від шалу пристрасті і такого швидкого розвитку подій. Оберемок помаранчевих троянд у її руках розсипався по підлозі. Ох, як їй цього бракувало, як вона скучила за хвилюючими митями кохання… Її тіло пробрав мороз. Чи це Зборовський такий, чи це вона так промерзла, що тремтить, як осока на вітрі…

— Мареку, Мареку. Я змерзла! — прошепотіла вона.

— Йдемо у душ, у теплий душ. Я тебе зігрію, — з розумінням і заінтриговано сказав він, на ходу знімаючи краватку і розстібаючи блискавку на її платті. «О! Комплектна білизна з червоної корунки…» Ірена явно готувалася до зустрічі з ним.

Тепла вода облизувала їхні вже розгарячені тіла, які, захопившись поривом взаємного кохання, розчинялися, в унісон співаючи мелодію любові.

Він був неймовірно вражений її поведінкою. Така скромна і неприступна у буденному житті панянка виявилася абсолютно піддатливою й покірною. Вона звивалася, наче грайлива кішка, і на мить швидше вгадувала усі його бажання. Таке траплялося у його житті тільки з дуже вправними і давніми жрицями любові. Але таких Марек завбачливо обирав серед одружених, аби не ставити під загрозу своє холостяцьке життя. Ізабелла залишиться для нього єдиним ідеальним втіленням жінки. Так спокійніше, твердо постановив для себе він. Марек сконцентрувався на власних відчуттях і повністю розслабився.

Ірена відчула у ньому те чоловіче начало, якого їй так бракувало. Її тіло давно спрагло музики кохання і звучало гармонійно, розливаючись гарячою пристрастю й іскрами, які запалював Марек своїми дотиками у найбільш потаємних місцях. Він вміло, але водночас ніби граючись доводив її до божевілля, до пристрасних виплесків її задоволення і вдячності у відповідь…

А за вікном гриміла перша гроза… Львів’яни свято вірять, що, втрапивши під неї, цього ж року зустрінеш справжнє палке кохання.

Марек та Ірена знайшли одне в одному те, чого їм так бракувало. Та Ірина гостро відчувала якусь недосказаність у ставленні Марека до себе, а той повсякчас сумнівався, як правильно вчинити з нею, бо зайшов уже занадто далеко. А до кінця терміну залишалося кілька днів. І от…

Одного ранку, після ненаситної і спраглої ночі кохання, кубіта прокинулася першою. Накинула легкий халат і пішла на кухню варити каву. Взяла джезву, всипала туди три мірні ложки привезеної Мареком чистої колумбійської арабіки, паличку кориці, гвоздичку та духмяний перчик і поставила на повільний вогонь. На підвіконнику сиділи голуб і голубка та ніжно воркотіли одне з одним, цілуючись. Ірина замилувалася і, підійшовши ближче, необережно зачепила стілець, на якому лежала Маркова шкіряна течка з документами. Несподівано для себе відкрила її, і перше, що потрапило на очі, вразило до глибини душі. Вразило так, що краще б вона цього не знала і не бачила! Бо це зруйнувало усі її леліяні віднедавна мрії і плани.

Це був тестамент пані Ядвіги Зборовської, у якому вона заповідала половину свого будинку і саду по вулиці Поліграфічній у місті Львові, половину валютного рахунку з п’ятьма нулями в одному з польських банків та усі свої ювелірні прикраси пані Ірині Давидович. Себто їй… Це означало, що вона… що він…

— У тебе кава збігла, кохана, — на кухню увійшов іще сонний Марек і отетерів від побаченого.

Ірена перечитувала папери. Він прокашлявся.

— Отже, тепер ти все знаєш! Ти — багата спадкоємиця, — сказав він, усміхаючись.

— А чому ти не сказав мені про це одразу? Ти хотів мене одурити? Залишити ні з чим? Навіщо ти так зробив? Для цього ти мене звабив — аби приспати мою пильність? Аби викинути мене на вулицю, посміявшись і поглумившись з мене? — ридаючи, кричала вона. — Чому ти мовчиш? Чому ти не виправдовуєшся? А я тобі повірила… Повірила у щирість твоїх слів, емоцій, почуттів. Ти повернув мені віру в кохання, у справжність стосунків, а насправді… Я ненавиджу тебе!

Він міг би сказати, що й справді мав план відкупитися від неї якоюсь однокімнатною квартиркою у спальному районі міста. Що він уже не у тому віці, коли живуть почуттями. Та за ці два тижні змінив своє рішення — саме завдяки тому, що пізнав її й несподівано закохався. Але знав, що зараз, у такому стані, вона його не почує.

Ірена вдяглася і вибігла з дому. Ввечері вона не повернеться. Він усю ніч чекатиме її, сидячи на порозі будинку. А над ранок надішле повідомлення, що нотаріус чекає на них об одинадцятій…

— Пан Зборовський уже поїхав. Він відмовився від своєї частини будинку з усім умеблюванням на вашу користь.

— На мою?! — здивувалася Ірина, яка приїхала вчасно, разом зі своєю Славкою.

— Ну-у, я тобі казала, що він нормальний фацет! — вигукнула захоплено та.

— Ти підозрювала його перша! І була права. Спершу…

— Півмільйона доларів після сплати усіх податків також будуть ваші, пані Зборовська. Ну і, звичайно, усі ювелірні вироби на суму… у майже п’ятдесят тисяч доларів, такий висновок зробив ювелір, — теж ваші. Прошу перевірити за списком.

Та Ірена зовсім не відчувала сатисфакції. Навпаки, її мордувало гостре відчуття самотності.

— А де сам Марек? — навіть не глянувши на документи, що підсовував їй угодливий нотаріус, запитала вона.

— Не знаю, пані Давидович. Поїхав уже, певно, поспішав дуже. Викликав мене о восьмій ранку. Казав, що кличуть термінові справи вдома.

— У Любліні?

— Пан Зборовський зареєстрований у Кракові.

Ірена раптом зауважила синє-синє небо над високими мурами модернізованої готики та ренесансу кам’яниць на Саксаганського. Польський зодчий, польська вуличка, коханий псевдоошуст-поляк… і в її уяві зазвучав полонез Огінського.

— Ви можете дати мені його адресу?! — несподівано попросила вона.

До книжки Львів. Кава. Любов