Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Львів. Кава. Любов

Львів. Кава. Любов

Галина Вдовиченко
Ймовірність дощу нуль відсотків

У місті, де Марко ще ніколи не був, на нього чекали банальні принади. Їх не раз обіцяла йому Світлана: поїдемо, пропонувала, до Львова, посидимо на відкритій терасі, замовимо запашної кави, нам видадуть картаті пледи, неодмінно картаті, вони рятуватимуть нас від вечірньої сирості. Падатиме дощ, от побачиш. Дощ, кава і плед — стандартний львівський набір. Ти ж любиш, мружилась Світлана, аби усе було за правилами, без несподіванок та імпровізацій.

Він часом не розумів, чи вона жартує-іронізує, а чи говорить серйозно. Чого це він любить, аби усе було за правилами? Без несподіванок та імпровізацій? Це якось навіть образливо звучить. Кожного разу виникає бажання запитати: що ти маєш на увазі?…

Насправді він аж ніяк не міг вирватися з Києва. На Різдво не вдалося, бо робота не відпускала, а тоді непомітно й весна промайнула. І от уже середина літа, а в нього й далі не складалося з тією поїздкою. А Світлана що? Вона поїхала без нього. З якоюсь малознайомою товаришкою. Тиждень після того минув, і от маєш, як навмисно, — йому нарешті випала нагода. Три вільні дні. Але тепер уже Світлана мала справи, і він гайнув до Львова сам-один, наче комусь щось доводив. Хіба не могла Світлана почекати на нього ще тиждень?

— Їдь-їдь, — сказала йому на прощання, — очі-щілинки, — он і дощ обіцяють…

Пропустив іронію повз вуха. Не був певен, що саме цього потребує — самотності, дощу та кави, але щось суттєве він таки мусив отримати. Бодай короткий перепочинок. Львів, запевняли його офісні знавці, гарантує розслабон за два-три дні наче за тиждень. Марко сподівався саме на це. На швидку дію випробуваних багатьма ліків. Якщо це місто може пригальмувати шалений лет невість куди, не знати вже й для чого, якщо воно може дати можливість перевести дух, Марко готовий заради цього замовити маленьке помешкання (не готель, а саме помешкання) у середмісті, на площі Ринок, сісти у швидкісний денний потяг і зійти на незнайомому пероні. І мовчати весь час, переважно мовчати, не приймати жодних рішень, ні за що не відповідати, лише дивитися й слухати. Лише пити, їсти, спостерігати. І не думати про Світлану, не думати про їхні стосунки, які зайшли у глухий кут.

Їхав переконатися, чи станеться збіг очікувань із тим, що може запропонувати це хвалене місто. Бо геть усе останнім часом не складається, валиться з рук, тривожно на душі, наче збираються хмари, темніє й гримить, і чуєш, знаєш, що вже не втекти від зливи.

Який там дощ! Львів потопав у спекотному мареві, нагадуючи сонне приморське місто. Здавалося, зараз таксі заверне за ріг і над низьким муром із викришеним по кутах камінням сяйне смуга бірюзової прохолоди, до вух долинуть крики білих чайок і повіє солоним морським вітром. Таксист зупинив легковик під брамою на старій вулиці.

— Площа Ринок там, через двір, — махнув рукою, перехопивши погляд пасажира. — Це ваш будинок. Ми під’їхали з протилежного боку. Той самий номер, що вам потрібний, не сумнівайтеся.

Господині помешкання Марко зателефонував з-під брами, як і домовлялися. Вона вийшла неквапом, підборіддя вгору, побрязчавши ключем від брами, погримівши засувом на ланцюгу. Власниця молодого голосу виявилася субтильною старунею в охайному вбранні, з пишною мушлею сивого волосся. Вона провела його затіненим подвір’ям-колодязем — Марко слідував за нею, підвівши голову. У квадраті неба напиналися вітрила простирадел. Вхід у помешкання просто з двору. Двері на першому поверсі, незамкнені. Як у дитинстві, коли мама й усі жінки двоповерхового дерев’яного будинку на Подолі виходили у двір вивішувати білизну, лише притуливши двері квартир.

— Ставте, ставте на бенкетку, вона для того й існує. — Господиня пропустила гостя вперед, м’яко тицьнула пальцем у його дорожню сумку, а тоді показала на низенький ослінчик, обтягнутий вицвілим оксамитом невизначеного кольору. Цей наказовий жест у її виконанні виглядав делікатно і навіть грайливо, і Марко слухняно залишив свою валізу, де було запропоновано.

Жодних сторонніх запахів у помешканні не вчувалося, натомість мерехтіло в очах від надміру дрібниць. Складені віяла, театральні біноклі, порожні карафки з-під парфумів, порцелянові статуетки, пуделка, бляшанки, поливана кераміка, бронза та олово, скляний канделябр у залишках воску, дві срібні ложечки… У двох кімнатках та у крихітній кухні — полички та шафки з різними абищицями. Наче потрапив в антикварну крамничку.

Пані Зеня дала гостю можливість обдивитися, передала йому необхідну побутову інформацію, пояснивши, чим і як користуватися, й залишила на тумбочці у передпокої ключі від помешкання та від брами. Йти, натомість, не поспішала.

— Кави? — запропонувала. Не чекаючи відповіді, зняла з полички кавомлинок, старий, із потемнілого дерева, з висувною шухлядкою та відкидною лядою нагорі.

— Я не п’ю кави, — зупинив її Марко, — дякую.

— Тоді чи не бажаєте, прошу пана, чаю? — Бабуся не збиралася вступатися. — Смачного чаю з трав Знесіння, га? Ви такого чаю не куштували, запевняю вас.

— Знесіння? — перепитав Марко, беручи до рук барометр на високій дерев’яній ніжці. Стрілка-вказівник трималася біля позначки stormy . Поламаний. Марко повернув його на місце й опустився у масивне крісло, трохи не розрахувавши глибину, воно помітно просіло під вагою його тіла. Бачив з кімнатки господиню, вона поралась у крихітній кухні.

— Знесіння, — повторила пані Зеня, — район у Львові.

Срібна каравела гойднулася на її голові.

— Авжеж, у Львові. Це наче гори у місті. Неподалік від асфальту та автівок, а немов у лісі. Пташки співають, трави чисті…

І гість захотів ароматного чаю, у великому горняті. Спостерігав за пані Зенею, за тим, як вона усе робить неквапливо й вправно. Її дії заворожували. Із семи бляшанок було всипано до невеличкого мідного чайничка по дрібці трав і залито окропом. Вичікавши три хвилини, протягом яких чайничок погойдувався у її руках над вогнем, жінка відставила посудину вбік, на керамічну підставку. Гість лише кліпнув очима, стулив повіки й розтулив — а чай уже був настояний, уже лився бурштиновою крученою цівкою у велике горня, розмальоване маками. А пані Зеня вже й готувала каву для себе, наче мала дві пари рук. Закинула до кавомлинка жменьку кавових зерен, заходилася повільно крутити корбочку. Мовчки. Вона робила тривалі комфортні паузи між короткими фразами, ця сива господиня іграшкового помешкання на площі Ринок. Вона знала, що потрібно втомленому гостю.

Марко ковтнув чаю, гіркувато-терпкого на смак, тоді ще, і ще. Перед очима крутилася ручка кавомлинка, слухняно оберталася під справними старечими пальцями, обтягнутими сухою шкірою. Кімнату виповнювали запах нагрітих сонцем трав та хрускіт зерен у жорнах. За віковими стінами бив годинник на міській ратуші, звуки лунали стишено, з масним шурхотінням, наче хтось торкався грубої струни на контрабасі.

Марко з зусиллям розплющив очі. Нікого. Скільки він спав? Двадцять хвилин? Годину? Не важило скільки, бо він хотів спати ще, він тільки-но увійшов у смак солодкої непритомності. Відчував прохолоду кімнати, легке ажурне покривало на ногах та грудях, маленьку подушку під головою… Важкі повіки лише кілька секунд протрималися розімкнутими.

Спав так, як не спав уже давно. Прокидався й знову зісковзував у глибоке солодке забуття. Прокинувся голодний, голова свіжа, настрій піднесений. Стан — очікування чогось надзвичайного. Що там в айфоні? Оце маєш! Більше доби минуло. Пропущені дзвінки несуттєві. Від Світлани жодного.

Новини у світі? Нічого справді нового, ті самі проблеми, страхи та очікування ще більших неприємностей. Збираються хмари, темніє й гримить — у великому світі висить у повітрі тривожне передчуття. Гаразд, що з погодою? Все добре, заспокоїв айфон. Спека покинула місто, ймовірність дощу нуль відсотків.

Вийшов із душової кабінки, вдягнув білу футболку, джинси, легку вітрівку — вперед! У місто.

За дверима — балкон, хіба він тут був, цей довгий рипучий балкон-тераса? Вчора він його не зауважив. Спустився з низького бельетажа надвір, тут усюди, мабуть, по два входи-виходи. Перетнув вузький простір у протилежному напрямку, до площі Ринок. Кроки лунко відбивалися від стін та від стелі напівтемних сіней будинку. Масивні двері на площу виявилися зачиненими. Підсвітив собі мобілкою: ані кнопки домофону, ані шпарки до ключа. Як вийти? Провів плямкою світла вправо-вліво, вона ковзнула стіною далі, поверхнею готичного обрамлення колишніх, уже неіснуючих, дверей. Цегляна кладка. Кам’яний одвірок навколо неї. Е ні, все ж таки двері! Грубі білі двері. Ось і клямка. Марко торкнувся холодного металу, натиснув — і під пронизливий скрегіт іржавих петель вийшов на сонце.

Площа одразу вхопила його, вдарила яскравою картинкою по очах, затягла у вир пістрявого натовпу, не давши оговтатись від надміру світла й тепла. Юрма шуміла, наче рясний дощ. Заплющиш очі — почуєш зливу.

— Паноньцю, купіть гортензію для своєї пані! Абисьмо знала, як ви її кохаєте!

Дівчинка з кошиком, наповненим букетами квітів, простягнула йому три гілочки, зібрані стрічкою, — білі квіти, рожеві й бузкові. І втратила до нього цікавість, щойно він заперечно хитнув головою. Юну квіткарку вже проминала артистична пара, на неї й перемкнула вона свою увагу. Молодик у театральному котелку на потилиці та дівчина у довгій білій сукні та крислатому капелюсі зі штучними квітами. Він підтримував руку панянки у себе на зігнутому лікті, щось шепотів, нахилившись до неї, мало не лоскочучи рожеву щічку гострим, закрученим вгору вусом.

— Паноньцю, потіште панянку свіжою гортензією!

На площі вирував фестиваль, тут усі були у костюмах. Міжнародний фестиваль, кіно чи театральний. Лунали різні мови — польська, німецька, українська… Пан у темно-синьому котелку з високою тулією та муаровою стрічкою стояв, піднісши вгору ціпок, вітав когось на хіднику. Це був гід, очевидно, що гід, він так кликав свою туристичну групу, вів екскурсію у вигадливому вбранні за модою початку двадцятого століття. Кожен другий чоловік на площі мав вуса, штучні, наклеєні. Майже усі були вбрані у білі сорочки з довгим рукавом, у камізельки та маринарки. Дехто у самих камізельках, але майже усі у краватках, з кишеньковими годинниками на ланцюжках. На головах — канотьє, котелки, капелюхи і кепки… Усі походжали повільно, ніхто не квапився, позираючи на молодих жінок, що пострілювали очима з-під вигадливих капелюшків. Коли бачили знайомих, зупинялися поромансувати, для свого задоволення, до стриманої радості чарівних пань.

Марко зупинився, роздивляючись на людей, немов героїв ретрофільму, розглядаючи будинки, і щойно після реставрації, і старі-обдерті з обсипаним тиньком. Чекав, що зараз почує з притиском: «Шановний! А ви тут що робите? Хто пустив стороннього на знімальний майданчик?!.» Проте на нього не звертали уваги, й він скинув із себе заціпеніння, рушив спроквола, аби не стояти, за двома чоловіками, упіймавши завершення репліки: «…Полтва, пане Бриль…»

Цікавість вела за собою. Почувався у цілковитій безпеці, його очі фіксували деталі, перестрибували з ліхтарів на балкони, з квітів на підвіконнях на квіти у петлицях та на капелюхах. Увага перемикалася на загальну панораму й поверталася до дрібниць. Хтось тут насправді усе це знімав, працював із розмахом, не заощаджував на костюмах та реквізиті. Де ж ховалася камера? Жодних ознак її присутності.

Під невисокими деревами ті двоє чоловіків прямували вздовж ратуші, помахуючи ціпками, наближалися до новесенької кутової будівлі на розі, там дві вулиці вливалися у площу під прямим кутом. Обійшли жінок у капелюхах із розлогими крисами, з парасольками у руках; доглядальницю з дітьми, хлопчиком у матросці та коротких штанцятах, дівчинкою з накрученими локонами, у ляльковій сукні.

Стишені голоси попереду то робилися виразнішими, то губилися у сторонньому шумі. Марко дослухався до тих двох, що поспішали на будівництво колектора. «Перекриття та засклепіння Полтви вимагає…» — і далі щось нерозбірливе бурмотів один. «Особливо на другому етапі», — долинало від його співрозмовника… Перший, говіркий, щоразу поважно повторював «пане інжінєр» або «пане Бриль». Другий обмежувався лаконічними «так» чи «ні». Два ціпки злагоджено вибивали ритм по бруківці.

Біля кутового фонтану згортали торгівлю. Тут щойно вирував ринок, міщухи купували городину, молоко та сир, а тепер продавці згортали ятки, збирали свій крам, звільняючи місце для прогулянок. Не поспішали забиратися геть лише дві тлусті перекупки, мили зелень у чаші фонтану, гукали останніх покупців, сварячись між собою. І молода селянка ще залишалася, пов’язана хусткою, сиділа біля кам’яної Амфітріти, дружини Нептуна, накладала дівчинці у маленьке горнятко пахучі рум’яні шкварки, розгортала пишний домашній хліб, сповитий чистим рядном. Марко лиш глянув — відчув повний рот слини. Щось далеке нагадало про себе, забуте, викликане апетитним запахом сільських шкварок та свіжого хліба з грубою шкіркою, із цяточками запеченого кмину.

— Скільки коштує? — запитав торговку, позираючи на її чисті руки, білі й пухкі. З таких рук можна їсти.

Жінка весело озвалася, Маркові почулося: «Всі гроші!» Витяг із кишені купюри, нехай сама візьме, скільки треба.

Молодиця з цікавістю зазирнула до його долоні, тоді зиркнула на вигадливо подерті джинси.

— Беріть, — сказала, — беріть, беріть, їжте на здоров’я.

Намастила запашними шкварками гігантський кусень хліба й не взяла за це нічого.

Акція, зрозумів Марко, вгризаючись зубами у духмяний бутерброд. Заохочують покупців. Хто ж виробник? Їв пожадливо, аж за вухами лящало. Де назва фірми? — роззирався. Як називається господарство фермера? Треба б запам’ятати. Чудовий рекламний хід, одразу перетворюєшся на палкого прихильника цієї марки, бо воно усе й справді натуральне, без жодних штучних домішок.

Торговка підвелася, збираючи залишки неспроданих харчів. До неї одразу приступила перекупка, жінки обмінялися кількома репліками, поторгувалися, наче бавлячись, для годиться — бо як же без того? І от уже перекупка вигідно для себе, але й селянці не у збиток забирає нереалізовані залишки у свою торбу. Жінки заледве рушили з місця, як уже надійшов верткий молодик з відром води і драпаком, заходився змивати бруд із бруківки, зчищати з долівки сліди гілок кропу, розчавлених яблук та масних плям розлитої сметани.

Годинник на вежі сповістив чверть години, дзеленькнув трамвай, зухвалий підліток застрибнув на підніжку, проїхав кілька метрів, гукнув до когось переможно: бачив?! І зіскочив на ходу, а до нього вже наближалися сюрчання свистка жандарма та вереск жінки: «Ромку, злап’ю — заб’ю!» Хлопчина протупотів повз Марка, мало не наступивши йому на ногу важким черевиком, біля катедри переплигнув через жебрака, що сидів під муром, — тільки його й бачили.

Марка попереджали про розгул туристичної креативності у цьому місті, його застерігали, що тут, особливо у центрі, на кожному кроці бавляться, провокують та спокушають, йому називали місця, які не варто обминути, і закутки-завулки, куди він має неодмінно збочити. Але те, що він встиг побачити, перевершило усі очікування. Усе навколо крутилося досконало зрежисованим дійством. Жодного обману, жодних декорацій, навіть назви на будівлях справжні: «Жіночий кооператив "Труд"», «Народная торговля», «Zipper». І ще раз «Zipper» на тій самій будівлі, і ще раз, трохи меншими літерами.

Віялом газет, притиснутих до грудей, зачепив Марка хлопчина, з вигляду не старший років десяти. Власник деренчливого голосу й бадьорих інтонацій. Малий завзято вигукував: «Кур’єр львовський полудньовий»! Дві жінки, з вигляду прачки, з плетеними кошиками, наповненими прасованою білизною, стрімкою ходою обігнали Марка, одна схвильовано переповідала іншій трафунок: на вулиці Блонній із возу, що розвозить білизну, вчора вкрали сорок скатертин, половина з них належить пані Дануті Вольській, вони й позначені відповідними літерами. Слухачка щоразу, після кожної подробиці зухвалого злочину, схвильовано зойкала й затискала вільною рукою рота.

Два голодні міщухи спостерігали, присунувшись мало не впритул до вітрини, як за склом м’ясної крамниці череватий червонопикий крамар, підв’язаний білим фартухом, різав вудженину, схилившись над хитрою машинкою: закладав у неї шинку, крутив ручку, і машинка різала м’ясо тоненькими скибками. З мармиз міщухів було зрозуміло, що їм аж носи викручувало від запаху, вони не в змозі були відвести погляди від захопливого дійства. Якийсь рух угорі, над будинком, відволік Марка — він був змушений задерти голову й навіть відступити, аби роздивитися як слід, що там за кам’яним орлом, на картуші будинку. Якась наче тінь промайнула, схоже, від кінокамери. Так от вони звідки знімають! І то, мабуть, історичний фільм. Або рекламний ролик для промоції туристичного міста.

Жодного разу, поки Марко обходив площу Ринок по периметру, жодного разу він не згадав про Світлану. А тут, під будинком з орлом нагорі, раптом сяйнуло: Світлана! І стало йому шкода, так шкода, що її немає зараз поруч, що він не може розділити з нею все, що бачить та чує, що нема кому зараз сказати: дивись, дивись! І перезирнутися. Він згодом розповість їй про цю дивну прогулянку, але його розповідь виглядатиме наче вигадка або сон, Світлана слухатиме його зі своєю іронічною усмішкою, вона не повірить. А ще він подумав, що її напівжартівливі докори у його нерішучості мали-таки під собою певний ґрунт. Бо як він мав вчинити кількома днями раніше? Сказав би: збирайся, я замовляю квитки, їдьмо нарешті! Ми ж так хотіли до Львова удвох!

— Гей, послухайте…

Дівоче обличчя визирнуло й сховалося за театральну тумбу, за край афіші, задертий скрученою руркою. Опера Вагнера «Лоенгрін». Великий міський театр.

Марко ступив вперед, назустріч — його одразу вхопила дівоча рука, безцеремонно втягнула за тумбу.

— Допоможіть, будь ласка! — прошепотіла дівчина.

Вона ледве стримувала сміх, навіть кусала собі нижню губу, аби не розсміятися. Біла довга сукня з чорним атласним пояском, капелюшок, жива квітка над чолом.

— Проведіть мене до межі зони. Можете? Вас це не надто обтяжить? У нас тут, розумієте, ще й квест із друзями. Я маю дійти майже до короля Данила… Неодмінно у супроводі дивака, тобто особливого з вигляду чоловіка, нестандартного. — Вона кинула погляд на його джинси та вітрівку. — Такого, як ви. Не ображаєтесь?

— Квест? — перепитав Марко.

— Ну квест… — протягло мовила дівчина у нетерпінні. — Стара забута гра. У неї вже років двадцять мало хто грає. А ми от захопилися. Це моє чергове завдання, бачите, у записці? Усе має бути по-старому: папір, кілька слів, написаних від руки. Такі правила. Я щойно цю записку отримала. Тепер самій не можна пересуватись, лише… з диваком. А наступна записка чекає на Галицькій, на порозі кравецької майстерні, неподалік від пам’ятника Данилу Галицькому. Поможіть, прошу…

Марко мовчав, бо надто багато хотів запитати. Що ж це усе значить?

— Виведіть мене із зони, — напосідала дівчина, навіть за рукав його смикнула. — Час пішов.

Марко узяв руку дівчини, заклав собі за лікоть, і вони вийшли удвох зі свого сховку.

— Туди! — Дівчина кивнула, вони рушили за двома огрядними панями у розлогих капелюхах із павичим пір’ям і обігнали їх неквапний хід.

— Зйомки? — нейтральним голосом поцікавився Марко.

— Можливо, — охоче підтакнула дівчина. — Сьогодні тринадцятий рік. Усі в системі, окрім вас. — Вона усміхнулась. — Наплутали щось?

Марко зирнув на неї спідлоба.

— Я не знаю про систему, — відповів. — Що це таке?

— Ви приїжджий?… Невже не чули про систему? «Жива історія»! Береться один день з минулого, так? І той, хто у системі, може відчути на собі, як воно усе було насправді, проживає годину або добу в минулому, хто як забажає. Хіба не чули? Наступної суботи буде… стривайте… це буде день із шістдесятих років. Уявляєте? Візочки з газировкою з малиновим сиропом, твіст і шейк, сукні-трапеції, краватки-оселедці… Щось там із модних страв того періоду, олів’є, чи що… Шоколадні цукерки «Спартак»… Інша епоха, інше вбрання, інша музика…

— То це трюк для туристів? — Марко нарешті отримав підтвердження своїм підозрам.

— Можна й так сказати. Теж гра. Для великої кількості людей. Усі за тим сюди і їдуть, щоб потрапити у «Живу історію».

— А у вас гра у грі? Ваш квест, маю на увазі. Зрозуміло… А вбрання? Старі трамваї? Вози, авто, будинки… Як усе це робиться?

— Ви з дуба впали? — Дівчина розсміялася від душі. Вона сприйняла запитання Марка як влучний дотеп. — Програма! Кажу ж — програма запускається. Р-раз — і ви у системі, набуваєте вигляду відповідно до обраної епохи. І місто виглядає відповідно. За тим самим принципом перевтілюється усе навколо. Але лише у зоні, тобто у центрі міста. Все штучне, несправжнє. Бам-бам-бам — вдарить годинник опівночі, — і карета перетвориться на гарбуз.

— Але ж я залишився у своєму одязі.

— З вами трапився збій. Таке буває. Щось ви неправильно зробили, і от усі у тринадцятому році, а ви ні, хоча й у системі.

— Я теж у тринадцятому, — сказав Марко. — Хоча, знаєте, в один момент сипонуло по шкірі: а раптом я й справді у минулому?

— Зараз? Та ні, не хвилюйтесь. Насправді ми усі й далі у тридцять першому році. Хоча ваші джинси і курточка справді, знаєте, дуже дивні, наче у шафі пролежали років двадцять…

— Де ми? — зупинився Марко.

— Оце тепер? На вулиці Галицькій, проминаємо каплицю Боїмів. Бували тут раніше?

— Ви сказали — ми у тридцять першому році?

— Ну так. А де ми маємо бути?

— У дві тисячі тридцять першому році? — Марко розвернувся усім тілом, не зводячи погляду з обличчя супутниці.

— Так, — обережно погодилась дівчина, а тоді, ніяковіючи, зронила, налякавшись: — Дякую. Тут я вже сама. Приємного перебування у Львові!

До них уже наближався грубенький чоловічок, вийшов просто з крамниці, у вітрині якої були виставлені манекени з жіночим одягом. На шиї чоловіка погойдувався кравецький метр. Він подав дівчині шматок паперу та олівець, вона щось швидко написала на ньому й повернула йому. Він теж тицьнув їй у долоню згорнутий папірець, підморгнув Маркові, обтерши спітнілу лисину: чудова погода, авжеж?

— Стривайте, — сказав Марко. — Тепер ви мені допоможіть. До чого тут тридцять перший рік?

— Бо зараз тридцять перший рік, — повторила дівчина з терплячими, учительськими інтонаціями у голосі, наче зверталася до неуважного учня. — Дві тисячі тридцять перший рік. Ви у Львові. Берете участь у «Живій історії». У цій грі сьогодні липневий день тисяча дев’ятсот тринадцятого року.

Дівчина усміхалась, наче підбадьорювала нового знайомця, але її усмішка поступово згасла. Бо ж було очевидно, що чоловік не жартував, вираз його обличчя свідчив про те, що він щиро заскочений почутим.

— Слухайте… — Дівчина торкнулась його плеча. — А ви у якому році живете, як ви думаєте?

— Дві тисячі тринадцятому.

— Ні, — м’яко заперечила дівчина, — цього не може бути.

— То що ж я, з глузду з’їхав? Я, звісно, втомився, але не аж так. У мене проблеми на роботі… і в особистому житті, я приїхав до Львова, щоб перевести дух, перезарядити батарейки. Кави випити… Картатий плед і все таке, як каже моя дівчина. І щоб був дощ і лискуча бруківка… А тут у вас незрозуміло що робиться…

— Слухайте… Я ж таке оповідання колись читала. Про чоловіка, що приїхав до Львова з такими думками, з такими проблемами, як у вас. А тут на нього чекав повний сюр, тобто сюрприз. Я вже не пам’ятаю, що там далі й чим закінчилось… Назву лише пам’ятаю: «Ймовірність дощу нуль відсотків». Він на дощ сподівався, той чоловік! Усе мало бути за певною схемою. Він чекав одне, а отримав щось геть несподіване.

Марко витяг з кишені айфон. Жодної цяточки зони. Лише тоді очі дівчини зробилися круглими від здивування, лише тоді вона повірила цьому дивакові. Айфон переконав у тому, що чоловік каже правду. Він справді був людиною з минулого. Людиною з айфоном.

Але Марко їй не повірив. Він гукнув якогось жевжика з вихлястою ходою, вузькими вусиками під носом та намащеним лискучим чубом:

— Шановний! Який сьогодні день?

— Преподобних Томи та Акакія, — озвався перехожий, зупиняючись.

— А дата яка? Місяць? Рік?

Жевжик присвиснув:

— Та ж двадцяте липня тринадцятого року, пане.

— Тринадцятого?

— Тринадцятого року. Було зранку, а зараз, може, й ні, — засміявся молодик.

— Гаразд, нехай так. Що має статися наступного року? Ви ж маєте знати! Що станеться наступного року? Чотирнадцятого? Війна? — Він напосідав на жевжика, приступив до нього мало не впритул. Він мав дізнатися, що тут: гра? не гра?

Однак молодик легковажно повторив:

— Війна? Яка війна?

— Перша світова… Чотирнадцятий рік.

— Е, пане, до чотирнадцятого року ще треба дожити. А ви як хочете почути про майбутнє — онде папуга на патичку. Йдіть туди, вам пташка витягне папірчик із передбаченням, дізнаєтесь, що буде. Запитайте у нього, папуга усе знає.

Рука дівчини давно вислизнула у Марка з-під руки. Капелюшок збився набік. Дівчина забула, що поспішала. Марко кивнув їй, прощаючись, поплентався назад, на площу Ринок, до брами, з якої вийшов на площу. Вони усі дурили його. Для чого? Він зараз повернеться туди, звідки прийшов. Там усе мало бути, як годину тому, ось ключі у нього в кишені, мають бути й двері до них. Він зайде у браму, він повернеться у свій час.

Дівчина дивилася йому вслід. Він побачив це, озирнувшись, підніс руку.

Двері з рипінням подалися під його долонею, він зайшов у браму, обережно рухаючись у прохолодних напівтемних сінях, він забув, чи є тут сходки. Шукав — десь тут був портал із готичним обрамленням. Побачив його, він був замурований багато років тому, цей портал, і розписаний графіті вже не перший рік. Саме звідси Марко виходив на площу, але тут були тоді білі двері.

Чимшвидше у помешкання, таким було єдине бажання — чимшвидше туди, на канапу з кінського волосу. Прийти до тями. Випити, чорт забирай, кави. Лише у помешканні, зачинивши двері, Марко перевів дух, він тільки тепер відчув, як калатає серце. На мобілці була повна зона, він зрадів, побачивши це, набрав останній із вхідних номерів, йому дзвонили кілька годин тому.

— Алло! — бадьоро відповів жіночий голос. — Раді вас вітати! Стоматологічна клініка! Нагадуємо, ви записані завтра на прийом…

— Завтра? — перепитав Марко. — Яке у нас завтра число?

Реєстраторка відповіла.

— А рік який? — підпустив безпечно-жартівливу нотку Марко.

Жінка незворушно й слухняно дала відповідь.

— Буду! — весело пообіцяв Марко.

У світ поверталася гармонія. Марко був у своєму часі.

Він замовив по телефону, по дбайливо залишеному колегами номеру, велику піцу Діабло, ще й пиво, запитавши, скільки замовлення коштуватиме. Усе гаразд, ціна і гроші були ті самі, що й зранку.

Від пива та гострого смаку піци його розморило. Приліг на кілька хвилин, коли прокинувся, був вечір — і вийшов у місто… Зовсім в інше місто. У те саме, що існувало з ним в одному часі. Марко навіть трохи пошкодував, бо тепер уже міг собі це дозволити — шкодувати за втраченими можливостями. Якби, подумав, на площі Ринок і далі вирував тринадцятий рік, той, що сто років тому, то Марко пішов би зараз туди, куди не варто було зазирати, — у підозрілий шинок, де можна дістати по пиці, або запхав би носа у напівпідвал чи на піддашшя, де з настанням сутінок починається зовсім інше, приховане й небезпечне життя середмістя.

Площа Ринок була геть іншою. Там уже не бавились у ті історичні перевтілення, у прогулянки машиною часу. Марко затримався до ночі, він побачив дещо з того, що радили побачити знавці, він скуштував те, що варто було скуштувати, і все було відповідно до очікувань. Навіть дощ на відкритій терасі ресторану із полисками на бруківці.

Через два роки, у липні, Марко приїхав додому з-під міста Щастя. По ротації повернувся. Стягнув запилюжений, просякнутий потом та брудом камуфляж, скинув збиті берці. Дістав речі, які носив «на гражданці», вони наче стали більшими, наче з іншої людини. Так воно й було насправді, він повернувся іншим.

Світлана весь час була поруч, зазирала в очі, щось розповідала, якісь кумедні історії, і не ставила зайвих запитань. Він нічого й не міг би з себе видушити. Коли він ішов знайомими вулицями, бачив людей, чув їхні розмови, йому здавалося, що потрапив у якийсь інший, паралельний світ, в іншу реальність, в інший час.

У кишені вітрівки, в якій колись — це було немов сто років тому — їздив до Львова, він знайшов старий тролейбусний талон, рекламний флаєр і складений папір. Це була записка, він розгорнув її, безтямно втупився у літери та цифри. Незнайомим почерком там було написано: Війна 2014 .

Марко лише в першу секунду здивувався, а тоді майже одразу й згадав ту дивну пригоду у Львові, той чудернацький, надто реалістичний сон, бо так йому було краще й безпечніше — пам’ятати, як сон, ту фантасмагорію, кінець усіх часів, накладання епох одна на другу, зсув, віддзеркалення та повтор. А тепер він тримав на долоні записку від тої дівчини — бо від кого ж? — від тої дівчини у капелюшку з живими квітами. Дівчини з минулого і з майбутнього водночас. Вона намагалася його попередити про події, що насувалися. Але що б він міг зробити, якби вчасно знайшов цей папірець? Як міг вплинути на майбутнє? Кого попередити?

Йому залишалося тепер звикнути до свого теперішнього життя. А те, що з ним сталося на Сході, що він бачив і чув, було часом таким неймовірним, таким нереальним, що іноді видавалося: вихід один — замкнути його у далекій внутрішній кімнаті й загубити ключі. Невинний жарт. Ось як виглядала тепер та вистава, що влаштував йому Львів у липні позаминулого року. Як наче бачиш у вікні сонячний день, жодної хмарки на небі, виходиш впевнений, що так воно і є, — й потрапляєш під зливу. І думаєш, відчуваючи холодні струмені на обличчі, злизуючи їх язиком і заплющивши очі: це ж усе насправді? Вода ж не може бути несправжньою, вона або є, або її немає.

До книжки Львів. Кава. Любов

 

*
Нагору