Володимир ГДАЛЬ
***
Я вперше бачу жінку у тобі:
Такі тендітні і округлі плечі...
І тільки очі ще бажають втечі,
А тіло я забрав уже собі.
***
Обмерзлі кетяги калини,
Після суворої зими.
А час як думка швидко плине,
І разом з ним минаєм ми.
Хто заборонить нам любити,
Хоч вже на скронях сивина.
І свою душу остудити,
Ковтком червоного вина.
Устами випити до п’яну,
Води холодної з відра.
Не просто жінку, а кохану,
Вести за руку до Дніпра.
***
Дивно. Каштани цвітуть восени,
Падає сумно листя тополі.
Вже пожовтіли в яру ясени,
Дівчина гірко плаче у полі.
Дівчина плаче, серце щемить,
Таке тендітне, ніжне дівчисько.
Тільки кохання навіть на мить,
Не повернути здалека й зблизька.
Воно так стрімко ввірвалось в життя,
Заполонило серце і душу.
Та ні благання, ні каяття
Не повернути, сказати я мушу.
Лише каштани вдруге цвітуть,
Лише калина червона зимою.
Дівчино люба, його не вернуть,
Твого кохання навіть весною.
Межа кохання.
Ти моя й не була. Просто жінка чужа.
Та чому така рідна до болю.
Де в коханні проходить межа,
Та, що круто так змінює долю.
Маки в житі цвітуть, аж світанок горить,
Ці уста націловані, ніжні.
Я пройшов ту межу, промайнула та мить,
Ми лишились по сторони різні.
Скільки років пройшло і здалося - кінець,
Все забулось, зів'яло, зотліло.
По коханню топталися, хай йому грець,
А воно все не гасло, жевріло.
Ось зустрів я тебе, і той попіл, і дим,
Що труїли і серце, і душу.
Все розвіялось. Ось я один,
Як на сповіді мовити мушу.
Ти така як була, як я мріяв колись,
Ті ж уста, і ті руки, і брови.
І волосся, що так перед очі вилось,
І той сум у очах, і тепло твої мови.
Ніби все як було, але ти вже чужа,
Хоч рідніших не було ніколи.
Я пів кроку зробив, та проклята межа
Пролягає між нами відколи.
***
Ой, Боженьку, що я роблю,
Ти близький і добрий в ці ночі.
Ріднесенький, як я люблю,
Коли ти цілуєш і губи, і очі.
Ой, мамочко, рідна моя,
Ой світку мій милий і ясний,
Ще вчора була собі іншою я,
То де ж ти узявся, коханцю нещасний?
***
Очі твої голубі
Дивляться тепло і ніжно.
Як же пасує тобі
Посмішка в вечір цей пізній.
Вуста, як терен, терпкі.
А чи солодкі, як вишні?
Як цілувати такі
Лагідні, звабливі, пишні.
***
Сплелось волосся з поглядом твоїм.
Ти йдеш своїм тендітним ніжним кроком.
Я виноград із пальців твоїх їм
Й цілую пальці з виноградним соком.
А пристрасть, як вино, л’є через край
І почуття переповняють груди.
Цвіте неначе сонях небокрай
І матіоли цвіт буяє всюди.
Твоєї мови тембр, як амулет,
Я поруч із душею зберігаю.
Стрункий, як у берізки силует,
Чомусь посеред натовпу шукаю.
***
Сніг кружляє, кружляє, кружляє,
Володимирську гірку встеля.
Хтось сказав, що кохання немає,
Але скажу відверто не я.
Ми з тобою взялися за руки.
Мерзнуть квіти, як ті снігурі.
Шепчуть тихо – вже скоро розлука
Ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі...
Я прошу тебе – дай поцілую,
А ти шепчеш, що так не жартуй,
Ще Святий Володимир почує.
А він чує – цілуй, поцілуй.
Дні летять, як сніжинки танцюють.
Час пливе від зими до зими.
Очі просять, хоч я і не чую –
Обніми, обніми, обніми...
***
Тане свічка у німбі вогню.
Розтають так мої сподівання.
Я ні в чому тебе не виню.
Просто це нещасливе кохання.
Володимир Гдаль
Народився 20 червня 1954 року у містечку
Теребовля. Друкувався у періодиці в журналах "Україна" та "Тернопіль". В 1992 та 1994 роках вийшли у світ дві поетичні збірки - "Над Теребовлею дощі" та "Калина на рові". У 2011 році збірка "В інтимних куточках твоєї душі". Протягом 90-х років на Першому каналі Національного радіо прозвучали кілька радіопрограм , присвячених його поезії. На слова його віршів написані пісні. Зараз Володимир працює доцентом кафедри терапії Національного медичної академії, імені П.Л. Шупика, кандидат медичних наук, автор і співавтор близько 40 наукових публікацій.
|