Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Людмила Таран
ПРОЗОРІ ЖІНКИ

Мужчина її життя

1
Почувала себе так, ніби вона – скажімо, віолончель, яка тільки й чекає, внутрішньо захлинаючись від нетерпіння, що  в і н  ось-ось, нарешті, візьме її собі поміж ніг (від однієї мислі про це обсипає пульсуючим приском, усе нутро паленіє, стає не порожнистим, а гаряче-об'ємним), підтягне всі струни на кілочки грифу – струни ці чомусь не зверху, а протягнуті всередині її тремтячого тіла, і   в і н   накручує їх, ті струни-нерви...
               Але до чого тут віолончель? Хто з них  – інструмент, на якому грає інший? Та й усе розпочалося  з голосу –  й о г о   голосу...
              Вона не могла розвести, розділити на якісь два різнокольорові пасма свою густу, круто замішану ненависть до нього, що раз по раз вибухала в ній, здіймаючи важку, з якогось глибокого мулистого дна, кров, і немилосердний потяг до всього того, що було ним: його запаху, який чула на віддалі, ніби собака, і через котрий ставала умить вологою і податливою; його летючої  пружної ходи, його тренованого щільного тіла, а надто – його голосу, що один він, особливо у сяйливій інтимній темряві, уводив, ні, просто-таки вкидав у  транс упокорення, жадання, підлеглості й зверхності водночас.
           Раніше, до нього, вона й не уявляла собі, що може бути такою, що насправді є такою, і ця зустріч із собою, непередбачуваною, невідомою, цілком іншою, ніж вона знала себе, лякала і захмелювала, бо вона ніби опинялася в чужій подобі, ніби проживала паралельне життя чи життя подвійне. Мука і захват, хміль і розпука, ненависть і жага.
             Це ж про нього думала не інакше як: „Мужчина мого життя...“

2
Як там Фреді Меркюрі  співає – “Гуляю сам  по собі“?
             Вона так само сказала собі: гуляю сама-одна, ніяких женихів-кавалерів, моя Дана зі мною, будемо разом рости у своєму садочку...  Я – не перша й не остання... “Неповна сім'я“? Мене ці слова не лякають, я свого сімейного щастя  наїлася по самісінькі вуха, по саму зав'язку (а що  це  означає – зав'язка?)
           Десь приблизно такі внутрішні слова (мислимо ж ми дивними формами, це й не зовсім слова, а невідь-що роїться-ворушиться невидимо у мозку і вилітає із голови, ніби райдужні мильні бульбашки, і тут-таки вони лопаються, пролетівши якусь мить-віддаль у повітрі: так думка заступає думку, і сама людина ледве встигає за ними, хоч ніби ж сама їх і продукує...) стонадцять разів прокручувала Ольга, залишившись із п’ятирічною Богданою після розлучення. А потім і повторювати перестала: увійшло у плоть і кров, як само собою зрозуміле.  Що кому доводити?
          Але недарма ж, мабуть, у дитинстві мама морочила їй голову: Олю, дитино, і як ти той хлібчик їси? Скільки вже тобі повторювати? Весь час біля тарілки два шматки! Два кусники! Дивись, а то двох чоловіків матимеш!
           Олі маленькій важко було дотямити причину прикрої інтонації маминої, бо хіба це так погано: два замість одного?  Що більше – то краще!
          Чому, маючи найтверезіші плани, при тверезому, як мовиться, розумі, бажаючи собі тільки добра (невже хтось бажає самому собі зла?) насправді чинимо, буває, таки ніби всупереч, наче назло собі? І якраз тоді, коли ніхто нас не змушує діяти так, як ми діємо?

           Ольга мала звичайне редакційне завдання: інтерв'ю з керівником хору „Пропілеї“, який останнім часом важко стало упіймати в Києві: закордонні гастролі за гастролями – і все за рахунок іноземних спонсорів. Знайшовши визнання, славу по світах, „Пропілеї“ стали модними й на рідних теренах. І ось нарешті  – концерт у столичній філармонії. Хоча Ольга попередньо домовилася з імпозантним маестро Козелецьким про розмову, та після концерту він відшліфованим жестом поправив кучму-шапку свого сивого волосся і трохи криво усміхнувся (невже набридли йому ті інтерв'ю?): „Пані шановна, наш Павло Смоляк розкаже вам геть усе. Я старий стомлений чоловік, а він...“
       Нічого собі „старий стомлений“, подумала Ольга. Його енергії вистачило б на всіх присутніх у залі, недаремно диригенти довго живуть, але вона, зрештою, не проти й Смоляка. Смоляк – унікальний баритон, соліст найвищого класу, голосом серце виймає, а які в нього важкі темні кучері,  пронизливі  карі очі й оспівана у піснях народних на бороді ямка... Ну й звичайний для співаків чудовий торс, груди, які розпирають вилоги фрака. Ольга давно знала і любила його тембр – досі як слухачка та й годі, вона і в думці не мала підступатися до того Смоляка: інтуїтивно боялася зруйнувати своє зачарування саме від голосу, до того ж не любила красивих мужчин, але сам Козелецький одразу привів свого соліста перед її ясні очі просто попід руку. „Знайомтеся...“
         Скільки вони просиділи за кулісами, розмовляючи, а потім під дощем перестрибували калюжі, шукаючи, де б сховатися в кав'яренці, – Ольга достеменно не пам'ятає, але наговорилися аж так, що двох касет по шістдесят хвилин  їй не вистачило. Та головне, звісно, не в касетах, а в тому, що вона — пропала. Ах, – так і сказало Ользі її серце, – ти пропала, голубко, пропала.  Мужчина мого життя...
          І це після того, коли вона вже не те що з презирством ставилася до будь-яких чоловіків: вона їх коли й бачила, то краєм ока, майже не брала до уваги, фактично ігнорувала як клас. Точніше – як біовид. Тим більше, таких публічно-імпозантних, як оцей Павло. Шалена ревність колишнього чоловіка, батька її Дани, відкинула Ольгу на узбіччя статевих, тобто чуттєво-сексуальних інтересів. Чоловіки стали існувати для неї майже як абстрактні людські істоти: вона прийняла це в собі, хоч іноді, бувало...  Але дуже рідко.
        А тут – Павло Смоляк. Уже одне ім'я та прізвище звучать так, що ясно: талант. А може, комусь і не ясно? Та не Ользі: на концерті вона просто вросла, вгорнулася в його голос, занурила в нього своє обличчя й серце – чого давно вже з нею не ставалося. Призвичаїлася досить тверезо стежити за будь-яким сценічним виконанням, відзначаючи про себе особливості голосових модуляцій, обертонів, аби потім не забути згадати про них принагідно у матеріалі. Ользі навіть шкода було колишнього свого сприйняття –  безпосереднього, наївно-інтуїтивного.
        Уже пізніше після того вечора їхньогознайомства, засинаючи в своєму ліжку, Ольга таки пригадала (записалося на відеокамеру підсвідомості), як із відруховою ревністю стежила за його дуетом із солісткою...  як це її?.. Ага, Єрмолаєвовою... Вони, стоячи на сцені, перепліталися голосами, зливалися в божественному дуеті на тлі тривожного глісандо, яким хор утілював нагадування долі про те, що людське щастя ніколи не триває так довго, аби ним можна було насититися до кінця днів своїх...
        А  згодом... Уже згодом, коли Павло старанно виводив указівним пальцем на її голій оксамитовій спині окремо кожнісіньку літеру:  Я-Т-Е-Б-Е-Х-О-Ч-У, а вона мала вгадати чи прочитати, що саме він пише (чого мудрувати — ніби неясно відразу, з першого „Я“!), Ольга зрозуміла остаточно: пропала і пропала. Тим більше, що, як з'ясувалося,  на ту пору Павло Смоляк був вільним, як вітер у полі. Якщо не зважати на те, що у його рідному Львові залишилася перша дружина Марія з сином Маркіяном, у Вільнюсі – друга дружина Анна з донькою Рутою, а в Києві – Вікторія з сином Остапом. Звісно, Ольга довідалася про це пізніше, а не того голоспинного вечора чи, точніше, ночі, від якого почалася історія четвертого шлюбу Павла Смоляка. А того вечора – як вона, Ольга,  легковажно  сміялася! Хі-хі-хі!... – дрібно так, переливчасто,  наче  річкові перлини  пригорщами розсипала у спінену постіль. Пізніше, згадуючи першу та й наступні ночі, вона стонадцять разів дорікала собі: ну дорослі все-таки люди, хай би вже насолодилися одне одним, але навіщо було виходити заміж? Вона ж знала на ту пору, що Павло тричі був у путах Гіменея, хіба це нічого їй не промовляло? Промовляло, ще й як! А йому якої трясці здалося це одруження, після трьох офіційних (а скільки ще – неофіційних?!) історій, які він пережив, і так само зарікався був – досить. Крапка. Він же й Ользі щиросердо зізнався: „Не сімейний я тип!“ Тип – це добре сказав. Але ж і сам-таки запропонував їй оформити стосунки, він хотів цього! Навіщо? Які мотиви рухали ним? Не претензії ж на квартиру: у нього своя була – куди пристойніша від Ольжиної. Словом, ніби змовилися обоє проти самих себе, ніби наперекір якійсь частині свого „Я“ кожне чинило, а могли ж просто награтися одне одним – і розбігтися в різні боки. Ну добре, її, Ольжині, тридцять два роки проти його сорока... Але він міг закрутити голову й молодесенькій... Важкі темні кучері, пронизливі  карі очі, а голос... Голубити, ніжити, пестити, обволікати, проникати в найсокровенніші закутки – ось що умів цей голос, і без солодкавості, без патоки вульгарної, без отієї дешевої надривної циганщини, яку Ольга переварювати не могла.
         Отож, міг легенько, без зусиль, закрутити голову й молодесенькій – на тимчасове задоволення. То навіщо – Ольга не раз кружляла думками, ніби кінь  цирковою ареною, – те узаконення пристрасті, на яке він сам підбив її?..
         Ах, мужчина її життя...
         Вона, що за свою журналістську практику про скількох співаків і співачок понаписувала, про море концертів... Звідки ця невитравна, незнищенна, попри досвід, ілюзія, ніби з чутливим, тонким, артистичним чоловіком тобі буде добре, ніби тільки він, один-єдиний, здатен розуміти твою душу, цінувати її, леліяти-берегти? Смішна, наївна, мов телятко! Розум, перейдене життя давно відали: це абсолютно не так. Не так! Але вона, Ольга, упіймалася на гачок, який навіть не Павло викував, а таки вона сама. Дивно. Незбагненно. Сліпа пристрасть. Сліпа доля. Навіщо ж тоді дається досвід життєвий? Але – факт: поведена на голос, від якого заводилася з першої миті його звучання.
        Є голоси, ніби витесані сокирою. Є – ніякі, безхарактерні, мов недозрілий горох у плюсклих стручках. Є – ніби викувані з металу. Або – любовно випиляні лобзиком. Ні, все – не те. Павло – з його божественним голосом, невже він – жевжик, ловелас, гульвіса, бабій, гультіпака? Навіщо йому треба була ця історія з одруженням? Ні, досить ходити по колу своїх думок. Товкти воду в ступі. Товкти серце своє важким товкачем.
 
3
Та було й найстрашніше з усього того нового, що відкрила в собі Ольга: шалена ревність. Не знала такого про себе у попередньому житті – навпаки, розлучилася, як було сказано, через патологічну (так вважала) ревність першого чоловіка до неї. А тут... Цей її новий для неї стан, навіть не почуття, напевно, був пов'язаний із немилосердним фізичним потягом Ольги до Павла. Хіба вона забуде – коли вперше поверталися разом із гостини у його друзів? Літній струмуючий вечір, що виповнює світ і пульсує довкола, жага, підсилена випитим алкоголем… Павло захотів (він так і сказав  вульгарно) відлити.
        Трохи відійшов від Ольги, але не так і далеко (вона ще подумала тоді: от капосний безсоромник!) Постаттю схований у тінь, Павло пововтузився якусь мить, рвучко розстібаючи паска, а згодом у траву густо зашелестів його потужний, мов у жеребця, струмінь: Ольга побачила його, вихопленого світлом ліхтаря. Не відвернулася ж! Нашорошеним умить нюхом уловила солодкуватий і водночас різко-аміачний, бридкий (ну то й що, коли давно намацувально-наосліп або і при торшерному світлі знають найсокровенніші місця одне одного?) і водночас – шалено рідний, жаданий, притягальний, запаморочливий запах.
             Ольга тоді не зуміла (не схотіла?) стримати себе: кинулася прямо там, серед кущів у парку, до Павла... Потім не раз ошелешено пригадувала цей епізод і те, чим він завершився... Так само не раз ловила себе на тому, що їй подобалося дивитися на його спину, коли відвертався справити нужду: тоді по Ольжиній спині перебігав дрож, наче брижі по воді чи крутому крупові лошиці...
            Та скільки було тих митей двозначних! Якось, узявши Дану, поїхали в музей просто неба на свято майстрів. Найдовше простовбичили біля гончарів. Гончарний круг намотував у нескінченний моток простодушні погляди витрішкуватих споглядальників. Не святі горшки ліплять! — засміявся підстаркуватий, але бравий гончар у старому солом'яному брилі і легенько взяв Ольжину руку (перед тим вона начепила на себе грубого фартуха, аби не забризкатися). Із грудки политої водою глини просто на очах витворювалося диво. Занурюючи все глибше Ольжиного вказівного пальця у вологу, слизьку горловину, яка розширювалася, відкривалася назустріч, гончар соковито засміявся:
          — Тепер ви, пані,  розумієте, чого чоловіки люблять гончарство!
        Ольга тоді ледве дочекалася ночі, донісши до неї бурхливу хіть, яка саму її досі дивувала.
Борозенкою йшла заросилася...
Мужчина мого життя...
       Своїм незбагненним нюхом Павло, мабуть, відразу розгадав в Ользі  неабияку „штучку“ і чманів від її пожадливості й невситимості, роздмухуючи їх. Красивий дует!
        – Ти моя флейтистка... – шепотів їй. 
        – Флейта поперечна? Поздовжня? Ха-ха-ха! Поперечна! – Відповідала сама собі і захлиналася дрібним смішком. – Флейта Пана! – Ольга розсипала  вологі перлини хихотіння й хоті, а тоді замовкала.
          Felate... Fellatio...  Сoitus peros –  це звучить ну майже як Allegro con brio – або ще щось музично-італійське...
          – Ах, недаремно я в музшколі... – втішалася Ольга на окрушини своєї італійської.
        Язиком – по ніжному пульсуючому шовчику, по тремтливому оксамиті, що так само двозначно пахнув, але не різко, не бридливо: заманливо, інтригуюче.
        Це він усіх так накручував? – думала Ольга, піймавши себе на тому, що її стосунки інтимні з чоловіком не брала звичка: не улягали вони в буденний плин, як це часто буває – коли в сім'ї усе спрощується, втрачає гостроту, манливість; колись відшліфоване днище сексуального вітрильника обростає інертними черепашками та іншими паразитами, і тоді він плине (чи грузне у воді) скоріше за інерцією, аніж за покликом.
Мужчина мого життя...
        Але ревність її... Де, з ким таке бувало: Ольга напросилася у відрядження до Львова тільки для того, аби хоч краєм ока побачити ту Марію – першу Павлову. І навіщо це їй? Павло навідувався до неї – найчастіше на гастролях, сам про це розповідав, і Ольга розумом цілком вірила в те, що жодних інтимних стосунків у її чоловіка з колишньою першою бути не може. Але, всупереч самій собі, вона таки знайшла спосіб, аби на віддалі роздивитися ту Марію, котру з першого погляду охрестила чомусь сиров'яленою ковбасою.
      Чи полегшало Ользі? І яке це могло мати значення для неї тепер, тим паче, що після Марії в Павла була і друга, і третя...  Це – офіційно.
          До Вільнюса Ольга теж їздила – знову придумала відрядження – з таємним наміром побачити другу колишню. Цього разу, щоправда, важко було підлаштувати зустріч на віддалі, хоча Ольга таки посиділа якийсь час у скверику навпроти її будинку – в мальовничому закутку біля церкви святої Катерини. Ні, увійти до квартири – це вже занадто. Що б вона сказала тій литовці? Ось я вам торт київський... А розкажіть-но, як вам жилося з моїм чоловіком...  А чого ви розлучилися?
          Ольга й тут була певна: все давно позаду, Руті Павло надсилав якісь долари, Ольга вважала, що так і треба, порядний у неї чоловік, хоча шкода було уривати від сімейного пирога, але ж вона – цивілізована жінка, а не якась...
            І попри докази розуму, ревність до колишніх пожирала її, виїдала нутро.
          Ольга таки відчувала: Павло, її чоловік, метав  ікру  не в одне місце, бо не був постійним за природою (а хто є постійним?), не хотів стриножувати себе (Мене на всіх вистачить,– якось прохопилося в нього...) Чи однаковим був зі своїми  законними, чи різним? Чи вони так само ревнували його, чи інші причини призвели до розлучення? Дурні-бо питання.
        А в Києві Ольга не раз бачила третю Павлову, і мусила визнати: Вікторія була таки красивішою за неї, Ольгу. Воно й не дивно: сцена вимагала особливого догляду за зовнішністю, творення образу, а Вікторія була балериною, щоправда, ніякою не зіркою, і це в глибині душі ой як тішило Ольгу. То що – з усіма ними – і ще невідомо, з ким, – Павло втішався в ліжку так само, як і з нею?! Він, мужчина її життя?
       Господи, яке це має значення? Яке тобі діло до того, що було-загуло, зараз ти з Павлом, і він тебе любить. А може, не любить? Я ж більше кохаю його, ніж він мене, я ко-ха-ю-у-у-у  його, я не можу без нього, як тільки почую навіть від чужого чоловіка запах французького, тобто Павлового „Інсайту“, – миттєво збурена, ладна роздобути його нехай і з-під землі й віддатися хоч стоячи за лаштунками чи на стільцях убогих артистичних.
        Її починало буквально трясти – такого зроду не бувало, і це було схоже на наслання, на щось привнесене, а не закладене самою природою Ольги: так гадала вона.
        Але ще більше тіпало нею, коли Павло пізно приходив додому, і Ольга не знаходила місця, хоча – хто не знає: концерти закінчуються пізно – Ти ж знала, за кого виходила заміж! Я знала, але це ти наполягав на одруженні, я тебе не тягнула!
       Ольга увіч бачила Павла, його оголену красиву спину, його збудливий перламутровий піт у жолобку хребта і на грудях, блискучі лопатки – з ким він зараз, хто стогне, покусуючи його вухо, хто – яка? котра? – уп'ялалась нігтями  у його спину чи грає на флейті?
     – Чого так пізно? Я не могла заснути! (Ти ж знала, за кого виходила заміж!)  
     –  Олюнчику, після концерту...  Нас пригощали, я був голодний, як пес.
     –  Міг би й по мобільному... (Я знала, але це ти наполіг на одруженні, я тебе не тягнула!)
     –  Олюнчику, пора звикнути. Така в мене робота.
     –  І що, всі ви там... І хористки ваші?
     –  Олю, ми – один колектив. Я ж не суну носа у твій.
     Дурні розмови, вона сама це знала, та, мов дитина, щоразу – одне те саме, мало не щовечора. А тоді накидалася на нього в ліжку – доводячи й себе, й Павла до гортанного скрику, кусала, дряпала, щипала, де тільки могла.
     Ольга якось пригадала: в дитинстві щипала не раз маму, коли вона не хотіла купувати їй те, на що вказувала пальцем із обгризеним нігтиком, тупаючи ногою. Мама сильно смикала Олю за руку і мовчала. Але мовчала так гучно й виразно, що краще б вона накричала.

4
Якось Павло, занурившись у груди Ольжині, простогнав, що любить, коли жіночі перса наливаються під час вагітності. Ольга вважала, що в неї пристойна природа (природа і пазуха –слова бабусі, коли йшлося про жіночі груди), але заради Павла вона готова завагітніти. Вона уявляла, як він утопить своє обличчя поміж її розкішних грудей… Народити сина! Сина Павлові! Він любить її Дану, але хто не знає: скріпити новий шлюб має спільна дитина.
          Та гаряча субстанція, яка вирувала в Ольжиному лоні після кожного злюбу, ніяк не хотіла перетопитися у людську зав'язь, яка б виростала там день за днем, диктуючи її тілу дивовижні зміни. Може, тоді Павло мерщій прилітав би додому після кожного концерту, а то – Ти ж знала, за кого виходила заміж! Я знала, але це ти захотів одружитись, я тебе не тягнула!
        Одного разу у метро Ольга побачила хлопця, який їй здався – викапаний Павло. Син? Остап? Від третьої? Важкі кучері, мов вирізьблені з темного каменя, карі очі, ямка на бороді... Павлове насіння? Він же навідується до сина, але ніколи не приводив його до їхньої родини. Ольга й не наполягала. А ще коли у того хлопця мобільний раптом озвався такою самою мелодією, як у Павла, тема Фігаро, – Ольга станцію свою проїхала, і вийшла за тим підлітком, і примостилася за ним на ескалаторі, позиркуючи на його утлу, ще не сформовану постать. Серце билося, хотілося розвернути хлопця, вивчити зблизька його риси і, може, прямо й запитати...
        І ненароджений син, і ревність, і роздратування пізніми приходами додому – за північ, щоразу якийсь інший запах, уплетений до його „Інсайту“, – з ким він був, цілувався чи падав на випадкові дивани?– всі настрої, почуття, переживання громадилися, збиралося у височенну гору, яка розчавлювала Ольгу, тисла на неї зсередини – і ще більше прив'язувала до її мужчини. Не тішилася, а щоразу вмирала, почувши про нові гастролі – Ти ж знала, за кого виходила заміж! Я знала, але це ти наполіг розписатись, я тебе не тягнула!
         Після поїздок із тяжким серцем сама розбирала його чемодана: чи не трапиться чогось підозрілого, дрібнички, яка...
        – Я сам, чого ти... – Павло легенько відтручував Ольгу, а вона, мов мала дитина, відштовхувала його і порпалася в надрах куфра, який теж пахнув Павлом і ще чимось таким... Її розум стояв над нею чи десь ізбоку і відверто збиткувався: Та коли він знає, що ти нишпоритимеш тут, хіба залишить якісь матдокази? Упаковочку із однієюневикористаною штучкою? З ароматом  карамелі  або дині...
          Нічого не могла з собою вдіяти, ненавиділа його до судом унизу живота і жадала його, чекаючи після концертів, нишком вивертаючи кишені брюк, нюхала скинуті ним сорочки, перекладала аркуші партитур у затертих папках. Чого шукала? Причин того, що з нею сталося – навіженство, несвобода, ревність, залежність? Шмагала його у ліжку і голубила, ридала й била кулачками в груди:  Нащо ти мені здався, не можу-у-у без тебе!
Ти ж знала, за кого виходила заміж!Я знала, але це ти захотів, щоб...  Я тебе не тягнула!
        Якосьуночі проснулася зі страшним калатанням серця. Павло спав на правому боці, відвернувшись від Ольги, лопатки його були спокійні, як і улоговинка на хребті, він пахнув так рідно – вона ледве стримала себе, щоб не стукнути кулаком по лівому плечі. Вона щойно, здавалося, увіходила в його сон: там кишіло жінок, вони увивалися навколо її Павла, ластилися, вульгарно лізли цілуватися, стелилися йому під ноги, обнімаючи їх, тручись грудьми або розкривали назустріч йому свої стегна – молочно-білі й засмаглі, стрункі й повні, масивні, з налиплим вологим піском – а він усім давав раду (Мене вистачить на всіх!), нестримна оргія не мала початку й кінця. Ольга й сама кинулася б у той гарячий вир, але...
          Серце її навіжено калатало, вона ладна була розбудити Павла – І що я йому, сонному,  скажу?
          Встала з ліжка, пішла на кухню – під  кокеткою нічної сорочки гойдалися груди – випила води, мало не захлинулася, і сонно шаркаючи капцями, мов сновида, пройшла до ванної, де пильно і водночас відсторонено зиркнула на себе у дзеркало, наче намагаюсь побачити у своїх очах продовження Павлового сну. Чи й не Павлового, а таки свого – яка різниця?
         Якось, чекаючи на нього з концерту – було давно за північ – узялася раптом саму себе підстригати: було в неї таке  нехитре приладдя зі вставленим лезом поміж двох стулок спеціального гребінця. Із якоюсь злою навіженою насолодою відчикрижувала пасло за пасмом, кидаючи волосся на підлогу і, побачивши своє обкарнане до сирітського якогось образу волосся, люто вигукнула до Павла, дарма, що він не чув: Ось бачиш, яка я страшненька! Все через тебе...
          Повернувшись додому, чоловік навіть не звернув уваги, що Ольга якась не така – а вона ж хотіла насолити йому своїм прицюцькуватим виглядом. Натомість Павло, уловивши, що нічна сорочка Ольги в дрібнесенький горошок залізла їй між голих сідниць, ледве встиг роздягнутися і...
       Ольга накручувала, як завжди, його важкі кучері собі на пальця і тягнула їх із силою й злістю, ніби саме в них була причина її несамовитої ревності й пожадання.
        Чи не тому вона розповіла своєму мужчині те, що трапилося їй... яка різниця – вчора? сьогодні?
         Ольга під час прес-конференції зайшла звільнитися: приспічило. Довго чипіла над унітазом – устигла роздивитися металеві ніжки перегородок, фарба яких до темної іржі була побита людським аміаком. У жіночих вбиральнях смердить не так страшно, як у чоловічих, – щось на зразок цього встигла подумати і раптом заклякла: з-під перегородки на неї дивилося кругле дзеркальце. Його блиск пронизав Ольжине нутро. Різко, не встигнувши прикрутити краника, натягнула трусики – аж ніби ошпарила стегна. Увірветься? Зґвалтує? І враз, сердита, розлючена – бо доведеться цілий день до вечора ходити в переляканих мокрих майнтках – вирвалася з кабінки, загрюкала кулаками в двері сусідньої:
          – Міліцію викличу зараз,  виродку нещасний!
          Ясно, що міліції Ольга не викликала. А коли розповідала про це Павлові, сміючись, раптом накотилася така хвиля хіті, що...
5
Ніяких свідчень, чуток конкретних про Павлові пригоди Ольга не могла вполювати. Ні за що було вчепитися – тільки підозри, а з ревності вони обростають в уяві такими фантастичними подробицями, що хоч не своїм голосом верещи, наче в печері. Але ж тоді, у печерних людей, не було ревності – не знали такого почуття первіснообщинні...
        Якось Ольга влаштувала істерику таки небезпідставно: на лацкані темного, у дрібну бежеву смужку, Павлового піджака, щойно він зайшов до квартири, Ольга угледіла пилок срібних тіней – тих косметичних тіней, які у нас деякі жінки люблять хвацько накладати на повіки. Якась аж утіха химерна у ній загорілася: нарешті підозри, домисли, тривога втілилися в щось конкретне, очевидне!
        Що тут зчинилося! Спершу Павло тільки усміхнувся, але потім йому було непереливки: З ким цілувався? З ким обіймався? – верещала не своїм голосом Ольга, навіть не посоромившись цього разу Дани, яка дивилася на матір із переляком. Усі підозри, які громадилися, складалися, нашаровувалися, налипали одна на одну, з дикою несамовитою радістю первіснообщинними іклами вчепилися в ту конкретну ознаку – срібний пилок на лацкані піджака.  А згодом до тих тіней таки притягнулася  реальна особа: Ользі нашептали, що в Павла завелася молодесенька, щойно взяли її до їхнього хору, – Павлиною звати.
          Сьогодні вранці про цю Павлину їй і сказали. Ольга спекла сирну запіканку – така апетитна вийшла, красива, аж шкода було різати рожево-коричневу лискучу шкірочку, притрушену корицею. Таки розрізала і виклала собі на тарілку шматочок: у пухкому округлому тілі протертого зарум'яненого сиру волого й темно блимало вічко родзинки, весело жовтіла цедра, тонко переплітаючись із ароматом кориці. Ольга обережно відщипнула мельхіоровою ложечкою запіканки і відчула: язик уже плаває у збудженій слині. Не встигла донести до рота – аж тут подзвонили.
          Після розмови – досить короткої – Ольга раптом уголос почала кричати:
          –  Підстілка! Курва! Сцикуха!
          Їй стало ще страшніше, бо вперше вимовляла такі слова. Раніше соромилася вголос проказати навіть безневинне „Кофе с цикорием“ або „Пиво с раками“.
         Дожити б до вечора. Вона йому все скаже – йому, мужчині свого життя.
         Пізно увечері був другий дзвінок. Дзвонив сам Козелецький. Трубка випала з Ольжиної руки.

6
Вона  важко, наче по мулкому дні, дійшла до ванної, стала перед дзеркалом – чужа, незнайома собі, темна. 
Не доїхали на концерт...  Розбилися...
Вона, Ольга, вдова?
Хапонула повітря. Хто вона, Ольга?
Нехай самі   ї х  обох  і  ховають.  Усім своїм хором. Колективом.
          Перед очима враз – „гармошка“ замість капота... розплющена на лобовому, у темних тріщинах, склі – його голова...  важкі темні кучері,  пронизливі карі очі й оспівана на бороді ямка...  руль загруз у грудях... спів божественний... спів немилосердний...  А як же омивати тіло... хто омиє... хто докупи збере ———
Нехай самі ховають свого соліста...   І  свою хористку...
         Із дзеркала  на Ольгу дивилася стара-стара дівчинка.
         Темні тіні під ключицями,  мішки під очима.
Ненавиджу————На кого мене покинув—————Так йому і треба————І цій курві——————Самі ховайте———————

До змісту Людмила Таран ПРОЗОРІ ЖІНКИ

*
Нагору