Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Наталія Хаммоуда

Наталія Хаммоуда

ЯКЩО ЛЮБИШ

Якщо любиш — мовчи! Почуття не викрикуй на людях,
Не показуй нікому ти сяючих щастям очей,
Бо жорстокість людська, не жаліючи, скривдить, осудить,
Ще й до того розлучить закоханих рідних людей.

Якщо любиш — радій, тільки крий свою радість у серці,
Віддавайся любові, та так, щоб не бачив ніхто,
Бо та заздрість людська межи вас ураганом ввірветься,
І сліду не залишить від ніжних, яскравих квіток.

Якщо любиш — молись! Бо кохання дароване Богом,
Він зуміє найкраще для тебе його зберегти,
Проти всякого зла є Всесильна опіка святого,
Якщо любиш-кохай, і розправивши крила, лети!

МАЯК

Стою край моря. Сонце догорає,
А я очей не відірву ніяк
Від того місця в далині безкрайній,
Де височіє у пітьмі маяк.
Кремезний, але зовсім одинокий
Стоїть він там, на крайчику землі,
І блимає холодним білим оком,
Рятуючи заблуди-кораблі.
Так і в житті для нас часòм важливо,
Коли не знаєш, де він — вірний шлях,
Щоб доля сотворила справжнє диво
Пославши кожній жінці свій маяк,
Який по серед темноти засвітить,
Не дасть згубитись їй серед "морів"
В ту мить, коли душа її розбита
Стоїть на роздоріжжі почуттів.

КОХАЙ...

Кохай мене, прошу тебе, кохай,
В холодних заметілях гнаних вітром,
Тоді, коли зривається над світом,
І вдаль летить незміряна печаль.
Кохай мене, прошу тебе, кохай,
В туманах, і калùновім намисті,
В сльозах дощів, барвистім падолисті,
В ріллі дорідній променем заграй.
Люби мене, прошу тебе, люби,
В цвітінні літа, в ароматі липи,
В житах рясних і в росах золотистих,
У миті щастя, у сльозі журби.
Люби мене, прошу тебе, люби,
У журавлях, що з вирію вертають,
В підсніжниках, що розцвіли у гаї,
У кульчиках* зеленої верби.
Ох, знало б ти, а як кохаю я,
Тебе, моє ласкàве, ніжне, крàсне!
У почуттях, що часу не підвладні
Освідчувалась Сонцеві Земля.

Кульчики* - сережки.

ЗАКОХАНА

Прощальний дощ осіння ніч розлила,
В календарі від завтра вже зима,
А я іду, від щастя захмеліла,
Це ж треба... Закохалась. Чи дарма?
Мені назустріч сунуть сірі люди,
А в мене — парасолька-маків цвіт...
Такого щастя більше вже не буде
Бо закохалась я у сорок літ.
Я не ридаю, що усе минеться,
Не розповім ні людям, ні вітрам.
Тебе далеко заховаю в серці.
Навіщо знати іншим, що ти там?
Нехай міркують: "Що це сталось з нею?"
А я, згадавши слів твоїх тепло,
Всміхнусь від щастя, бо назвав своєю.
Я ж думала- життя уже пройшло,
А це була всього лиш рання осінь,
Ще й скроні не посрІблились як слід,
І знову юність серце в гості просить,
Бо я кохаю... Хай і в сорок літ.

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ

Ти натякнув, що нам пора розстатись,
Що наші почуття давно не ті,
І ось, іду немов на самострату,
На цю останню зустріч у житті.
Розмов не буде більше про кохання,
Ти не для цього звав мене сюди,
Іду у вічі глянути востаннє,
А потім... вже забути назавжди.
Свободою назву свою самотність,
Переживу, хоч справа нелегка,
Обоє вільні будем від сьогодні.
І вже руки торкається рука....
Ти дивишся, неначе бачиш вперше ,
Я млію від твоїх гарячих вуст,
І сум і радість розривають серце.
Ну як же врятуватись від безумств?
На фоні сонця, що іде на захід,
Стою в обіймах рідних й дорогих:
— І ти б змогла ось так "без бою" здатись?
— А ти без мене дальше жити б зміг?

ДВОЄ

Минулий день, зімлівши на вустах,
Відвів тебе кудись у потойбіччя.
В яких ти мріях? У яких світах?
Чи є мені з тобою поруч місце?
Темніє обрій. Вітерець жене
Клубки-хмарини, що зійшлись над ставом,
Вві сні тихенько ти позвеш мене,
Я доторкнусь чола твого вустами.
Тим часом небо краплями води
Крізь сито хмар просіється у трави,
Буду я сон твій ніжно берегти,
Веди мене незнаними світами,
Туди де море шовком мерехтить,
Через ліси, птахами понад лісом,
В руці рука — прорізуєм блакить,
Неначе стріли летимо за вітром.

Я НІКОМУ ТЕБЕ НЕ ВІДДАМ

Я ніколи, нікому, нізащо тебе не віддам,
Хоч би років громи, хоч би відстані чи заметілі,
Щоб не сталось зі мною — ти в серці. Навічно ти там,
В тому сні, де уперше я щастя з тобою зустріла.
Я ніколи ні з ким не ділитиму навпіл тебе,
Хоч і доля навік нас рoзвèла по різних дорогах,
Ти тепер тільки мій, ти єдиний промінчик з небес,
Що дає мені сили долати жалі та тривоги.
Я з тобою у серці своє проживаю життя,
Що ж із того, що іншій мої почуття на заваді?
Ти дарований Богом, а все у житті не спроста,
Видно доля така, що судилось тебе покохати.
Я вигадую фрази, які не сказав мені ти,
Та ночами ридаю, кусаю вуста аж до крові,
Засинаю в надії тебе хоч у сні віднайти,
І вимолюю в ночі краплину твоєї любові...

ДАВАЙ ЗАГУБИМОСЬ

Давай, загубимось з тобою між дощем,
Розмиють краплі силуети до світання,
Нехай шукають, ну а ми удвох будем,
Неначе в морі, потопати у коханні.
Давай загубимось з тобою в небесах,
Я віднесу тебе далеко за тумани,
Забудь усе: біль самоти, провину, страх,
Полетимо удвох між зорями й світами.
Давай загубимось у царстві дивних мрій,
Що нам громи і блискавиці? Я з тобою.
Більш про самотність навіть думати не смій,
Буде любов віднині іскрою святою.
Давай загубимось з тобою від усіх,
Де від тепèр будем одні ми в цілім світі.
І будь що буде! Прокленуть нехай за гріх,
Я все одно тебе не зможу відпустити.

КОХАНОМУ

Ми у змозі були розвести в наших душах багаття,
Я так довго чекала від тебе хоч іскру вогню.
Ти приходив і знову на роки зникав. Як прокляття,
Є та доля для мене. Чекаю, тому що люблю.
Не приходиш ні вдень, ні вночі. То навіщо ж ти клявся,
Що кохатимеш завжди? Навічно у серце ввійшов?
Не гасила я свічку надії, а ти не вертався,
Закувавши кохання моє у залізо оков.
Так, буває: в просонні покличу тебе, й уявляю,
Як цілуєш тихенько, як горнеш мене до грудей.
А тим часом, уже за вікном ранок сонцем стрічає,
Перші співи пташині і кроки поспішних людей.
Десь між тими людьми бродить щастя моє безталанне,
Той, кого я можливо, ніколи в житті не діждусь,
Та лиш тільки поклич мене, милий — без долі вагання,
З першим вранішнім вітром, стрілою, до тебе зірвусь.

КОХАВ…

Я сік твій пив, в тобі я проростав,
Тобою дихав, розквітав у лоні,
Відроджувався й знову помирав,
Пірнав у тебе, наче у безодню.
Я там літав, неначе в небі птах,
Я із середини тобі дивився в душу,
Тримав гаряче серце у руках,
Немов троянди ніжної пелюстку.
В твоєму тілі я немов зникав,
Ділився в нім на атоми, на порох,
Здавалось, аж до сонця долітав,
Коли із вуст твоїх зривався подих.
Я з неба падав, розбивавсь між трав,
З промінням сонця я стікав росою,
До попелу згорав, кохав, кохав…
Скажи, а як тобі було зі мною?

Наталія Хаммоуда. Народилась на Тернопільщині. За фахом психолог.

Книги в співавторстві:
Говорить Майдан.
Відлуння Майдану.
Потична топоніміка.
Дякую, мамо, тобі за життя.
Спасибі, що ти є.
Дзвін-добірка.
Зоряна криниця.
Наше слово.
Дух землі.
Намалюй мені ніч.
Воїнам світла.

Авторські:
Свобода не приходить ненароком (поезія) 2014 р.
Звір ( повість) 2016р.
Мереживо людських доль (новели та оповідання) 2017 р.

*
Нагору