Ірина Мостепан (Мельник)

Серпень

І нікуди мене не подінеш, і не зап’єш мене нічим...
Кажеш: «Втомишся втомлюватись — стеж і люби. Все буденне буде нічним».
У Тебе все просто: це Твоя цитадель, це в ній індукційна плита...
І як мені із цим Твоїм «просто», як із цим постійним Твоїм «Встань!»?

У Тебе все легко: ось під вікнами труби ангела цвітуть,
ось добро посіяне, кажеш: «Ступай тут і тут».
Там скоро потріскають помідори, раніш налиті тугі.
Клич мене зривати їх, голосно клич, скільки стане снаги,
клич мене збирати яблука, клич мене варити їх,
скільки нас тут втомлених, клич нас, глухих.

Сип мені все у пелену — здамо задарма і вщент,
завтра вроджу Тобі ще.
Все, що тяжке — легке.
Господи, яке все з Тобою просте.

Ялинка

Мінус два. Падає сніг у калюжу на спину.
Він заносить у хату велику-велику ялинку, ніби людина — людину.
Шапка насунулась журно на очі отчі.
Він поправив її би охоче.
Або — хтось ще…
Повітряні клубки лебедями випливають із рота.
Вона стоїть у проймі дверей і дивиться на нього доти,
доки з грудей вибухає радісний сміх. Сміх рятує.
Серпень. Любов колядує.

І ця ялинка з негустим гіллям і однобока,
найялинкіша у світі, зелена-зелена ялинка — річка широка-широка,
на цілу кімнату,
ні — на всю хату,
яку не обійняти
і не перепливти у цю літню зимову задушливу спеку.
Ця ялинка — її. Коржі-«амонячки». Деко.

Він каже: «Коли згубишся — як драхма губись, ось там, за дверима.
Губись, як ягня — у карпатських щілинах.
Стій, де стоїш, і не йди нікуди.
Скільки зброї — скільки любові буде».
І ось вона стоїть у проймі дверей. Серпень. Грудень.
А там — мінус два. Сніг не сніг. Ялинка її. Деко. Сміх. Люди.

Ласкавий хліб

Лютий. Вони вийшли з домів
навпомацки, навпочіпки, — просто, хто як знав, просто, хто як умів —
як сльози виходять з очей в обітований світ.
Такі, як є: неповторні, прекрасні, всі схожі на дотик і різні на зріст.
І ось, таким великим густим натовпом, всі вони стоять тут,
забуваючи дорогу назад, стоять і ростуть, стоять і ростуть,
обабіч гострих вилиць вулиць Його, посеред добрих дворів, біля дрібних дверей,
як вербові гілки тримають бубняві бруньки — так тримають вони на руках важких довгоногих дітей.
І ніби дворові пси облизують пальці замерзлі Його, облизують щоки і ніс,
труться густою шерстю об коліна, не боячись збити з ніг,
ніби бджоли збирають нектар — гладять шию Його пітну.
І коли Він, всерозуміючий, вповільнює німу ходу —
вони, з простягнутими долонями, просять каміння хоч би?,
а Він повнить їхні цистерни зерном і леліє їхні хліби.
Вони просять у Нього хоча би змій, хоча би змій у цій пітьмі,
а Він повнить рибою їхні човни і колиски — Людьми, і колиски — Людьми.
І коли Він опускає повіки тяжкі — вони кладуть хрести на ці очі з крильми…

І вона стоїть тут, їй кажуть: «Проси, він дасть все, проси!
Губами хапайсь за рибальські гачки — як не хочеш із роси і води. Проси.
Собаки просять крихт, віслюк голосом людським просить не йти, і ти проси.
Он ті летять з ирію і просять… якісь просять качки! А ти…!
Що ти, як риба мовчиш? Просять: «Проси.
Ну, що ти витріщилась, ну, що ж ти… проси…
Подивись, як ти живеш (Боже, прости), — кричать, — проси!!!»

Лютий. А вона стоїть по серце в сизій густій ріці,
тримає сизооку рибу в нутрі, тримає сизощоке сонце в руці,
сиза, як хмара, повна води.
І якби їй було про що просити, як падати, куди йти...
Але про що їй просити? як їй впасти? куди їй піти? Ще ж стільки днів до
весни…
От і стоїть із цією водою в роті, соромлячись своїх сліз,
ніби привселюдно одяг знімають, який в тіло вріс.
Боїться водою цією спричинити Йому біль,
боїться, що спис під ребром заболить від її прохань і від її хвиль.
Та що просити… Він же знає все й так: про картання її, про ГУЛАГ,
про голокост, про самосуд, про саркофаг.
Він навіть знає, що любов, з якою вона стоїть в ріці, — Його,
Він навіть знає, що вона попросила би, якби з нею заговорив Бог.

Тому навіть, якщо вона не просить чи й просить, але якось не так,
Він все одно знаходить її в найглибших річках, у найтяжчих гріхах,
і виносить її сухою з води на руках, ось так…
і завше виправдає її, на якім би вона не була суді,
і щораз вчитиме її, ніби ніколи раніше й не вчив, іти по землі, як по воді.

Жінка миє волосся

Жінка миє волосся в глибочезній кімнаті за дверима.
Дівчинко, — каже Він, — Я не бачу тебе, але знаю: ось твоя спина,
ось вона в тебе загоризонтною радіолокаційною дугою,
ось ти, підібгавши коліна, вниз головою
схожа на дитя в утробі, на кран будівничий,
ти — журавель у криниці, ти — квітина моя мальвовнича…
А ось горобці мокріють на гіллі, ніби синці під очима,
а ось сміється руда мокра лисиця, ніби Я — за дверима,
ось вода заливає тебе всю, і ти, як земля в час потопу,
Я знаю, як ця розлийвода стільник твій наповнює всоте.
Ось прокльовується цибуля після дощу і ростуть її стебла —
то ти миєш волосся, ти миєш волосся,
а воно росте і старіє за тебе.

Той, Хто стоїть за дверима, охороняє жінку, яка миє волосся
від каміння, що в неї кидають, від снів і звірів, небачених досі.
Стихає вода. Буде вечеря. Загояться стигми.
Жінка виходить і витирає ноги волоссям Тому, Хто за дверима.

Ночви

Уже 32 хвилини розповідає сама собі історію,
оминаючи головне, одне і те ж повторює:
«Сссспіткнулась ще вдень, а палець болить досі.
Ний, ний ще більше, кажуть, що кожен біль — це досвід.
Ний, на кого ж іще гніватись, кому ж іще пожалітись...»
Ванна кімната. Плитка у квіти.
Емальований чайник. Вода гаряча.
Що б не трапилось: навчись бути вдячна.
Розповідає собі про бабині ночви:
«Там розчиняти муку можна,
можна хліб місити, сікти овочі, дітей мити.
Ночви, розумієш, — це така ванна ніби.
Якщо своїми словами,
то ванна схожа на ночви, серце теж схоже на ванну».
Він слухає. Сідає на холодний край.
Каже: «Бог помагай», запитує: «Віриш?»
Каже: «Болить».
Запитує: «Віриш???»
Каже: «Болить!»
Запитує: «Віриш?…»
Каже: «Болить… Вірю…».
Він висипає сіль на дно ванни,
каже: «Зрушуй гори ногами».
Вона забуває про біль. Він — пам’ятає.
Не віднімається головне. Буде віри до краю.
Буде терпіння до краю.

Сукенка

У нього там, де серце було — діра,
але як він завжди плаче, коли їй іти пора,
які в нього очі завжди синьо-важкі,
вогкі та добрі, як забуті доми по вікна в воді.
Йому лишається тільки згадувати, аби не забути все,
і він згадує, ніби дитятко святе несе.
Хоче все пам’ятати, навіть, як вранці сукенку її складав…
І тільки й згадує, як сукенку її складав…
І загортав комірець, ніби загортав на шиї її,
І відчував шкіру, ніби в змії, холодну і ніжну, як на дощі.
І рукави згортав, ніби дві ріки, до живота так,
що човну не було куди пливти, і він лишався на березі, одинак.
І пелену сумну грубу, ніби з горіха шкаралупу, піднімав до грудей,
розпрямляв, ніби там ніколи й не бувало його дітей…
І завтра вранці, коли вона прийде знов,
він на колінах посеред глибокої тиші і німих молитов,
посеред любові, посеред пам’яті, посеред щастя й біди
згортатиме її сукенку так, як завжди,
згортатиме її сукенку так, як завжди...

Квіти

Були квіти, які ти за руки із поля теплі голі привів
привів і привив мені
із лелеками довгошиї білі були як сніг
барвні ясні пишні пахкі і духмяні — скрізні
скрізь... ні — тільки в мені
і пишногубі гучні голосні
і були при голосних німі
були з-за голови прямі
були хвильові.

Були походеньки мої по твоїй спині
босоніж по клітці грудній
стелив
твоїми долонями й жито-життям брели.

Було капали сльози були твої
і слина моя-твоя текла
у рану відкриту земля
у тіло цілунки цвіли
і в серце люлі-люлі лились
на переніссі був піт і лід політ.

Але був один раз цілунок в живіт
і в мені проросла трава
зелена з росою трава
по очі трава.
Потім були покоси.

Мечі

Цвітуть мечі рожевих абрикос,
Сидять пташки зі зброєю в руках,
І бережуть з Марією від гроз
Оте вікно, відблиснуте в мечах.
Цвіте по рот смутнезний чоловік,
Із ралом, перекованим з меча,
Цвіте у полі вже не перший рік
і жінка за вікном в його очах.
Тече з очей зерно, зерно, зерно.
Куди пливти — земля на те й земля.
Куди втекти — вікно на те й вікно,
Щоб він йому обличчя підставляв.
Цвітуть мечі, пташки, вікно, вона,
А він шепоче їхні імена.

Дощ

Якби було з ким говорити —
хотілось би поговорити про любов і про літо.

Про набубнявілі хмари, хмурні, химерні,
а потім розквітлі,
розм’яклі, розмоклі,
пахучі і пишні,
соняхи мов.

Хотілось би поговорити про дощ.
Про те, як він голосно йшов,
про чуття його тонке, ніби шовк,
про голос перестиглий, як вишні,
густющий і теплий, як кров.
Він був людолов.
Він ловив людей за серця
в ім’я батьківщини і в ім’я Отця.
Він вірив у ріки, ліси і поля,
він казав, що земля — то любов,
а любов — то земля.
Він так говорив, що аж риба говорила,
аж у дерев виростали крила,
і легені надимались, як вітрила,
і тримали всіх на плаву, як тримає віра.
І знову прийде говорити про любов,
ніби він і є тією любов’ю.
І слова його наповнять всі відра,
і його обвуглені пальці — вітром,
говоритимуть про зібрані кілька літер
чорниць своїм тендітним дітям,
ніби він і є тим чорно-чорничним літом.
Він обіцяв, що йтиме знов.
Він був людолов.

Гілочка бузку

Мені здається, що всі малі собаки — жіночого роду чомусь.
І ця сусіда-художника — вона.
Він варить страву з нашвидку обскубаного курячого крила.
Википає вода. Це все пристає до чадного чавуна.
Вгрузає у чорну діряву плиту. Це — суп.
Їй байдуже, що хтось колись назве його геніальним —
він для неї такий вже тут.
І вона живе все життя, живе, а що їй ще.
Живе і думає: «Колись в тилу, коли в теплі, твоя, в тобі.
Як кріль в змії, трава — в кролі…
Твоя собака — гілочка бузку.
Ні, — сад із напханим бузком.
Комора яблучна з хвостом.
Пахнючі яблука твої в мені — мої».
Так думає. Такі їй сняться сни...
Щораз, коли йду повз їхній двір,
так хочеться назвати її якимось ім’ям,
але як?…
Не вправі ні називати її, ні кликати — вона ж не моя.
Мені хотілося, щоб вона не те що любила,
а знала мене хоча б.
Тому завжди ношу в кишені хліб.
І сьогодні взяла.
Ось вона дивитися,
обгризає з лап лід.
Кидаю їй хліб вслід.
Вона, шуснувши у двір звірком,
витирає щоки язиком.

Пацьорка

"У мене є кіт, він — не мій,
Він — сірий будяк кульбабин,
Він — очі мої, він — вуха мої,
Він — серце моє з вати.
Як його звати?''
Співає по радіо дитячий хор.
Перебулькує його компот з сушки.
Десь у цю пору
завжди з’являється кіт сусідський.
Дереться по москітній сітці.
Звисає, як бабуні пацьорка на нитці.
Потім тримається лапами за підвіконня,
волосінь за ним гузьком
дивиться сюди, такий — одні очиська за вікном.

Я завжди відвертаю голову вбік.
мугикаю щось собі під ніс.
Не хочу помічати.
Відходжу в інший куток кімнати.
Думаю, як він може довго так триматись?!
Коли я про нього забуваю —
він зникає.
Сьогодні він не прийшов.
Висить сітка, як відірваний бинт.
І де ця лапата літня лопушина лазить?

Амнезія

Мене ніколи так не радувала твоя амнезія,
бо коли ти казав, що не пригадуєш — ти все пам’ятав.
— Але це ж я, тямиш?
Та, якій сняться твої летаргійні сни,
та, під чиїм вікном співають півні тричі
і перевтілюються у півонії летючі.
Та, якій ангели сурмлять українські солов’їні пісні:
«При долині кущ калини нахилився до води...»;
Та, чиї руки пісні, як тісто, до кого б не торкнулися —
з того проростають сини
Батьківщини.
Та, саме та, та, яка носить на шиї журавлині ключі
і від будинку твого ключі
серце-відкриваючі.
Пригадуєш?
— Ні.

Ми ще з твоєю мідною собакою літали у космос,
я чула, коли ти поранений, який в тебе голос,
який голос...
Білостінний альбатрос.
— Мила, який іще космос?!

Та згадай!
Ми ж разом! носили! гвоздики на могилу строкатому Бодлеру,
та ми ж би програли війну і АТО, якби не твої волонтери...
— Атож бо, — кажеш ти, — якби не твої волонтери!
— Не перебивай!
Я би була, я була би з тобою...
але вже пообіцяла Бандері.
— Не пам’ятаю, – кажеш, — халєра!!!

***
Ірина Мостепан (дівоче прізвище — Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року в місті Рівне, Рівненської області. Навчалася в Олександрійській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. У 2011 році закінчила Рівненський державний гуманітарний університет. Нині мешкає у місті Ірпінь.
Із 2012 року – член Національної спілки письменників України, учасник народного літературного об’єднання «Поетарх» Палацу дітей та молоді м. Рівне (керівник — Т. Горбукова), актор Рівненського молодіжного народного театру ім. А. Гаврюшенко (режисер О. Гордійчук). Із 2017 року — голова Рівненського відділення Міжнародної асоціації поетів-ронделістів (засновник та голова асоціації — М. Боровко).
До творчого доробку авторки входять поетичні збірки: «Віками зшиті слова» (2012 р.), «Вікна. Книга перша» (2016 р.), букмеседжі (поетичні листівки) «the Verbarium. Ілюстрована поезія» (2016 р.), букмеседжі «Поліська ронделіана. Ілюстрована поезія» (2019 р.), упорядник Літературно-художнього альманаху «Повстанська ватра» (2019), "Ласкавий хліб. Артбук''(2021), "Глосарій.Книга друга"(2021)..

Авторка відеопоезій:
«Ластівонька» https://www.youtube.com/watch?v=_vVPip6R5ug
«Різдво» https://www.youtube.com/watch?v=pn-IXbv0DAk
«Світло» https://www.youtube.com/watch?v=xBfAnurntRw&t=1s