Людмила Таран
ПРОЗОРІ ЖІНКИ
ДАНАЯ І ЗОЛОТИЙ ДОЩ
Які вони все-таки бридкі, гидотні!.. Я їх просто ненавиджу.
Стоїть собі і пісяє серед білого дня. На очах людей. Я ж бачу. Ні стиду ні сорому. Та сто разів вони мені треба! І нащо це мені бачити?
Ця трансформаторна будка — просто перед носом. А вікно моє виходить прямо на цю будку. Штори я відсунула убік: мені ж потрібне денне світло. Та ні, я не художниця. Я шию. А шию цілісінький день — поки не втомлюся.
І треба ж: щодня кілька цих гидотників забігає сюди, за будку, — думає, сховався? чи нічого геть не думає? Розстібає ширіньку і швидко пісяє у сніг. Зараз зима. А влітку — просто на землю.
Я уявляю: в снігу — брудно-жовта дірка з нерівними краями. Як після собаки.
І раптом її погляд падає на розгорнуту газету.
Заголовок: “Пес покарав крадія, відкусивши чоловікові геніталії“.
Тьху, що це таке?
Вона геть із-перед очей відкидає газету. Потім сердито жмакає її і втискає у відро зі сміттям.
Ну хіба хоч одна жінка на світі може собі таке дозволити — справляти нужду на очах усього світу?
Та всі жінки від природи акуратні, боязкі, хоч, може, бувають і різні.
Ось я — хіба оце серед білого дня таке собі дозволила б?
Вона підходить до дзеркала, дивиться на себе уважно і критично. Ніхто не знає, яка вона. Вся.
Вона розкидає шпильки просто на килим і русява злива молодого волосся розливається по плечах і грудях — до самого пояса. Близько-близько приступає до дзеркала: ніби хоче пройти крізь нього. Вишуковує-видивляється зморшки.
Зморщок немає. Ні, ось — носогубна. Вона впевнена: за цією зморшкою завжди можна визначити — це стара діва.
Я старію! Яке горе!
І вона ридає, кидаючись на диван, і немає впину її плачу й горю.
Нічия. Нікому. Ніколи. Так і помру старою дівою.
Я — зла сердита стара діва. Є старі старі діви і молоді.
Я стара стара діва.
Йде на кухню, витягує з відра пожмакану газету, розправляє, щось уважно шукає.
“Нещасливо розпочався рік Вогняного Собаки для 48-річного мешканця Вінниччини — любителя прикластися до чарочки з “вогняною водою“ та пошукати дармову закуску серед сусідських припасів. Дрібного злодія покарав дворовий пес, який віддано захищав обійстя своїх господарів. Та не встиг крадій ступити на землю, як у нього вчепився чотирилапий охоронець і відкусив чоловікові геніталії“.
Яка гидота! Який сором. Так йому і треба. А він що, випустив напоказ своє добро із ширіньки чи що?
Вона знову жмакає газету, цього разу сердитіше, сердита й на неї, газету, і на саму себе. Потім рве її і знову запихає у відро зі сміттям.
Усе, сідай і ший. Чого ти вчепилася в ту газету?
Нашиєш тут! Якийсь гицель знову стоїть під трансформатором. Виставляє своє добро і спокійнісінько справляє нужду. Знущання над душею.
Довбня. Гидота. Я ніколи й нізащо! Хай і помру старою дівою! Їм усім на зло.
Знову йде на кухню, дістає порвану газету, акуратно розправляє її, зіставляє шматки і знаходить матеріал про злодія.
“Після такого “прийому“ закривавлений дядько попрямував додому. Він утратив багато крові, але не думав звертатися по допомогу до лікарів. Ще невідомо, як завершилася б ця “трагікомедія“, якби о четвертій годині наступного дня жертву собачих щелеп не побачила сестра (жінка зайшла до родича в гості). Вона викликала швидку допомогу.
Медики врятували життя потерпілого, але його “чоловіче достоїнство“ “приліпити“ на місце не змогли: з“ясувалося, що пес просто проковтнув той орган“.
Навіщо я це читаю? Щоб іще більше їх ненавидіти? Мені не смішно. Огидно — і все. Хай і помру старою дівою.
А ще, кажуть, т о д і там усе хлюпає, чавкає, квакає, як у болоті. Мокрота. Фе. Дурна природа. Ну чому так неестетично? Навіщо скільки бруду? І справді — гріх.
Вона боялася й чекала на свої сни. Їй снилися... Боязко, соромно було глянути в очі батькам або навіть подрузі. Їй снилося т а к е... Це десь там, у Індії, чи що, є пам’ятники — гігантські фалоси? І це — в їхніх храмах? Що це за віра така?
Сни були страшними, від них забивало дух і виривало серце з грудей. За нею женуться хлопці... хочуть згвалтувати... сміються, гигочуть, ось-ось схоплять за плечі, за руки, а потім...
Вона біжить по вулиці... хоч би швидше додому... нарешті ледве встигає відчинити двері... замикає їх ізсередини на стонадцять замків... закручує якісь дроти, накидає ланцюжки, підпирає якимись шафами — де й сила взялася? А вони, хихотливі переслідувачі, — р-р-р-аз! — і, як циркові форкусники, одним подувом своїх товстих яскраво-червоних губ — р-р-р-аз! — і двері самі відчинилися, шафа випарувалася, замки і ланцюжки зникли — ось вони тягнуть руки до неї: тут їй і кінець.
Екран — гасне. Кінець фільму. Тобто кінець сновидіння.
Ні, навіть не жалко його, того, з одкушеними геніталіями. Так йому й треба!
А тут — за сьогодні — вже четвертий. Поставити б там якусь пастку, чи що! Аби їх хапало щось, тих мерзхотників, та провчило, як запаскуджувати людям двір. Скоро трансформаторна будка попливе. Вся, мабуть, засмерділася.
Бовтюхи. Бовтюхи! Яке гарне слово! Це — про них! Усі вони такі. У них одне на умі.
А де ж ті, з червоними вітрилами, лицарі і принци? Я б так його любила, так любила, якби він... був такий акуратний... сильний... розумний... Усю дущу розкрила б!
Цілуватися? Можна, це ще можна. Тільки так... скромно, без усяких там штучок-дрючок, ну, самі знаєте... Бо ж мікроби і взагалі... Хай уже цілує в шию чи груди.
Але де я такого знайду? Щоб довіряти йому? Щоб він мене розумів? Може, їх, таких, і в природі немає? А якже тоді інші дівчата... жінки? Чи вони придурюються, чи їх так засліплює, а я одна така — твереза розумом і мене нічим не задуриш? Та мене й ніхто не задурював...
А Сашко? Якби він не поїхав, — щось, може, вийшло б. Він такий тихий, скромний, начитаний. Ага, і він дражнився зі мною. Підсміювався, правда, делікатно, бо й він не вірив, що я...
Казав: послухай, ось наче про тебе написано.
І показує мені — очам не вірю, не може бути, я так і сяк крутила книжку, не може він такого написати:
А ти, кумасю, спала, спала,
пишалася та дівувала,
Та ждала, ждала жениха,
Та ціломудріє хранила,
Та страх боялася гріха
Прелюбодійного...
Ну не міг же наш Тарас Шевченко таке написать, не міг! Та ось же, тут, у “Кобзарі“ надруковано, моя ж книжка, не чужа якась, не фокуси... Чорним по білому.
Не вірю я очам своїм.
А цю трансформаторну будку я ненавиджу. І нікуди від неї не подітися, хоч плач.
І навіщо ці чоловіки живуть на світі? Для того, щоб діти родилися? Я теж хотіла б дитинку. Але як? Таку маленьку, тепленьку, ніжну, рідну біля грудей. Але ж як її... зробити?
Хай би воно якось... само запліднилося, саменьке завелося те дитятко. Сестра он яка щаслива ходила, коли вагітна була. І я так хочу. Тільки якби без них... без тих бовтюхів обійтися.
До змісту Людмила Таран ПРОЗОРІ ЖІНКИ |