Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Тетяна ВИННИК

Тетяна ВИННИК

***

Він любив її.
А вона — розхлюпана, неозора,
Самотня й солона —
Схожа на Чорне море —
Із монетами, суднами, ланцюжками —
На дні,
Медузами і перлинами,
Із потопельниками, що зрослися із нею спинами.
Вона була, як висока хвиля
Із м’якого пінявого текстилю.

Вона була прихованим в шафі скелетом
І його амулетом.

Коли під язик вона клала місяць
Із потойбічним корінням —
У ньому ламались усі паралельні лінії
І він колихав її у сітках багряних,
Щоб гоїлись рани.
Болісно проростали із солі два темних тіла,
Клялися і розривались,
І без вогню горіли,
Зашиваючи світ у бурштинове коло безмежжя, —
Він тоді їй належав.

Одягнувшись у рану її гарячу,
Він багато для неї значив.

Вона виростала з піщинки і падала ницьо,
Ніби думала тільки сниться…
І на ранок об берег билась,
Ніби справді лиш снилась.
Вранці він ховав у шафу приховані скелети
Збирав водорості і кидав монети,

Аби повертатись в її секрети,
Аби ловити високі хвилі…
Аби долати далекі милі,
І ненавидів своє безсилля,
Бо підкорявся її свавіллю.


Гіперборейці

Посиджу на доріжку.
Сніжинки порахую. Сніжинки, що розтануть
На плечах у містах.
І чобітки на ніжки турботливо ти взуєш,
Затулиш давні рани,
Немов підбитий птах.
Посиджу на доріжку. Посиджу скраю ліжка,
Пакуючи в валізи
Усе своє життя.
А ти мені вже й книжку наготував в дорогу,
Цікаву дуже книжку
З нестерпності життя.
Наллєш обом наливки із запахом прощання.
І сам Мілан Кундера
Вже не порадник нам.
Немов холодна безвість, його нестерпна легкість
І сонна невагомість,
Яку тобі віддам.
Посиджу на доріжку. І подивлюся в стелю,
У срібній табакерці
Я зачинила сни.
Ще я твоя оселя. І ти моя оселя.
Немов гіперборейців,
Нас засипає сніг.


Дедлайни

Рука мимоволі шукає вмикач.
Рука ще тягнеться у минуле.
Рука не може без тебе жити.
Рука тебе усього збагнула.

Прозоре листя з гарячим блиском —
Цілує шибку тонку й спітнілу.
І все, що мала, і що хотіла,
Сьогодні вниз головою висіло.

У точці дотику, у точці відліку,
Тонким перетином у точці рани
Я не хотіла у зиму вірити,
Як і в твої затяжні дедлайни.

І не приходь в мої сни так вільно.
Я буду йти, але вже довільно.
На вітрі все пропущу крізь сито,
І хай несе мої руки вітер…

І привокзальними коридорами
Так важко човгати не підборами.
Так легко креслити нулі і хрестики.
І йти у безвість гарячим горлом.

***

Виношує вогонь тепло долонь,
І я вогонь у дзеркалі вітаю
І заважаю вже сама собі.
Стаю тоді на пальчики…
Кружляю
У колі часу,
Граюся в лозу.
Вийде з рук розвітрений вогонь,
І не торкнутись білим венам скронь
Моєї невибагливої тиші.
Та іскри розлітаються, як миші,
До слова в дім,
Де холодно й теплу,
Яке колись мене —
Прозору — гріло.
Й вікно холодне
Так ще не пітніло…
А я прошу, лишень одне прошу –
Візьми мене з собою —
Вище, вище!
Ти підніме мене над попелищем,
Того, що звалось жінкою і мною,
За колом часу, як за пеленою,
Я виверну у жар, що звалось віршем,
Я вивернусь — уся
І стану ближча —

До тої,
Що ходила за спиною.


Аби ти…

Коли звужуються зіниці до крапок —
І світ — замикають в нулі,
Я не можу заснути, я дихаю
через
раз,
Я викручую пісню бентежну, що танцює в імлі,
Із губ твоїх, мушель, —
І б’є джерелом —
у час.

Коли ніч мої руки й мислі пускає на самоплин,
А земля надувається — кулькою —
ось-ось
зірветься,
Я до тебе б тулилась — але не знаходжу причин,
Щоби кинутись вслід — зірвавшись,
схопивши —
серцем.

І щоб глибоко впасти у тебе — на дно —
голови,
(Вже — може — мій вдих і видих для тебе
Нічого не значать)
Аби тільки тихо відчути,
відчути — як ми були —
краєчком відчути
і — майже нічого не бачить…
Аби прилетіти, де трепет тієї імли,
Що б’є джерелом,
Де я не радію й не плачу —
Туди, там де ти
б
невблаганно й нахабно
вуста мої
гіркими словами стулив…

У цей час мої губи — тремтливі —
напрочуд —

такі гарячі…

Вужі

Ти поклав передчасся на очі — й не бачиш мене —
Ти давно вже не бачиш мене, мов мене тут немає:
Ти сидиш і спиною — минаєш, минаєш, минаєш,
Проминання оце нас з тобою у час загребе.

А сьогодні компреси зі спирту — гарячі вужі —
Заповзають у рани — і язиками ворушать.
Та немає компресів на вирвану похапцем душу,
Безпорадні компреси для тих, хто уже — як чужі…

За вікном так невпинно — послухай — співають цикади.
В них є затишна ніч до співочого шляху вмирання.
Я змиваю з повік перламутровий відблиск світання,
І погладивши теплих вужів, — укладаюся спати.

Розкидані речі

Світ бо тісний, навіть курінь іде по нерівному шву…
Я все шукала привід бути поближче…
Я все чекала миті, як руху — майстер ушу,
І роздягалась — до рани і до крові,
І замикалась найглибше, як річ сама у собі,
Й падала — в голові —
все нижче і нижче…

А пам’ятаєш, як ти у курінь тепло надихав —
Те, що нас гріло обох — до тріщини — вічністю…
Тінь на підлозі танцює — важка, хоч пуста,
Вітер у ній — барабанщик напнутих сердець,
І вже до тебе не можна іти навпростець.
Я замикаюсь, як річ у собі,
стікаючи ніжністю…

Цей розкуйовджений день — цю війну з подушок —
Я присвячую звільненню від інтерлюдій.
Я вириваю, мов квітку, колючий свій шок
Й кидаю в ніч — у безмежне холодне безлюддя.
Так я чекаю на звільнення від утечі…

І розставляю в собі по місцях
розкидані речі.

***

Гострі вилиці сосен примарно стоять у вікні
і вже присмак солоний у лютого на губі
сон стоїть на нозі — на розірваній білій струні —
обвиває змією артерії білих дубів

всі дороги твої перехрестить моя самота
і як відьма я буду стояти потойбіч хреста
і варитиму манку
ганятиму лихоманку
й цілуватиму в лоба дитинку з-поза самого ранку

і лягатиму в ліжко
всміхнувшись услід юрбі
я грітиму постіль
все грітиму постіль тобі

«WI-FI»

Її любили дзеркала —
Стерту і неповторну,
Її невимушеність мінорну.
Вона у дзеркальних площинах зникала,
Затискаючи лінзи синців у неприродно білій руці.
Ухопивши ніч за рукав,
Він на неї чекав…

А вона, розгублена і розбита, росла волоссям униз.
Сходила на карниз, по мережці, що на гардині…
Серед обов’язків і примушень,
Серед розламаних мушень,
Він готував їй суші,
А вона йому — душу…

І сутеніла, і тихо минала,
Пробачала розбиті дзеркала.
У вікні малювала сніг,
Але він вже її не зміг
Зупинити у склі. Трамвай
Мчав туди, де не брав «super-life»,
Де вона задихнеться озоном.
Але встигне ще виносить зиму,
Де давно не було між ними
Тої вільної зони «wi-fi».

І вони розминаються містом,
І стало на світі їм тісно…
Бо кожен нестерпно знає —
Так уже не буває…

Дівчина з міста N

Наївність бо є її провінційним соромом,
Вона залітає, за лапу схопивши ворона,
У серпантинові тріщини. Чує надламані крони,
Розглядаючи у вітринах круті смартфони.

А в метро стає проти ночі безлика,
В електричках ворожить на темних вікнах.
І купує на ринку варення липове,
І чує, як речі в сутінках схлипують…

Вона все чекала чогось, чекала,
Когось у когось негадано крала,
Забувала на ранок чужі атрибути.
Чому ж його не змогла забути?!

Шрам розходиться, ніби у хмарах місяць,
Шрам, якому немало б місця…
У її крововиливах, де кінця краю…
Де таких забувають…

Вона вперто молиться за дітей,
Роздає їм цукерки на Миколая.
Любить цитрусовий кальян і нюхає клей.
І має все, що її вбиває.


Темний, як чорний агат

Темний, як чорний агат, твій затоплений міст,
Котрий ти спалював і переходив по горизонталі,
Багатогранні провулки його і блатниє квартали,
І піцерії, книгарні, повії, і свист

Що вивертає нутро і шліфує дощем
Слизькі ностальгічні уривки, котрі ще вібрують,
І дівчинку, що — все собою в тобі — інтегрує,
Так хочеться ще.

І ніби касету назад — пунктирами вгору ідеш —
До тих, до яких не прийти і яких не зігріти,
І буде ліхтар у руках твоїх темних ще тліти,
Зі світлом без рамок і меж.

Й ніщо не замінить тобі вечорів мегабайти,
З тією, котра, вже давно не твоєю була.
А місяця жовта й глибока, як видих, стріла —
На губи кладе,
Ніби зраду її,
Копірайти.

Картини Мікалоюса Константинаса Чюрленіса.

Тетяна ВИННИК.
Ніжинка. Автор поетичних збірок «Золотоноша», «Гетсиманська молитва», «Самоспалення дерева», яка отримала Грант Президента України для творчої молоді та премію «Благовіст». Лауреат Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара, «Рукомесло» (І місце) за переклади американської поетки Сільвії Плат, дипломант конкурсу «Коронація слова» у номінації «Пісенна лірика про кохання», за п’єсу для дітей «Метелик і свічка» та за кіносценарій для дітей «Відлуння». Переможець конкурсу казок «Мандрівник часу», конкурсу «Смолоскип» за роман для дітей «Пригоди безіменного пса» та конкурсу «Гранослов». Нагороджена на конкурсі «Витоки» за дитячу повість. На її вірші молодіжним театром «Мушля» була поставлена вистава «Венера та інші (портрет автентичної жінки)» Режисер Сергій Архипчук, композитор Роман Коляда. Працювала журналістом на Ніжинському телебаченні, редактором інформаційних новин ТРК «Радіо-Ера»-ФМ, вела авторську передачу «Слово без кордонів» на Каналі духовного відродження «Культура» а також працювала Відповідальним секретарем Всеукраїнської приймальної комісії при НСПУ. Цікавиться психологією, міфологією, квіткарством. Вірші друкувалися у вітчизняних та зарубіжних виданнях, перекладені болгарською, російською, польською, вірменською, італійською та циганською мовами. Член Національної спілки письменників України. Головний редактор пригодницького журналу для дітей «Крилаті».

*
Нагору