Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Оксана Косюк
ЗАБАВИ ЕЛЕКТРОННОГО ЕРОСА

Міфологема гріха — наріжний камінь гедоністичного дискурсу, що триває впродовж тисячоліть.

Еротичні задоволення (в їх амбівалентному потрактуванні) здавна привертали увагу дослідників. Передусім філософів: Сократа, Платона, Афінея... Не залишалися вони й поза увагою природодослідників, психологів, медиків...

Лідером "сексуальної відвертості", безумовно, слід вважати художню літературу. Але навіть вона не може змагатися із найяскравішим усесвітньо відомим зразком наставництва у чуттєвому житті брахмана Ватсяяни Малланаги, написаним ще у II–IV ст. до н.е. за мотивами скульптурних зображень храму Сонця.

Саме "Камасутра" впродовж тисячоліть найповніше розкривала етику інтимних стосунків. Але нині у неї з’явився серйозний "конкурент".

Тисячоліття "великого блуду" завершують еротичні інтерпретації електронних ЗМІ. Слід зауважити: техногенні переосмислення сексуальності у плані одночасного спрощення та ускладнення, поетизації й вульгаризації сексуальних проблем нічим не поступаються своїм літературним та мусичним попередникам. Хіба що діапазон дослідження тут значно розширився. Тому нові інтерпретації потребують особливого прочитання.

Неординарність явища еротичного гедонізму зумовила розмаїття поглядів на проблему та її потрактувань. Увага дослідників, причетних до масової комунікації, в основному зосереджена на аспекті згубного релаксаційного впливу продукції, що балансує між порнографією та еротикою та способах її нейтралізації.

Аудіовізуальна культура, що розглядає проблеми статі, існує нині передусім у вигляді теле-, радіо-, інтернет-проектів: різноманітних ігор, шоу-програм, кіно... Тексти технічної цивілізації значно відрізняються від своїх мусичних попередників. Їм притаманна нова особлива естетика.

Доречно розпочати аналіз еротичного гедонізму із структурно тавтологічних древнім архетипним зразкам сучасних ігрових медіа-програм, трансльованих найрейтинговішими телеканалами. До яких перш за все слід віднести: "Медовий місяць", "Кохання з першого погляду", "Реальне весілля", "Перехрестя кохання"... Ці передачі є по суті інваріантами давніх форм флірту із метою підбору пари та укладання шлюбних стосунків, що здійснювалися під час "вулиці", вечорниць, ворожінь, гірки (обряду дефлорації), купальської оргії. Юрій Климець вбачає у таких розвагах ремінісценції древніх оргіастичних дійств молоді, що мали шлюбний статус.

Еротичні розваги (особливо весняні та літні) існували в усіх, без винятку, народів світу, почасти вони перетворювались у нестримно веселі гуляння, розгульні бенкетування, безпробудне пияцтво, "гріхи блудні, розтління дівчат, беззаконне прижиття дітей" [5, 177].

За структурою сучасні "еротичні" телепередачі майже повністю відповідають давнім молодіжним забавам. Згадаймо хоча б українські вечорниці або їх весняно-літню паралель — "вулицю".

"Після Миколая, — пише Олекса Воропай, — у селах України кожного вечора збирались вечорниці. <...> Дівчата, бувало, працюють, <...> хлопці залицяються до них, розповідають різну бувальщину та небилиці, співають пісень, танцюють <...> Вечорниці — це свого роду клюб сільської молоді в Україні, де молоді люди зближаються, пізнають одне одного і, як наслідок, одружуються" [2, 28].

За таким сценарієм побудовані й сучасні телевізійні "вечорниці", віднесені нами до категорії еротичних медіа-розваг: обертається сцена — і молоді незнайомі люди або щойно створені подружжя опиняються tet-a-tet. "Незнайомці" із "Кохання з першого погляду" намагаються вразити один одного інтелектом, кмітливістю, винахідливістю, артистичністю, і т.д., а щойно одружені ("Медовий місяць") — навпаки довести, що їх уже важко чимось здивувати. Загалом, як і колись на вечорницях, хлопці та дівчата, поділені на гурти, взаємно залицяються, розповідають сенсаційні історії, небилиці, загадують драстичні загадки. "Тримає лад на вечорницях" — посередник (у нашому випадку — ведучий телепрограми).

Молоді ж подружжя з "Медового місяця", намагаючись наосліп впізнати один одного за голосом, на дотик, за запахом чи рухами тіла, частково відтворюють інше, менш цнотливе розважальне дійство — "гірку" (див. Денисюк І.Амазонки на Поліссі. — Луцьк: Надстир’я, 1993. — 26 с.).

"Різні переживання, особливо досвідчанні звичаї спільного спання парубків і дівчат, — пише академік Грушевський, — не полишають ніякого сумніву в існуванні колись дуже свобідного парування нежонатої молодіжи. Се загально констатований факт [3, 284].

Релаксаційний хронотип медіа-розваги проглядається майже без змін. Наявні фактор темряви (або її імітації), препозиція сексуальних стосунків і постпозиція процесу пізнання партнера (у широкому розумінні слова). Відбулася лишень невелика контамінація у плані задіяння — архаїчно передуюче групове помінялося місцями з індивідуальним.

Минули ті часи, коли "оргіастичні стани були звичними для всіх членів племені" [11, 116], рекомендувалися знахарями і жрецями. "Ритуал групових сексуальних оргій, за словами Е.Фрома, був частиною багатьох первісних обрядів" [11, 116]. На сьогодень такі "видовища" можна спостерігати хіба що на порносайтах, де віртуальна реальність презентує найбрудніший варіант вправляння у камі, позбавлений елементарного естетичного смаку.

Але хоча традиція привселюдного позбавлення цноти у наш час вважається збоченням, інколи здається, що процес "групового згвалтування" просто перейшов зі стану реалії фізичної у категорію словесно-щілинну — предмет дискусій та пліток. Не випадково розмови про нещодавно табуйоване — одна із коронних тем ЗМІ. І звучить вона найчастіше з "фалічною відвертістю". Особливо у ток-шоу, програмах на кшталт "Про це", "Великий куш" та деяких новостворених сенсаційних телепроектах.

Із древніми вакханаліями асоціюються й відверті публікації у "жовтій" періодиці та зображення на комерційних сайтах, під час читання/перегляду котрих на думку мимоволі спливають поетичні роздуми Віслави Шимборської: "Немає розпусти гіршої, аніж мислення. <...> Зухвале називання речей на ймення, розхристані аналізи, вульгарні синтези, гонитва за голим фактом, дика і свавільна, похітливе обмацування дражливих тем, нерест поглядів <...> Жахливо, у яких позах, з якою розгнузданою простотою розумові вдається запліднити розум! Не знає таких поз навіть Камасутра [12, 110].

Однак, у більшості з аналізованих нами розважальних проектів все ще зберігається "ефект присутності фігового листка". Тут, у розмаїтті образів, подій, провокацій, ще не вдалося "сягнути джомолунгмних висот" західних видовищ, де проблема другорядності й амбівалентності почуття і тіла давно сягнула свого апогею.

Як-от у двох, занотованих С.Таунером, телевізійних шоу, що розробляють теми інтимних стосунків. "Ідея передачі може бути виявлена вже з її телевізійної мультиплікаційної заставки, коли на екрані з правого боку з’являються портрети чоловіків, а з лівого — жінок; поєднання чоловічих та жіночих портретів створює безліч комбінацій, неначе під час гри в рулетку. Коли колеса зупиняються, може з’явитися багато поєднань чоловічих і жіночих "портретів-пар". Тим часом за екраном диктором промовляються слова, котрі готують глядачів до видовища, "у якому старомодне кохання зустрінеться із сучасною технологією"; глядачам обіцяють, що вони "побачать усі інтимні подробиці першого побачення — коли двоє незнайомих людей намагаються налагодити любовний зв’язок" [7, 105].

Дещо нагадує описані О.Зернецькою ігрові шоу оригінальний інтерівський проект, котрий не має буквальних аналогів на світовому ринку телепрограм, "Перехрестя кохання", що є, по суті, симбіозом молодіжних прайм-тайм шоу. У студії вперше зустрічаються молоді люди. Ще не побачивши один одного, вони здійснюють інтуїтивний вибір. Але будь-хто може залишити студію після того, як побачить свого обранця. А його місце одразу займає глядач із залу.

Таким чином, обидві програми є не що інше, як урок для споживачів з предмету "побачення". Шоу вславлюють нормативні ритуальні функції споживацької "масової культури" та відкидають стосунки між чоловіком і жінкою, побудовані на особистих уподобаннях, приємних рисах характеру, інтелекті та традиційних цінностях. Натомість пропонуються протилежні, куди екзотичніші вартості.

Наприклад, все актуальнішою — навіть у передачах про гетерогенні стосунки — стає проблема усунення розрізнень між чоловіком та жінкою. "Твердження, висунуте філософією Просвітництва: "Душа не має статі", стало нині загальновживаним. Протилежність статей зникає, а разом з нею й еротичне кохання" [11, 118].

Поруч із матеріальним і нематеріальним завжди існував ще один вимір дійсності — тілесне. Тілесними були як геніальні витвори скульптури, образотворчого мистецтва, так і звичайні побутові стосунки. Сьогодні ж, головним чином через усепроникність mass media, що нищать таємничість, інтимність комунікації, відбувається втрата тілесного як царини людського самовираження. Ворожість до реально чуттєвого особливо проявляється у патологічній пристрасті до техніки. Світ технічний замінює тілесний, і це легко створює ілюзію відчуття влади й переваги. "Якщо в епоху реформації людина поривала зі світом небесним, то зараз вона облишає світ земний, переходячи у віртуальний. Комп’ютерні програми ускладнюються — людські стосунки спрощуються аж до технізованого спілкування на кшталт: "я перевантажений". Людина, сприймаючи комп’ютер як довершеність, намагається наслідувати його в усьому. Як результат — штучні запліднення, вибір партнера, секс.

Статева любов втрачає здатність бути містком між тілом та духом. Відтак "реалізація ектогенезу позбавляє нас категорії сексуальної норми і сексуальних відхилень, "якщо діти почнуть з’являтися на світ завдяки автоматам, — зазначає Станіслав Лем, — нам уже важко буде вважати гетеросексуальність нормою, а гомосексуальність — відхиленням" [10, 41].

"Протиставлення чоловічий-жіночий — визначальна риса карнавальних ритуалів — життєдайного джерела постмодерної культури, під час яких жінки та чоловіки мінялися ролями. При цьому переодягнені особи змінювали усе аж до манери триматися: жінки одягали брюки, палили сигари, пили, чоловіки навпаки поводилися манірно, масно фарбували обличчя, одягали прикраси, чіпляли пишні груди. Що, власне, ми й спостерігаємо сьогодні в "СВ-шоу" Андрія Данилка (Вєрки Сердючки), котрий своїм ігровим проектом не лише продовжує карнавальну традицію, а й у манері Піранделло виконує аж дві головних ролі — жінки й провідниці.

Зворотною гендерною версією карнавальної контамінації статі можна назвати шоу із жанру надзвичайно популярних на сьогодні reality TV — "Гарем". Формат проекту "помсти жінок за тисячолітнє пригнічення" запозичено у Швейцарії, де традиційно сильні феміністичні настрої. Щоправда, у нас, на думку генерального продюсера каналу "1+1", вийшла не запланована історія помсти, а романтична, дуже емоційна і захоплююча притча про кохання. Імовірно, спрацював ментальний код культури?

Не настільки сенсаційно-ігровою постає зарахована нами до категорії еротичних телерозваг програма "Реальне весілля" — звичайне, з дозволу зняте на відеокамеру сімейне дійство. (Справжнє reality show!) Воно є, на правду, найбільш природним серед усіх названих еротичних телепроектів, позаяк уникає подвійного кодування. Тут, окрім інтерпретації першого рівня (з традиційно-ритуального на сучасне), майже відсутнє медіа-переосмислення. Воно зберігається хіба що на рівні довільного кадрового варіювання. Цим "Реальне весілля" більше походить на серіал— імітацію красивого та щасливого життя.

Natura naturans розваг такого типу прихована саме за їх видимою простотою. Тут аудіовізуальне твориво постає як семіотичне дзеркальне відображення дійсності, що дуже нагадує авторську характеристику героїні із "Нестерпної легкості буття": "Чим менше її життя нагадувало солодкий сон, тим чутливішою була вона до його чар і не раз плакала, споглядаючи сентиментальний фільм" [9, 112].

Напрошується запитання: чи не були для наших пращурів усі ігри та забави отим самим сентиментальним сном, що закриває собою далеко не казкову дійсність? Логічніше навіть запитати, чи не залишаються вони тим сном і досі?

На це запитання відповісти важко. Відомо лишень, що схема, за якою вони відбуваються, упродовж тисячоліть залишається незмінною.

Як архаїчна, так і новітня форми ігрового флірту постають у вигляді своєрідної ієрархічної структури певних комунікативних блоків, що обов’язково присутні у будь-якій з окреслених нами ігрових форм. Отже, така структура не нав’язується сучасним телепрограмам ззовні, а швидше витікає із самої "природи жанру". Цю ще міфоритуальну схему слід назвати архетипною, універсальною, одвічною, наділеною можливостями реконструювання, такою, що має велику тлумачну силу, більшу, аніж звичайний синхронний опис.

Знаменитий твір брахмана Ватсяяни Малланаги письмово подає те, що українські "вулиця", вечорниці, "гірка" презентували безпосередньо, очевидно, навіть більш ефективно. Адже услід за педантичним описом обіймів чи інших елементів еротики Ватсяян попереджає: "Якщо відбувається пристрасне з’єднання, тут діє виключно пристрасть <...> Нехай знають, що теоретичний зміст науки простягається на все, практичний — лишень на окремі випадки" [1, 78].

Отже, сучасне "медіа-практикування" флірту та кохання, вочевидь, значно поступається архаїчному народному еквівалентові, проте у силу своєї візуальності має ряд переваг над його художніми та науковими інтерпретаціями.

Сучасні продуковані mass media еротичні розваги узяли все-таки краще від давніх традицій: фліртування, суперечки, вирішення проблемних ситуацій. Відверто порнографічні сюжети присутні лише у серіалах, на відео та в Мережі — ЗМІ, котрі на сьогодень не є абсолютно доступними загалу. Хоча хто наважиться стверджувати, що й вони абсолютно нікому не потрібні, адже "навіть найцнотливіші релігії світу час від часу заохочували до народних свят, "не помічали" їх гострочуттєвих, земних, поганських епізодів <...> І святе, й грішне поєднувалося тут, і всі з цим мирилися" [8, 66]. Поза всяким сумнівом, це питання потребує окремого висвітлення.

Окреслене ж дає можливість стверджувати, що у сучасних еротичних телепрограмах немає розриву ані з українською, ані із світовою традиціями. Магістральна проблема "подружнього парування" [3, 282] залишилася незмінною. Відтак, можна підсумувати: будь-яка з розваг виглядає доречно, хоча й не завше пристойно, в епохальному контексті.

Зрештою, у кожній людині одвічно живе бажання якщо не пережити, то хоча б "побачити" усі можливі почуття. Спершу воно зреалізовувалося в народних гуляннях, карнавальних дійствах. Тепер, коли функція релаксаційного дублювання життя належить mass media, істерійно-оргіастичний фестиваль "лона світу", переступивши межі мусичних мистецтв, перейшов у царину техногенних. І mass media широко висвітлюють питання культури інтимних стосунків як на рівні ігрових, кінематографічних проектів, ток-шоу, так і в музичних програмах, рекламі, де тему міжособистісних стосунків слід вважати домінуючою.

Між іншим, еротичний код використовується нині й для прочитання дуже далеких від гендерних проблем явищ. І відбувається це як на рівні використання лексики ("російський мат, в основі якого — зняття табу на інцест, став трохи не жаргоном" [6, 159]), так і в сенсі культурософської поетичної концепції Маланюка, у котрій метафори поборення, оволодіння, насилля, сакралізації невинності та глуму над згвалтованою Україною" постають визначенням реалій політичного життя [4, 225].

1 лютого 2003 року в інтерв’ю газеті "Дзеркало тижня" Анатолій Матвієнко зазначає: "Здорове бажання повинно співіснувати зі здоровим глуздом. <...> Ось — влада, це — бізнес. Вони є на спільній вертикалі в антагоністичних взаєминах, час від часу силуючи одне одного й отримуючи від цього задоволення".

Як бачимо — політичне, економічне, гендерне в інтерпретації медіа пов’язане нині в одну семантичну парадигму.

Отже, із зміною форми існування еротичного гедонізму іншим має стати погляд на сучасну розважальну медіа-продукцію, котра у силу певних трансформацій потребує нових теоретичних моделей вивчення. Що й створює неабиякі наукові перспективи для окресленої нами проблеми.

Бібліографічна довідка

1. Ватсьяяна Малланага Камасутра / Пер. с санскрита А.Я.Сыркина. — М.: Наука. Изд. Фирма "Восточная литература", 1993. — 190 с.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу. Текст друкується за виданням: Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. — Мюнхен: Українське видавництво, 1966.
3. Грушевський М.С. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. Т. 1. — К.: Либідь, 1993. — 392 с.
4. Гундорова Т. Femina Melancholika: стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської. — К.: Критика, 2002. — 272 с.
5. Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. — Луцьк: Вежа, 1997. — 296 с.
6. Забужко О.С. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. — К.: Факт, 1999. — 340 с.
7. Зернецька О.В. Нові засоби масової комунікації і соціокультурний аспект. — К.: Наук. дум., 1993. — 130 с.
8. Кісін В. Режисура як мистецтво та професія // Телерадіокур’єр. — 2000. — № 6. — 66 с.
9. Кундера М. Невыносимая лёгкость бытия // Иностранная литература. — 1994. — № 1. — С. 112.
10. Лем С. Эротика и секс в фантастике и футурологии // Человек. — 1991. — № 6. — С. 41.
11. Фромм Э. Душа человека / Пер. с англ. Т.В.Панфилова. — М.: Республика, 1992. — 430 с.
12. Шимборська В. Вибрані твори / Пер. з пол. Ярини Сенчишин. — Львів: Літопис, 2001. — 224 с.

Джерело

*
Нагору