Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Василь МИКИТАСЬ
ВІНЦЕНОСНІ РОЗПУТНИЦІ


Історичні оповіді про «бабське століття»
Український письменник
1993

Вояж Катерини II на Україну та в Крим

На початку 1787 року Катерина II в розкішному восьмимісному фаетоні разом із молодим коханцем — «действительным камергером» Дмитрієвим-Мамоновим та в супроводі численної двірцевої знаті, деяких іноземних послів і прислуги здійснила тоді монарший вояж із Петербурга на Україну та в Крим, щоб власними очима подивитися на плоди своєї «діяльності». Величезний царський кортеж, незрівнянно численніший, ніж у Єлизавети з Розумовським, через Смоленськ, Новгород-Сіверський, Чернігів, Ніжин та інші міста й села попрямував до Києва, де цариця пробула майже три місяці. Коли в квітні скресла крига на Дніпрі, Катерина на «золотих» галерах попрямувала мимо Канева і Кременчука до ненависної і сплюндрованої нею Хортиці, а звідти знову цугом до Херсона й через Перекоп — у Крим.

За сумнівної вартості вірнопідданською традицією, яка культивувалася чи мусувалася аж до наших днів, придворні піїти з приводу мандрів захлиналися в славослів’ї. Один із них, якийсь Майков, у офіціозних віршах під велемовною назвою «Дифирамб по случаю отъезда Ея императорского величества Екатерины II в Херсон» високим «штилем» глаголив:

Грядет российских стран царица.
Грядет из севера на юг!
Чтоб благотворить народы
И жизнь блаженну утвердить.
… Гряди, российская Минерва.
Свершить толико славный путь!
Гряди, российская Астрея,
Народам счастия творить!
Где твой любезный зрак возблешет,
В очах там зрится рай, злощастие трепешет.

Вихваляючи на всі лади німкеню — «владычицу россов», перечисляючи її мнимі «щедроти» на благо «підданих» народів, автор силкувався переконати, що «российсках стран царица» — одна добропорядність і благодійність:

Ты всем нам милости являешь,
Никто от них не отчужден,
Ты бедных, сирых защищаешь
И хлеб насущный им даешь…

Як же насправді було, якою любов’ю і якими щедротами обрадувала «пібнічна» Мінерва і Астрея Україну взагалі та під час свого тодішнього мандрування зокрема?

Насамперед вояж Катерини II обійшовся державній казні у десятки мільйонів карбованців з кріпацьких кишень — на обслугу, впорядкування фасадів «потьомкінських» (чи «катерининських») сіл навколо тракту, по якому простував царський кортеж, на врочисті зустрічі в містах і селах, на спорудження тріумфальних арок, на бали-маскаради, фейерверки та іншу балаганну мішуру, «її поява була схожа на радісні, позмінні урочистості,— єлейно писав один історик. — Юрми народу оточували карету, воїни в строю зустрічали, дворяни, інші обивателі наввипередки влаштовували пригощання; всюди арки, лаврові вінки, обеліски, освітлення; всюди бенкети, прославлення, милість і задоволення… Кожний день знаменувався роздачею діамантів, балами, фейерверками та ілюмінаціями верств на десять навкруги».

Справді, чиновники імператорської канцелярії везли для подарунків панству тільки золота й діамантів на суму понад 200 000 карбованців. Для губернаторів призначалися табакерки і персні вартістю від 1 600 до 2 700 карбованців; для губернських предводителів — від 900 до 1 400 карбованців; для віце-губернаторів табакерки і годинники від 1 200 до 1 400 карбованців, для городничих і справників табакерки, годинники і персні вартістю від 180 до 300 карбованців. Для особливих дарунків везли дві табакерки по 8 750 і 7 500 карбованців; два персні, оцінені у 4 500 і З 600 карбованців; табакерки з портретами цариці — від З 200 до 6 500 карбованців і т. ін. Натомість про «бідних» і «сірих» в офіційних документах ні словом не згадується, як і про «хліб насущний» для них.

Розіслані Потьомкіним і Румянцевим спеціальні кур’єри давали «височайші» накази місцевій владі зустрічати і проводжати кортеж гарматною пальбою, церковним передзвоном і радісним криком. Як і за Єлизавети, губернаторам, чиновникам та заможним обивателям велено було підносити «владичиці» на коштовних тарелях хліб-сіль, а одягненим у святкові вбрання дівчатам і жінкам кидати на шлях і під карету цариці квіти. Ескадронам гвардійців і драгунів у парадній формі, а також зібраним для цього «малоросійським» полкам наказано було гарцювати на конях і салютувати шаблями, на обличчях виявляти «хвалу сердечну» і повне «благоденство», швидко переміщуватися наперед по шляху прямування карет і створювати ілюзію безперервного тріумфування.

Між іншим, сучасники помітили, що всі спальні Катерини під час поїздки на Україну та в Крим були хитромудро збудовані за єдиним зразком. Біля її величного ліжка обов’язково висіло велике дзеркало, яке могло вільно підніматися та опускатися, а за ним стояло ліжко Дмитрієва-Мамонова…

До Києва Катерина II прибула 29 січня 1787 року. Її зустрічали «батьки міста», генерал-губернаторство на чолі з П. Румянцевим, свита всіляких князів і графів з дружинами, дипломатичні посланники з Польщі, Німеччини, Австрії, Франції, Швейцарії і навіть з Америки, що прибули до Києва раніше. Гриміли гарматні салюти, ревли ревом дзвони Софії, Лаври, всіх інших монастирів і церков Києва, лилася патока солодких орацій. «Боже мій! — не без іронії занотував у спогадах французький принц де Лінь. — Яка метушня! Скільки діамантів, золота, кавалерій і стрічок! Скільки ланцюжків, чалм і червоних ковпаків, обшитих хутрами і з гострими верхами, що їх носили лезгинці… Двадцять архімандритів (попів. — В. М.) з бородами майже до колін…»

Як і Єлизаветі Петрівні, імператриці від Києво-Могилянської академії було піднесено велику віршову «Оду на всевожделенное и всерадостное пребытие Ея императорского величества, великия государыни Екатерины Вторая, самодержицы Всероссийская, в древнейший и первый российских князей престольный град Киев». Написана вона була цілком пристойною російською мовою під явним впливом одописання Прокоповича, Ломоносова, Державіна та інших поетів. У ній переважають загальні роздуми про велич держави і народу, про героїчні перемоги «Российской силы» на суші й на морі над бусурманами, висловлюється впевненість, що «кровавый Марс» уже не посміє «обнажать свой алчный меч» на православний люд. Є там і бароккові фрази про «кастальські гаї», «Сінайські гори», «лютість Борея», «росския пруды».

Про самий приїзд «самодержицы» у древній Київ-град говориться аж наприкінці панегірика. Зокрема, про бажане сподівання на матеріальну підмогу «российской Паллады» академії йдеться у таких словах

Меж киевских гор насажденный
Минервы древний вертоград.
Веселием воспламенный.
Зрит всех своих венец отрад,
В премудрейшей Екатерине
Взяв в руки нежны розы ныне,
Благоговейный фимиам.
Монархинъ своей приносит.
Глас лиры стройныя возносит.
Глас ко всещедрым небесам…

Шістдесятирічна монархиня зі своїми фрейлінами, статс-дамами й, зрозуміло, двадцятидворічним «дійсним камергером» Дмитрієвим-Мамоновим зупинилася в палаці намісника. Три місяці раювала вона в ілюмінованому Києві, три місяці для панства було безперервне свято, три місяці сяк-так перебивалося трудове населення, якого все більше і більше торкався повсюдний голод 1786–1787 pp. А салютні гармати ревли, калатали дзвони, гриміла музика бал-маскарадів, влаштовувалися звані обіди, «царствені» прийоми, лилося річками вино і словесна каламуть вірнопідданих. «Всемудрейшая» після амурних ночей забавлялася грою в карти, лото, шахи, ба навіть у більярд; відвідувала Софійський собор, Києво-Печерську лавру та деякі інші монастирі, де милостиво підставляла руку для всепідданішого цілування.

На прийомі місцевого дворянства його Київський «предводитель» В. Капніст так по-лакейському висловлював подяку цариці за відвідання України: «Ваше императорское величество вожделенным в сей край пришествием дополняете все несчетные милости, коими вы осчастливили его. Мы, падая к стопам вашего величества, приносим за то нашу всеподданнейшую благодарность и просим быть удостоверенною о неизреченной радости, с которою мы видели вас, нашу благотворительницу, в отечестве нашем». Ще б пак, адже тільки Капністи ощасливлені були на Полтавщині містечком Обухівка та понад 6 000 кріпаків.

У Києві Катерина II «пожалувала» коронному маршалові Польщі графові Мнішеку, одруженому на небозі короля Станіслава Понятовського, табакерку зі своїм портретом вартістю 6 500 карбованців; за сумнівні заслуги нагородила орденом св. великомучениці Катерини і його дружину княгиню Мнішек, а також статс-даму, небогу і коханку Потьомкіна графиню Браницьку, — певне, «за любов і вітчизну»; митрополитові піднесла прикрашений діамантами хрест. Прислузі австрійського посла графа Кобенцеля одміряла 2 500 червінців, а якомусь майорові наказала відпустити 1 000 карбованців тільки за те, що той привіз молодому — «досить гарному, без освіти і розумом недалекому» Дмитрієву-Мамонову польський орден Білого Орла. Про які-небудь подвиги того «розумом недалекого» мазунчика російської цариці-розпутниці історія не згадує.

Всіма врочистостями під час перебування імператриці в Києві заправляв генерал-губернатор П. Румянцев, відвертий супротивник Г. Потьомкіна, який був ініціатором кількамісячного вояжу Катерини II. Г. Потьомкін також прибув до Києва й зупинився неподалік тимчасової резиденції імператриці — у Києво-Печерській лаврі. Тут він влаштовував свої офіційні й неофіційні прийоми, невидимою рукою владно направляв хід подій, але більше проводив час у «сімейному», інтимному колі своїх гарненьких небог-коханок, тепер уже графинь — Катерини та Олександри Браницьких. Остання приїхала з малолітнім сином, прижитим ще до заміжжя зі своїм дядьком Потьомкіним. Жвавий хлопчик сподобався Катерині II, і вона часто бавилася з ним, знаючи його кровозмішане походження. Чи не тому цариця з натяком нагородила Браницьку орденом… «святої великомучениці» Катерини?..

Спеціальним «рескриптом» генерал-губернаторові було, суворо наказано «вжити заходи і взяти до тями про зменшення кількості жебраків, які швендяють у Києві», та щоб ніхто взагалі не смів подавати, просьби «прямо імператриці під загрозою суворого покарання». Згодом лицемірна Катерина II ніби зобиджено заявляла, що, напевно, тутешній народ її не любить, бо вона не бачить його на вулицях. «Батьки міста» тут же звеліли київським міщанам порядно одягнутися і при появі «її величності» виявляти радість і кричати «ура».

Під кінець кількамісячного перебування у Києві Катерина II в супроводі «всіх кавалерів і придворних» їздила слухати обідню в академічний Братський монастир. Для зустрічі «августійшої» подільських міщан і спудеїв академії нарядили у святковий одяг, вилаштували в чотири ряди перед входом до монастиря та звеліли співати «концерт».. Тодішній ректор академії архімандрит Варлаам високим «штилем» вітав царицю промовою, говорив про утвердження освіти ще в давній Русі, а потім і у «ветрограді»-академії: «Владимир насади, Ярослав распространи, Петр напои, а премудрая Екатерина II возрасти и утверди…»

Після цього деякі поважні подільські обивателі й професори милостиво були допущені до цілування руки «благоупотребнейшей матери», а вона звеліла видати ректорові 1 000 карбованців, префектові з учителями 2 250 карбованців, «казенним» вихованцям у бурсах 1 200 карбованців та збільшити річне асигнування на всю академію ще на 600 карбованців. Адміністрація особисто могла бути і задоволена, тільки не понадтисячна громада студентів. Для них виділені гроші були, звичайно, мізерією. І це тоді, коли Киево-Могилянська академія продовжувала поставляти Петербургу, Москві та майже у всі інші міста Російської імперії найталановитіших своїх випускників, які очолювали навчально-освітні заклади, своїми працями внесли значний вклад у світову науку та дипломатію. Варто назвати принаймні таких тодішніх вихованців академії, як Іоіл Биковський, Яків Козельський, Григорій Полетика, Григорій Сковорода, Микола Мотоніс, Василь Рубан, Андрій Італійський, ті ж Петро Завадовський, Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський та ін.

Правдива, без «всеподданнейшего» фальшивого глянцю згадка про перебування «вовчиці» Катерини II, Потьомкіна, Румянцева та інших царедворців у Києві й взагалі на Україні лишилася в народній пам’яті. Перекази зі ставленням поневоленого трудового народу до вояжу цариці та її «бахурів», про плазування українського і неукраїнського панства перед ними узагальнив у своїх творах Т. Шевченко. Герой його поеми «Сліпий» бандурист так переповідав розповідь «товарйшів-запорожців» про вояж Катерини і «гетьмана Нечоси», тобто Потьомкіна, на Вкраїну:

… Цариця по Києву
Із Нечесом ходила
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась.
І як степи запорозькі
Німоті ділила
Та бахурям і байстрюкам
Люд закрепостила.

Справді, цариця мала на меті відвідати знаменитий Межигірський Спасо-Преображенський монастир у Виш-городі, але в той день він з невідомих причин загорівся. Пожежу було видно — і з Києва. Той монастир часто називали козацьким, бо в ньому доживало свій вік чимало уславлених запорожців, зокрема народні ватажки Семен Палій, Семен Самусь та ін. Мабуть, саме тому й вважали, що цариця умисно «підпалила Спаса», щоб і сліду козацького не лишилося.

Великий Кобзар нещадно засуджував царизм за варварське закріпачення українського народу, за злочинне розбазарювання колись вільних земель «бахурям і байстрюкам», а також чужоземним колонізаторам. У поезії «Розрита могила» персоніфікована Україна плаче-ридає: «Степи мої запродані жидові, німоті…» Про «байстрюків» цариці, що сараною обсіли Україну, згадується і у віршеві «Стоїть в селі Суботові», а в посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» поет із сумом констатував, що

На Січі мудрий німець
Картопельку садить…

Ідеться про те, що землі Старої і Нової Січі та навколо неї, як мовилося, цариця роздала своїм наближеним після розгрому Запорожжя. Знаменитий літописець українського козацтва Д. І. Яворницький уточнював, що 200 000 десятин землі Запорожжя (Чортомлицьку Січ, селища Покровське, Капулівка, Базавлук та ін.) Катерина II «подарувала» за складання проекту знищення Запорозької Січі та проекту маніфесту з приводу цього згадуваному генерал-прокуророві князю О. Вяземському. 1789 року частину земель, а 1802 року і повністю в нього відкупили євреї німецького походження барони Шпігліци. На колишніх козацьких землях цариця поселила й інших німецьких колонізаторів, які на середину XIX ст. володіли на Вкраїні сотнями тисяч десятин плодючої землі. Тому Т. Шевченко з гіркотою й каже, що німці там «картопельку садили», у тому числі на святая святих для українського народу — легендарній Хортиці. Таке святотатство Шевченко бачив вочевидь, мандруючи влітку 1844 року Дніпром до запорозьких земель.

Не менш гнівно картав поет і перекинчиків з українського панства, зокрема гетьмана Кирила Розумовського — фаворита двох цариць, та ту козацьку старшину, яка перебігала на бік царизму й лакействувала перед ним, зрозуміло, не без користі для себе.

У тій же поемі Шевченка «Сліпий» запорожці з осудом говорили про те,

Як Кирило з старшинами
Пудром осипалися,
І цариці, мов собаки,
Патинки лизали!..

Ще б пак не лизати! Адже тільки колишньому свинопасу Кирилові Розумовському монархині одміряли десятки тисяч десятин землі з 25 000 кріпаками на них, а він, ставши графом, гетьманом і фельдмаршалом, у свою чергу ще до «Жалованої грамоти…» роздавав старшині у «вічне і потомствене своє володіння» козацькі землі та вільних селян. Стосовно глумливих слів «пудром осипались», то вони йшли від тодішнього іноземного звичаю носити парики з буклями, що їх обсипали пудрою і які були «нечесані» (мабуть, звідси і «гетьман Нечеса»). Почало рядитися в такі парики й українське панство, що викликало серед народу безпощадне глузування. У поемі «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» про тих вірнопідданих «слуг і підніжок» царів та королів, про «ясновельможних гетьманів» й фальшивих «народолюбців» він саркастично писав:

Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани.
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.

Т. Шевченко не випадково скористався «ліврейною мовою» генеральної старшини, зокрема епістолярієм багатьох гетьманів, які в листах і петиціях польським королям, а потім російським царям іменували себе «нижайшими слугами и подножками». Наприклад, у чолобитній 14 січня 1734 р. імператриці Анні Іоаннівні Данило Апостол підписався «При том… державную Вашего императорского всепресветлейшего величества верный подданый, всенижайший раб и подножок, Войска Вашего императорского величества Запорожского обоих сторон гетман». Й справа була не лише в тогочасному епістолярному кліше, а в самій суті, бо ж виклянчузалися подаяния. За це і картав поет все панство, особливо ж «презавзятих патріотів» типу «потомка гетьмана дурного», кріпосника Петра Скоропадського в поезії «П. С.».

Після скресання й очищення від льоду Дніпра 22 квітня 1787 року знову зігнали киян-зівак на київські кручі для проводжання «августійшої». На Подолі Катерину II зі свитою чекало 80 галер, 3 000 чоловік обслуги та по 12 музикантів на кожній палубі.
Найкоштовніше була прибрана галера, призначена для «обожаемой монархини». Грала музика, вірнопіддані чини і натовп кричали «ура», снували з червоними прапорцями більші й менші човни, салютували гармати.

Подорож у «золотій галері» вниз по Дніпру «лютого ворога» України, «голодної вовчиці» Катерини II із численним панством на основі переказів частково також відтворив Т. Шевченко у поемі-містерії «Великий льох». Зокрема, українську привілейовану старшину поет змалював в образі ненависної ворони, яка щедро «шинкувала та кров розливала» своїх же земляків, запродувала ляхам і туркам «вольних козаків», а за царську милість бути дворянами насипала козацькими тілами могили — «бурти на Орелі», виганяла аж до річки Ладоги, гатила українцями болотисті місця на півночі під час будівництва всіляких укріплень і фортець.

Нагадаємо, що про це йшлося й у відомій «Книзі буття українського народу» — маніфесті членів Кирило-Мефодіївського товариства. Там констатувалося, що «підла німка» Катерина II «доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були на Україні старшинами, наділила їх панством і землями, понадавала їм вільну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками». Тому кирило-мефодієць Шевченко не щадив «своє» українське панство, навіть дрібноликих чиновників із «цинковими гудзиками», які забували материнську мову та по-лакейськи терлися біля імператорського двору. Не схвалював Він і наївну віру простолюдинів у «добру» царицю Катерину II.

Про кількагодинну зустріч у Каневі Катерини II з колишнім коханцем, а тоді вже польським королем С. Понятовським можна було б і не згадувати, якби не одна вельми «пікантна» подробиця. До Києва імператриця з різних причин короля не запросила чи не пустила. Він хотів зустрітися з нею не як король польський, а як «граф Понятовський», певно натякаючи тим на інтимну близькість у молодості, коли німкеня завагітніла від нього. Але звідтоді збігло чверть століття, цариця змінила десятки партнерів у своїй спальні.

Король постійно нагадував про себе. Цариця відмовчувалася. Тоді Понятовський послав Дмитрієву-Мамонову «за заслуги» найвищий польський орден Білого Орла. Катерина II, мабуть, «зрозуміла «натяк» і звеліла Дмитрієву-Мамонову особисто вручити Понятовському «за віру і вірність» оздоблений коштовними діамантами російський орден св. апостола Андрія Первозваного.

Короткочасна зустріч з Понятовським у присутності свити і Дмитрієва-Мамонова була досить офіційною й нагадувала цинічний фарс. Після сякої-такої розмови Катерина II.поспішила розкланятися, і Понятовський лишився біля розбитого корита. Д його свиті імператриця звеліла сипнути всіляких «дурничок» на суму понад 20 000 карбованців. Колишні коші Запорозької Січі «матінка» намагалася подальше обминути, їдучи цугом…

Зовсім іншою, діловою, була зустріч Катерини II в Херсоні з австрійським імператором «Священної Римської імперії» Иосифом II, який приїхав до Росії під іменем «графа Фалькенштейна». Це була запланована, не така вже і таємна дипломатія представників «освіченого абсолютизму» для укладання політичних угод, у тому числі й про розчленування польських земель. Не лише австрійського імператора, а і його свиту не оминула російська цариця ласкою. Першому секретареві кабінету вручили перстень вартістю 2 800 карбованців, другому секретареві — за 2 275 карбованців, лейб-хірург отримав перстень дешевший — за 1 300 карбованців, духівникові Иосифа II перепав подарунок на 1 115 карбованців, прислуга вдовольнилася «дрібними» на пару тисяч карбованців, а бравим офіцерам, що супроводжували галери по Дніпру від Києва до Кайдак, перепало 8 245 карбованців.

Про перебування цариці в Херсоні згадувала Н. М. Мордвинова — дочка російського флотоводця адмірала М. С. Мордвинова, який служив у Херсонському адміралтействі й брав участь у «великолепной встречи» імператорського кортежу. «Ще до наближення до Херсона, аби не обрид государині вид новоросійських степів, коли вона їхала по Дніпру, — писала Мордвинова, — Потьомкін наказав пригнати до берегів табуни коней і стада корів та овець, щоб оживити види, а в долині влаштовував декорації, які досить живо відтворювали міста й села». Для споглядання спуску корабля в Херсоні збудували спеціальну баржу для царедворців, прикрашену парусами із парчі та золотими китицями, на що Катерина II не без явного задоволення сказала: «У нас за недостатком холста употреблена парча на паруса». Що ж, гіркий дотеп із проекцією на майбутнє в адресу добровільних служак…

Щедро роздавала Катерина II «милості» і в Криму. Наймогутнішому фаворитові Г. Потьомкіну подарувала маєток Алупку. Генералові О. Каховському відсипала 10 000 грошима і пожалувала табакерку з вензелем вартістю 2 500 карбованців, його братові В. Каховському — б 000 карбованців, іншим чиновникам — подарунків на ЗО 000. Ласим до всяких брязкалець сестрам і родичкам кримського хана Шагін-Гірея III та мурз за «добровільне приєднання» Криму до Росії було милостиво роздано золоті сережки, коштовні персні десь на 5 000 карбованців, і всі були цілком задоволені. Натомість «доблесним нижнім чинам», покаліченим солдатам, матросам і біднякам перепало всього по одному карбованцю. Такий «хліб насущний» отримали ті, хто творив славу і велич Росії.

Роздавалися «вельможним» гроші, чини, ордени, дарунки й тоді, коли поверталася «російська Мінерва» іншим шляхом через Україну до Петербурга. У Полтаві спеціально для неї підготували й розіграли під наглядом Потьомкіна велетенський спектакль із відтворенням Полтавської битви. Катерина II лишилася вдоволеною й пожалувала тут давньому фаворитові-любаснику високий титул: «граф Таврійський»; не обійшла і генералів та вищих офіцерів, одміряла духовенству 5 000 золотом. «Родичеві» Г. Потьомкіна графові Браницькому вручила табакерку зі своїм портретом вартістю 2 500 карбованців. Між іншим, табакерку з вензелем отримав і О. Суворов, але за справді ратні заслуги. Прості полтавці удостоїлися «чарівної усмішки» й помахування рукою благодійниці з колись «голубими очима».

Помпезно зустрічало імператрицю градоначальство і панство Харкова та краю. Все повторювалося, як і в інших містах: тріумфальні ворота, розкішні бали-маскаради і прийоми, пишні фейерверки, музика і співи хору, тепер уже харківських «воспитанников», всепідданнійші промови губернського начальства і дворянства, милостивий допуск вибраного кола поміщиків до цілування руки імператриці. Враховуючи досвід Києва й інших українських міст, харківському генерал-губернаторові Чорткову було видано наперед спеціальний циркуляр, яким наказувалося простим харків’янам «изъявлять радостные восклицания», кидати під колеса карети квіти, солдатам під гарматну стрілянину й передзвін усіх монастирських та церковних дзвонів кричати «ура». Натомість суворо заборонялося з’являтися на вулицях жебракам, калікам та всім мешканцям у «розвращенных и разодранных одеждах», подавати цариці будь-які прохання і скарги. За невиконання таких приписів чекало биття канчуками.

На честь «всевожделеннейшего пришествия» до Харкова Катерині II були піднесені панегіричні вірші під назвою «Торжество харьковского духовного училища», в яких славилися «дъла безсмертны героичны Велікая Екатерины, премудръшей в земных царях». Харківські одописці аж ніяк не були оригінальними.

Усе це відбувалося саме тоді, коли європейську частину Російської імперії, особливо Московську, Тульську, Рязанську, Калузьку, Білгородську губернії, північну частину України охопив голод; коли населення, поївши солому, полову, сіно, лободу і листя дерев, вимирало. Відомий державний діяч князь М. Щербатов у своєму «Рассуждении о нынешнем в 1787 году повсеместном голоде в России» з усією об’єктивністю та неприхованим співчуттям констатував: «Толпы нищих наполняют перекрестки, жалобным своим воплем останавливают проезжающие кареты, содрогшие от голода младенцы, среди холода и вьюги, единое чувство глада имеют, безвинные руки протягают, исчисляют число времени их пощения и милостыни просят, которой еще и не получают довольно; ибо частные люди всех прокормить не могут и случайная милостыня не иное что может произвести, как умножить число нищих, а правительство глухо и слепо и нечувствительно на сие является. То если глаголов моих поверит потомство, что скажет оно о нашем веке?»

Шлях «премудрої» від Харкова по Москви і Петербурга проходив якраз через найголодніші губернії. Місцева та московська влада перед приїздом імператриці, «дабы не обеспокоить ее видением такого числа нищих» і боячись монаршого гніву, висилала всіх стражденних подалі. «Бенкет під час чуми» тривав, і Катерина II задоволено писала баронові Грімму, що в Росії «немає худих людей», тобто голодних. ‘

Про матеріальне становище Росії на кінець владарювання Катерини II твердять по-різному. Одні автори доводять, що на його початку бюджет імперії становив 20 000 000 карбованців, а під кінець він сягав уже 50 000 000. Інші історики тверезіше оцінювали тогочасне фінансове становище. Обтяжливі війни з Туреччиною, Швецією, Персією, розпутні вакханалії і розбазарювання виснажили казну. Прибутки не покривали видатків. Зовнішній борг збільшився до 46 мільйонів карбованців сріблом, а борг внутрішній — до 157 000 000 карбованців. Валютний курс із кожним роком катастрофічно знижувався, асигнаційний карбованець поступово дешевшав і, наприклад, у 1796 році «коштував» усього 68 копійок. Загальне потрясіння європейської економіки і торгівлі французькою революцією розладнало російський комерційний обіг, збільшило банкрутство, суспільний кредит був нестійким. І це тоді, коли до складу Росії ввійшли величезні території, збільшилося на 12 000 000 населення, в державну казну внаслідок секуляризації було передано монастирські землі разом із кріпаками.

Однак коли зважити, що в різні періоди XVIII століття після Петра І російські імператриці й особливо «вража баба» Катерина II на задоволення своєї сексуальної хтивості і взагалі розбещеності промотувала фаворитам-любасникам мільйони народного добра, по-варварськи кидала в кріпосне рабство мільйони людських душ, то названі вище підрахунки далекі від нещадної правди. Торжествувала анексіоністсько-колонізаторська політика правителів «тюрми народів» Російської імперії! У тому «темному царстві» (М. Добролюбов) лише зрідка пробивався промінь світла. «Од молдаванина до фінна на всіх язиках» (Т. Шевченко) все мовчало, бо «благоденствувало». Недаремно великий Кобзар по-народному правдиво прочитав напис на збудованому за наказом Катерини II пам’ятнику Петрові І у Петербурзі:

Це той перший, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину…

[ «Бабське століття» ] [ Шлюб цариці Єлизавети з козацьким сином ]
[ Фаворитизм і Катерина II ] [ «Золотий вік» Катерини II ] [ Орлови та інші ]
[ «Дешперація» Катерини II з «князем тьми» Потьомкіним ]
[ Зубови та інші. Жалована грамота дворянству ] [ Вояж Катерини II на Україну та в Крим ]

*
Нагору