Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Марія ТКАЧІВСЬКА

Марія ТКАЧІВСЬКА

НЕ СМІЄМО

Блиснула блискавка гострими віями,
Небо ковзнуло в обійми грозі.
Ми не побачимось. Може, не сміємо? –
Квітка не сміє всміхатись росі.

Вітер не сміє погладити яблуко,
Ранок не сміє розбурхати день…
Знову не сміємо! Крадьки, ніяково
Погляд на губи росою впаде.

Погляд загубиться десь між зіницями –
Блиснула блискавка! Мчить буревій!
Спраглі долоні вже стали криницями –
Хочеш напитись? Торкнися і пий!

Слово не зможе витати між кронами:.
Пригорщі втримають шепіт губів.
Щось достигає пахучими ґронами…
Щось зацвітає в мені і тобі…

***
Черешні забриніли за вікном
До них торкаюсь пальчиком, як літа,
Невже до щастя треба теж доспіти?
І долетіти – вітром чи крилом?

***
Чому ти не сказав мені, Адаме,
Що не їстимеш яблука,
Що не хочеш спізнати істину?
Ти врятував би світ!
А я..? Я б піднесла яблуко змієві
На пишній таці спокусливих рук.
І він би збагнув, що ти любиш свій рід
Більше, ніж правду долоні,
І ми залишилися б в раю!
А згодом..?
Чи не запустив би ти згодом своєї руки
У сад з забороненим плодом?..

***
Не їдь! Зажди! Присядь біля вікна.
Ця осінь, що розхлюпалась тобою,
Загусла золотом на згортку полотна
Мого кохання. Спалить – вже не згою!

Заціпеніння ніжне і тривке:
Ти хвої натрусив мені під ноги.
Не їдь! Самотність – яблуко терпке,
Терновим соком пахнутиме погріб.

Надсіченість сльози від вервичок розлук
Криниця ночі позбирає плесом.
Не їдь! Бо стануть лезом крила рук –
І розітнеться щастя перевесло!

Не їдь! Не хочу! Вже от-от зима
Подзьобає неспокій мій до крові:
Я перемерзну! В чім моя вина? –
Любов терпка на відстані любові!

Не вмію дихати без тебе

Тече ручай далеко у світи.
Яка скеляста перед ним дорога.
Стою на крок від тебе в Нікуди.
Дивлюсь на шлях від тебе й Ні До Кого.
Лечу у день, там, де тебе нема,
Яке похмуре непривітне небо.
Я мерзну в душу. Чуєш, я – сама,
Я ще не вмію дихати без тебе.
Відплаче день, дощем відсокотить,
Підхилять віти сонячну фіранку,
Але душа моя не відкричить,
Не відболить розлука на світанку.
Лечу у день, там, де тебе нема,
Яке похмуре непривітне небо.
Я мерзну в душу. Чуєш, я – сама,
Я ще не хочу дихати без тебе.

Постеля із льону

Сплетена м'яко постеля із льону,
Легко і тепло, що й ніч не холоне.
Без стін і дверей.
Світу вершина – тут, на горбочку…
Насипалось цвіту мені за сорочку.
То від твоїх очей.

Руки припнуті до льону-постелі,
Зорі, як мальви на зоряній стелі,
Небо на двох!
Світ весь гойдає колиску любові,
Пальці гарячі, слова кольорові.
Світиться мох.

Трави малюють над нами хмаринку.
Мите, спинись! Ще хвилинку, годинку…
Світ десь летить!
Щастя не хоче, щоб ген, за замками…
Краще хай ранок нас вкриє туманом
І не згорить!

Розсипались зорі – курчата у квочки,
Місяць заснув на ромашці, як паж.
Цвіту насипалось знов за сорочку.
Ляж!

***
Стрибаю у келих твого невгамовного раю!
Лечу у світанки твоїх золотих прокидань.
Кохаю тебе! Веселково, серпнево кохаю!
Лечу у твій легіт, що пахне теплом зустрічань.

Не треба весни! Вона надто тендітна для літа.
Не треба прощань, вони сонце затулять крильми.
Кохаю тебе. Я – твій вітер! Твій сонячний вітер,
Що тебе, наче пташку, щоранку вкриває грудьми.

 

Ромашковий рай

Позолочене поле ромашок,
Мов дзеркало зір,
Цілує тобі пальці:
Щасливе!

А ти розшиваєш їхнім злотом постелю
Під індиґовим сукном ночі —
Для МЕНЕ!
Несміливо, як для принцеси на горошині.

Світлішає під куполом нашого неба!

Зронений промінь зорі
Заблукав між травами.

Я шукаю його осколки вже майже чверть століття.
Побачення
Прозора кімната блаженства.
Затулені шалями вікна
Від завидющого ока.
Двісті двадцять свічок на стільницях столів і сердець.
Солодка сльоза збігає на скло досконалості.
Завосковує вирви розлук.
І малює нам заново долю
На наших долонях.

Ти вкладаєш мене, як богиню, на ложе любові!
Я здіймаюсь на небо нашого раю.
З тобою!
Будь обережний, любий!
Щоб нетерпляче полум'я свічки
Не доторкнулось до шлеєру нашого Щастя.

…З того часу я не люблю свічок.


***

Оправлена в осінь ріка золотіє вербою.
Наосліп малює на плесах рясні вітражі.
Я завтра вже їду! Тебе не беру із собою!
Ні! Певно, візьму! І затулю у мушлю душі!

Ти не знатимеш цього. Похмуро бродитимеш містом,
Шукаючи дужку сліду від вчорашнього дня.
Тобі холодно буде і сіро, і вогко, і тісно!
Тебе гнатиме осінь у розпач, як вітер коня!
У калюжній міській суєті ти шукатимеш суші,

У газетнім кораблику мрій не буває щогли!
І тоді твою душу я випущу тихо із мушлі —
І пригрію губами. Як гріють любов голуби.
Роздягнена вітром верба не піде за водою.

Позолота і мідь не впадуть в острівці вітражів!
Я тоді повернусь, щоби бути назавжди з тобою!
Здається, з твоєю душею ми вже — не чужі!

***

Я у сутінь піду, там де обрій розлуки не пише,
Де троянди колючками в світ, а не в долю ростуть.
Я забуду тебе. Собі лишу відвертість, як вірша,
Що в меланжі років розбіжиться по долі, як ртуть.

Лиш вино досконале — то кров, що від плоті.
Ну а ми — як пісок у клепсидрі дорослих світів.
Я люблю тебе так, що втікаю. Оскарж мої кроки.
Вилий стріли зі скла: ти прозорості завжди хотів!

***

Якщо ти почуєш на вулиці Липовій
Шерех крилець хрущів у долонях вечора,
Знай — це не я. Тоді вже не було хрущів,
Коли я втікала із раю.

Якщо ти губами торкнешся до дикого яблука
Із саду моєї весни, що не пахне попелом,
Знай — це не я: я спалила всі яблуні яблунь,
Коли я втікала із раю.

Якщо ти почуєш, як краплі дощу
Стукотять у твоє нічне підвіконня,
Знай — це не я: тоді була спека і пекло,
Коли я втікала із раю.

Коли ти торкнешся стопою бруківки літа
І тебе запече у грудях,
Знай, це не я: тут серце моє босоніж утікало,
Коли ти підпалював рай.

Втеча

1
Зрада, як зморщене яблуко,
Яке не стане гладким від потоку слів покути,
Коли ти знаєш: за ними ростуть чужі сади,
Де холодна роса їм щоранку лягає на груди.
Твоє слово, мов вал із глевкого зсуву жовтої глини:
Там повінь не хоче знати, що таке берег спокою.
Хочу втекти. Втікаю із повені в повінь.
Прокидаю тебе. Мовчи! Не кажи мені більше ні слова,
Бо надто вже глевко моїй душі
Утікати у світ твого затишку.

2
Утікаю у світ свого затишку.
Не кажи мені більше ні слова. І не тримай.
Я — галузка крихка, я — скло у руках жонґлера:
Для нього обачність — це ризик і хист.
Оберу обережність берега
І обернусь плечима до хвиль.
Я боронюся ранами тиші
І словами мовчань. Не торкайся до рани.
Бо скалічиш пальці спокою:
Надто прозора рана у скла.

3
Надто прозора рана. У скла
Своє уявлення про біль. Він тихий, як хрусткі стебла.
Він явний, як біла блискавка.
Не квап мене. Не хочу втікати дощами
У лігво чужого звіра.
Я хочу сама вибирати шляхи і двері,
Відчиняти скрині свого просвітку,
Де є полотно моєї долі, що чекає на мої пальці.
Не квап. Мене чекає купіль світлого дня,
Де соняшник пахне дощами і сонцем,
Де дрібно росяться трави
Від усмішки моєї думки.
Де ніколи не буде стерні,
Бо покоси — то рана коси,
Я ж іду босоніж. Не треба рани.

4
Не треба. Рани ночі глибші, ніж ріки скитань,
Ніж порізи від лінз бачення реальності .
Я втікаю від тебе. Твій світ мене не прийняв:
Тут мерехтить блискунець на порозі
І сліпні не знають ні снів, ні яви.
Знають тільки про шурхіт втікання
І шерх вертання назад…
Яка то нестямна повінь!
Я бовтаю воду між двох берегів
І чекаю човна випадковості.
А ти тихо стоїш осторонь
І не можеш мене перенести по кладці на інший бік,
Не можеш дати мені у руки надію на правду.
Не тримай мене. Посади у газетний кораблик —
І я відпливу від берега.
Зроби паперового коника —
І я полечу над стернею і грудами поля зрад
На груди мого суходолу,
Що дихають росами трав і травами правд.

5
Травами правд не пройдеш по лукавій землі:
У грудях чужої стерні — вістря вістря не коле,
Та збиває травинку, що хоче всміхнутись до дня.
Даремно шукаю ромашку із саду любові,
Всує двері нашукую, де би хоч вічко у світ.
Марно кличу зозуль, щоб мені накували на човен,
Де б відплила від берега. Досить. Набулась — і все.
Тут лиш родять плющі. Навіть коник, і той не сюркоче:
В його скрипки забрали голос.
Навіть хрущ не втікає у майські сади,
Бо сади ті не мають меду вечора
Й цвіту старого дня,
На зрізі якого не було кілець просвітку…

6
На зрізі не було кілець.
То був день, що народжує кукіль.
То був час, де здіймалася курява вище чола.
Де скидалися лінзи фальшивих видовищ,
Де слова вже ніхто не виважував золотом.
Був Содом і Гоморра, і пекло,
Був другий потоп, де не брали по парі на борт…
Була сива голубка, що несла у дзьобі галузку.
А далі — не мед з молоком, а причал
І ковток незбагненної правди про час і про долю…

7
Я втікаю, ти чуєш, втікаю від цього болю.
Я не хочу, щоб тут. Я у долі поставила мітку.
Я втікаю від повені. Чуєш, мені тут хитко.
Я втікаю до правди, де йдуть у ковчег по двоє.

Я втікаю від тебе. Тебе беру із собою.

Марія Ткачівська – поетеса і письменниця, пише вірші, новели, романи, дитячу прозу, любить будні і свята, сонце і море, черешні і липень, подорожі і склянку вина у вечірньому кафе, любить Івано-Франківськ і Берлін, де почувається затишно і комфортно. А ще – обожнює своїх студентів, які є сенсом її щоденної праці.

*
Нагору