Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Людмила Таран
ПРОЗОРІ ЖІНКИ

ЗАМОК  ТАМПЛІЄРІВ

1.
Ні сіло ні впало,  пригадалося, як перед сном їй, ще маленькій, батько любив  читати  міфи Давньої Греції. Вона на диво легко запам’ятовувала — хай далеко не всі, звісно, — зв’язки між богами та дотичними до них істотами напівбожественного і земного походження.
І тут-таки — чогось про Пегаса зринула думка. І хто придумав, що крилатий кінь, усім відомий символ натхнення, з’явився після шурів-мурів Медузи Горгони (бр-р-р-р!!!) з Посейдоном? Та Пегас не просто взяв і народився. Він “переформатувався“ — iз  крові  тієї  бридкої Медузи, коли її убив Персей.
Ось воно, натхнення, з чиєї крові вродилося...
І, видно, тому, що зринуло слово “кров“, то випливло в голові й інше. Знайома, яка працювала в лабораторії судекспертизи, розповіла: навіть коли кілька разів змити пральним порошком кров із будь-якої поверхні, однак під ультрафіолетовим освітленням сліди тієї крові засвітяться. І що ж у ній таке променисте? Золото? До речі, в жіночій крові більше золота, ніж у чоловічій.
Так-так, кров на ключі від забороненого залу Синьої Бороди… Вона нічим не стиралася. Кажуть, на сталі кров не згортається. Через те на шаблях був жолобок, аби вона просто стікала. На землю…
Кров людська — не водиця...
І чого це раптом  майнуло в голові? Яка прив’язка,  з чим асоціації?  А хто  його знає?
Мар’яна боїться одного вигляду крові — що своєї, що чужої. Хоч як затисне волю в кулак, а коли побачить розпанахану рану, з якої юшить кров, кинеться за бинтом і перекисом водню — і тут-таки відчуває, що втрачає свідомість. Наче хтось обрубує струм у тілі.
Ну зовсім —  “не в тему“.
Вона ж нарешті  їде до Середнього!

Пощастило: у неї навіть “сидяче“ місце. Хоч Мар’яна не боїться у транспорті стояти: все-таки везуть, та й ноги молоді, не перетруджені. Хоча краще все-таки сидіти, та ще й — біля вікна: втупитися в автобусну шибку і заковтувати очима всередину себе плинні, біжучі краєвиди. І тоді в душі ніби розгладжуються, розсмоктуються якісь кострубатини, задавнені вузли, образи, що про  них  наче й забулося.
О, ці провінційні автобуси, які давно мали б догнивати-іржавіти на своїх цвинтарях чи на складі металобрухту. Та ні: підрихтують їхні давно віджилі, зношені залізні тіла і набивають-напихають їх тілами людськими. А ці —все витерплять. Принаймні, у нас.
Та нічого: в дорозі Мар’яна привчилася бути невибагливою. Особливо, коли сама. Сама себе везе, сама їде — куди очі світять. Нікому нічого не винна.
Втупитися в шибку, вбирати зелень, сіру стрічку дороги, радісний переблиск листя, яке туди-сюди крутить вітер. Тішитися літечку, що завершується, згортається.
Мар’яна особливо любила саме цю пору — так само, як і травень: тоді, тієї пори, зав’язуються бажання, а нині мають звершуватися.
Аби ж іще ніхто в автобусі не  відволікав своїми балачками! Хоча їй і цікаво людей послухати чи спостерігати за ними: все-таки, вони скрізь різні. Закарпатці — взагалі особлива порода.
Але ж  яка тут природа!..
Рюкзак на колінах — рукою зверху обережно промацує його: чи не погнула альбом часом? Чи не розкрилися коробки з пастеллю, сангіною і вугіллям?
Перед очима досі — Горянська ротонда. Сторож для  неї однієї відчинив церкву. Бо ж вона заради тієї фрески в апсиді пішки прийшла туди — скільки відмахала мало не через увесь Ужгород, Радванку, до самих Горян! І сторож їй ту фреску показав. Вівтарем тепер її затулили. А сторож пустив її, жінку, за царські ворота. Вона легесенько пальцем провела по бляклих ликах, що ніби просочуються з якогось сокровенного дна, по шерехатому тьмяному тиньку, якому п’ять століть. Здається, долоня відчула: ніби струм якийсь, поколювання.
У такі моменти голова паморочиться, наче від вигляду людської крові.

…І нема вже тієї кукурудзи на городчику коло ротонди... Ще пальця врізала  т о д і  листком... глибоко... як ото буває раптом аркушем паперу шкіру розітнеш. Чогось довго заживає така рана. От якби спеціально хотіла пальця врізати тим кукурудзяним листям — нізащо не вийшло б. Кров бісером виступала з порізу — малесенькі  краплі, такі красиві. Злизала їх  і раз, і вдруге — а Влад засміявся. А потім сам узяв її пальця — зализував поріз. Мар’яну трохи знудило — від своєї крові, чи що?
Боже, коли це було?
Та ще ж студентами... Влад, Владислав, серденько...
Вона ніколи не шкодує за минулим. Скидає його, як змія шкуру свою, своє старе линовище. Сухе таке, жалібно-сіре, скручене в рурочку: зачепиться воно, майже невидиме, поміж трав, ы лежить, нікому не потрібне.
Але чи   т а к е  повториться? Звичайно, ні. Але буде щось інше. Завжди буде щось інше, інакше.
Вони тоді удвох із Владом мандрували — і то так маршрут продумали, щоб зупинятися там, де архітектурні пам’ятки. Навіть акварель брали з собою і папку з великими аркушами, і планшети. Носилися з тим добром, як дурень зі ступою.
Мар’яна потайки від себе самої уявляла, як покаже Юрію Івановичу свої роботи. Була поряд із Владом, а коли малювала — уявляла, ніби дивиться на її роботу сам Юрій Іванович. Хотілося, щоб він похвалив... Батько ж теж іноді хвалив, чого там, не тільки критикував.
Юрій Іванович Химич, художник від Бога, учитель... Де він тепер малює, яку архітектуру?.. Царство йому небесне...
Тоді, з Владом, ротонду в Горянах вона малювала не аквареллю, а вугіллям. Палець вказівний, подушечка його, така чорна була: бо розтушовувала ним вугільні лінії на папері. А спершу він, той палець, був темно-синім: від ожини. Синіми були всі три пальці, якими хрестяться. Ожина там, під ротондою, величезна — більше ніде такої вони не бачили. Об’їлися, аж губи сині-сині. Допалися, мов дурень до мила!..
...Влад зализував-зализував поріз — мов дитина цукерку. А вона, Мар’яна, — як дурненька сміялася, хихотіла. І як вона його порізала?
Бо коли напало на них кохання, заховалися вони за ту стіну кукурудзяну в кінці городу чийогось — хоча навряд, аби хтось вийшов  якраз у той момент  на місце їхніх раптових любощів — і попадали на траву: м’якесенька, і справді шовкова трава, з маленькими дикими стокротками-маргаритками.
 
 — А до Середнього ще  скільки їхати? — запитала Мар’яна свого сусіда “по сідалу“. Той зовсім не чекав, що до нього звернуться, аж зніяковів ніби. Та ні, хіба чоловіки, та ще  у  такому віці, ніяковіють? Дурниці якісь.
— Я скажу, де виходить. Я сам звідти.
Подякувала, головою кивнула — і знову вросла поглядом у вікно. Тільки й встигла розгледіти боковим зором: чоловік акуратно поголений, і два свіжі невеличкі порізи внизу на правій щоці. Уявила, як вранці голився, порізався, і виступили крапельки крові: дрібні, мов бісер. Чоловік послинив відірвані шматочки газети і приклеїв на порізи — аби кров зупинилась. А тоді їх, почервонілі, акуратно відірвав. Так робив батько: голився допотопними лезами і часто різався.
Свого сусіда Мар’яна встигла подумки охрестити “дідом“: років п’ятдесят шість чи сім йому. Для неї кожен чоловік, якому за сорок, — уже дід.
Вийшли разом із автобуса — “дід“ навіть руку встиг подати, коли через задні двері спускалася: вона скік-скок зі сходинок, а він  правицю простягнув, ба, який галантний, що то — Європа близько...
Мар’яні так смішно чогось стало — добре, що не пирснула. Образила б.
Від  траси  Ужгород — Мукачів до Середнього — рукою подати. Тепер, ідучи, Мар’яна була готова розбалакувати, і сама, перша,  відразу  запитала:
— А ви покажете, як пройти до замку?
Замок у Середньому, замок храмовиків, тамплієрів — і як це вони тоді, з Владом, оминули його? Навіть не чули, щиро кажучи. Юрій Іванович не знав же, куди вони зібралися, а самі не запитали його. А тепер, можна сказати, Мар’яна спеціально до нього, до замку, приїхала. Акварелі, щоправда, цього разу не брала, але вугілля, сангіни, пастелі — на вибір. Що на душу ляже — таку техніку й вибере.
— Проведу вас, чого ж, — озвався  чоловік, чимчикуючи поряд.
Мар’яні сподобалося, що він був у джинсах. Сучасний “дід“, не зацофаний якийсь там,  Європа! І після паузи:
— Мене Іваном  звать. Може, вам помогти? Важкий рюкзак?
— Та ні, я зрослася з ним! — засміялася дівчина, дістаючи з нагрудної кишені темні окуляри.
Сонце сліпило. “Дід“ чимось невловним нагадав їй батька. Худим обличчям? Різкі поздовжні зморшки посередині щік — як ті жолобки на шаблі. Хіба не такі прямі, а кривулясті.
 — А мене — Мар’яною. Я до вашого замку спеціально з Києва приїхала.
— Там же одні руїни, — махнув рукою Іван. — Але ж треба — таке старовинне. Люди давно уже розібрали б, та щось не пускає. А хто ж ви будете, нащо вам той замок здався?
— Архітектор і художниця, — просто й лаконічно відповіла. — Хочу намалювать його.
— А людей малюєте?
— Та ні. Тільки архітектуру.
— Так  тепер  же  сфотографувать можна —  така техніка!
— І людину сфотографувать можна. А чогось і досі портрети  пишуть.
— Ваша правда.
Поки отак слово за слово — опинилися у місцині, де на городах картоплю копали. Одні жінки. Декотрі зовсім уваги на них не звертали: очі втуплені в землю — хто там по стежці між заростей бугили і череди проходить? — нема коли й голови підняти. Але одна жінка  таки  повільно розігнула спину, руку на поперека поклала — і:
— Добрий день, Іване! Гостю ведеш?
— Добрий день. Художниця до нас приїхала. Хоче наш замок  намалювать.
— А, то діло. — Жінка ще  раз окинула поглядом їх та й знову зігнулася, як проклята, над сірою землею.
І не зрозуміло: іронічно чи просто автоматично промовила — “а, то діло“.
Картопля — це наше все. І що б українці без картоплі робили?

Мар’яна вже й сама побачила, поки “дід“ урочисто сповістив:
— Ось і ваш замок.
Завважила: щойно казав “наш“ — а тепер уже “ваш“.
На рівнині, оточений  майже зовсім зарослим ровом — один натяк на нього лишився, серед кущів бузини, що норовили підступитися до самісіньких руїн, стояв він — сливе білий проти сонця, аж, здається, світився. Замок тамплієрів — реальний, нехай напівживий, але ж закладений ще дванадцятого століття! — дівчина чула його нерівне дихання, вікна-очниці піймали її, Мар’янин погляд, а вона через ті очниці  вгледіла рваний шмат неба, і дикі кущі,  що завоювали нутро руїни, і зовсім інший, скручений у невидимий сувій час, там, усередині: він принишк, застояний, щільний, і справді зовсім інакший, аніж поза стінами. І погляд Мар’янин одразу вловив два деревця угорі, що примудрилися пустити коріння у залишки старовинного мурування — і як вони зачепилися там? — спершу випадковими насінинками залетіли, намацали там у тріщині дещицю землі, але ж де знайшли сили прорости у твердь, і як там вони стоять, що вітри досі не зламали їх?
Скільки таких деревець, що ними позаростали — просто по рештках каменя — руїни фортець, замків, фільварків, храмів уже набачилася Мар’яна — по всій Україні.
Наріжні доладно, на віки допасовані блоки ще досить пристойно тримаються — наче хребці, що до них кріпляться  м’язи стін. А зверху той замок — ніби з відкушеною верхівкою і погризений якоюсь гігантською потворою.
Хіба час — потвора? Він – сам собі, а люди – самі собі…

“Дід“ першим пішов між кущів бузини, по стежці між ними, притримуючи гілки, щоб вони не хльоснули Мар’яну.
“Галантний дід“, — відзначила та про себе, не зводячи очей з руїни.
Кинула на траву заплічника, підійшла ближче. Торкнулася руками шерехатої поверхні: яка точна кладка...  золотисто-сірі лишаї...
І вже, забувши про все, через викришену очницю колишнього вікна хотіла полізти досередини, та затрималася на мить, аби не просто переступити в інший час, а спершу струсити додолу цей теперішний, і ніби мовчки запитатися дозволу: Чи можна увійти?
Всередині замку, чи того, що залишилося від нього, — і справді інший запах, інше повітря, інший час, інші сни. Може, привиди принишкли — до глупої ночі...

— Вас сфотографувати?
Мар’яна ніби з неба впала. Вона й забула про той, інший вимір, що “надворі“, про “діда“,  про те, чого і як тут опинилася, звідки  приїхала.
А імя чогось боїться вимовити. Бо не знає — просто “Маряна“ сказати чи “пані Маряна“?Та кажи вже просто на “ви“.
Іван теж поставив на траву свою смугасту торбу і собі наблизився під самі руїни.

         Мар’яна відійшла від замку на кілька метрів, сіла на траву у позі напівлотоса, задумалася. Мовчить. Аби хоч він не заговорив... Мовчи, мовчи, — благала подумки.
Як увібрати, всотати цю тишу, як перелити її в себе і переплавити так, аби вона стала її суттю хоч на якусь мить; як ці мовчазні руїни покласти на дно душі, як увійти-вслухатися у свої відчуття: цього післяполудня, серпневого неба, затишку, буйної, не по-серпневому зеленої трави, заростей химородної бузини, спогадів про Влада і Юрія Івановича, думки-блискавки про батька, крапель крові на його щоці, на своєму пальці?..
Іван вивів її з заніміння.
— Прямо зараз малюватимете?
Подумала тепер: чи не пом’явся альбом у рюкзаку, чи не попереламувалися пастель і сангіна — бо ж кинула той заплічник на траву, а не поклала, от іще, корова. І раптом — як той  Пилип із конопель:
— Пане Йване, а в кого тут переночувать можна? Щоб я могла спокійно помалювати. Не поспішала.
— Та це... Коли треба — і в мене можна... Я сам живу. Жінка моя померла. Місця вистачить. Я вам у окремій кімнаті. Там диван широкий. Ви... це... не бійтеся. Я вчитель. Оце  рік як на пенсії. Діти в Ужгороді.
Всю біографію і виклав. А кажуть, що жінки балакучі. Я ж не розпитую тебе...
Зиркнула на супутника— ніби вперше побачила.
Старий хрін. А, може, нічого такого?..
Пенсіонер.Ага, учитель. Он чого руку подає... Вихований такий... А чого б і ні?
І раптом ніби сама до себе усміхнулася.
А прикольно було б...
Вона ніколи не шукала пригод. Пригоди могли шукати її — а далі вже так буде, як вона схоче: схоче — піймається на спокусу, а схоче — обійде її, і бровою не  поведе.  А  т у т  вона  — щоб  малювати. 
— Ну... якщо окрему кімнату...  нащо вам цей клопіт...
— Та який там клопіт, — ніби аж просяяв Іван. — У мене навіть прибрано, — засміявся простодушно, з чого було зрозуміти, що прибирання — подія в його житті.
Бач, не сказав одним словом: мовляв, — удівець. А — “жінка померла“.
Відчинив хвіртку, пропустив Мар’яну. Вона пройшла у двір, зупинилася, пропускаючи тепер господаря. Будиночок доглянутий, хоч і давно вже, певно, збудований. Кущі троянд  попід вікнами, альтанка з винограду.
“Троянди й виноград — красиве і корисне“.Точнісінько, як у тому вірші.
Трохи застояний дух хати лоскотнув ніздрі. Мар’яна спершу нюхом визначає: подобається їй місце чи ні. Тут — можна  перебути, подумала.
— Проходьте, Мар’яно. Зараз щось пообідаємо.
Мар’яна не проти б перш за все — чаю крутого чи кави. Головне — малювати, а не розсиджуватися, як гостя, за столом.

Добре, що підобідала. І сонце вже не таке пекуче. Вибрала місце: в затінку голова і планшет, і ракурс дуже вдалий. А весь той замок ще більше світиться, ніби увібрав у стіни сонце, сонце останніх серпневих днів. Сангіна м’яко шерхотіла по аркушеві. Мар’яна по-дитячому закусила губу, малюючи.
Вона змалку знала і любила цей стан — містичний, якийсь сомнабулічний зв’язок-трикутник між тим, що малюєш, своїм поглядом і папером, на який кладеш зображення.
— А я вас виглядаю. Хіба в потемках малюють?
         Мар’яна, переступивши поріг уже при електричному освітленні, чомусь раптом побачила  сокиру, що лежала під табуреткою в коридорчику.
І тільки тепер помітила, яка симпатична усмішка в “діда“. Та й не дід він, цей Іван. Хоча за роками  — таки в батьки годиться.
Мар’яна знов самій собі усміхнулася. 
Тільки не думай до мене... чіплятися. Я хочу спокійно виспатися. Одного прошу — спокою і чистої постелі.
Та він і не думає до тебе якісь клинці підбивати. Звідки взяла в голову, що він одне на мислі має?..
Та й мельком  майнуло: один пшик і вийде... Тільки клопоту з ним...

Чого ж: коли правду — був у неї, хоч і куций, досвід інтимного спілкування з набагато старшими від неї чоловіками. Далеко не завжди “досвід літ“ збігався з “досвідом ліжка“: різні це речі, хто сперечатиметься? Одне-єдине могло вабити її в таких історіях, якщо траплялися:  диво преображення. Ні, навіть не чоловіча г і д р а в л і к а — це вже похідне, якоюсь мірою вторинне. Про інше йдеться.
Коли на твоїх очах давно не молодий чоловік — ось бачиш його посірілу, суху зморшкувату шкіру, пригаслий погляд, який уже, здається, ніколи не засвітиться, розріджені старечі рухи — аж він на твоїх очах, тут-таки, за осяжний час, молодіє, наливається світлом і пружною силою. І перед тобою — зовсім інша людина, цілком нова людина, інший чоловік. Тому — пре-ображення, інший образ, дух інший: і тіло стає умить відмолоділим, соковитим. Оцей момент — о-живлення прив’ялого чоловіка — промовляє про його натуру все: в одного очі палають масною хіттю, руки захланні, жадібні, думають тільки про себе, слина мало не тече на підборіддя. В другого — блиск очей добрий і щедрий, вдячний. Це ж навіть у темряві видно.
Оце  диво, диво преображення, тільки воно могло вабити Мар’яну, а не те, що могло бути   п і с л я. 
         Мар’яну тихо-тихо гріла думка: замок їй вдався. Вона ніби й не зосереджувалася на тому, але в підсвідомості рівно світився пломінець задоволення собою. Потім світло розливається по всьому єству гарно так, затишно стає на світі. Всі — такі хороші, добрі, ласкаві. Через те й Іван симпатичним ставав — не такий уже  і старий він, хіба мій батько — дід?
Замок той і вугіллям узяла, і пастеллю, й сангіною. Вже в Києві спробує витравити офорт. Ніби відчула запах кислоти, аж ворухнула ніздрями — це наче додатковий стимул, обіцянка творчої напруги й очікування: чи вийде так, як уявлялося, і як потравиться пластина і як віддрукується? Це таїнство, що залежить від неї і не залежить, його треба виблагати, як виблагуєш усе, що ніби  й належить тобі, те, що наче й умієш робити, та однак — таїнство воно і є таїнством, аби втілилося саме те,  що — ось воно, ось! — бачиш так виразно і чітко  внутрішнім зором...
 
А добре вино у цього Івана, пішло на душу, розвеселило
Іван бідкався, що не показав Мар’яні тутешнього винзаводу, підвалів винних — тут традиції ого ще з яких часів, у їхньому Середньому, — з п’ятнадцятого століття.
Нічого, завтра покажу вам, ви ж зостанетеся тут днів на кілька?

Мар’яна розімліла, добре їй тут, попід хатою, під цим виноградом, під широкою аркою розкішних пахощів — матіола, що нагадує дитинство, ледь уловний аромат троянд, нагріта і полита водою земля (хазяйновитий цей “дід“ Іван, хазяйновитий...)
Щастя — таке досяжне, таке просте. Надумалася, сіла в поїзд — і приїхала куди схотіла. Замок тамплієрів — недарма її сюди тягнуло...
 
Постіль була чистою, навіть цілком новою; спершу вловила специфічний запах: ніби трішки з кислинкою. Погладила тканину: пальцям сподобалась її тужавість і гладенька, до блиску, фактура.
Почала тихо-ніжно засинати: ніби перемотувала м’яку вовняну пряжу з мотків — на клубок. Пряжу денних вражень і спогадів: плинні зелені краєвиди за вікном автобуса, веселу стрічку асфальту, прохолодну, з колючими бульбашками, закарпатську воду з блакитної пляшки, палець, який вона порізала листком кукурудзи і який зализує-цілує Влад — коли це було? де ти, серденько? — бісер краплинок крові, поздовжні зморшки на строгих щоках батька й пенсіонера Івана, теплий виноградний листок, розігрітий на сонці, божественні пахощі матіоли і кущів самшиту, насичений, щедрий колір вина у склянці, і, зрештою, густа, неначе гудіння джмеля, змора... Пряжа плуталася, пересновувалася так, як їй заманеться — у неї своя логіка, свої сюжети; Мар’яна найбільше любила саме засинання, поринання в дрімоту, солодке забуття, пограниччя, перехід межі, кордону, коли розпливається щойно намацана фактура образів, видінь, спогадів, відчуттів. Злипається, тягнеться, в’язко-повільно переливається в сон усе твоє єство — неначе важка цівка меду в барильце.
І вже майже запливши до річки сну, почула: обережно рипнули двері і зі скрипом посунувся стілець, яким вона їх підперла.
Сонною рукою намацала кпопку і ввімкнула нічник: так і є.
А щоб ти був здоровий!..
Чогось згадала про сокиру в коридорчику під табуреткою.
Що, прийшов і хоче, аби  я вже зараз розрахувалася за ночівлю?!
Був у джинсах —  невже в ліжко  досі не лягав, так і не роздягався?
Запитально-благально блиснули  його очі.

Лють, гнів і роздратування чорними масними розводами розійшлися по ніжній гойдливій поверхні того ефемерно-переливчастого, візерунчастого, мереживно-повітряного, що мало перелитися у сон.
Від злості аж тріснула Мар’яні губа — до крові.
Він, цей дурний дід, перебив їй те солодке — коли вже увійшла у сновидний потік, ось-ось понесло б її, розріджуючи тіло, розвіваючи його на окремі пасемця, потім на тонкі волоконця, омиваючи кожну клітину живою водою. Вона б гойдалась у тій воді неначе водорость — безмовна і ніби зовсім неіснуюча, розмита.
Ніколи не була хижою. Ніколи не жадала крові. Ніколи не прагнула утвердити свою владу над чоловіками, які тягнулися до неї. Ніколи нікого не використовувала. Ніколи. А тут раптом ніби щось зірвалось у ній, ніби виповзло драконом із якоїсь печери. Вкусити. Здалося, ніби на місці різців умить виросли ікла. Розідрати. Подряпати. До крові. Щоб знав. Перебив їй сон. Так банально — проситися до неї в ліжко. До її молодості. Благає. Напитися її крові, її свіжості?
 І раптом їй стало шкода його. За свою лють і гнів — соромно.
Він же не кидається на тебе, не лізе. Стоїть у своїх джинсах, мовчить. Його мало не тіпає, бачиш?
Я тебе оживлю. Я відроджу тебе. Я хочу бачити твоє преображення. Я продовжу тобі віку. Я, що в доньки годилася б тобі...  Порізана лезом щока... Злизати кров... Нічник не вимкну. Хочу бачити, як оживаєш. Іди до мене!
Вона знає, як обдарувати його — щоб не забув її, її молодості, випадку невипадкового, котрий звів їх. Вона знає, як відмолодити його, як натягнути всі його струни — охлялі, спущені — на всі кілочки...
Давай, давай! — без слів підганяє його, — давай, давай!
І сама не стомлювалася, не лінувалася... Ніби хотіла продемонструвати все, на що здатна.
Заради чого?
І справді — преображення. Він сам себе такого не знав — видно ж. Років тридцять скинув — за якийсь мент.
І, вже завмерши на вершині, якось недобре-глухо ойкнув, сіпнувся — і раптовою глухою, байдужою ваготою розчавив її всю. Вона й незчулася спершу, що по всьому  —  таки  інакше має бути.
Якусь долю миті ніби вичікувала чогось, але ще до всякого розуміння, до всякої чіткої думки — пронизало нутряне, десь зі шлунка, перед-знання. Гостре, мов шабля із рівчачком посередині.
Обережно вивільнилась. Блискавкою пронизало: Тікати! Геть, щоб і ноги!..
Але ж мене бачили...  Господи, нащо мені було... Що тепер робити?
Холодною рукою намацала біля дверей вимикача: під стелею спалахнула люстра — скляна, під кришталь.
Ледве перевернула його на спину, намагаючись нічого не бачити, крім обличчя. Губи, навколо рота — ніби об’ївся ожини.  Ні кровинки.
Холодними руками — і раз, і другий ляснула по щоках.
І раз, і другий мотнулася голова — ніби на ниточці трималася.
Налягла йому на груди складеними одна на одну долонями: штучне дихання. Нічого вона не вміє! Нічого вона не знає!
Скочила до стільця. Жужмом вивергла все з рюкзака просто на підлогу: де дзеркальце? Пастель, сангіна, палички вугілля розсипалися різнокольоровою купою.
Приклала дзеркальце під ніс.
Глухо: ні пари.
Куди бігти? Вночі? Кому жалітися? Кому кричати? Господи милосердний, нащо мені це? Хіба я хотіла? Хіба я винна?
Пракріті — раптом зринуло з якихось закапелків пам’яті. Влад розповідав? Майя.Шакті. Божественна жіноча енергія.Мінливі субстанції. Пересновуються, перетікають одна в одну: страждання, радість, холодна байдужість.
2.
З автобуса, яким їхала до Середнього, Мар’яна вийшла зі своїм сусідом “по сідалу“. Вона б і сама дійшла до замку тамплієрів — що їй, уперше мандрувати, розпитувати? Язик до Києва доведе. Та “дід“ узявся провести.
Як на долоні — білі руїни. Теплі. Світяться.
Сіла, мовчить, дивиться. Ніби забула, чого сюди приїхала. Під руїнами стін — як розсипане намисто: розкришені до груддя колишні блоки.
— Так  ви оці останки малювать  будете?
Глянула на “діда“— ніби вперше бачить. Кивнула мовчки. Спитала:
— А тут є в когось переночувати?
— Та це... Коли треба — і в мене можна... Я сам живу. Жінка моя померла. Місця вистачить. Я вам — у окремій кімнаті. Там диван широкий. Ви... це... не бійтеся. Я вчитель. Оце рік як на пенсії. Діти в Ужгороді.
Глянула на нього дивним поглядом.
Я ж тебе не розпитую... Всю біографію...
— Та ні, спасибі, — подякувала Мар’яна сухо і ніби клубок проковтнула. — Мені б до якоїсь бабусі — на пару ночей.  Ви подумайте, а я полажу там, — махнула рукою в бік руїн.
 
І зникла у  рваному отворі колишнього вікна.

До змісту Людмила Таран ПРОЗОРІ ЖІНКИ

*
Нагору