Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Людмила Таран
ПРОЗОРІ ЖІНКИ

КОЛЕКЦІЯ КОХАНЦІВ

“У двадцять літ я почав вести реєстр, куди заносив імя, вік, місце
і нотував обставини та стиль. До п
ятдесяти років назбиралося пятсот чотирнадцять жінок, з якими я перебув хоч би раз“.
       Габріель Гарсіа Маркес.“Записник із моїми сумними курвами“.

Вона була в бордовому кімоно.
Звісно, не в справжньому, а спрощеному, стилізованому. Бо якось мені зблизька показали справжнісіньке — о, нічого складнішого серед жіночого одягу я, здається, не бачила, це ж треба таке придумати! З тими  звисаючими до підлоги квадратними “приплодами“, пришитими до рукавів, химерним широким поясом, який підпирає груди і ще закручений  на кшталт “рулону“ на спині. Розумію: там своя естетика і традиції. Але мені вже стає недобре тільки від того, що уявила, ніби я в кімоно. Воно мене сковує. Та мова не про нього.
А — про неї. От уявіть: вам відчиняють двері — і на порозі усміхнена яскрава жінка в бордовому атласному кімоно. Вона ніби сама освітлює простір навколо себе, хоча — темноволоса. Запрошує мене проходити. І поки я роздягаюся в коридорі, себто знімаю плаща, встигаю окинути летючим поглядом інтерсєр.
Нічого зайвого. Мабуть, усе в неї — за принципом фен-шуй. Тепер усі на цьому поведені. Крім мене. Я тільки чула дзвін про той фен-шуй.
         — О, як у вас просторо! — не втримуюся від захоплення. 
Вона стримано (по-японськи?) мовчить. Тиха посмішка.
Кімната, куди вона мене провела, в японському стилі. Он навіть ніша з картиною. Не вистачає розсувних стін. Я, звісно, не такий знавець...
— Я, звісно, не такий знавець японського житла... — кажу вголос, а вона підхоплює:
— Я й не намагалася буквально відтворити. Це неможливо у нас. Але якийсь дух... може,  і не справжній, а той, що ми  його уявляємо.
І тут вона полою свого атласного бордового кімоно змахує невидимий пил на дерев’яному столику. Я просто завмерла: це в неї вийшло так невимушено, так елегантно, просто артистично! Хіба я дозволила б собі таке перед гостями? Нізащо. Та я б повилизувала кожен куточок, хоча не люблю прибирати до дзеркального блиску. Лінуюся. А в неї чистенько, хоч якісь там порошинки помітила — ось і змахнула. Вона вказала рукою на зграбне кріселко.
— Сідайте як вам  зручно. Чай? Кава?
— Ну, коли ви вже... мабуть, зелений чай без цукру... — усміхаючись, забелькотала я, заворожена цією жінкою.
Хай іде собі на кухню, а я тим часом роззирнуся як слід.
Скромний килимок на підлозі, столик із пласкою невеличкою порцеляновою посудинкою і  так само порцеляновою чарочкою для саке. Ну ще не вистачало ікебани, бонсаю та орігамі. Ага, он же  ікебана. Вікно без штор — чисте, широке.
І по всьому видно — сама живе. Все впорядковано для однієї людини і підпорядковано одній людині. Нічого зайвого — навіть духу чиєсь присутності.
— Чайної церемонії у нас не вийде, та я і не мастер. Не майстриня... — вона засміялася і присіла сама на друге крісло.
 
Цікаво, де вона ховає одяг? У сусідній кімнаті? Яка в неї шафа? А  ліжко? Чи є в неї діти?
І все-таки я почуваюся напруженою. Ніби зсередини все нутро натягнене, як струни на кілочки. Чого вона мене запросила? Навіщо я їй треба? І ця моя внутрішня скутість дивним чином  пов’язана з її розкутістю. Та вона ж — удома, — спробувала я себе виправдати. Ні, справа не в цьому. Просто — “якими ви не будете“, — мовив колись старий Гемінґвей, звісно, з іншого приводу.
А намалювати б її одним розчерком пера, щось а-ля Матісс, — подумалося. — А, може, не пером, а пензликом і чорною тушшю, щоб уже зовсім по-японськи. Однією лінією, тільки з різним натиском пензлика. Як своєрідний ієрогліф.
—  Хай чай дозріває... А ви дозволите закурити? Курите? — І, не дочекавшись моєї відповіді, до себе: — Ні, пізніше, бо не відчую смак чаю. Пізніше. Знаєте, шановна, чому я так нахабно полізла, перепрошую, з вами знайомитися тоді на презентації?

Навіть просторіччя в її вустах  звучало чарівно-елегантно.
Я намагалася роздивитися її зблизька так, щоб це не було помітно. Скільки ж їй років? Підборіддя, шия, очі, під очима, руки...  Всі  “больові місця“ жінок.
Пригадую, десь колись прочитала про Йоко Оно. Ось переді мною, писав  журналіст, п’ятдесятирічна японка, та я не бачу, не відчуваю її віку, не можу співвіднести  її вигляд і зовнішність із нашими англосаксонками... 
Ця Дарка... Чи все-таки — Даша? Мене чогось збиває з пантелику її добра, природна українська мова. — Даґмар — так вона назвалася. Даґмар.
Може, краще було б зробити її символічний портрет у техніці ксилографії, щось на зразок Утамаро, чи як там його? Треба зазирнути до енциклопедії. Ось прийду додому... Чи Хокусай? Здається, він тільки пейзажі малював? Доладу нічого не знаю про ту Японію, а  всім кажу, що  страшенно тягне туди.
—  Людмило, ви дозволите себе так і називати? Людмило, я прочитала вашу збірку “Колекція коханок“.

Я внутрішньо напружилася. Ну, була така збірка, ну, написала я цю “Колекцію“, навіщо їй? Вона тримає паузу. Тримає інтригу. Мені  чогось трохи не по собі, ніби  я — учениця, яку будуть шпетити за неграмотний диктант.
Тим часом вона починає розливати чай. Руки молоді, з довгими пещеними пальцями, нігті стримані, не пазуриська, акуратно заокруглені й відшліфовані, мені б такі, та я не терплю зайвого відрослого мілімера: тоді нігті заважають мені і дратують. Чорне волосся її туго зібране у хитромудрий вузол, там не вистачає, аби він був прохромлений  дерев’яними спицями і заколотий великим дерев’яним гребенем —  для повнішої “японськості“.
Уявляю, як  вона виймає шпильки з того вузла — і  на плечі, на спину падають крила її смоляного блискучого волосся. Ефектно. Перед  мужчиною. До речі: чого чоловіки люблять, щоб у жінки було довге волосся? Атавістичне щось?
         Одним розчерком, а-ля Матісс — шикарно було б. Шкода, я тільки уявляю, та не намалюю.
Чай — у широких піалах із японськими квіточками (от гарно це в них, на нашому посуді терпіти не можу квіточок — такі вони наляписті, грубі, крикливі, а тут — делікатно, ненав’язливо, зі смаком. Яке чуття форми!)
Як цю піалу тримати? Як не сьорбнути? Втім, японці люблять сьорбати… Ну чому я така напружена? Відпусти віжки, — умовляю себе.
         Але ж гарна. Гарна  женщина.
В мені розлилася тепла, але грузька заздрість. Я ніколи такою не буду. Ой, не буду...
— Людмило, мені сподобалася ваша “Колекція“, — просто, рівною інтонацією вимовила господиня, мені нарешті аж попустило. Невже мені так важить її думка про давні вірші?

Так, ця Даґмар — із тих, хто зачаровує навіть жінок і начебто без жодних зусиль: у тім уся принада. Зграбні  плавні рухи, а головне — від неї струмує такий глибокий спокій, що я незабаром відчула: саме від її внутрішньої рівноваги заспокоїлася і я. От і добре.
Шальовий комірець її халату-кімоно відхилився, і м’яка складка між грудьми зблиснула тихо і красиво. Груди невеликі, але пропорційні. Усе в ній — пропорційне. Все — в міру. Все в неї сповнено заокругленості, рівноваги. Може, я це відчуваю особливо, бо сама — нервова, нерівна в настроях своїх, мінлива з бозна-яких причин. Іноді хочеться стукнути саму себе куди попало, набити з усією силою злості, що нагромадилася. Хто це там хотів себе “выпороть“? “Унтер-офицерская вдова“? Звідки в мене така самоагресія? Тоді, як злість накриє з головою, — треба гамселити подушку, викричатися на повні груди: це добре психологи придумали. Нічого їсти саму себе.
— Ви дотепно пишете про чоловіків,  ви їх багато в чому розкусили! — Дарка сміється. — Ви поставили дзеркало перед ними, щоб вони хоч трохи роздивилися себе.
Усе-таки, вона — Дарка, чи Даша? Колись треба прислухатися, як до неї звертаються.
— Ах, це безрозмірна тема, — намагаюся начебто за байдужим, скромним тоном приховати, що мені лестить її думка про мою писанину.  Такі, як вона, не будуть розводитися голосом із придиханням, емфазами всякими. Не люблю солодкавості — очевидна фальш.
— Тема вічна, що  й казати. Ви й далі продовжуєте писати?
— Так, під настрій. Цикл можна розтягувати до безмежності. “Нова колекція коханок“ — щороку.
Навіщо їй  мої вірші?
Я все-таки голосно сьорбнула чаю — аж закашлялася. Одним розчерком пера — просто геніально було б.  Я її не боюся.
— Після чаю смакують оці горішки. А я запалю.
Із цим запалити-закурити досі плутанина. Наче ж уже зійшлися на тому, що тільки закурити, подумала я  автоматично і кивнула головою на знак згоди.
Дарка встала, принесла з кухні попільничку (теж а-ля японська?) й сигарету, звичайним сірником припалила.
Я не люблю, коли курять поряд, особливо важкі цигарки — як шмаровоз. У волоссі й на одягові довго тримається неприємний запах. Та й пасивне куріння — нащо мені? А тут якось аж із радістю вдихала дим від її сигарет. Ніжний, тонкий, чарівливий. Може, особлива суміш  тютюну чи ще якоїсь травички?
Я двічі у житті спробувала курити. Після першого курсу, там, у Колках на Волині, разом із Наталкою. На нашій практиці фольклорній. Категорично не пішло. Воно й добре, нащо труїти себе? А коли ввійшла б у смак?..
А другий раз —  у Львові, тоді, в тій бурхливій компанії: добре пішло під  алкоголь. Як затягнулася — відчула, що голова приємно запаморочилася і я ніби на вершок відірвалася від підлоги. Кайф — оце воно і є. Я пережила його уповні: втратила контроль наскільки, що націлувалася того вечора — як дурна... Але добре, що пізніше мене знову знудило. І через те я більше й не пробувала сигарет.
А ось їй страшенно личить. Елегантні жести — як вона попіл вказівним пальцем збиває, як тримає у своїх пещених пальцях цигарку, як затягується: її східного типу обличчя ще східнішає, губи витягуються, високі вилиці рельєфніше окреслюються.
Ох, якби була художником — така натура!..
Я закохалася. Тобто розумію, відчуваю, як легко і просто протягом однієї зустрічі вона може закохати в себе чоловіка.
Граційні жести, глибинний спокій, упевненість, невимушеність і ніби відстороненість.
“Якими ви не будете“.
Заздрю. Тихо заздрю. Я ковтнула слину. Хотілося розпитати елементарне — чи заміжня? Чи є діти? Бабська цікавість. Навіщо воно  тобі?
Мовчи, — наказала собі. — Таких не розпитують. Такі самі розповідають, якщо хочуть і що хочуть.
— Про наше, про жіноче... Недавно від одного знайомого шведа, Йорана Віммерстрьома, почула притчу. Може, ви її знаєте?

Дарка затягнулася, якийсь час потримала дим і тоненькою цівкою випустила його, повернувши голову набік. Вилиці окреслилися виразніше. Приглушене світло від торшера розмивало контури, згладжувало перехід кольорів. Навколо тіла — інтимне сфумато.
— Словом, жили десь там, наприклад, у Швеції два лицарі, нерозлучні друзі. Невідомо, чим один із них розгнівив одну відьму, тут можна нафантазувати хто що хоче, але вона зачаклувала  його. Почав він сохнути, до смерті — три чисниці. І тоді  його друг розшукав ту відьму, попросив зняти вроки, а вона, сміючись, і каже: “Коли відгадаєш, яке найбільше бажання жінки, розчаклую твого друга“.
Думали вони обидва — нічого не надумали. Багатство? Поклонники-коханці? Депутаткою парламенту? Президентом? Диктатором? Ось так і з’ясувалося, що вони, чоловіки, лицарі, не знали достеменно, яке найбільше бажання жінки, а, виходить, міряли її чоловічими мірками.
І тоді той другий лицар знайшов іншу відьму, стару, носату, бридку, всю в бородавках, і запитав її, яке найбільше бажання жінки. Та відповіла, що їй відомо, але скаже лицареві за умови, коли той обіцяє на ній одружитися. Аж скривився  бідний лицар, але товариша-побратима дуже шкода. От він і обіцяв одружитися, як тільки друг виздоровіє. Тоді відьма примружила свої хитрі очі й каже: “Жінка хоче сама контролювати своє життя“.
Тю, — подумав лицар. Але змовчав. Побіг швиденько до відьми номер один і з порога їй: знаю, мовляв, відповідь. Жінка хоче сама контролювати своє життя. Відьма номер один усміхнулася і ствердно кивнула головою.
І        ди, каже, до свого друга — він уже здоровий.
І точно: дотримала стара карга своє слово. Живий-здоровий друг виставив побратиму добру чарку за те, що порятував його. А той почухав потилицю і згадав свою обіцянку. Та й пішов до відьми номер два: мовляв, обіцяв я...
 А стара відьма ще страшнішою стала: бородавок ще більше повилазило по всьому обличчю, волосся сиве з-під хустки стирчить, і зуби жовті з пародонтозних ясен вилазять, як корчі. Але з почуттям справедливості баба, бо каже:
— Якщо ти слово своє дотримав, то я тобі такий вибір даю: 12 годин на добу можу бути красунею мальованою, а решту 12 годин — ось такою, як зараз. То вибирай, якою вночі хочеш  бачити мене, а якою — вдень.
Почухав потилицю лицар шведський... Удень — видно, вночі — темно... А потім відповідає: мовляв, сама вибирай, бо ти ж сказала, що жінка хоче контролювати своє життя.
То відьма, не будь дурна, зметикувала, який справді шляхетний і мудрий цей лицар: рідко трапляється нині, щоб чоловік своє слово тримав. А цей ось ніби з якоїсь казки. І каже йому: “Якщо ти такий відповідальний, то я буду красунею щодня  — всі двадцять чотири години на добу!“
— Хороша казочка! — засміялась я. — А що з тим першим лицарем стало — його заздрість не з’їла? І чого та відьма номер один розізлилася на нього?
— Ну цього я вже не знаю! — Засміялася й собі Дарка. — Але гарна історія, правда ж?
— Ой, чудова! Тепер я точно буду знати, чого  насправді хочу! 
— А я завжди хотіла сама контролювати своє життя. І за це не раз мені перепадало на горіхи, — пахнула ароматним димом Дарка.
Я ж думала чогось, що в таких, як вона, — жодних проблем у житті.
А вона раптом без якогось переходу запитує мене:
— Знаєте, що таке чи хто такі мелюзини?
— Мелюзини? Щось, пригадую, у Бруно Шульца зустрічала. Засушені  до розміру чоловічого кулака морські жінки... З них світильники виготовляли — там, у Шульца, здається, так написано.
— Мелюзини — феї, напівриби-напівжінки. За кельтською міфологією. Але і в українському фольклорі трапляються жінки з риб’ячим або зміїним хвостом. І моряки відловлювали їх і засушували.

Ось прийду додому — перечитаю у Шульца, — подумала. — І треба зазирнути в “Книгу бестій“ Винничука. Там ще такі гарні ілюстрації Юрка Коха... 
    Але до чого вона про цих мелюзин?  
— Людмило. — Пауза. — Я вам хотіла показати дещо. Свою колекцію. Тому й запросила. Повірте, далеко не всім... Далеко не всім.

   Нарешті вона щось прояснює. Не люблю, коли мене задовго інтригують. Тоді дратуюся. Навіщо ця гра?
   Вона підвелася, розійшлася пола халата-кімоно, зблиснула нога в чорних колготках. Фатальна жінка. Так, класичний тип фатальної жінки. Чи вона свідомо вибудовує його?
З сусідньої кімнати винесла і поклала на столик товстезний альбом. Добрий гроссбух! Шкіряна, чи під натуральну шкіру, оправа. На корінці — поперечні витиснені лінії. Делікатна позолота. Конґревне тиснення на обкладинці. Шикарний! У мене аж рука сама потягнулася до альбома, та я вчасно поклала  її знову на коліна.
Дарка витримала паузу. Цікаво, такі, як вона, це інтуїтивно роблять чи — театрально, з розрахунку? Ось я імпульсивна досі, хоч із роками це стає  смішним. Але не хочу або не вмію поводитися за наперед продуманим сценарієм.
— Розумієте, — провадила далі “Йоко Оно“. Це я так подумки встигла її охрестити. —  Ось ви написали “Колекцію коханок“, так би мовити, від  імені чоловіків. А в мене — справжня, жива колекція... Коханців. Тобто жіноча колекція, розумієте?

Вона повільним, аж занадто уповільненим, однак природним рухом відкрила альбома, елегантно відгорнула за краї цигарковий папір-прокладку.
У “золотій“ витисненій рамочці було приклеєно... голого чоловіка. Маленького, як іграшка. Він якраз уміщався в ту рамку, але був пласким, ніби вирізаним із паперу. На тонованому тлі був майже непомітним: мабуть, так і задумано, щоб обриси тіла не виступали занадто контрасно, не так різко впадали у вічі. Очі самого чоловічка — під ним було написано коротко “Алекс“— були як живі. Та він і справді... живий! Бо я розгледіла, як він утупився в мене і почав ледь помітно ворушити губами — може, щось хотів сказати? Мало того: його плюсклий присохлий було живчик-пенісик раптом почав оживати, ставав тут-таки об’ємним, нап’явся і випростався з двовимірного простору. Він устав! І зрештою набув розміру сірникової голівки. Я оторопіла. Як риба, хапонула повітря.
Дарка гучно, смачно засміялася. Вона ж розраховувала на цей ефект. Я шарпонулася як обпечена. Та що це таке? Що за фокуси, ніби на тих японських листівках, які мені показували в дитинстві?  Голографічне  зображення?
— Ні, не лякайся, Людмилко, він і справді живий.
Ось так вона мене заспокоїла. Німе  моє запитання повисло в повітрі.
— Це моя жива колекція справжніх моїх коханців. Я  й хотіла  показати тобі.
Мене не зачепило її “ти“, її раптовий перехід із поштивого “ви“. Я почувалася заскоченою, ошелешеною, як не при своєму  —  з іншої причини. 
А Дарка спокійно, акуратно, з певною паузою і витримкою, перегортала аркуш за аркушем: на кожній сторінці був причеплений (приклеєний?) чоловічок.
— Обережно, обережно! —  скрикнула я. — Їм же боляче. — Я боялася, щоб вона раптом не прищемила їхні  виступаючі корінчики.
— Ха-ха! — Дарка зареготала. — Ти справді така жаліслива? А вони тебе завжди жаліли?
Я стенула плечима. Угледіла: під кожним чоловічком-екземпляром — дата. Наприклад, — “5 вересня 1999 р.“ І лише ім’я, коротко-інтимне: “Серж“, “Макс“, “Котя“. Гм...
Я боялася розглядати, але водночас  доймала  цікавість:  вони —  справді  різні?
Та важко було розрізнити на око, чим вони, голі й мізерні, відрізняються. Нічим. Майже одного зросту. Ну, чуби начебто різні. У когось кучері, в когось — залисини. Несуттєво. Обличчя добре не роздивишся. Я затамувала подих. У кожного чоловічка рано чи пізно, щойно я починала дивитися на нього,  випростовувався живчик. І справді — живі вони, голубчики. Це не оптичний обман. Відраза, захват, зачудування, огида, страх,   — усе перемішалося в мені, такий ось шалений меланж.
— Тридцять три.
— Тобто?
— Усього їх тридцять три. Приблизно за п’ятнадцять років. На цьому я вирішила зупинитися. Сакральне число. Як у казці Пушкіна — “тридцять три богатыря“.

Господи  милосердний, та що ж це таке? Цур тобі, пек! Навіщо вона мені здалася, ця її колекція? Коли б просто розповіла мені — як про ідею — я б подумала: сон рябої кобили, паранойя. Та коли побачила на власні очі... Навіть не хотілося розпитувати, що вона з ними робить наодинці: розмовляє? дає щиглика? Вона що — хвора?
— Чогось думають — ну, ті, кому я  показала свою цю колекцію, — ніби в мене була якась сильна травма, душевно-сердечна травма, пов’язана з чоловіками. І оце ніби я так над ними знущаюся. Але в мене з чоловіками ніколи не було проблем. 
—Тоді навішо вам цей.... гербарій?
— Ха-ха-ха, гербарій! Я все думала, як це назвати. За аналогією. Я ж біолог  за фахом.

Ну, це в неї професійне, в крові, — подумалося. Зірвати, засушити, приклеїти, милуватися мертвим. Хоча — вони ніби й живі... Екземпляри. Зразки людської популяції. У зручному для транспортування такими ось дамочками форматі. Метеликів теж колекціонують. А дехто — виродків усіляких, покручів, різний біологічний брак природи — в банки з розчином формаліну закручують. Кунсткамера. І показують. Б-р-р-р!
Мені захотілося  якнайшвидше вискочити від неї і вдома добре помити руки. Вирядилася японкою. Смішно.
— Чоловік — андрос. Андроарій? Якось воно не милозвучно. Підкажи, ти ж філолог.
Пауза. Мовчання.
— Людмило, ти заспокойся, голубко, не переживай. Жаліслива яка! Та всі вони — живі. І досі. Тобто живуть собі  і не знають  про мою колекцію. Що вони — в мене. Тут! Якби знали — убили б... Ні, я хочу, щоб знали!
Вона засміялася і вперше я побачила якийсь хижий полиск у її очах. Ні, куди там малювати її? Ні тушшю, ні пером. Ніякого Матісса з Хокусаєм!
— Мені просто стало цікаво. Я випадково винайшла спосіб, технологію. Не буду тебе стомлювати, скажу тільки, що все — науково, жодних чарів, магії, містики, ніякої чортівні. 
Одного разу мене дійняв черговий мій кавалер тим, що почав нахвалятися: мовляв, я в нього — “кругла“ цифра: сто п’ятдесята. Та хоч тисячна — навіщо ти мені це говориш? Ось тоді я трішки побавилася в хімію-фізику, психосоматику, долучила жіночу фантазію. І його, того, що нахвалявся,  першим сюди  і приклеїла...
З кожним коханцем я була доти, поки з ним було цікаво. Звісно, спочатку цікаво зі всіма: кожен розкривається як квіточка, душу вивертає, рани зализує. А потім збіжить якийсь час, роздивишся ближче...  Є рідкісні екземпляри, але мізер. Я сама, перша, кожного кидала. У-у-х-х-х, як це їх бісить, бідненьких.

А ще каже, ніби не має образи ні на кого. Щось у неї було. З ними. Надлом. Бідненька.
— Але не це найстрашніше, Людмилко.
— Просто Людмила.
— Гаразд, Людмило. Гірше те, що я почала відчувати пристрасть колекціонера.
— Тобто?
— Це я десь на п’ятнадцятому відчула. Азарт такий з’являється — набрати кількість. Буває, ще ніби й не набрид, наче й цікаво, а зсередини саму себе підганяю: кидай його скоріше — і в колекцію. Це, до прикладу, якщо айкідо займатися, то так і чекаєш, аби хтось з-за рогу напав, зачепив, щоб на ділі прийомчик застосувати. Там же використовується енергія нападника. Ось і тут, як тільки відкрила колекцію, а потім почала вона розростатися, то на п’ятнадцятому...
Господи, навіщо я тут? Що вона від мене хоче? Вся її пластика, чарівливість, японськість...
— А ви нічого не колекціонуєте, Людмило? —  знову перейшла вона на “ви“.
А я собі подумала: може, у мене  — теж колекція, моє “кладбіще любвєй“? Саме так, по-російськи, я назвала ще в студентські часи всі ті листи, листочки, квіточки, квиточки, записки та різні інші “фантики“, пов’язані з кількома моїми тодішніми кавалерами. Кожна історія — окреме “досьє“, окрема зв’язка. І на кожній — дати, як ото на цвинтарних хрестах або пам’ятниках. Через те й “кладбіще“... І невже це в мене точні дати були? Хіба можна прив’язати  появу почуття  або стосунків до конкретної дати? Дивно. Я усміхнулася. Давно треба було б спалити. Та шкода: все-таки там якась частинка мого життя. Втім, усе давно пережито: я зняла з себе ті історії, ті закоханості, як змія здирає стару шкуру. А вголос:
— Скоріше, мабуть, мене вважали екземпляром своєї колекції чоловіки. Бо серед моїх кавалерів були й серцеїди. Може, мене в якийсь “список“ хтось і  записав, не знаю...
Розмова  вичахла. Не хотілося роздивлятися всі тридцять три екземпляри її колекції з  мініатюрними живчиками.
— Між іншим, усе це не просто так. Коли хочете знати, цей матеріал знадобиться  для певних аспектів актуальної науки. Наприклад, клонування.

Помилуй, Боже. Що вона хоче від мене? Навіщо це мені здалося?
Водночас думочка пробігла: бачиш, довірилась мені. Не всім же показує!
— Усім не смію показувати... речі дуже делікатні... Я подумала, може, це вам знадобиться... десь напишете...  звісно, без згадки про моє ім’я. Мене, до речі, Даґмарою звати.
 
Я підвелася з крісла. Пора, мовляв, іти. Вона допомогла мені в коридорі одягнути плаща, ніби я сама неспроможна. Я поштиво розкланялася, подякувала, попрощалася — навіть із усмішкою. Кривенькою такою. І, щойно вона замкнула за мною двері — чула бряжчання ключів — я  миттю збігла по східцях.
Спершу мені було не те що моторошно. Неприємно. Треба добре проаналізувати, чому. Та не встигла дістатися додому, як упіймала себе на усмішці: пригадала їх, малесеньких, приклеєних. Особливо їхні живчики повсталі, їхню безпорадність. Заразлива штука, та її колекція, ой, заразлива, хай їй грець...

До змісту Людмила Таран ПРОЗОРІ ЖІНКИ

*
Нагору