Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Антоніна Спірідончева

Антоніна Спірідончева


Вечірня сукня на тонких бретельках

Влітає крізь відкриту шибку злива,
А на мені одягнута легенька,
В якій я неприховано вродлива,
Вечірня сукня на тонких бретельках.

Мені жбурляє дощ на плечі краплі,
Лякає, злиться. Чи ревнує?.. Всі
Хай поглядом їдять і плечі, й плаття,
Як йтиму від під'їзду до таксі.

Зберу ті погляди і зникну у машині,
Немов з трофеями, і буду переможно
Дивитись в дощ і думати: мужчинам
Чи солодко, коли чогось не можна?

У генделику вітер…

У генделик прибився вітер,
Всюдисущий гуляка вражий,
Випив з хлопцями, вуса витер
І під чарку наступну каже…
…Як на ганку похмура Ганна
Чи то втомлена, чи то сонна
Жде чогось. У руках незграбна
І у талії трохи повна.
Молодечі сплітає коси
І пуска їх кінці на волю,
Загляда в синьооку осінь
Через чисте безкрає поле.
А ніхто з невідомих далей
Не іде по стежках незримих
Їй назустріч. Знов день невдалий.
Все самітники… пілігрими…
Зав'язала би коси в вузол!
Світ в очах все одно чорніє!
Вітер п'яний гуляє в блузі,
Та ще мрії, паскудні мрії…

Осіння красуня

До сонця берізонька крутиться станом,
Обмахує тіні, вхиляється ніжно,
Неначе уперше за осінь – кохана,
Немов обірвала нитки із колишнім.

Танцює із вітром в важкому намисті,
У золоті плаття – яскраві смарагди.
Вона після ночі солодка і чиста
І мріє в цю осінь – любити і грати.

Всоромлено тягнеться клен до берези.
І поки навколо палає багаття,
Гілками незграбний і досі тверезий,
Підступно цілує розвітрене плаття.

Приборкати хоче цю пишну величність,
Що крутить вершечком, прудка і смішлива?
Та ж він нерухомо стояв цілу вічність,
І соки – сто літ, як застигли у жилах.

Заплуталась віттям тонким об гілляку
І вирвалась зразу з обіймів, патлата.
Він навіть відчути не встиг переляку.
Щасливий! І бач, не просив і не сватав.

У парку

Так добре у парку, на лавці присівши –
У розквіті вересня, в лагідній тиші.
Вже сонце як друг – товариське, охоче,
І в щемну красу задивляються очі.

Сполоханий непідперезаний вітер
Кудлатій березі розчісує віти.
На клумбах ромашки скидають зернята
І мужньо під сонцем цвітуть амаранти.

Горить ліхтарями шипшина осіння,
А в когось сьогодні щасливе весілля.
Біжить наречена під струни фонтану,
За нею, з букетом весільним, коханий

І ловить долонями пасма гіпюру
Від пишного плаття. А біля бордюру
Стрічками прикрашені білі автівки
Застигли в чеканні легкої мандрівки.

Під віттям кущів на потертій підстилці
Ще двійко залюблених, в юному віці,
Сплелися у єдності вигинів-згинів,
Та дівчинка пестить спокуснику спину,

Він – пальцями водить по краю спіднички
І часом торкається білих сідничок.
А в когось уже, у любові і ласці
Біляві близнята соплять у колясці.

Артеміда в обіймах Афродити або Пиятика на березі моря (уривок)
(із поетичного циклу «Афродита»)

Розділ 4.

А німфи із моря вже вибігли голі
І в амфору стали усі заглядати.
Тряслись в дрижаках і стрибали навколо,
Питаючи, чи ще лишилось багато.

Казали, що в хвилях добряче замерзли,
Собі розтираючи гусячу шкіру,
А хитрі їх очі, прудкі і тверезі
Метались, шукаючи, що б їх зігріло.

– А що?! Захотіли напою міцного?! –
До них Артеміда сказала зі сміхом
І кинула торби дівчатам під ноги, –
Ви пийте оте, що лишилося в міхах!

І німфи «оте» підхопили із виском,
Кидатися стали з рук в руки тим скарбом
І, наче скажені, під місячним диском
Із ним танцювали, як риби чи краби –

Аж мокре волосся збивалося в кубла.
Здіймали ті міхи, мов срібнії таці,
Коли Артеміда із кухлем і бубном
До них підхопилась й пристала до танцю.

Тоді Афродита говорить: – Богине!
Я бачу, ти цноту дівочу не згубиш
Ніколи – все танці, розваги і вина
У вирі невпинних із німфами гульбищ!

– Ти ж знаєш, кохання мене не цікавить!
Я жодним не буду ввойована мужем!
Прошу, не дивись так на мене лукаво
І губки скептично отак не напружуй.

Колись я уже від любові страждала –
З твоєї вини, дорога Афродито! –
Коли ти любовне ввела мені жало,
Дозволивши серце стрілою пробити.

– Хіба ж я чіпала тебе, Артемідо?
Хіба насилала любовнії чари?
Пригадую тільки, що ти завжди гідно
Мужів обминала і баб'ячі чвари.

– Всього ти, мабуть, пам'ятати не хочеш!
А надто події, що дряпають совість!
А я розкажу про свій біль, що шепоче
Крізь тисячу років… Лини–но натомість

Ще трохи вина із бездонної діжки,
Хай в горлі і в грудях стенання приглушить.
Бо спогади давні так боляче ріжуть –
Боюся, щоб кров'ю не вилити душу.

Наповнив хтось кухль Артеміді і тицьнув
Під носа. Вона ледве сперлась на камінь
І темне питво, що гойдалось по вінцях,
Великими й спраглими пила ковтками.

– Тепер оповім! – прохрипіла богиня
Й хитнулась від камня у сторону моря. –
Усе розкажу про свій жаль і провину,
Про те, як гіркого накоїла горя.

Ну я ж феміністка затята! – Я знаю. –
І не поступлюся ні крайцем свободи,
Яку я собі відборола в змаганні
Із тими, хто б жінку тримав в загороді,

Неначе беззахисну квітку-рабиню,
Посаджену в затінку біля колони,
Яка збунтувавшись – одразу загине –
Нездатна до захисту чи оборони.

Я знаю, що мушу показувать вміння
До зброї, доводити влучність і спритність,
Щоб жоден не мріяв в своїх сновидіннях,
Що буду мужській його силі коритись.

Та й інших жінок мушу брати під захист –
Нещасних, пригнічених – тих, з-під колони,
Що заміж себе вдарували! І замість
Боротись – покірно дають своє лоно…

І мститися мушу за їхні образи,
Щоб жоден з мужів переможцем не чувся,
Щоб зло не лишалось безкарним ні разу!
Я, люба, й Аресу за тебе помщуся!..

– Облиш того варвара! Краще не згадуй…
Для помсти і сила кохання згодиться…
Тож я не беззахисна, дам йому раду…
Ти щось про кохання казала і прикрість,

Що начебто я у біді твоїй винна,
Що жалом любовним тебе уколола…
Немов підкосились в богині коліна
І голос її став тоненьким і кволим:

– Колись я гуляла у сонячнім лісі –
Краса миролюбна, замріяна тиша!
Дивлюся: за дубом юнак причаївся –
Ще тисячу років тому чи й раніше

Це сталось… Тихенько до нього крадуся,
Ховаюсь за стовбури, мохом поцвілі,
Аби не сполохати блиманням, хрустом,
Щоб він з переляку стрілою не вцілив.

Хлопчина угледів у заростях звіра.
Дивлюсь: до плеча тятиву натягає.
І м'язи на ньому, мов струни у ліри –
Міцні і від кожного поруху грають.

Він, видно, почув шурхіт прілого листя,
Ураз обернувся й стрілою майстерно
Півколом водив і шукав мене вістрям,
Що аж напиналась пов'язка на стегнах.

А я так боялась нарватись на спротив,
Підкралась, мов німфа, й питаю з-за крони:
«Мисливцю прекрасний, скажи мені, хто ти?
Як звати тебе?» – Відповів: «Оріоном».

Сказав, що я свіжа красою, мов річка, –
І зблиснули очі люстерками неба,
Осяяла усмішка гарне обличчя
І спало на лоба закрученим гребнем

Біляве волосся, посріблене сонцем.
І я зажадала – на вік чи на мить лиш –
Щоб став цей хлопчина моїм оборонцем…
Як жінка ти, певно, мене розумієш…

На те Афродита знизала плечима
І знов простягнула наповнений кухоль.
– Скажи, Артемідо, хіба ж це причина,
Аби закохатись у нього по вуха?!

Тепер Артеміда поглянула косо:
– А я не збиралась кохати ніколи!
Я тільки хотіла торкнутися торсу,
Погладити пальцями шкіру шовкову…

Хотіла, щоб був Оріон моїм стражем,
Щоб страви солодкі в покої приносив,
А я б споглядала плечей його кряжі
І жилаві виступи ніг його босих, –

Шептала богиня запаленим ротом
Хмільні сповідання. А очі горіли,
Метались в орбітах, мов збризнуті кропом –
А все недостатньо словам її віри…

– І що було б далі?! Напевно, з порогу,
Розкидавши тацю, як дівка погана,
Із криком і бубном стрибала б на нього,
Омріяний торс обійнявши ногами?! –

Рекла Афродита, залившися сміхом
І темним вином знов наповнила кухлі. –
І він тебе, наче розбещене лихо,
На ложе би кидав пухке прямо в сукні?!

– Ти що?! Я нічого цього не хотіла!
Собі почуттів не дозволила жодних!
Було в Оріона привабливе тіло,
Привабливі очі… і слово… і подих…

Я серце своє обмотала так туго
Мотузкою і зав'язала на вузол,
Аби не впустити любовну недугу…
– Й на тисячу років в коханні загрузла?.. –

Сміялась із кухлем в руці Афродита, –
Та знаю… Плодиться любов не в постелі,
І серце від неї не можна закрити.
Вона непідвладно витає в етері

І мозок солодким затьмарює трунком.
Яким би не було кохання потворним –
Йому підкоряються серце і думка…
– А я не корилась! Тож про Оріона!

Красу його прагнула вік споглядати,
Шукала з ним зустрічі в дикому лісі,
В розмовах його цілувала як брата
І довго з думок не пускала опісля.

А він мої плечі тримав у обіймах
Широких, як дуги коліс колісниці.
Я тішилась: щойно очима він блимне –
Вогонь розгорався в глибоких зіницях.

Кажу йому якось: «Якби твоя врода
Мій дім збагатила… Живи в мене, хлопче!»
А він спохмурнів так і погляд відводить,
Долоні ослабив… Я бачу: не хоче…

– Прийми співчуття мої щирі, подруго, –
Рече Афродита. – Не муч себе більше!
А їй Артеміда белькоче на вухо:
Це ще не кінець, і що далі – то гірше.

Ми іншого разу зустрілись у лісі.
На землю звалив Оріон мене й ротом
У губи мої, мов присосками, впився,
Затис мені лікті. А я була проти!

Пручалась, як вуж, намагалася здерти
Уже з нього шкіру, просякнуту потом.
«Тебе я кохатиму, – каже, – до смерті,
Якщо подаруєш мені свою цноту».

Тоді я в плече його вдарила сильно,
Штовхнула ногою і скинула з себе.
Звелася і палкою ще підкосила
Зухвальця! Ще рух – і ввігнала б під ребра!

А він задкував й усміхався вороже,
Казав: «Я – мисливець і в тому не винен,
Що ти – моя здобич…» А я переможно:
«До смерті затям: я – прекрасна богиня!»

І знов Афродита із неї сміється:
– Люблю я тебе, дорога Артемідо!
Та лишень скажи мені щиро, від серця:
Кого тепер цнотою можна зігріти?

А німфи хмільні поставали півкругом,
Вино закінчилось – серця їх холонуть.
– Нікого! Й себе обділила, подруго!
– Нектарний живець не пустила у лоно!

– Та випила б силу і вроду юнацьку,
Як спрагле лоша з ручая свіжу воду.
– Він спав би знесилений. Ти би зненацька
Устала й пішла! – Зацукрований спогад

Носила б у серці ще тисячу років…
– А цей епізод би для тебе скінчився.
– Зухвальця того обернула б на вовка –
І хай би лишавсь із самцями у лісі!..

– …Я потім у селищі взнала про нього:
Не раз він дівчат полював таким чином.
Я чула погрози і перестороги,
Та все ж Оріона шукала очима.

Ми знову зустрілись, і він вибачався,
Казав, що уперше кохає так свято…
На нас вже чекало заслужене щастя,
І я Оріона знайомила з братом.

Ми троє гуляли на березі моря:
Мій брат Аполлон, ну і я із коханим.
Тоді Оріон щез у синіх просторах,
А ми з Аполлоном зіграли в змагання.

Він каже: «Дивись, он видніється цятка.
То хвилі гойдають поліно? Чи сніп лиш?
Я знаю, ти, сестро, стрільчиня затята,
Але закладаюсь: в ту цятку не вцілиш!»

А я не могла не прийняти цей виклик.
Дістала стрілу і поклала на дуги,
Прицілилась і відпустила із криком.
Звичайно ж, я влучила точно, подруго…

О, мій Оріоне, хлопчино патлатий,
Що білим волоссям задобрював сонце!.. –
Звелась Артеміда і стала ридати,
Упала в пісок і здригалась на боці.

– Як пінилось море в розбурханій злобі,
Коли тебе винесли хвилі на берег.
І пасма багряні прилипли до лоба,
І цівка до ока текла, наче в келих…

А я цілувала лице його темне,
Ридала і гладила зморшки застиглі.
І серце моє тоді здавлював терен,
І гордість дівоча кривавила в хвилях.

…Жили з Оріоном змаганням любовним
І силою опору мірялись довго.
Я виграла врешті… та впилася болем –
Поразкою стала моя перемога. –

Іще в Артеміди здригалися ребра,
Текли ручаї із очей та із носа.
Її Афродита притисла до себе
І гладила пальцями дике волосся.

– Не вірю, що міг Аполлон так вчинити,
Аби тобі біль заподіяти гострий –
Ви ж рідні з утроби… – Не віриш – й мовчи ти!
Мужам же я мщуся, а це – їхня помста!

Я тільки й питаю у долі благої:
Хто в світі оцьому за мене помститься?!
– Так прикро, що час твоїх ран не загоїв,
Що ти не пробачила брата, сестрице…

Він, може, хотів від ще більшого болю
Тебе врятувати, або й від загину,
Бо серце жіноче – дурне від любові,
А цей Оріон – не такий вже й невинний…

– Це ти винувата в біді, Афродито! –
Рече Артеміда, аж очі іскряться
І бігають по еліптичних орбітах
У темряві, наче потріскані яйця. –

Якби, Афродито, не вжалила гостро
Мене ти коханням безглуздим, невмілим,
І я Оріона пристрелила просто –
Повір, я б ніколи про те не жаліла…

– Якби ти коханню відкрилася навстіж,
А гордість свою зачинила в футлярах,
І в лісі йому віддалася, то правда ж,
Що ти в Оріона б тоді не стріляла…

І навіть якби Оріон тобі зрадив
Й отримав стрілу твою смертним уроком,
То згасла б любов, як задута лампада,
І ти б цим не мучилась тисячу років…

От спробуй когось покохати іще раз…
До речі, у мене ж за камнем є фрукти!
(Щоб трунок з думок захмелілих пощезнув!)
Дівчата, несіте той кошик до гурту!

І німфи приперли богиням корзину.
Рече Афродита: – Вкуси-но на милість
Солодке це яблуко… – Сили ж незримі
Не втримали пальців – й воно покотилось

Із рук Афродити в пісок узбережний.
Ураз Артеміда схопилась на ноги,
І голос її, як в гадюки, бентежний
Шипів до подруги доступно й розлого:

– Не кидай під ноги мені своїх яблук!
І більш до кохання мене не підбурюй!
На те Афродита всміхнулася п'яно
І каже зі скепсисом їй: – Ну і дура!

А німфи на кошик накинулись миттю,
Неначе на кволу беззахисну жертву
Голодні вовки. І плоди соковиті
Хапали руками, щоб тут же їх жерти.

Одна, що була й до вина ненаситна,
Стискала зубами піддатливий персик –
Аж сік заструмів по її білих ліктях
Й солодкими краплями падав на перса.

Вона і говорить, шматок відкусивши:
– Тоді Артеміда свого Оріона
Увічнила, справивши в царство горішнє,
Нікому, утім, не зізналася, хто він…

А інша белькоче й інжирні волокна
З зубів витягає: – Ніхто б не повірив!
Сама Артеміда, залюблена тонко,
Зухвальця зробила небесним сузір'ям!

– А потім ночами ходила на берег
І ніжно дивилась у небо бездонне, –
Озвалася третя. – Крізь зоряний мерехт
Усе виглядала свого Оріона. –

Сказала, і рот її знову заплямкав.
Заклавши під пахви медове волосся,
Обмащене соком, жбурнула у ямку
Обсмоктані вже кісточки абрикосів.

Іще одна в рота набрала черешень
І жадібно їх наминає щоками,
А пальцями локони зліплені чеше
І мовить, зіпершись спиною на камінь:

– Та якось глядить Артеміда угору
І бачить, немов простягає їй руки
З небес Оріон, ніби зараз пригорне…
Вона розцвіла, як троянда у луках…

Аж бачить: не їй призначається погляд.
А десь поблизу скавучить сірий псюра.
Це ж Сіріус, друг його вірний тут поряд!
Теж виє на небо… Вона і забула!

Нещастя облізле, блохасте, безхвосте…
Зі злості схопила собаку під ребра
І пнула ногою в самісінький космос!
І плакала з тої ідилії в небі…

– Тепер, Афродито, і ти знаєш правду, –
Наступна говорить. – Не склалось весілля… –
І тягне із кошика гроздь винограду,
Губами стинаючи ягідки сині…

А німфи щільніше спирались на камінь,
Вже сумом вкривались їх втомлені лиця,
І горлечко амфори терли руками,
Благаючи з неї черпнути «водиці».

Тоді Афродита візьме й зарегоче:
– Вам цноту не втратити років ще тищу!
У вирі веселощів п'яних дівочих,
Дикунських розваг й нерозважливих ігрищ!!!

***

Антоніна Спірідончева народилась і виросла у м. Києві. Закінчила українську гімназію (1999), творче анентство "Юн-прес" (1999), здобула юридичну (2004) та фінансово-економічну (2009) освіту. Працювала в різних державних структурах та приватних компаніях.

Перші літературні та журналістські спроби публікувались у гімназійній газеті. На початку двотисячних з'явились перші публікації віршів і прози в періодиці.

З 2007 року активно публікується в інтернеті (вірші, проза, статті).

Перша книжка "Весна-поетеса" (2009) була відмічена дипломом "Дебют молодого автора" книжкового ярмарку "Медвін-2009". У збірку ввійшли переважно ранні поезії.

"Бізнес-провокація" (2011) – друга книжка автора. Роман написано російською мовою. Це стьоб над командами директорів, піаром та журналістикою.

"Малолітка" (2012) – книга про дівчат, які стають дорослими (і не тільки). Це збірка оповідань, об'єднаних молодіжною (дівчачою) проблематикою і зібраних під однією обкладинкою.

"Книжка на ніч" (2014) – збірка поезій, в яку ввійшли Галерея жіночих портретів, Діалоги про самотність та інші тематичні розділи.

"Вістря голосу" (2014) – збірка поезій, в якій тематично зібрані твори з присмаком гостроти, непримиримості і бунтарства.

Антоніна Спірідончева публікується на літературних сайтах, блог-сервісах, сайті громадянської журналістики "ХайВей". Має публікації віршів та прози в "паперовій" періодиці, інтерв'ю та читання творів на радіо. Є учасником кількох літературних спільнот, бере участь у музично-літературних акціях, літературних читаннях.

*
Нагору