Софія Федина-Прилуцька

Я буду думати про тебе дуже тихо...
Так, щоб всесвіт, ані сном, ні духом...
Я не дозволю доторкатись, ні птахам, ні вітру
Тебе... Крізь тишу й голос мого слуху...

Нехай не знають... Але знає тільки небо...
Хто ночі з рук моїх до себе крадькома...
Хто накриває душу, як ведмежим пледом...
Коли так хочеться обіймів, хочеться тепла...

Я не стікатиму водою, хай земля не знає...
Нехай ніколи й не дізнаються сніги
Хто дав ім’я цим безіменним зграям,
Хто їх до рук, немов своїх привчив...

Нехай ніхто ніколи... Тільки небо...
Воно ж все знало... Й знає дотепер...
Хто накриває душу, як ведмежим пледом,
Хто у думках так само тихо береже...

***

Її ніжність ішла на його поцілунки...
До нього в обійми, щоб тихо зігрітись...
Проникаючи в дихання, билась у груди —
Їй в ньому так добре... Вона буде тут жити...

Вона буде у ньому стелитись у ліжко...
Загортати у простинь роздягнуті ноги...
І торкатись щемливо кожної кістки,
Як торкаються пальці босоніж підлоги...

Він буде її відчувати, як рідну...
Як дуже близьку... Свою і глибоку...
Так, ніби вона поміж м’язів корінням,
Між вен — кровоточить слізьми і водою...

Вона в ньому збудує любові фортецю...
І він тільки їй там дозволить ходити...
Вона засинатиме в нього на серці...
Він буде її до безсмертя любити...

***

Він закохався у неї двічі...
Вперше коли побачив, вдруге — коли обійняв...
Хоча насправді це сталось тричі...
І в третє — коли її тіло згубно у себе вдихав...

Вона проникала у нього, як струм,
Щипаючи пальцями шкіру й надшкір’я...
У неї тремтіли кутики зволожених губ
І ночі збігались у нові передплічні сузір’я...

Вся розкіш її у темних зіницях —
Глибоких-глибоких десь з надр землі...
В волоссі, що кутало його в таємницях
І водами Ніагару текло кип’ятком по спині...

Він дихав нею... Обпікав, і губи, і легені...
Таких солодких в нього ще не було ран...
Закоханість сягнула схилів апогею,
Коли натомість тричі — він один раз покохав...

***

Я покохав заборонену жінку...
Так... Проти всіх законів і прав...
І навіть в супротив всім силам тяжіння...
Я в сітях її, як впольований птах...

І хоч вона не мисливиця зовсім...
І не завойовниця скал і земель...
Вона — жінка з чужих територій...
Вона — героїня чиїхось поем...

Так... Я покохав заборонену жінку...
З чужих рубежів, кордонів, і меж...
І хтось її тепло вкриває у ліжку...
Хтось робить їй чай, даючи в нього мед...

Довго говорить із нею вночі...
Цілує ключиці... Стегна... І далі...
Господи... Як же паршиво буває мені...
Та я божевільно цю жінку кохаю...

***

І коли ти прийдеш до мене і торкнешся...
Несподівано... Як перший листопад...
Я збожеволію від близькості нарешті,
Я збожеволію всіма різцями на губах...

І мої тиснуті ключиці через шкіру
Тремтітимуть цнотливо, ніби в перший дощ...
І раптом, без вагань тобі впадуть в довіру...
Впадуть, щоб грітись дотиком долонь...

І я шукатиму себе в твоїх зіницях...
Знайду... Щоб залишитись в них навік...
Коли торкнешся раптом — стану божевіллям,
Як перший листопад незайманих повік...

***

Кохати мене і справді нестерпно...
Я надто вливаюсь у кров...
Я надто власна і до безумства вперта...
Хіба ти впевнений, що хочеш цю любов?

Я складна і надто неможлива...
Така, що в ребрах іноді, як голка...
Зі мною тяжко... Я до чортів ревнива...
Я сплю навіть думками у твоїх футболках...

А ще я плачу і страждаю на хандру...
Та божевільно тягнусь до тепла й обіймів...
Зі мною, мабуть, краще не втрачати глузд —
В мені манер достатньо жінки-егоїстки...

Зі мною хочеться... Я знаю...
Але зі мною так непросто... Як в бою...
Я надто віддана, коли кохаю...
Але й нестерпна надто, коли до відчаю
люблю...

***

Він ненавидів усіх жінок...
Які мали її очі...
Фліртуючи з ними, як титульний вовк —
Він зрікався їх... Після першої ж ночі...

Він просто йшов... Не чекаючи ранок...
Як хижак — ситий тільки бажанням...
Він загоював в жінках свої давні рани,
Які досі боліли після неї й кохання...

Він зціляв своє его жіночими рухами...
Жіночою ласкою... Доступністю тіл...
Вони йшли йому прямісінько в руки згубно,
Не маючи жодних, ні прав, ні надій...

А він спав з жінками, яких ненавидів за очі,
Що так кармічно схожі на її...
Його дуже боліли із подібними на неї ночі...
Бо кохаючись з іншими, він все одно її хотів...

***

Ну як... Ну чим ми з тобою зав’язані,
Якщо нас придумали бути не разом?
Якщо в цьому світі ми любов’ю прокажені...
Нас, напевно, не ниткою... А боляче цвяхами...

Ми під теплою кров’ю, як два самогубці,
Як двоє залежних від цього тепла...
Безнадійно бажаєм німих поцілунків...
Хіба так буває? Так буває хіба?

Ну чому... Ну для чого нас хтось зіштовхнув...
Якщо ми придумані разом не спати...
Напевно, в той день хтось з небес псіханув...
А тепер відмовляється нас рятувати...

***

Вони зустрілись тоді, коли в небі казали: "ненормальні"...
Коли на землі їм між інших не було місця...
А він їй говорив: "яка ти в мене гарна...
Яка ти в мене до безумства ніжна..."

Та тільки таким, як вони не дають жодних шансів
На якусь там, чорт забирай, спільність...
Вони серед людства, як два протестанти —
І тільки між ними їх віра і вірність...

Їм не давали ні стін, ні підлоги, ні даху...
Не те, щоби навіть якихось там вулиць...
Вони зустрілись тоді, коли Бог говорив Аллаху:
"Цих двох навіть смерть вочевидь не розлучить..."

Цих двох... Що зустрілись якось аномально...
Це неможливо... Але небо тамує грішність,
Коли він їй говорить: "яка ти в мене гарна...
І яка ти в мене до безумства ніжна..."

***

Я бережу тебе... Між писаних рядків...
Тебе, як сенс, вкладаю в кожну букву...
Читай мої зізнання поміж сотень слів...
Читай не вголос, а про себе і без звуку...

Читай таємно... При нічному світлі...
Коли зірки спадатимуть тобі на плечі...
Там буде трохи святості, та коми — грішні
І я торкатимусь тебе у кожнім реченні...

Читай повільно... Паузи між кожен вдих...
На видиху — води по тексту пальцем...
Відчуй мене... Цей текст, як майже для сліпих —
Любов читають майже шрифтом Брайля...

Я бережу тебе... Між писаних рядків...
Тебе, як сенс вкладаю в кожну букву...
Читай мої зізнання в тиші... До мільйон разів...
І лиш пост скриптум — читай для себе і читай без звуку...

***

Будь зі мною... Не лишай...
Інакше зникну воском спаленої свічки...
Ти тільки голосом своїм мене втішай...
Цілуй між рисами моє обличчя...

Мені достатньо й погляду... Без слів —
Тонкого... Ніжного... І мого...
Чи це, мабуть, весь світ в мені здурів —
Без тебе й грама не лишається живого...

Без тебе й досі не навчилась жити...
Хіба так можна? В чому суть?
Хоч сотні раз божилась не просити...
Та смикаюсь укотре — "не лишай, побудь..."

Я майже молюсь на твою присутність...
Кричу з надриву — "ну не йди... Чекай!"
Хіба так можна? Я не знаю... Гублюсь...
І все одно благаю — "тільки не лишай..."

Його гріхи — відтінку її шкіри...

Його гріхи — відтінку її шкіри...
Налиті ядом, як її вуста...
Обіймами лягали на гортань і шию,
Не відпускались навіть після хліба і вина...

Він у думках без святості бажав цю жінку,
Її у снах і пестив й обіймав...
Губами від стегна голубив й до гомілки,
Він говорив до неї, разом з нею спав...

І після втоми... Після грому...
Він йшов до неї крізь густі міста...
Які мечеті? І які там, Боже, храми?..
Які жінки, як раптом не вона??

Як раптом пусто стане в серці,
Вона припинить бути у його думках...
Йому не страшно від спокуси вмерти,
Лиш втратити її — найбільший чоловічий страх...

Вона одна із світових стихій...Це просто жінка, що звертає гори.

Жінка, що звертає гори
Вона одна із світових стихій...
В її руках немислимі простори.
Тендітна врода, в серці — буревій.
Це просто жінка, що звертає гори.
Нестримна повінь, пристрасті вулкан,
В очах баланс і невловимий спокій.
Не терпить сліз і болісних прощань —
Слабка в собі, сталева — ззовні.
Незламна волею чужих кордонів,
Крихка під владою любовних снів.
Двійне життя в одній подобі —
Тісне плетіння сильних почуттів.
Дбайлива, ніжна і водночас непроста.
Всього лиш жінка, що казати..
З глибоким покликом всього життя —
Дружина вірна і прекрасна мати...
Вона одна із світових стихій...
В її руках немислимі простори.
Тендітна врода, в серці — буревій.
Це просто жінка, що звертає гори...