Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

    Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА
    ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ З УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА

    Мама примирилась с тем, что мы ругаемся. Говно, жопа - почти пожалуйста, ёпа - нельзя. Про епание мы молчим. Ищем новые ругательные слова... Юрка Тихонов - старше нас года на четыре - пришел домой с одним - только забыл - хорошее слово. - Что-то вроде звезды.
    Андрій Сєргеєв, "Альбом для марок".

    Мої "статеві університети" - колись, давним-давно! - почалися з жінкою, досвідченішою за неофіта. Втім, це було властиво більшості юних громадян неозорої "6-ї частини земної кулі"; аналогічно моїм співвітчизникам вчиняли їх ровесники з країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки, Австралії і Океанії. Ключ до "царства насолод" ми отримували з рук матрони, не тінейджерші. Тим і втішались.

    Прецедент, на підгрунті якого не варто зупинятися окремо - відповіді ж-бо лежать на поверхні - ліг в основу останньої книги Юрія Покальчука "Те, що на споді". З 17-ти новел лев'яча пайка присвячена проблемі елементарної дихотомії - "старша/молодший", "матрона/юнак", "заміжня/дівич" (якщо завгодно, за Кінессою: "дурилка/васильок"). Одна і та ж тема проектиується на історію і сучасність ("Кінець" -"Юність Дон Жуана"), відгукуючись в совку і в зарубіжжі ("Те, що на споді" - "Яка я є").



    Така пріорітетність може видатись незбагненною примхою автора, в творчій позиції якого можна угледіти ознаки будь-чого, та тільки не підліткового інфантилізму, не безроздільної "влади спогаду". В українській культурі-і-житті Юрій Покальчук втілював рідкісний тип конквістадора-хемінгуейчика, культурциніка і космополітика, іронічного бувальця і плюраліста заразом.

    Лема 1.

    "Саме в Парижі ми й зустрілись колись. - Як справи? -спитав він, мабуть для красного слівця... - Погано: були вчора на Пляц-піґаль - так курви там по 600 франків. -Йолопи, Ви ходили ввечері! Завтра підете вдень і гуртом - то й зіб'ємо ціну ("Покальчук Юрій" - з кн.: О.Кривенко, В.Павлів. "Енциклопедія нашого українознавства").

    Одна з можливих гіпотез пояснює його вибір "комплексом Аксолотля" (оповідання Кортасара п.Юрій перекладав ще у застійні часи, за йому низький уклін...)

    Схолія 1.

    Поет Ю.Гудзь ходив рік по Житомиру з черговим томиком "Таємної зброї" під пахвою і дарував друзям з загадковою міною, приказуючи: "А ось вам і таємна зброя..." - Здоровий еротизм "латінос" міг би слугувати Ю.Покальчуку гідним взірцем - тим паче, що і шляхи їх могли перетинатися в "столиці світу" Парижі (втім, секс Хуліо - секс невротичний, далекий од життєвдайних коренів матінки-Ойтчизни). Але цього не відбулося; на "карнавалізмі" повелися зовсім інші автори...

    Так от, згідно з вищезгаданим "комплексом", суб'єкт і об'єкт міняються місцями, і це сприяє очудненню ситуації, що до того сприймалась надмірно фрустративною; найліпший приклад цього "Ф'яметта" Д.Боккаччо. Наш випадок - також доволі промовистий, та, вочевидь, інтенцією оборотництва не може бути вичерпаний. Гіпотезу прийнято - і відкладено на віддалену поличку.

    Ще одна гіпотеза (до речі, висловлена ще на прес-конференції Ю.Покальчука в грудні 1998 року в Українському Домі, де автор дуже дратувався "кавалерійськими наскоками" О.Бузини) звертає нашу увагу на можливому "комплексі суперництва". Мовляв, мужчина рано чи пізно мав підняту рукавичку, кинути авторкою "Польвих досліджень..." - до того ж Він і Вона - колишні лугани (Вона - в Луцьку народилась, Віг- у Луцьку навчався), люди одного середовища, хай там на черзі були Гарвард і Париж.

    Лема 2.

    Поза тим, Ю.Покальчук - брат колишнього чоловіка -сестри - колишньої дружини - колишнього бойфренда - героїні тих самих "Досліджень", автобіографічність яких вже ніхто не піддає сумніву. Химерний многокутник на теренах волинських пампасів!..

    Схолія 2.

    З порога відкидаючи звинувачення у пліткарстві (автор цих рядків - не прихильник методи А.Моруа), кортить спитати: чому не відбувся "луцький (волинський) феномен" - як відбулися "феномени" Станіслава, Одеси і, мабуть, Харкова? Творчі особистості, що населяють місто Любарта - доволі непересічні, хоч і коло це вельми вузьке (серед них - поет К.Шишко, автор -еротичної-таки! - поеми "Епупея", яку він залюбки читає по кав'ярнях), гурт перекладачів, художників, etc. Можлива відповідь: інтелігенція взяла курс на "хлопоманію", "народовство" (за В.Єшкілєвим -ТР-дискурс). Надто впливовими виявились спілчанські кадри, а культ Лесі Українки так само затьмарив польсько-литовську "крамничку старожитностей" - як "Оберіг" підім'яв під себе місцевий слабенький, скімливий андеґраунд. І нехай сьогоднішні випуски "Терену" рясніють епіграфами з Борхеса-Бодлера (а в одному з оповідань торує шляхи слово "мінот") - це не змінює загального стану речей. Постмодерн зупинився в Еболі. Ерос звідси відлетів.

    Гіпотеза №2 є менш витонченою, аніж гіпотеза №1. Не будемо зрікатися і її, але місце для неї знайдеться у творі жанру, для якого вузькопобутові реалії життя персонажа є основою тотальної аргументації. Та - не для нас.

    Спробуємо здалеку підійти до нашого питання: сама логіка розвитку українського літературного процесу не могла не спричинити народження порножанру (тільки не треба сахатися цього слова, панове...). Він з'явився не на "безплідній землі", і традиції його були хіба що латентними, зате - могутніми.

    Лема 3.

    Кричущою несправедливістю з боку нащадків мені видається акцентація асексульності радянської культури. У будь-якому разі це глупство стосовно 20-х рр., коли "полове питання" не просто дискутувалося в СРСР, але і з легкої руки Колонтай/Арманд впурхнуло в життя (підтвердження тому - українська проза цієї доби -романи В.Домонтовича, М.Хвилього, В.Підмогильного). "Те, що не впорядковано принципом продовження роду і не перетворено ним, не має ні місця, ні права на існування. Так, як і не має слова. Одночасно і вигнане, і невизначене, і зведене до мовчання. Воно не існує, бо воно не повинно існувати". - Правда ж, підзрдить до "атмосферної характеристики" наступних десятиліть? -Але це М.Фуко (Фако) - і стосовно ХІХ століття ("Воля до знання"); надалі ж вчений спростовує усталену думку, стверджуючи "вибух єретичних форм сексуальності" в добу пуританізму. А у нас - хіба так?

    Схолія 3.

    Отже, і радянський ерос не було конче зліквідовано.

    Упослідженно підлягали хіба що ситуації т.зв. "перверзій" (гомосексуалізм, оральний секс); проституція явно не закреслювалась, а переводилась в модус індивідуально-виняткового жесту (і тут селу надавалась перевага перед містом). Тіло радянської людини перебувало в режимі екстримальностей: відречення; спокуси; гвалту. Для індивіда радянського часу секс -якраз не є щось не існуюче, а - конкретно не-істотне; не чорна дзюрка (небуття), а саме маньєристична цяцька, забаганка, яку найкраще проігнорувати. "Навигадує щось собі під ковдрою, а потім вимагає від неї незвичайних ракурсів", дратується фригідна героїня "Пентамерону" В.Діброви. І вона має рацію - як і безіменна колгоспниця з оповідання П.Кралюка (лучанина!), що було на початку 1990-х рр. надруковано в журналі "Лель" - затуркана селянка, для якої ліжко -кавалок довгожданної розради, а не ложе утіх:

    "Посіпається, посіпається... А потім ойкне, чи екне, та й замовкне..."

    "Епос-ерос" Є.Гуцала співпав з пристерками його таланту - і слави автору не приніс. "Житіє гаремноє" Ю.Винничука - знаменне своїм суто візерунковим еросом, весь смак якого - у численних прянощах "кгди", "леч", "ожеж", "коміть", "лизькати" тощо. Відьмацька оказіальність визначає еротизм оповідань В.Шевчука (тема окремої розмови на стор. "Критики", повторюватись не буду). І навіть у прозі Ю.Андруховича коїтальні поєднання відбуваються під знаком тривог та "случаїв" (самоволка, душ в гуртожитку, карнавальне похмілля). Втім, "Перверзія" трохи вибивається з цієї схеми, але і тут: 2-ий Адин чоловік "виховав у неї звичку кохатись зненацька і в найнесподіваніших місцях" (повідомлення про це упаковано в форму імпортно-джойсівського "допиту" - пор. з 17-им епізодом "Ulisses"). Балдахін Смерті сповиває епізод "головного-останнього" коїтуса, якому передує момент алкогольної імпотенції - достоту, як і в забужковій повісті ("Це алкоголь, сказав я , вибач, якщо зможеш", Ю.Андрухович - "Ой, бляха, нащо ж я стільки банячив", Оксана Забужко).

    Короларіум 1.

    Зовсім іншу картину ми бачимо в творах соцреалістичної класики. В романі В.Собка "Лихобор" є адюльтер з "трохи старшою", є і "чисте кохання" до конки-спортсменки. Обох героїнь, до речі, різнить не лише колір волосся (у одної - "чорно-смолянисте", у іншої - "з мідяним переливом"), але і геральдична маніфестація їх тілесних означальних. Якщо у 1-ї, відвертої самки - акцент робиться на персах ("тугі, налиті груди", "лоно, повне молока"), то у 2-ї, незайманиці, ми одразу помічаємо її ноги (близькість до землі , а також парадокс тілесного абстрагування - рухи ніг як абрис циркульних ніжок) - автор не скупиться подавати цю ознаку у всіх емоційно-ситуаційних регістрах ("довгоноге дівчисько", "стрункі дівочі ноги", "неймовірно красиві ноги", "оця смішна довгонога"... тощо). Жінка-сфінкс протистоїть чувисі-Діані, хтива матрона - аксесуальній спортсменці... Про ерос власне мовиться в дискурсі споглядання, втім, не вуаєризму, а у негативно-зворотньому процесі вдягання: "потягнулася рукою до свого легенького платтячка... не поспішаючи, одягла туфлі". Загалом період статевого утримання героя, передового токаря, сягає не менш 11 місяців. Зате, перед тим як безпосередньо дефлорувати довгоногу любку, він зі своїм учнем ... цілу ніч виточує гайку. Весь роман пронизує символіка токарно-верстатної сублімації; ось наприклад, алегорія сім'явипорскування: "аж заспівала... Срібна стружка". Різець порівнюється з "пальцем" (субстрат пеніса), який треба підбирати "обережно, плавно, не поспішаючи". "Почекай, не спіши", - каже Лихобору Маньйола перед 1-ою копуляцією.

    Короларіум 2.

    Для слідчого Твердохліба ("Південний комфорт" П.Загребельного) секс і бруд є поняттями, якщо і не тотожними, то у всякому разі - стичними. Зайве казати, що нитка "liasons dangerouse" урветься, так і не заплівшись вузлом злягання. Але ось вам опис "подружнього довгу": "...в темряві нечутно, по-зміїному прослизнула до нього в постіль, обплела, обпалила, обезвладила, і він здався, пропав... в голові болісно билося: "не, не, не", а тіло тупо домагалося свого, бездумно розкошувало, справляло тризну над розумом, над високими устремліннями, над великою "чистістю..." Постіль порівнюється з: "ешафотом, плахою, лобним місцем"; жінка (нехай очима негативного персонажа) - з "чеським унітазом". Сам же Твердохліб - мрійник, підсвідомий "гладіатор", для якого чуже тіло існує як можливість: "Захотілося підійти впритул і доторкнутися до щоки, до шиї, до руки..." "Доторкнутися губами до цього молодого, смаглявого тіла..." "Припасти до тої руки, обціловуючи всю, всю, кожен пальчик, усі згини, плече..." (перегук із щоденниковим записом П.Тичини 20-х рр.: "і я став цілувати її всю, всю, всю..."). Нарешті - прелюдія ("Один доторк - і в обох потемніло в очах"), яка не тягне за собою присутності, а, внаслідок конфлікту реанімує режим можливості.

    Короларіум 3.

    В "Позиції" Ю.Мушкетика лункіш од усього - близько 13 разів, з усіма нюансами і пролонгуваннями -розноситься звук поцілунків. "Сухі вуста палко й невміло притискались до його вуст." "І цілувалися, цілувалися, цілувалися". "Поцілунок був холодний і урочистий". "Хотів поцілувати, але вона ухилилась". "Мовчки оцілував". "Поцілував силою - й так швидко, що вона не встигла отямитись". "Поцілувала його в груди". "Поцілував у чоло". "Відповіла на поцілунок м'яко й стримано". "Поцілунки занадто холодні, занадто сухі, як паперові квіти"... etc. Поцілунок як ініціація: "Вона доросла... цілується... з хлопцями". Поцілунок як "уліка": "Там на карточці, я цілуюся з одним морячком". Відсутність поцілунку як трагедія життя: "мені... 25. А мене ще... ніхто не поцілував". Статевий акт потрактовуєтся як зона небезпеки, і чим скоріш ти чкурнув звідти - тим краще ("То були ночі шаленства, ... ночі обіймів і сліз, докорів і скарг..."). Поза тим, роман є справжнім каталогом морально-сексуальних правопорушень, серед яких на 1-му місці - подружня зрада, але знаходимо і: подружнє шаленство; вбивство з ревнощів; проміскуїтет; військово-польовий роман. Паралельно - усупереч вищесказаному -парадоксально стверджується споконвічна цнотливість сільського укладу. "Але там нічого не було". Але - "він соромився свого голого тіла". Але - "обережно, але рішуче вивільнила руку". Але - "сільські дівчата сплять з парубками на сіні, але не дозволяють їм нічого". Але -Ліді, жінці-вамп так і не вдається спокусити голову колгоспу Грека: вона не розуміє впроваджуваних ним передових методів господарювання. Про яке ще ліжко тут може йти мова?

    На цьому потворно-привабливому тлі, що кишить побутовими неврозами і невикінченими сублімаціями, роман Ю.Покальчука є рішучим кроком вперед. Більш того - перемогою. Пірровою перемогою. Пропуск в Країну Їбландію (термін Генрі Міллера) - не дає ні автору, ні героям, ні врешті-решт, читачам, жодного розкріпачення. За все треба платити - а за "чистоту жанру" і поготів.

    Ключове слово більшості новел - "стрижень". В цьому випадку Винничук каже: "прутень", Д.Г.Лоуренс промовляє: "Джон-Томас", а Ергалі Гер з "Родника" вигадує свого "мальчиша-плохиша" (які ж -нерозтринькані! - скарби криються в недрах кількох нам приступчих мов: ялдак, солоп, бенек, хрін, поц, пеніс, фал, піс, болт). Ні, ні тільки "стрижень". У "Молитві" цей "твердий", "заспокоєний" і "сторонній" інструмент фігурує близько 5 разів, але зате йому підспівує "стовбур". У "Вертепі" кількість згадок про нього подвоюється (втім, і тут з'являється т.зв. "чоловіча приналежність"). В "Кінці" (досить двозначна назва, що подвоює слово-лейтвотив) він мигтить 23 рази, в оповіданні "Мадам" - 24 рази, а на поверхні оповіді час од часу зухвало вистромлюється то "стрючок", то "паросток", то "сталева пружина". "Те що на споді": на 25 сторінках - апофеоз "стрижнів"! - 34 рази!! - але є і "горбик на плавках", "пружний орган", "опухла голівка".

    Чудо відбулося: комплекси випарувались, як за змахом чарівної палички. Трахтенберг - без меланхолії.

    Палкодром - без рефлексії. Просто - парад веселих "стрижнів". Порно мімезис витворюється настільки вдало, що переходить у trompe d'oile. Кульмінація "Того, що на споді" (і збірника, і одноіменної новели) - статевий акт Світлани Андріївни з трьома підлітками на пляжі - наче списаний з роману Емануель Арсан. Різниця невелика - тільки у нашої порногероїні п'яний "супруг" хропе, а у француженки він, здається, толерантніший...

    Та все це дрібниці, нащо присікуватись...

    Порножанр за рівнем гіперумовності, без сумніву, лишає позаду бароккову пастораль, готичний роман та поезію скальдів. Людську істоту нарешті звільнено - але умови її свободи (зауважте, "лапок" я тут не ставлю!) уніфіковано за допомогою безбарвно-тотальної хтивості. Герої взаємозамінні, як королі, королеви, вальти і дами в колоді карт, де різниться лише масть (у нашому випадку - історико-побутові лаштунки, країна, погода і час), але не правила гри. "Увійшов у неї, як ніж у масло". "Чомусь мені на гадку спало, як ніж входить у масло". Самі здогадуйтесь, яку цитату взято з "Того, що на споді", а яку - з "Юності Дон-Жуана"!

    Людські особистості відполіровано до лискучого, дзеркального блиску: в чоловічій половині відбивається "йоні", у жіночій - звісно "лінгам". Порно, поза усим сказаним, є жанром гіперказковим, бо можливості до злягання воно демонструє неймовірні та запаморочливі. Кількість оргазмів тут просто не підлягає обліку і підрахунку. В "Тинди-ринди" "воля до копуляції" набуває фатумно зловісного характеру: кожна з 8-ми новел закінчується одноманітно-символічною, еротичною глесолалією. Це - поки що найелементарніший з протооргазмів: "...м-м-м, ай, ну, добре вже!"

    А згодом - "Я кінчила з ним могутньо і тріумфально". "І вона вмить кінчила, хоч чула, що йому ще треба трохи часу". "Він вибухнув так, як ніколи доти". "Вона усвідомлювала, що й сама зойкнула, коли він наближався до кінця, а далі вже не контролювала себе". "Вона почала кінчати одразу, та ще так сильно, як, здавалось, раніше ніколи." "-Наша сучка також кінчає, ти бачиш?" "Наші стогони змішались...". З семи оповідань, що розміщені в збірці майже послідовно одно за одним, кожну з цитат було взято навмання. Їх могло б бути більше в кілька (десятків) разів, і наводити їх усі - означало б переписати 4/5 самої книги. Бай дуже, що "за бортом" (уваги) лишилась би двосічна - на "нас" і на "них" сатира в формі епістолярію ("Яка я є") - чи трагічна оповідка про трійку незугарних пацанів ("Вертеп") чи "портрет 70-сятника в інтер'єрі ("Рі-ба"). Дія їх відбувається на поверхні, а письменник переважно занепокоєний сподом. "Соціалка" для нього - лише привід, виняток, не правило.

    Лема 4.

    З п'яти лексичних прикладів слова "спід" (СПИД? AIDS?). Словник Грінченка називає як мінімум чотири яскраво-матеріалістичного спрямування, в т.ч.: спід сосни, спід невода, спід жупана, спід землі.

    То ж і у Ю.Покальчука "на споді" - все просто, простіше, ніж у дядька Фрейда ("едипів комплекс" він розуміє буквально: як інцест... що відбувається в Дрогобичі). Те, що на споді щільно прилякає до того, що назовні, як палець прилягає до рукавички. А може, і навпаки: стрижень вивернуто всередину? Навиворіт?

    І багаті також сумують. І може також мріють - мабуть, згадуючи золоте дитинство. Попри всій псевдо-конквістадерський імідж, визивний магизм та численні закордонні вояжі, Юрій Покальчук нам видається "слабым сыном больного поколенья" (І.Анєнський, з раннього. Його запізнілий бунт проти пліснявих батьків логічний і занокнний. Але не надто смачний. Українського Еренбурга, хохлацьокого Гумільова з нього так і не вийшло (та і навіщо?) "Те, що наспаді" - до того ж , книга, в якій в одному сенсі все справді знаходиться на спаді, тобто всередині, в тексті. Зовнішнє оформлення вводить в оману: на обкладинці твір Бронзано, та у стилістиці автора ані крихти маньєризму, в тексті найбільш репродукцій з Дельво і Еріка Рішеля, але Покальчук не є ні сюрреалістом, ні постмодерністом на полицю. Прочитати її можна лише один раз.

*
Нагору