Є у світі місця дивовижні, місця сил, особливих енергетичних полюсів, місця-стихії. Місцини, де згодом зростають міста, — і міста ті завжди мають у собі щось від вічності, достоту довершені. Їх неможливо здолати, хоча вони століттями можуть бути поневолені. Їх неможливо описати словами — хіба відчути. Тілом, душею, розумом… Спробувати осягнути, а потім здатися, покинути цю невдячну затію.
І зроджуються в тих містах люди непереможні, досконалі й незвідані для самих себе. Люди, в яких живе сама стихія.
«Хіба ви не знаєте, що людина — храм Духа Святого?» — спитала б неодмінно вона. Якби могла говорити…
Особисто я знав декілька таких міст. Але два з них апріорі виняткові. Це міста левів. У будь-яких значеннях слова. Міста, назви яких збігаються, хоч звучать зовсім по-різному. І місця ці, знаєте, справді впродовж віків відповідали своїм назвам.
Одне іменується Львовом. Так, те саме місто, назване в честь князя Лева, місто, на гербі якого грізна кошача істота роззявляє пащу і красується кігтями десь під муром із трьома баштами. А інше місто — Сінгапур. Назва цього індустріального, одного з найбагатших полісів світу, як виявилося, складається з двох слів: simha — «лев» і pura — «місто». Місто велетнів будівель, хмарочосів, що шпицями сягають неба. Місто, при погляді на яке складається незмінне, трохи моторошне враження, наче якимсь незнаним чином раптом потрапив у майбутнє.
«Це твоє майбутнє», — сказала моя двоюрідна тітка, нарізаючи фрукти в невелику глиняну мисочку, аби за мить залити їх йогуртом.
Вона приїхала сюди давно, ще зовсім молодою, закохалася в земляка, вихідця з України, який уже мав тут досить непоганий бізнес, і зосталася назавжди. Колишня львів’янка, вона жартувала, що не змінила міста, лише трохи перенеслася в майбутнє, бо ж навіть у назві воно залишилося містом лева. Але то, звісно, було неправдою. Їй іноді дошкуляла ностальгія. Щонеділі за звичкою бувала в церкві. Населення релігійне, однак усе, геть усе по-іншому. Християн досить, однак досить і представників інших релігій. Утім, усе під контролем уряду, тому проблем жодних: усі толерантні, взаємоввічливі, хороші. Але коли почалася та рекламна кампанія нового іміджу Бога, ініційована представниками церков, вона вибирала на ринку лише ті яблука, на яких чорно-біла наклейка сповіщала: «Це яблуко я виростив спеціально для тебе. Бог». Справно отримувала безліч sms, надісланих нібито від імені Бога, дивувалася креативним гаслам на автобусних зупинках, сіті-лайтах у метро й раділа, що рекламна кампанія стала настільки популярним хітом, що аж тутешній уряд захвилювався.
Мене Сінгапур дивував іншими площинами. Насамперед краєвидами. Безкінечними надсучасними видовищами, що займали велетенський простір, розділений водоймами. Уночі височезні, спроектовані з неймовірною точністю і з сучасним баченням багатоповерхівки вражали якоюсь небаченою гармонією світла, що перетворювало край на інопланетні експозиції. Утім, уся візія міста запросто відображалася в одній місцині — у парку під назвою Марін Лайф, океанаріумі, що викликав у відвідувачів чітке відчуття перебування на морському дні. Авжеж, а де ще ви запросто побачите понад вісім сотень видів морських тварин? І я на початках також, стоячи перед громіздкими скляними перегородками, спостерігав за ареалом океану, забувши про подих і не маючи в голові жодної думки.
Але згодом моє ставлення до міста змінилося. І думки повернулися в голову. Після смерті тітки в спадок мені перейшла трохи дивна для цих країв будівля і з’явився занепалий бізнес, яким уже давно толком ніхто не займався. Тому всі активи я перевів у готівку з думкою зробити із будівлі невеличкий готель. А що з житлом у Сінгапурі ніколи не було проблем, то мій готель мав би мати якусь родзинку, яка приваблювала б до нього туристів, а то й зовсім не іноземців. І така родзинка була. Покійний тітчин чоловік, її земляк, свій не надто великий будинок на три поверхи звів таким, які звик бачити на батьківщині. Ну, у Львові точно така оселя нікого б не здивувала. Бо навіть ліпнина на фасадах, барельєфи несли в собі щось чисто львівське. А надто — ота морда лева над входом до будинку. Мабуть, тітчиного чоловіка теж мучила ностальгія. Так, у кожного свої яблука…
Треба сказати, законодавство Сінгапура дуже прихильне до іноземців і ведення ними бізнесу в країні. А що ще чекати від країни, де є один із найбільших на планеті, четвертий за величиною фінансовий центр і яку світовий банк відзначає як державу, де найлегше у світі робити бізнес? Так, і до слова — акт незалежності тут було підписано у 1965 році (всього), а до того Сінгапур перебував певний час під владою то японців, то британців, а перед тим іще когось. Подейкують, процвітання краю зумовили зручне географічне розташування і незмінність влади, бо ж та сама партія перемагала у виборах від п’ятдесят дев’ятого року. А ще — оте загадкове слово «меритократія», адже серед претендентів на владу тут завжди освічені люди, для яких особисті здобутки є вагомим показником.
І я не раз думав: от якби такий принцип меритократії — іншому місту Лева, в якім площа Ринок чи літом, чи взимку незворушно дихає густими ароматами смаженої кави. Той аромат невидимими нитками снує поміж промінням сонця, надаючи й самому місту кавового присмаку. Там, випиваючи чашку кави поміж давніми мурами, думаєш: чи не в минулому я? І якщо справді існує часовий дисонанс, то тут легко опинитися в глибині віків, і тоді здається, що ось-ось із-за рогу будинку вийде панна в середньовічному вбранні. Хоча, правду кажучи, побачити людей у вишиванках, етнічному одязі, тут зовсім не складно. Місто справді є візією минулого, чимось, що гвіздочком припинає вічність, де тогочасність і майбуття зрослися воєдино.
Ріка тут схована під землею. Її вже ніхто ніколи не побачить. Її завжди тут не вистачатиме…
Я щоранку випиваю чашку аж терпкої від міцності кави, звареної в джезві, сідаю з тією чашкою на широчезне підвіконня і, ще сонна, роздивляюся обриси міста. А воно онде, мов на долоні розкинулося переді мною. З мого вікна бачу багато, та ніхто не бачить мене. Тому можу влітку сісти тут просто в нічній сорочці, моїй улюбленій, отій блакитній із тоненькими бретельками, можу не зібрати розтріпане від сну волосся. А восени понад смішну байкову піжаму з кумедними малюнками накидаю на плечі плед, бо так тепліше. Мене ніхто не побачить, тут тільки кава і я… Уже давно тільки я…
Шкода, що ріка захована під землею. Шкода її, бо вона навіки, як і я, мовчазна…
Але найбільшою особливістю свого готелю я хотів зробити деякі внутрішні його риси. Ні, я нічого не планував чудити з архітектурою. Я тільки хотів збагатити інтер’єр картинами — але картинами з чисто львівськими пейзажами. Я хотів частинку Львова. Саме частинку Львова в Сінгапурі. І щоби на тих картинах Львів постав не теперішнім, а дещо давнішим. Хоча би двадцяті-тридцяті роки минулого століття, коли вулицями пафосно їздили тогочасні авто з кругленькими боками, а дами з хутром на плечах демонстрували витонченість і красу.
Я хотів часточку елегантного Львова. І саме за цим приїхав у княже місто на початку літа, коли люди не пригнічені справами, а отже, можна домовитись із якимось художником про серію картин. Картин для мого готелю.
— Вони мають задовольнити смак витонченої публіки, — пояснював я приятелю, який мав зв’язки з митцями. — Там буває досить багато мистецького люду, а також політиків. Далеко не всі вони українці, хоча великий відсоток — зі слов’янських земель, однак я хочу, щоби вони захоплювалися Львовом так само, як я. Відчували його й поважали…
У будинку були зала й декілька приміщень із окремим виходом. Колишні господарі планували їх із думкою про гостей. Бо це ж вельми зручно і для візитерів, і для господарів, коли люди приїжджають на декілька днів, але ніхто нікому не заважає, кожен займається власними справами і лише десь увечері збираються за столом або й після вечері та, провадячи розумні бесіди про мистецтво й політику, поволі п’ють вино або каву.
Я вирішив таку традицію дещо вдосконалити. Вимислив, що в моєму готелі час до часу будуть влаштовуватися мудрі бесіди на ті ж мистецькі теми. І навіть почав домовлятися з цікавими людьми цієї царини про їхню присутність або й лекції — а чому ні? На мою думку, в очах суспільства це могло б піднести готель на сходинку вище і привабити елітну публіку, яка б віддавала перевагу проживанню саме тут.
Одного разу довелося стати свідком курйозної, як на мене, сцени. У театрі «Еспланада» під час виставки скульптур, коли ненароком зайшла дискусія про безмірну могутність людини, моя тітка без злого умислу згадала десь прочитані слова Івана Багряного: «Ми не дискутуємо. Він доводить, що походить від мавпи, а я хочу походити від Бога».
Опісля цих слів моя скромна тітка була змушена перетворитися на справжню левицю, що відстоює своє лігво. А її опонентами стали чоловіки — освічені, високомірні, з поблажливою посмішкою недовіри на вустах. Їхній хижій натурі чомусь не припали до вподоби слова Багряного.
«Якби могутність людини була найбільшим, що є у світі, то було б дуже сумно, — зауважила тоді тітка, але її спитали, ким був той Багряний. — О, то був великий письменник, за його творами знято фільми, а романи перекладені багатьма мовами. Ви не повірите, але моя батьківщина дала світу багато талановитих людей». І просто ствердно кивнула головою, наче намагалася цим підсилити власні слова.
А потім довго говорила мені про те, як шкода, що стільки люду було знищено тоталітарною системою, і як шкода, що світ не знає про них.
«Про нас він не знає», — точніше, сказала вона.
Тому я захотів розповісти про свою землю, про ті таланти, що зродилися на ній, я хотів представити мою країну сучасною і водночас наділеною скарбами віків. І можете не сумніватися: найбільшим скарбом є людина.
Тож оте приміщення з окремим входом мало слугувати такою собі площадкою для лекцій і дискусій. Ні, звісно, не лише про мою країну. Але багато в чому — про неї. Про нас.
Гострі шпилі храмів тягнуться до неба. Півкруглі дахи схожі на збільшені черепашачі панцирі. Безліч будинків зведені в минулих століттях, тож приваблюють самою своєю старовиною. Чомусь часто покрівлі оповиті чимось схожим на туман, і це надає панорамі особливого шарму. Утім, це якщо дивитися зверху, з мого вікна.
Усередині місто інше. Воно живе своїм особливим життям, без слів промовляючи до людей. У цьому ми з ним схожі.
Викладені бруківкою вулиці могли б розповісти багато про те, яким було життя сто чи двісті років тому. Могли б, якби хто спитав. І кожен будинок міг би багато повідати, кожен має свою власну історію. Але ж ніхто не питає.
І я теж могла би багато розповісти. Без слів. Бо сучасні засоби таке дозволяють, у цьому мені значно легше, аніж тим, хто жив колись давно.
Тому я беру планшет, кладу його в широченьку кишеню свого коричневого піджака (ніколи планшет не буває в сумці, бо це надто далеко, тож незручно щораз діставати ) , на мить озираюся, згадую про скрипку й забираю її з полички в шафі біля вхідних дверей. Мабуть, я дивна, бо люди зберігають на верхній поличці шафи капелюхи, шапки, інше, що може стати у пригоді перед виходом на вулицю, а в мене там скрипка. Справжнісінька скрипка.
Біля ліфта минаюся із сусідкою і приязно всміхаюся.
— Привіт, Юліано! — уголос каже та й посміхається теж.
Юліана — це я. Насправді Юлія, але чомусь усі звикли кликати мене Юліаною. То мало бути моє сценічне ім’я. Сто років відтоді минуло…
На вулиці, біля лотка з цукерками вказую продавщиці на трюфель у блакитній обгортці й швидко вибиваю пальцями на планшеті: «200 г». Мої улюблені, завжди їх тут купую.
— Сьогодні може бути дощ, — аби щось сказати, говорить продавець, молода симпатична брюнетка.
Вона завжди мені щось говорить і не чекає відповіді. Як і всі інші не чекають. Бо я — німа.
Шляхом усе ще намагаюся пояснити Олександру, що саме мене цікавить. Картини, на яких зображено Львів. Повинно бути чітко зрозуміло, що це саме Львів. Але той Львів повинен бути незвичним.
На «Вернісажі» побіля театру імені Заньковецької потрібного не виявилося. Звичайнісінькі тобі картини, тож Сашко почав помітно нервувати. Схоже, зрозумів, що просто не буде, і, мабуть, пошкодував, що поспішив згодитися допомогти мені заради старої дружби. Хоча чому, власне, старої? Мене не було тут трохи більше двох років, проте нічого, зовсім нічого не змінилося в місті.
— Гаразд, — граючись у руці ключами і не збавляючи ходу, каже Сашко, — ходімо до мого знайомого, у нього завжди можна щось цікаве побачити. Має щось на кшталт галереї…
— На кшталт? — перебиваю, бо мені не сподобалося саме слово. Адже мені потрібні лише високоякісні речі.
— Там не тільки його картини. Має знайомих, які приносять іще й власні. — Мій співрозмовник озирається, щоби прочитати мою реакцію. — Загалом, там можна побачити досить незвичні речі…
— Сподіваюся, львівських Далі там немає?
— І навіть ковані вироби. Тобі не потрібні ковані мистецькі речі для твого готелю? Коштують недешево, але… — Сашко знову обережно зиркає на мене і пришвидшує ходу. — Просто завжди таке подобалося. Для такого готелю воно в самий раз.
Поволі мова переходить на справи мого співрозмовника, і я вже слухаю про репортажі й статті, написані про різноманітні мистецькі заходи, та про іншу журналістську працю свого друга Олександра. Адже саме це дозволяє йому постійно перебувати в середовищі митців. Так, пам’ятаю, ще років п’ять тому Сашко писав для якогось сайту про все на світі. Тепер каже, що дописує на декілька сайтів, а ще — для глянцевого журналу. До того був редактором видання на політичні теми. Не склалося з політикою? Чи тема культури більш приваблива? Утім, не питаю, бо нинішнє його заняття таки стало мені у пригоді.
Коли беру в руки скрипку, прикладаю її до шиї, то спочатку випростовую все тіло, а потім поволі, наче налаштувавшись на якісь видимі лише мені одній хвилі, прикладаю смичок до струн — і для мене зникає цілісінький світ. Ні, краще сказати, виникає зовсім інший світ, усесвіт, ойкумена принаймні… І, щоби відчути оту іншу реальність, я прикриваю очі.
А тоді з’являється музика.
Вона просочується з того іншого світу окремими нотами, звуками, переплітається із в’язким повітрям тутешнього світу — і постає мистецтвом.
Мені завжди чомусь здавалося, що скрипка плаче. Саме плаче. Але в тій зажурі є щось безкінечно світле й щире, вічне, таке, що жоден інший інструмент просто не в змозі видобути із себе. А ті ясні зітхання і плачі постають настільки живими, що хочеться пропускати кожен звук крізь себе, мов особливу енергію, мов ти сама стаєш частиною трансцендентальної субстанції і співтворцем.
Але творцями чи пак співтворцями насправді були ті, хто писав оту музику. Кажуть, Паганіні написав свою першу мелодію, ще будучи дитиною. Та хіба лише він?
Утім, коли маю дуже хороший настрій, мені найбільше до вподоби саме Паганіні, надто його каприс номер двадцять чотири. Трохи пафосно, правда? А так, зазвичай, Вівальді.
Скрипка любить мистецтво.
Звуки скрипки добре привертають увагу поціновувачів високого, а навколо багато витворів мистецтва. На їхньому тлі я здаюся живою декорацією, яка прикликає в закапелок відвідувачів. Бачуся якимось продовженням кованого виноградного гілля, що стоїть поруч, приперте до муру, і може послужити витонченою аркою над вибагливими ворітьми.
Навіть заради цікавості люди нехай зазирнуть сюди, у вузький простір між двома стінами, наповнений картинами, кованими речами, витесаними з дерева фігурами й речами вжитку, — а тоді приведуть сюди знайомих чи хоча би повідають про бачене.
Павло, власник цього дивовижного місця, каже, що ідея музикою скрипки привернути сюди люд — непогана. Тож я іноді граю тут трохи, мені це навіть подобається.
Сьогодні нехай послухають Вівальді.
Музика скрипки заважала. Ні, звучання її було прекрасне. Мелодія ніжно розливалася у просторі, заповнюючи не лише бачене, а й щось глибоко у свідомості, — саме це й заважало. Я не міг зосередитися, бо не знаходив того, що вимріяв. Чи існували такі картини взагалі? Можливо, якби у творчості когось із митців я помітив хоч натяк на те, що панувало в моїй уяві, то міг би пояснити й домовитися про серію картин. Цікаво, чи до зими ці картини були б написані? Чи до весни хоча б…
Але бажаного я не бачив. Реалістичні замальовки Львова, більш чи менш чіткі. Звичайні картини без жодного авторського акценту, яких безліч у місті, у будь-якій крамниці, де торгують мистецькими полотнами. Були картини із вкрапленням фантазії автора: зігнуті ліхтарі, що обрисами нагадували в’юнкі рослини, випуклі стіни будівель, які насправді мали б бути зовсім прямими. Утім, від мого задуму все це було далеким у суті.
І тому музика трохи заважала. Скрипалька симпатична. Струнка фігура, потерті джинси, скромна кофтина з неглибоким декольте, коричневий піджак. І розтріпане волосся. Дивлячись на цю молоду жінку, і собі хотів заплющити очі й слухати лише музику. Якби ж потрібно було тільки це…
— Відволікає, — кивнув я Сашкові в бік скрипальки, — її б десь у філармонії послухати…
— Навряд чи, — недбало відповів друг. — А як тобі ця картина?
Світлі фарби й акуратно промальовані деталі претендували на схвальну оцінку. І я б навіть запитав про автора. Якби погляд не прикипів до іншого виробу.
У тоненькій акуратній дерев’яній рамці до стіни був прикріплений невеличкий гобелен. Ні, спочатку я чомусь подумав, що то також картина, намальована пензлем, намальована витончено — так, що кожна деталь, кожна дрібничка промовляла до поціновувача досконалістю і резоном. На гобелені красувалося місто. Однак пізнаваний Львів був іншим. Просто іншим. Так, як бачив це я, — а може, і ще глибше. Зображене місто здавалося давнім. Навіть не двадцятого чи дев’ятнадцятого століття, а ще трохи давнішим. Не знаю, що саме давало зображеному такий ефект. Світлий тон ниток? Сплетіння шовку, що додавало тканому особливого блиску? Чи саме бачення митцем тогочасного міста, древнього, загубленого в минулому?
— Це ж гобелен, — дещо здивовано зауважив Олександр, — річ, асоційована радше з далекою середньовічною Францією, аніж із тутешніми землями. А якщо ще глибше зазирнути, то й із самим Єгиптом… — Усмішка друга красномовно свідчила сама за себе, мовляв, я ж говорив, що ти не знаєш, чого бажаєш. А вголос Сашко толерантно повів далі: — Навряд чи можна послухати її гру десь у театрі. Освіту, кажуть, має… Та на роботу не візьмуть — бо німа.
Я не відразу второпав, що мова вже не про мистецтво, а про дівчисько, що грало на скрипці.
— Ні, слух має, зі слухом усе гаразд. То в неї після аварії на авто… І кажуть, мала стати професійною співачкою — чи то оперною, чи… Бо голос був надзвичайний. Так кажуть. Однак голосу вже не повернути, а німу скрипальку ніхто не ризикнув узяти на роботу. До речі, вона автор отого гобелену, що тебе так зацікавив…
Монотонна Сашкова промова не дала можливості зрозуміти сказаного. Подібно до крапель дощу, що рівномірно глухо вдаряються в поліетиленовий настил, вони були лише звуком, який, однак, не ніс жодного змісту. Чи, може, непростий сенс отих слів не хотів вкладатися у свідомість?
Оперна співачка? Німа?
Безперспективна скрипалька — чи ткаля?
— Он іще одна її робота. Зрештою, сюди більше ніхто гобеленів не приносить… — Олександр насолоджувався кожною миттю фурору, який створили його слова в той час, як я, мов причинний, підходив до наступного тканого полотна. — Тут вона нічого не закінчувала. Ну, в сенсі, не має відповідної освіти. Але, кажуть, у родині ткали й передавали знання новим поколінням. І навіть, подейкують, полотна роблені на якомусь спеціальному ткацькому верстаті, копії колись привезеного з тієї ж Франції. Але все це чутки. Не мав можливості з нею поспілкуватися, сам розумієш…
Розумію. Бо як поспілкуєшся з німою жінкою, яка тільки підробляє ткацтвом? Усього лиш непрофесійно створює гобелени. Навіщо такою цікавитися журналісту, який пише на високомистецькі теми? Одначе я знову не спитав про таку професійну негармонійність.
Я на мить озирнувся на скрипальку, яка щойно почала нову мелодію, і знову втупився у виріб. На гобелені жінка із загорненими в хутро плечима, опустивши голову, мандрувала осінньою, засланою опалим листям площею Ринок. Усе так, як було в моїй уяві. Як це взагалі можливо?
Схоже, ота молода німа жінка бачила світ моїми очима.
Іноді люди стають здалеку, слухають мою гру на скрипці і йдуть. Картини їх не цікавлять. Вони здаля почули музику, тож прийшли лиш послухати. І видно, що задоволені, бо усмішки на обличчях, привітні погляди, навіть іноді можуть підійти і слово сказати. Щоправда, хіба слово, бо, побачивши мій розгублений погляд або простягнений у руці планшет із записами, поспішають зникнути, заховатися серед буденних клопотів.
І тільки я ніколи не зможу заховатися сама від себе.
Коли зайшли оті двоє, відразу зрозуміла, що буде певний клопіт. Особливо той кароокий аж надто часто кидав на мене незадоволений погляд. Хм, у добротному випрасуваному костюмі, сорочка кремового кольору — вигляд у нього престижний, але недобрий настрій людини вгадується здалеку. А той інший раз чи два вже тут був. Чомусь просто недолюблює мене. Можливо, за те, що я у цій сфері не так давно й самоучка. Ні, звісно, беру уроки в маминої подруги, але ж освіти немає. І мовчу постійно. Бачила, як дівчата з ним фліртують, але ж я так не можу… Флірт через планшет — ото було б смішно…
Щоправда, мені не смішно, я б не сміялася. Інші б сміялися.
До повного щастя не вистачає того, щоб саме вони розглядали мої гобелени. Невже придбають? Ні, швидше кепкують: он, озираються, перемовляючись. Хоча гроші мені, звісно, незайвими будуть… Учора на площі Ринок, граючи на скрипці, трохи отримала від перехожих. Але попереду будні й дощі, туристів буде небагато, а городяни й поготів не захочуть прогулянок.
Чомусь давно в мене не купували гобеленів. Так, звісно, це рідкісна річ, тож якщо хто й зазирне на закупи, то швидше шукають картину. А можливо, нікому не потрібні ті гобелени — це ж я за них так ухопилася, це лиш мені вони подобаються, і тільки тому, що бабця колись їх ткала, а потім навчила мамину подругу. Виходить, та тепер просто віддає борг, навчаючи мене ремесла ткалі. Однак мабуть-таки гобелени людям не потрібні, бо й тими, фото яких виклала на сайт, ніхто не цікавиться, хоча, як на мене, там просто прекрасні речі.
Ні, уміння ткати не стало найбільшою моєю мрією. Найбільша мрія — спів. У мене ж був неймовірної сили і краси голос, мені ж пророкували велике майбутнє в опері. Мій унікальний голос надзвичайно високо оцінювали фахівці… І що зосталося? Лише планшет, невеличкий гаджет із сенсорним екраном…
Досі часто сниться сон, наче в моїх руках скарб — велика золота прикраса, інкрустована діамантами. Діаманти виграють на сонці сяйвом, переливаються барвами, відблиски лягають на руки, обличчя. Та враз один необережний крок, і міст піді мною провалюється, ненадійні дошки ламаються і летять у безвість, а я опиняюся у воді, борсаюся, виринаю, хапаю повітря й усвідомлюю, що скарбу в руках більше немає. Він назавжди поєднався з рікою, якої теж не існує.
Я завершую гру, і той кароокий сміливо наближається до мене. Що в його очах? Маю звичку читати в погляді. Очі надзвичайно багато можуть сказати про людину, набагато більше, аніж слова, яких, на жаль, потім часто зрікаються.
У цих очах подив і захоплення. Невизначене питання. Ні, він не питатиме. Просто просить показати інші вироби. У мене тут іще два гобелени, вони в залі. Я кладу скрипку у футляр і жестом запрошую йти за мною. Ми мовчки проходимо коридором — чому він мовчить? — і опиняємось у невеликім приміщенні, стіни якого густо при крашені картинами. Мої гобелени — подалі від вікна, бо тканина не любить сонячного проміння.
На однім із полотен — храм. Такий, яким був приблизно три сотні років тому. Я чомусь упевнена, що він був саме такий: із нерівними стінами і плющем на мурах із ламаного каменю, тьмяними глибокими вікнами і хрестом угорі. Храм із неодмінно відчиненими дверима — навіщо в храмах зачиняють двері? Храм Параскеви П’ятниці. Щось у нім від готики, а щось від бароко, а щось від мене самої, бо він таки інший, аніж на тих фото, що я знайшла в Інтернеті для ескізу.
— Церква Параскеви? — здивував несподіваний прихильник моєї творчості. — Але насправді вона трохи інша. — Він не зводив із мене очей, доки я не кивнула головою, а тоді повернувся до гобелена й повів далі: — Тут будівля значно світліша, у тому смислі, що відчувається добра енергетика. То, певно, ваше… Олег. А вас звати Юліаною. Приємно познайомитися.
Планшет, який було опинився в руках, помандрував назад до кишені. Він все говорить сам. Думає, що я зовсім немічна? Це ж тільки голос…
Але для мене голос — це направду все.
Перед наступним гобеленом замовк. Мабуть, зараз кепкуватиме. Бо на нім виткана ріка. Ріка, якої вже ніколи не буде. Викладені камінням береги, обабіч будівлі, старовинна частина міста. Будинки мають не надто давній вигляд. Коли я працювала над цим гобеленом, думала про те, як би виглядало місто, якби ріка була не схована, а вільно текла своїм руслом. Я зовсім не думала про оцінку мого твору, просто створила щось, що бути могло, але ніколи вже не буде — як мій голос…
— Полтва, — почула від нього. — Душа міста.
Я заперечливо хитнула головою і кинулася до планшета. Мій співрозмовник здивовано почекав, але, про все здогадавшись, узяв гаджет до рук.
«Не душа. Тільки голос. Без душі місто мертве. Без голосу живе, але стає мовчазним».
Мовчазним, як я, але навіщо йому про це думати?
Вона зображає місто світлим, до безкінечності світлим. А ще — найкращим, яким воно могло би бути. Не в багатьох є талант побачити хоча б те добре, що існує насправді. А вона бачить те, що могло б існувати. Ідеальний варіант для мого готелю, адже і там стіни почують про тих, хто міг би жити, але кого немає, про кого світ мав би знати, та про кого ніколи не чув. Ідеальний інтер’єр для того, щоби презентувати світу країну в найліпших її проявах. Навіть спроектувати такою, якою вона могла би бути, якби зосталося все те найкраще, чим обдарувала непроста історія.
Дивлячись на гобелени цієї німої жінки, я зрозумів, що зможу втілити свою мрію. Мрію про «Леополіс».
«Леополіс». Така назва його готелю.
Десь на третій зустрічі він розповів про свій задум стосовно зали для дискусій. Розповів детально про сам готель, показав фото інтер’єру, щоб я могла краще зорієнтуватися, що саме від мене очікують. Ми підрахували кількість гобеленів і зрозуміли, що таким чином будуть оздоблені лиш головний хол, коридорчики на двох верхніх поверхах і, звісно, приміщення для лекцій.
Треба сказати, я підхопила добрий вірус, а саме заразилася його ідеєю про лекції, дискусії, цікаві бесіди про мистецтво й історію, про відкриття світу і презентацію рідної країни в чужому краю. Бо це також була моя мрія. З давніх-давен, коли, ще будучи студенткою, самотужки вчитувалася в рідкісні історичні факти, вивчала минуле по моментах, клаптиках, вимальовуючи собі мозаїку того, що відбувалося насправді… Ні, краще сказати, ткала в уяві полотнище справдешньої історії, не знівеченої чужими поглядами загарбників, які зусюди марили перетворити мою землю на провінцію, — а цього їм ніяк не вдавалося, наче вища сила, сам Бог, не дозволяв загубити таку коштовну перлину в мороку і в сплетінні неправди.
Мама іноді сміялася, кажучи, що мені потрібно було б вступати на історичний, бо з мене вдався б найбільш голосистий історик у світі — ніхто б не перекричав. Насправді вона любила мій голос і ніколи б не дозволила використати Богом дарований талант не за призначенням, хотіла чути мій спів…
Мама… Як добре, що ти не дожила півроку до тієї страшної аварії, у котрій я втратила найцінніше…
Відтоді ось уже декілька років я не маю жодної близької людини. Моє життя стало схоже на щоденні простуваті ритуали: приготувати каву, залити окропом вівсяну кашу, зазирнути в соціальні мережі й підглянути, що доброго робиться у світі. Знаєш, мамо, якби не соціальні мережі, я б від самотності з’їхала з глузду. Вони, мов наркотик, дають ілюзію потрібності людям, віртуальним співрозмовникам, однак розумію, що все це самообман. Але це також непогане середовище оголошень: яка і де подія має відбутися. Й одразу обговорення: той захід вартий уваги, а той не дуже… Я іноді ходжу на вистави в театр, люблю такі дійства, мамо, а іноді десь у кутку слухаю поетичні читання, знаючи наперед, що ніколи не зможу бути на місці тих людей. Мені дано тільки чути…
Я сто років не пекла смаколиків. Бо навіщо мені одній — це нецікаво. Авжеж, духовка в нашій плитці все ще надто палить знизу. Однак це не завадило мені спекти вишневий пиріг, отой, зі збитими білками зверху, безе себто.
Я чомусь вирішила, що було б непогано пригостити його власною випічкою. Не знаю чому. Просто захотілося. Захотілося побути жінкою, навіть якщо він нічого зайвого не запідозрить.
Але він дивиться на мене такими очима, мамо, що мені здається, наче подобаюся йому. І йому подобаються мої гобелени. А мені — його захоплення «Леополісом».
— Хочу глянути на той верстат, — пояснив Сашко, збиваючи попіл у попільничку. — Кажуть, унікальна річ. А заодно помилуюся вашими ескізами і її виробами. Ти постійно говориш про неї, тож я й сам почав задумуватися, як міг проґавити такого талановитого митця в нашому місті.
Ми допили каву в схованій за латинською катедрою кав’ярні, поговорили про життя — про все на світі і ні про що водночас, бо скільки потім не намагався, не міг згадати хоч однієї важливої речі, наче й не було тих балачок. Хіба про Христю, дівчинку, з якою Сашко пов’язував свої майбутні плани й випитував мене про особисте. Я розповів йому про Магду, смагляву креолку, що з діда-прадіда була місцевою в Сінгапурі. Її родина мала непоганий бізнес, а сама вона, отримавши юридичну освіту, вирішувала правові питання в тім бізнесі. Познайомилися наче недавно, однак стосунки мені здавалися перспективними, тим паче що то була непогана можливість асиміляції з місцевими. А хто із приїжджих не мріє стати «своїм» на чужих землях, плануючи зостатися там назавжди?
Магда має зелені очі, темне волосся і смагляву шкіру. Утілення жіночності. А про «Леополіс» пожартувала: «Ти плануєш створити конкуренцію "Еспланаді"? Цього ще нікому не вдалося, навіть англійцям, що звели ту другу залу. — Чомусь у той момент торкнулася щокою мого плеча; ось була в неї звичка при розмовах про серйозні речі нагадувати, що вона кокетлива жінка. — Треба, щоб підтримали люди. Розумієш?»
Розумів і був певен, що з часом мені таки вдасться переконати зеленооку креолку в перспективності своїх планів, бо ніколи не міг забути того прикрого випадку, коли мене попросили назвати щось найбільш визначне, що б характеризувало мою країну, а я не міг визначитися. Бо ці люди хотіли почути про здобутки мистецтва, про видатних моїх земляків. І я розумів, що таких людей було безліч, їм просто не дали стати знаними. Розумів, що визначного в моєї країни вдосталь. Але водночас розумів, що доведеться й багато чого пояснювати. Наприклад, чому країна не стала однією з найрозвинутіших. Чому ми не стали одними з найкращих. Потрібно багато пояснень, і я планував такі пояснення світу надати.
Але іноді скептичні нотки в словах Магди примушували задуматися: чи варто все це починати?
Він каже, що мусить знайти спосіб привабити до «Леополісу» людей. І, звісно, інтер’єр, вигляд — це дуже важливо. Мабуть… Та значно важливіше саме наповнення лекцій. Шкода, що не можу говорити, бо маю чимало цікавих ідей.
Зустрічають по одежі, а проводжають по розуму. Сенс цієї приказки направду золотий. Лише якщо вдасться зацікавити відвідувачів лекціями, люди підтримають проект. А для цього потрібно переконати людей, що ті лекції будуть корисними також для них, тобто для їхнього середовища чи країни. Потрібно показати, що ми сильні й самодостатні, адже тільки тоді з нас братимуть приклад. Бо якщо бесіди будуть лише пізнавальними, то, хоч і цікаві, швидко набриднуть. Ні, цим світ не спокусиш… Упевнена, щось можна вигадати.
Але, звісно, моя справа маленька — лишень гобелени. Смішний такий, питав, чи впораюся до Різдва. Це ж тільки півроку! Майже три десятки гобеленів. Та мені б до наступного літа встигнути…
Усе це добре, а вишневий пиріг різати зараз чи потім, коли приготую каву? Чи любить він солодке взагалі?
Ось вона, точка містерії, де народжується нове творіння, готове прикрасити світ. Місцина, де вертикальні й горизонтальні нитки, сплітаючись, утворюють щось витончене й безмірно прекрасне. Подібно до доль людей, шляхи яких, перетнувшись, творять історію світу.
Ні, мої думки зовсім не пафосні, бо направду кожен наш учинок впливає на майбутнє, і не лише наше особисте. Ми ніколи не дізнаємося, що могло б трапитися, якби раптом за останні в гаманці гроші не придбали таку-то книгу, а потім, навіть не почитавши, подарували її комусь зі знайомих. А раптом та книга ненароком вплинула на чиєсь нелегке рішення? А раптом хтось на війні вижив лише за рахунок того, що зачитався трохи довше і його, сидячого біля стіни, не помітив снайпер? Ніколи цього не знатимемо. Але, бачте, ми ж могли просто не купити книгу — бо в гаманці останнє.
Дивний пристрій у меншій кімнаті трохи нагадував вертикальну раму з натягненими від верху до низу нитками. Раму доповнювали механізми, до яких теж пучками тягнулися рівнесенькі промені ниток. Унизу того пристрою вони намотувалися на витесані з дерева овали, а посередині між натягненою основою проходила довга дерев’яна, ретельно обтесана палка, і я чомусь відразу охрестив її човником. Під ним осиротіло виднілася почата частина полотна. Як і інші гобелени Юліани, цей обіцяв прикрасити світ пастельними тонами. Чомусь любила вона саме такі барви. Але мені то на руку. Бо такими самими пастельними кольорами в «Леополісі» були вкриті всі стіни. Я не вигадав нічого кращого для готелю. Принаймні, мені цей колір говорив про елегантність.
«Бо вишукано», — відписала Юліана, коли запитав її про барви гобеленів.
Останнім часом ми спілкувалися через Інтернет, тож мали змогу більше обговорити. Розмови дедалі частіше заходили подалі від справ, і я помалу почав забувати про її німоту. Лише отак, під час зустрічей, планшет із записами нагадував про цю особливість дівчинки зі скрипкою.
А якось у випадково залишеному на столі планшеті я побачив недописаний вірш:
Скрипалька бере в руки інструмент,
пучками ніжно пестить довгі струни,
смичком лоскоче… Є у неї хист.
І в цей інтимний для них двох момент
для неї світ зникає весь і всюди…
— Ти можеш стати поеткою, — сказав їй тоді, бо вірш припав мені до душі. — Чи багато в тебе текстів? Було б гарно видати збірку.
«Ні, — відписала вона, — у поезії головне — спосіб її подачі, декламація, а в книгах мало хто читає поезію, хіба дуже відомих авторів. Я не можу виступати на читаннях, тож не маю жодного шансу бути почутою. Тому я ніколи не стану поетесою».
І ми перевели мову на щось інше, бо я не люблю торкатися чиїхось ран. Навіть якщо ці рани не кровоточать. Хоча, звісно, біль теж буває різним… А сьогодні я волів вести бесіду лише про щось добре.
— Мені говорили про копію жакардового верстату, — засміявся Олександр із виглядом, наче щойно розвінчав обман. — Бо кажуть, гобелени, які робиш, можливо виткати лише на таких, спеціальних.
Жінка стенула плечима й навіть не торкнулася планшета. Натомість підійшла до столу, де купкою лежали сім відібраних гобеленів, зроблених трохи швидше. Усі одного розміру, вони ідеально пасуватимуть до стін мого готелю. Другий і частина третього поверхів, можна сказати, уже мали своє оздоблення і лиш чекали, аби надягти розкіш від Юліани Кардаш. Усі вони містили в собі щось добре. На тканих полотнах вулиці здавалися значно світлішими, бо руки майстрині виправляли візію навіть найбільш похмурих закутків княжого міста Лева.
То було місто очима німої скрипальки…
Я не знала, чи сподобається йому запропоноване. Дуже хотіла, щоб сподобалося. Жила надією, що оскільки до душі замовнику припали попередні мої роботи, то й прийдешні мали б так само.
Замовнику… Смішне таке слово. У стосунку до нього воно зовсім не пасує. Але я звикла серйозно ставитися до праці, тож, коли займаюся гобеленами для його готелю, Олег для мене — замовник.
Я ввімкнула ноутбук і швидко знайшла приготовані ескізи. Це те, що потім у полотні втілять нитки. Знову треба буде докупити багато шовкових ниток. Місто має бути лише світлим, і людське око повинно помічати те сяйво, щоб, дивлячись на гобелен, іноземці говорили собі: «Те місто надто прекрасне, я хочу багато про нього почути. Хочу відвідати ту місцину».
Мабуть, я трохи ідеалістка, правда? Але мене ніхто не переконає в тім, що наше місто, яке століттями було твердинею національної свідомості, яке щоразу ставало на оборону людських цінностей та в самій своїй основі зоріло цитаделлю духовності, може бути зображене по-іншому.
— На ескізах багато храмів, — почула я позаду голос Олександра й уже за мить простягнула йому планшет.
«У нашому місті справді багато храмів. Релігійність — частина нашої свідомості».
Схоже, моє зауваження не переконало несподіваного гостя, бо він кинув на Олега погляд і криво посміхнувся.
— Але ж, мабуть, у нашому місті є й інші цікаві місця, які варто відкрити людям, котрі ніколи тут не побувають?
— Це лише частина ескізів, — раптом втрутився Олег. — Ми з Юліаною вже домовилися, що інші ескізи й зображення на них обговорюватимемо через Інтернет, коли повернуся в Сінгапур. Відстань тепер не є проблемою.
Звучало безапеляційно й дещо жорстко. Олександр запитливо зміряв нас обох, але чомусь вирішив не сперечатися, хоча слова й тон друга йому явно не сподобалися.
Вона й так старається. До чого тут його прискіпливість? Я від усієї душі сподіваюся, що Юліана не образилася. З якогось часу я перестав називали її скрипалькою чи ткалею, перестав вживати слово «німа», бо краще сказати «мовчазна». Бо мовчання дає надію, що це тимчасово й одного разу воно обірветься. Німота такого шансу не дає.
Для мене вона була Юліаною.
Ескізи обіцяють переродитися у виняткові витвори мистецтва. І гобелени — це значно краще, аніж картини, бо не так буденно для вишуканої споруди, на яку я перетворю свій «Леополіс».
А що саме місто Львів завжди було сповнене неприхованого трепету перед Богом, то це правда. Я тут зростав, тож знаю. І це те, за чим завжди тужила моя тітка.
Його «Леополіс» буде справжнім Леополісом, який завше воскрешав нашу країну із занепаду. Адже місія Львова — це місія оборонця й духовного провідця. Цікаво було б хоч раз завітати на ті чудові бесіди, що їх провадитимуть мудрі люди. Потім розповім йому про деякі свої ідеї стосовно лекцій. Завжди вірила, що цей світ стане кращим завдяки знанням.
Сашко тепер мовчить, це добре, це дає можливість іще раз переглянути ескізи й упевнитися, що для замовника вони ідеальні. А це найвища похвала для митця. Ну, правда, це лише початок, адже попереду ще безліч основної роботи, та все-таки…
Вона веде нас до кухні, де на великій пласкій тарелі з позолотою на окрайцях приваблює погляд випічка. Висока, з нерівною поверхнею, де грудками перемішалося безе і ще щось темно-червоне. Бере великий ніж із дерев’яною ручкою і кроїть пиріг на квадратні частини. За декілька хвилин закипає чайник , а ще за якийсь час ми із Сашком смакуємо дивовижною гербатою із зібраних нею складників. Окрім м’яти сильно відчуваються вишня і смородина. Напій насичений до легкої гіркоти, але це тільки додає смаку вишневому пирогу, що в устах перетворюється на ягідну патоку.
— Ти їй подобаєшся, — стверджує Сашко, спостерігаючи, як Юліана повертається з балкону з тарілкою полуниці в руках.
І я не можу не погодитися, бо погляд її темних очей із-під густих вій щоразу боязко ковзає по мені, наче запитує, наче приглядається чи просто намагається добачити в мені хоча б інтерес, якщо не симпатію. Утім, хапаю себе на думці, що і я так само дивлюся на цю жінку, у душі якої сховано стільки таланту й любові до мистецтва.
Юліана лиш на мить відвертається, щоб помити полуницю, і друг штурхає мене ліктем, мов якого школяра, киваючи в бік господині.
— Чи можна палити на балконі? — але, бачачи розгублений вигляд Юліани, відразу ж додає: — Піду на сходи.
Розумію, що він навмисне залишив нас удвох, але не знаходжу теми для розмови, бо думки тільки про одне: я їй справді подобаюся? І що ж далі?
Деякий час ми мовчимо, ніби й мій голос кудись зник, і мовчати нам затишно. Навіть не хочеться порушувати ідилії, та коли вона все-таки бере до рук планшет і швиденько вистукує на сенсорному екрані слова, я поспішаю спитати:
— Що робиш завтра ввечері? Ти не проти провести його разом зі мною?
Її рука завмирає над екраном, а обличчя поволі повертається в мій бік. Для неї то несподіванка. Для мене теж. Бо не планував нікому призначати побачення.
Так, для мене це теж раптово. Як і вишневий пиріг, з якого залишилася тільки частинка.
Я давно не була на побаченні. Справжньому й такому неочікуваному. Цікаво, чи будуть квіти?І що ж тепер надягають на зустріч? Сукню чи можна просто джинси? А зачіску роблять?
Ой, навіщо ж я закриваю обличчя руками перед люстерком? Добре, що я тут сама-самісінька, бо якби хто побачив, то б вирішив, що дивачка якась.
Не пригадаю, коли востаннє відчувала таку велику радість. Хочеться стрибати, бігти кудись, щось робити. Та натомість я лишень горілиць лягаю на ліжко і, вдивляючись у стелю, посміхаюся найщирішою в житті посмішкою.
Мабуть, я теж йому подобаюся. І це неймовірне щастя.
Це було помилкою. Було помилкою запросити на побачення німу жінку. Про що я з нею говоритиму? Вірніше, як із нею говоритиму? Вона відписуватиме на своїм планшеті, а я провадитиму монолог?
У цю мить я зненавидів саме слово «планшет».
Але ж про щось спілкуватися буде потрібно. Десь у Сінгапурі на мене чекає Магда. Ні, я ще нічого не вирішив. Однак перспектива всеньке життя прожити з мовчазною жінкою мене не надто приваблює. Звісно, бесід мені не бракуватиме, адже власний бізнес не дасть можливості нудьгувати.
З часом з’являться діти — а як інакше? — мине небагато часу, і вони виростуть, залишать дім і нас самих. Вечорами я переглядатиму новини, можливо, щось розповідатиму своїй мовчазній дружині, або й сам стану мовчазним.
Хоча насправді ця жінка, яка дивиться на світ моїми очима, має в собі щось таке, що не відшукати в жодній іншій, навіть якщо обійду цілісіньку земну кулю. Навіть якщо зазирну в кожну шпаринку світу, у кожен народ — не натраплю на рідну до болю душу, в якій сховані всі мої мрії, яка є продовженням мене самого, бо варто поділитися якимись сподіваннями, як вона одразу власними думками встеляє мені шлях, мов тканим дивним полотном, скеровує, радить.
У театрі можна мовчати. Просто мовчати цілісінький вечір. Адже перше побачення не повинно бути довгим, утім мусить стати цікавим. Театр ідеальний для такого варіанту. Зрештою, вона ж майже оперна діва. Без сумніву, її зацікавить вишукане видовище.
Згасло світло, поволі стихли розмови навколо, люди зачаїлися в очікуванні дійства. Добре, що я таки надягла суконку, бо коли побачила в його руках квитки в оперний, мені стало недобре від думки про джинси, відкладені останньої миті. Суконка була дуже проста, темно-синя, до колін, без будь-яких прикрас, лягала щільно по талії й не претендувала на те, щоб у ній переглядати «Аїду» мовою оригіналу. Та все-таки це краще, аніж джинси й кофта — хай і улюблені.
Ми сиділи в однім із перших рядів, тож досить добре могли розгледіти золотаві костюми виконавців. Могли відчути дух Єгипту, який створювали декорації й добра праця акторів. Відчай суперництва між Аїдою та Амнеріс — і тієї злощасної миті я мала б задуматися над тим, чи є в мене суперниця. Бо це ж дивно, щоб молодий розумний чоловік не мав поруч жінки. Проте біль, який, здавалося, принишк і лиш іноді давав про себе знати, знову розірвав свідомість. Цей біль я відчула фізично. У горлі стала грудка, єством розійшлася млість, очі опалило чимось пекучим. Плакати посеред опери в театрі? О, мені хотілося ридати, мені хотілося кричати! Якби ж можна було кричати, я б заполонила цим звуком увесь простір навколо. Але звуків не було. У мені вже давно не було звуків… Я — тільки місто без ріки. Людина без голосу. Німа скрипалька.
Якби ж ви чули, як гарно вони співали, як переливалися їхні голоси, як гучно розливалася пісня! І я так колись могла. Мій голос оцінювали як один із найсильніших і найкращих. Мені пророкували сцени знаних театрів світу!..
Схопила себе на тім, що опустила голову й дивилася на свої руки замість споглядати виставу. Треба примусити себе. Які вони гарні… Ось Радамес милується рабинею Аїдою, ось донька фараона Амнеріс замишляє лихе…
— Усе гаразд? — поруч турботливий голос мого Радамеса.
Але ж чому саме Радамеса? Адже в мене немає суперниці. Бо не міг би чоловік запросити німу жінку на побачення, якби мав іншу. Знаю, що не міг. Тим більше — Олег.
Однак відчуваю, як пекучі краплини покидають межі очей і зрошують обличчя. Ну ось, догралася, зіпсувала собі макіяж.
— Усе гаразд? — знову.
Чи він забув, що я німа? Забув, що не можу відповісти? Де ж той планшет? Зовсім немає часу на пошуки в сумочці, бо пекучі сльози застилають світ, і я кидаюся до виходу. Якомога швидше минаю обурених і дещо здивованих глядачів, примушуючи їх пропустити мене, і аж у вестибюлі розумію, що вийшла не сама.
Тут спокійно. Яскраве світло, порожньо й майже не чути співу.
Я, мабуть, уже ніколи не зможу спокійно слухати прекрасний оперний спів…
Який же я дурень! Повести її на оперу, знаючи, що вона втратила голос… Адже вона могла зараз запросто стояти там, на сцені, якби не злощасна аварія. Могла співати разом із усіма. Я…
Для чогось таки додивилися оперу, хоч я пропонував піти геть, знайти затишне місце в кав’ярні й побути там або просто блукати вулицями міста. Та, певно, чогось не догледів у ній або просто не знаю жінок, бо недбало, із помилками набраний напис на планшеті сповіщав: «Я хочу їх чути». На жаль, відмовилася зайти в кав’ярню опісля. На жаль чи на щастя? Навіщо мені дивитися, як заплакана жінка щось відписує мені на гаджеті або просто мовчить?
На її вулиці затінок, незабаром темнітиме. Добре, що порожньо, бо це дозволяє поставити авто майже біля під’їзду, аби Юліана могла швидко зникнути всередині. Будинок у центрі міста, але поміж вузьких, маловідомих і відлюдних вулиць. Тут рідко трапляються перехожі. Дім збудований, певно, на початку двадцятого століття, стіни полупані, двері старі, вікна дерев’яні й негарні, припалі товстим шаром пилу.
Я відчиняю дверцята з думкою про те, чи цілувати в щічку, чи просто сказати «до зустрічі», але, поки роздумую, в її руках опиняється планшет.
«Кави?»
Таке коротке слово. Але я не хочу давати їй примарної надії.
Однак залишити саму в такому засмученому стані також не можу.
Я, мабуть, справила на нього жахливе враження своїм риданням в оперному. Негайно потрібно все виправляти.
Кави?
Ні, звісно, кавою не обмежуся. Я покажу йому майже завершений гобелен, думаю, буде задоволений, бо цей витвір дуже добре підійде до його готелю і задуму. На нім — Святоюрська гора й написи латиною. От уже нехай надивляться чужоземці, який він, Леополіс. Упевнена, гобелен обов’язково висітиме на стіні лекторію.
Ми доїдаємо вишневий пиріг, дивимося у вікно на сутінки й обговорюємо мої гобелени та його «Леополіс».
«Він повинен бути справжнім Леополісом, яким було місто в усі ті часи, коли наша держава мусіла вистояти, відродитися. Він повинен розповісти світу про наші культурні надбання. Мусить стати на чатах духовності».
— Мусить розповісти про нас, — чомусь каже Олег, наче все це стосується лише нас двох, утім, помічаю, що подумки він десь далеко, хоча світло в очах виказує захват.
«Ти виставиш у ютубі відео лекцій?» — питаю з надією на запрошення до самого Сінгапура.
Але його правда: що робити німій жінці на лекціях і балачках розумних людей?
«Ти міг би влаштувати щось на кшталт телемостів із людьми з інших країн, — пишу після паузи, — таким чином можна привернути більше уваги в науковому й мистецькому середовищі тих чи інших держав».
— Вірно кажеш… — Він у захваті, щось говорить мені, розповідає про свої плани стосовно «Леополісу», а я підкидаю йому свої ідеї, наскільки це дозволяє швидкість друку, але в певний момент розумію, що хочу говорити про інше.
Як може сказати про свої почуття німа жінка?
І я вчинила єдине, що могла…
«Ходімо», — пише вона.
Для чогось залишає на столі планшет, бере мене за руку й тягне з кухні. У коридорчику відпускає руки й далі, посміхаючись, манить за собою пальцем. Із шафи витягує футляр, і я не відразу розумію, що в нім скрипка.
Ще більше дивуюся, коли відчиняє вхідні двері й веде мене східцями вгору, а що квартира на останньому поверсі, то ми швидко опиняємося на даху. Тут щось на кшталт невеличкої площадки перед низькими, майже квадратними заіржавілими дверима, тобто такий собі маленький оглядовий майданчик. Місто мов на долоні й, оскільки сутінки майже сповили простір, вабить нас далекими обрисами, яскравим світлом і затишком. Іще не зовсім темно, тож помічаю, що дах укритий червонуватою, місцями облізлою бляхою, як і багато інших старих будинків у центрі Львова.
Юліана стає на краєчку площадки, виймає з футляра інструмент і підносить до шиї. Вона прекрасна на тлі нічного міста. Вітер розвіває її волосся, а смичок і скрипка надають видовищу виняткового шарму. У повітрі чомусь пахне кавою.
Жінка починає грати.
Звуки розтинають повітря, розливаються навколо красивою мелодією. Якоїсь миті здається, що все тремтить від голосу скрипки, але ні, насправді світ застиг, слухаючи прекрасне. Після незнайомої спокійної мелодії чую «Шторм» Ніколо Паганіні, а потім щось від Вівальді, а далі вже й не намагаюся вгадати автора, просто милуюся музикою. Дивуюся, чому ніхто не скаржиться на гру посеред ночі, але за кілька хвилин будь-які думки зникають із голови й у світі залишається тільки мелодія, прекрасна музика чарівної скрипальки.
Зізнаюся, мені ще ніхто ніколи не грав на скрипці. Я ще ніколи не чув скрипки вночі на тлі подекуди освітленого міста. Жодна жінка ще ніколи не чинила для мене чогось такого виняткового.
І я не знаю, як сказати їй, що вже післязавтра лечу в Сінгапур.
* * *
Осінь у Сінгапурі побалує вас шквальними вітрами й майже спекою. І якщо про спеку ви ще маєте уявлення, то вітри дивуватимуть силою і наполегливістю. Так, і не варто забувати про парасолю, бо осінь тут є королівством дощів. Цим Сінгапур знову-таки дещо схожий на Львів, тільки дощі тут більше нагадують короткочасні, небувалої сили зливи, адже живлять артерії рік. І, звісно, тут значно тепліше, аніж у княжому місті Лева.
Магда дуже зручна. Вона допомагає мені у вирішенні багатьох юридичних питань стосовно бізнесу, у неї безліч ділових контактів, а ще вона помалу вводить мене в місцеві кола. Це дуже вигідно, і я не можу їй сказати про Юліану. Просто не можу вчинити їй таку прикрість. А нещодавно під час Фестивалю середини осені — є тут таке родинне свято — вона зауважила, що мешкати в готелі — це все одно що в офісі, бо житло повинно бути окремо від бізнесу, хоча б задля відпочинку. Так, у неї багато спільних планів для нас. Мушу сказати, у той момент ми споглядали червоні ліхтарі, яких на свято понад берегом без ліку, тож я не посмів зіпсувати гарній креолці такого хорошого настрою.
Ось уже декілька місяців час від часу отримую гобелени. Вони прекрасні. На полотнах дивне давнє місто, яке є і якого водночас немає у світі. Місто, яке несе в собі світло. Юліана пише, що працює настільки швидко, як то лишень можливо. А ще в неї багато яскравих ідей щодо лекторію. Будучи нечужою в мистецькому середовищі, уже домовилася з багатьма цікавими митцями про лекції на різні теми, тож завдяки їй чимало професорів і відомих людей залучено до мого проекту. Це теж не абищо.
Ми з нею спілкуємося через Інтернет. Та відчуваю, що мені цього вкрай мало. Я мушу бачити її очі. Мушу чути її гру на скрипці. Іноді вимикаю світло, відкриваю навстіж штори й вікна, знаходжу в Інтернеті записи творів видатних композиторів і слухаю, смакуючи хороше вино або каву. Але кава тут інша на смак, і видовище з вікна теж інше — не панорама дахів давнього міста, а неонові свічки хмарочосів, що сумно навіюють думки про штучність, а відтак — нещирість. Я хочу справжнього…
— До вподоби Ванесса Мей? — одного вечора спитала Магда й наступного дня принесла звідкись декілька дисків із записами скрипкової музики.
Відтоді вона часто питала про ті диски або намагалася в розмові підкреслити її заслугу щодо моїх вподобань. Однак їй ніколи не збагнути, що запис і жива музика вельми різняться між собою — так само як спечений удома вишневий пиріг відрізняється від тістечок зі штучним джемом, які ми купуємо в супермаркеті неподалік і які тут називають загадковим словом «мункейк».
Я поволі доводив до ладу готель, прикрашав його стіни гобеленами. О, це був цілісінький ритуал, адже сам визначав місце кожного полотна й обов’язково брав участь у його кріпленні. Подовгу придивлявся, чи рівно розміщений виріб і чи відповідає він інтер’єру. Одного разу дизайнер мене перепитала, чи не зайва вона, бува. Ні, звісно, не зайва, їм усім просто не зрозуміти, що ці гобелени виткала сама Юліана Кардаш. Хай краще хвилюються за те, що перед Новим роком готель має прийняти перших гостей.
Ще більше я турбувався про лекторій. Меблі, освітлення, знову ж таки інтер’єр… Безліч зв’язків із відомими й цікавими людьми. Цей проект посів чи не найчільніше місце в моєму житті. Мрія про «Леополіс» із кожним днем набирала дедалі більше рис своєрідного втілення зменшеної в масштабах місії самого Леополіса, тобто міста Лева. Мрія про щось, що є безкінечно значимим і духовним і що розповість світу про мою країну, її здобутки й видатних людей, чий вагомий внесок збагатив світову спадщину. Такою була моя мрія, витоки якої — у Львові.
Однак насправді місто жило в ній. Вона сама була містом. З безкінечними пастельними тонами, давниною і сучасністю водночас, невидимим світлом поміж безлічі деталей і закутків, із мудрістю, схованою в камені, з нестримною жагою життя замурованої назавше ріки. Містом із ароматом натуральної кави й зі звуками гри вуличних музикантів. Вона була Леополісом.
Тож мрія про місто розкрилася мрією про жінку — тендітну, беззахисну, позбавлену найціннішого й водночас із неймовірною жагою високого і значимого… І я жив цією мрією.
Десь на початку зими листування раптом обірвалося. Без жодних пояснень чи слів на прощання. Мені на рахунок були повернені кошти за невиконане замовлення.
Партнерство це партнерство, хіба можна просто так розірвати ділові домовленості? Але угоди ми не підписували, та навіть за наявності такої я, звісно, ніколи б не притягнув Юліану до суду.
Просто не міг второпати, що сталося. І найгірше те, що мені її не вистачало…
На жаль, підготовка до відкриття готелю ніяк не дозволяла покинути все й поїхати до рідного міста. Мусив за всім прослідкувати, мусив відчути життя готелю в перші дні: чи все гаразд, чого саме не вистачає, і ще сотні питань, відповіді на які мусив дати саме я. Але вже перед самим Різдвом за юліанським календарем нарешті придбав довгоочікуваний квиток на літак до України.
Можете зі мною сперечатися, але одне є вічним — Львів узимку казковий. Сповите легендами й снігом місто дихнуло на мене морозяним вітром і міцно сповило обіймами. Через прийдешнє свято в повітрі відчутно піднесений настрій; дещо подібне я вбирав у себе, дивлячись на її гобелени. Ось воно, світло міста Лева, затаєна внутрішня радість, містерія, пов’язана з іншими вимірами і світами. Звідкись долинають звуки коляди. У центрі чи не на кожнім кроці можна узріти свіжоспечені пампухи, адже нині Святвечір. Це нагадало мені й про кутю. Треба завітати до родини, хоч моя з’ява буде справжньою несподіванкою, ніхто ж бо не знає про мій приліт.
Цікаво, вона готує кутю? Авжеж, готує. То, може, до родини завітаю аж завтра? Хоча аж дванадцять традиційних страв навряд чи будуть на її столі. Бо навіщо одній людині стільки?
І тут у моїй голові на мить промайнула дивна думка про те, як ми вдвох готуємо Святвечір у Сінгапурі. Ото було б часточкою Львова вповні!
Двері квартири зачинені. Я простояв під ними години дві, час від часу натискаючи на кнопку дзвінка, хоча й так було зрозуміло: якщо досі не відчинили, нікого немає вдома.
А раптом поїхала в село? Мабуть, є в неї десь родина, а я тут стою, чекаю…
— Певно, місяць, як її не бачила, — відповіла сусідка, молода жінка у вкритому борошном фартусі і з вимазаними чимось масним руками.
— Можливо, вона щось говорила? — глибоко всередині війнуло недобрим передчуттям.
— Ні, нічого. Вибачте, у мене пампухи згорять…
Ще одні зачинені двері. Де в місті можна знайти людину, якщо вона вже місяць не мешкає вдома? Цієї миті, стоячи посеред чужої сходової клітки й відчуваючи холод у зимовому, вологому від талого снігу пальто, я зрозумів, наскільки мало про неї знаю. Майже нічого. Майже півроку всі наші розмови більше крутилися навколо мене й моїх справ. Я не питав про її мрії — а вона ж, без сумніву, їх мала і плекала сподівання на здійснення. Більше того, я жодного разу не поцікавився, чи є в цьому місті хтось із рідні чи хороших знайомих, до кого вона могла б звернутися в разі потреби. Мусив визнати, що не знаю, де її шукати.
Зітхнув, наче хотів видихнути із себе оте недобре передчуття. Незважаючи на вологу й холод, усередині відчував жар і неприємну млість.
У час Різдва всі крамниці чи галереї зачинені. Єдина надія на Сашка, він дуже близький до творчого середовища, тож, можливо, щось зможе сказати? Не могла ж вона просто зникнути?
Ми зустрілися в «Сідлі» — досить просторій і затишній кав’ярні неподалік пам’ятника Адаму Міцкевичу. Замовили гарячого чаю, горілку і щось просто поїсти, оскільки Сашко прийшов після роботи, а я ще й різки в роті не мав. Почали говорити про справи, не знав, як запитати про неї отак одразу. Розповів про готель і перших клієнтів, про свій проект і підготовку до перших бесід. Хвалив гобелени, сподіваючись, що друг сам скерує розмову в потрібне русло…
Він заговорив про ситуацію в країні і про те, що війна таки впливає на творчі плани митців, та й узагалі на життя кожного вона впливає. І багатьом його знайомим надійшли повістки.
— Запрошую тебе до Сінгапура, — натякнув я. — До речі, хотів просити тебе зайнятися промоцією мого проекту.
— Подумаю, дякую, — скупо пролунало у відповідь, і я не знав, чого саме стосується його вдячність — пропозиції виїхати за кордон чи перспективи стати PR-менеджером проекту, що має шанси отримати світове визнання.
Розмова не клеїлася, і горілка не смакувала. Ні я, ні він не запропонували налити другу чарку.
— Як вона? — спитав я напряму. — Не знаєш, де можна розшукати? Бо сусіди вже місяць її не бачили. Припинила співпрацю, повернула кошти…
— Ні, не знаю. — Утомлена посмішка на обличчі, у руках конверт. — Також давно її не зустрічав. Просила передати тобі ось це.
Я втупився у величенький конверт, намагаючись збагнути, що все це означає. Чому Олександр відіграє роль посередника між нами? Що в конверті? Він немов прочитав мої думки.
— Готівка за останнє окреме замовлення. — Трохи помовчав, наче на щось очікуючи. — І надіслане тобою портретне фото, з якого Юліана мала робити ескіз для гобелену.
Нісенітниця. Я не міг пригадати, щоб надсилав якесь фото. Ми ж про все домовилися: на гобеленах лише Львів, лише місто. Тим паче жодного окремого замовлення й не було…
Ухопив конверт і обережно розкрив його, витягнув величеньке кольорове фото, та так із ним у руках і завмер. Зі світлини на мене дивилася зеленоока креолка в розкішній сукні і з багатим намистом на шиї.
Мій друг сидів напроти й зацікавлено позирав на мене. У погляді не було нічого, проте я знав, що мушу щось сказати. Хоч щось сказати.
— Я не робив цього замовлення, — відрікся, не в змозі відвести погляду від фото.
— Магда?
— Вона не знала про Юліану, — безапеляційно й упевнено.
— Або вдавала, що не знає, — сухо й без інтонації.
Рясний дощ заливає капоти авто, лунко вдаряється об залізо, асфальт і розсипається навсібіч величенькими водяними коронами. Вулиці помалу перетворюються на своєрідні мутні ріки з відблисками барвистих кольорів, що щедро ллються з вітрин і вивісок. Нічне місто приймає дощ.
Тут, у кав’ярні, сухо й затишно. Ця місцина — одна з нових, ще не багата на відвідувачів. Стіни — імітація цегляної кладки, позаду мене — великий увімкнений екран, навколо — трохи декоративних свічок на столах і поличках, світло, як і годиться, вимкнене. Я граю на скрипці, а на екрані поволі з’являються рядки моїх віршів:
І потім скрипка розкаже
все, що ніколи не зможу
промовити.
Час від часу озираюся, стежу за словами, що зринають нізвідки, але здебільшого прочитую рядки в пам’яті й угадую, де варто зробити паузу чи навпаки — пришвидшити гру. Сьогодні я — віртуоз…
Суголоссям співатиме в вечір —
в такі миті у ній я живу.
І ніхто не згадає злословити,
і ніхто не кине у плечі
слово-камінь про мене. Одну
зафрендила душею і поглядом —
то моя єдина подруга,
хоча й скрипка. А ми подібні…
Цікаво, чи хтось із відвідувачів читає ці рядки?
Всі мелодії наші — на двох.
В нас тендітні тіла і ніжні,
і так легко зірвати з вуст стогін,
коли вміло торкнутися
пальцями
струн…
Іноді підглядаю за гостями свого творчого вечора, пробую вловити настрій, вдивляюся у вираз облич. Хм… Майже не перемовляються, дивляться на мене й на екран.
Злине звук
смичка дотиком, словом, розумом —
лиш заради мелодії, чару,
лиш заради безумства і шалу…
Мабуть, таки читають… Екран цього вечора — мій своєрідний голос, а музика скрипки лиш супроводжує мою поезію.
…то моя єдина подруга;
вона мовить, а я — мов німа…
Так дивно. Усміхаюся від спогаду про те, як Олександр умовляв мене відважитися на цей експеримент. Довго вмовляв. А я не погоджувалася, боялася, що видасть Олегу і той прийде послухати мою гру. Чи хотіла б я, щоб він прийшов? Не знаю…
Сашко мені наче й не надто близька людина. У нього прекрасна дівчина, і вони щасливі разом. А мені він хіба приятель. Усе це була його ідея: і записи на екрані, і скрипка. А відвідувачам, здається, подобається…
в ній триває моя таємниця;
ми поєднані: скрипка і я.
Я мешкаю за містом у гарному котеджі, заможні господарі котрого виїхали за кордон. Є в їхніх планах іноді навідуватися додому. Дім гарний, наповнений творами мистецтва, тож ніяк не можна було залишити його без догляду, адже починалася зима й помешкання потрібно опалювати, щоб не панувала сирість. Через терміновість господарі вирішили, що моя німота не є надто великою вадою. Мені потрібна була робота, бо від замовлення для «Леополісу» я відмовилась, а гра на вулицях міста при морозі й вітрі — річ досить дошкульна й невдячна. Так, і гобелени я більше ніколи не виготовлятиму, бо навіщо мені ці спогади й біль?
І ось я живу тут, доглядаю за будинком, підливаю вазони, стежу, щоб у помешканні панували тепло й сухість. Отримую непогану платню. Підробляю фрілансом. І все було б добре, але іноді так самотньо, аж десь глибоко в грудях стає боляче. Тоді беру скрипку, смичок, стаю посеред кімнати або виходжу на подвір’я — і починаю грати. Для самої себе, бо мене тут ніхто не чує…
Я рада, що сьогодні моє вміння творити оцінять люди.
Чи хотіла б, щоб і він прийшов?
І тут, як трапляється в таких історіях, ненароком зиркаю на Сашка й бачу поруч нього того, за ким побивається моє серце.
Лиш на мить я сфальшивила в нотах. Лиш на мить припустилася помилки. Та, певно, навіть ті, хто не розбирається в музиці, це відчули, бо бачу здивовані погляди.
Лиш на мить заплющила очі, аби не бачити ані поглядів, ані його. На мить…
А коли придивилася — ні, то не він, то хтось схожий. То тільки незнайомець, який присів за столик Сашка і Христі, щоб послухати мою гру.
Однак я знову заплющую очі. Так краще, так не очікуватиму того, що ніколи не трапиться, — і більше не помилюся в нотах.
Скрипка — єдине, що в мене є. Я в неї, а вона — у мене. Потрібно буде згадати про це, коли вийду під дощ. Під справжню весняну львівську зливу…
Мій проект успішний, а готель досить популярний серед туристів. Бізнес доволі вдалий і прибутковий. Житло я таки придбав окремо, правда, неподалік готелю, на узбережжі. Однак Магди там немає, бо одного ранку ми зрозуміли, що бачимо світ по-різному. Подейкують, вона вже знайшла собі пару й віднедавна мешкає десь у Великій Британії.
Проект приносить хороший прибуток і в перспективі претендує стати одним із найпопулярніших у світі. Даремно Сашко відмовився займатися його промоцією. Кажуть, добровольцем пішов в АТО, а за місяць його й не стало: загинув у полоні, так і не зрадивши своїх. Шкода. Він був одним із найкращих, кого я знав.
Можливо, мій задум багато в чому відрізняється від початкового варіанту, первинної мрії про «Леополіс», бо якоїсь миті я втратив до нього цікавість. Це сталося ще тоді, коли зникла та жінка, Юліана, — німа ткаля і скрипалька. Тепер розумію, що мав до неї почуття.
Я досі люблю подовгу дивитися на її гобелени, як колись любив спілкуватися з нею в Інтернеті, і дуже шкодую, що надто мало у Львові милувався її грою на скрипці. Часто згадую ту жінку, бо її думки багато в чім були слушні й досить незвичайні.
Але в одному вона помилилася: ріка — не лише голос, а й душа міста. Душа є, але вона глибоко захована, її вже ніколи ніхто не побачить. І та жінка десь є, тільки мені її ніколи не відшукати й не повернути. Мій проект також втратив душу. Ні, щось у нім залишилось, але воно сховане, скуте, невидиме… І я більше не відчуваю в нім привабливості і смислу.
Ні, мене все влаштовує, бо іноді серед рутини і буднів з’являється щось витончене й особливе. Таке, як плани на майбутнє. Як велична мрія про «Леополіс». Як спогад про мовчазну жінку зі скрипкою в руках під зоряним небом на тлі нічного давнього міста.
Нарешті цей день настав. Доки Роман порається в кухні з романтичною вечерею, Злата вирішує оглянути дім. Вона не знає, що майбутня у цей час пише їй останнього листа. Злата роззирається вітальнею і рушає східцями нагору. Майбутня додає до листа свою фотографію. Злата опиняється нагорі і відчиняє двері першої-ліпшої кімнати. То подружня спальня з широченним ліжком — на півкімнати. Тим часом майбутня вже заклеює конверт. Не стримавшись, Злата опускається на ліжко і заплющує очі. Вона не одразу зауважує, як хтось крадькома піднімається східцями слідом за нею і відчиняє двері спальні. Майбутня опускає конверт із фотографією до скриньки. Злата розплющує очі, але вже пізно: темна постать кидається на неї і проштрикує її ножем — ще раз і ще раз, знову і знову, аж доки жертва не перестає кричати. Конверт лунко падає на дно абонентської скриньки. Злата лежить на чужому ліжку в калюжі крові. Саме такою вона зображена на фотографії, котру майбутня вклала у конверт зі своїм останнім листом.
Класика
