Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Валентин Лученко

Зустрiч Агасфера з Хароном

Опісля кіл, зиґзаґів, знову кіл
прийду до тебе, мій жаданий Друже.
Заправим люльку чудодійним зіллям,
дістанемо вина з пивниці, хліба з печі
і попливемо руслом спогадів, історій, міфів.
Зоря і Марс у вічному коловороті,
Стожари_Матір Світу в неймовірнім сяйві,
кохань несамовиті гони, поразки_перемоги
димком в кватирку потечуть...
Пробач, що знов прийшов лише погомоніти, без шеляга в кишені.
Не дав мені ще Бог Всевишній коштів
на переправу,
хоча Дунай я вже давно, здається, перейшов.
Лиш зачерпну дещицю твоєї чорної води та вкотре попрощаюсь...
Ти знов залишишся чекати у човнику червоному,
а я піду здіймати пилюгу
у марних пошуках Нірвани...
Хароне, скільки ще чекати?

Свiтло Золоте

лютневий снігопад і березнева січка і квітня заметіль остання
змінилися вельоном слив і вишень...
течуть Андріївським струмки і "Харе Крішна" ходою хресною в неділю...
я пальцем в небо не поцілю, коли скажу, що даром не пройде
ні день з коханою, а ні хвилина, бо спина притуляється до спини
в тісному тамбурі життя...
вже літо слимаком повзе між кропивою, чебрецем, грозою
до зустрічі, якої в липні не судилось...
померло Сонце-Ра і знову народилося Ярилом
Релеєвським розсіянням дивує візитерів небо, земне звичайне,
іншого не знаєм...мене ж дивує світ, отой в мені, що день у день рождає
те світло золоте, в якому сад мій вже давно потонув...

Нiчне Мерехтiння Життя

Три горішки в кишені —
не для Попелюшки, для білочки чи може для білика.
он він зиркає вишневими очиськами із ялини,
причаївся, лякає кота мого Басю,
мудрого, але боязливого...
Я кажу йому: "Котику, не лякайся, рідненький,
я тобі почитаю Басьо, майже твого тезку,
Це зовсім не те, що ти думаєш. Він, звісно, — японець,
але не Муракамі..."
Мій котик старесенький зітхнув і заплющив очі,
вмостився на ковдрі поруч зі мною,
передав телепатограму: "Relax, мій Господарю, читай свої хайку
та Бог уже з вами..."
Ми разом читаємо чудові вірші, вже років шістнадцять, не менше.
Він знає на пам’ять "Крука", "Анабель Лі", майже всього Плужника
та Майка Йогансена. Він — естет, ще той, мій котичок Бася.
Ми в ніченьку цю чорну
читаємо Басьо, шкода що,
не в ориґіналі...


Макоцвiтна любов

і сипле сніг поволечки-поволі
і тепло, як у баби в пелені,
і тихо, як у Бога в усі,
і мусять янголи і вірні і невірні
на час залишити тебе на однині
зі світом та любов’ю,
яка серед снігів
така от макоцвітна ...

Паралельнi Cвiти

коли всідається на колінах кіт і поширює своїм муркотінням альфа-стан,
я занурююся в темну ніч власного серця...
там зимно,
там Місяць з галло навкруги схожий на кісточку персика,
там поскрипує сніг під ногами байдужих перехожих,
там тьмяно блимають давно померлі зірки,
там коливаються від вітру іржаві розбиті ліхтарі,
там немає любові, кохання, ніжності
там глухо, як від доброї дози галоперидолу
у вухах — квиління високочастотних звуків міського побуту
мозок вимагає міцного алкоголю,
але здоровий глузд показує йому дулю,
бо препарати літію не можна мішати з бренді
і навіть з вином не варто
отак і живемо порізну
серце в одному місті,
а розум у іншому...


Метелик Чорнибривчатий

метелику багрянокрилий, вістиш тепло чи холод післязавтра?
осінні спориші холодні, у росі купались всеньку ніч і цілий ранок
на ньому де-не-де зів’ялий лист, а сонце ще таке погідне і солодке
метелику, ти втішений цим запахом гіркавим хризантем?
ти відаєш, що там, на п’ятім континенті, весну стрічають вибілені крильця
померлих родичів твоїх...
в холодні місяці вітри їх замість снігу в перемети навівали
ти не боїшся смерті, Побратиме? для тебе це лиш сон?
реєнкарнація чергова в яєчко, гусінь, лялечку?
ти згадувати будеш літо в затишному помешканні із шовку?
ти снитимеш солодким соком бугили, дурману чи гіркотою чорнобривців і нагідок?
тобі не страшно не воскрести, навіки-вічні опинившись у нірвані восковій?
метелику, ми стрінемось хоча би раз у серпні,
коли петрові батоги у нашому клинку
з синявою небес захочуть знов посперечатись?

Тут все iнакше

тут навіть полини інакші,
тут сонячне проміння падає
під радісним кутом
нас зігріваючи… каміння
та терпкий ґрунт з піском і вапняком
тут навіть хмари плинуть якось особливо
а про людей я зовсім промовчу...
вони збирають помаранчі, виноград і сливи
і мармурові статуетки загортають у парчу
ніхто нікуди не спішить, ніхто не сварить
туристів-розтелеп, що забрели на стрижений газон,
тут всі відвідують щоп’ятниці сімейний склеп
і щонеділі п’ють за воскресіння душ і тіл…
у сіні запашнім коханці сплять… сієста…
ні вітер не дмухне, ні лист не затремтить
благословенна мить, що спресувала весну,
літо_зиму_осінь
і ось ми – тут і вже нікуди не підемо…

Ми — тут, бо Лiто

Бруківка тепла і вино густе,
солодке як цілунки...
А наше літо?
відчуваєш, яке воно легке?
Як та цукрова вата, як повітряні кульки
білі і червоні, які я випустив колись на радість дітворі…
У нашім задньому дворі, де туркотіли голуби все літо
росли каштани, грались діти та цілувались підлітки,
бо вже «були дорослі»…
А ми так і не виросли ніколи
Ні в школі, де були чужі вороненята білі,
ні в тілі світу, де крутитися потрібно як шахтна кляча
Тому ми тут, в оцьому місті, де фієста ніколи не згасає,
де сієста такий же неодмінний атрибут як сир, маслини
та келішечок к’янті на обід…
Ми — тут, бо літо,
ми тут, бо стрілися на все життя, якого завше мало,
коли щасливий і багато, коли оглянешся назад
і бачиш сад, залитий світлом Раю,
в якому стрілись двоє щоб любити…

Весна у Ластовинні

Кіт на осонні спить.
Легенькі хмарки сунуть з півдня.
Весна іде.
Сьогодні на світанку чув
як в чобітках легеньких
вона хутенько пробігала під вікнами моїми.
Так тільки в березні буває:
вночі мороз лютує, кристалізує сніг,
щоб вранці він скрипів по-особливому.
Ті звуки, чомусь я певен,
віщують нам тепло.
У всякім разі, я так чую…
Я знаю, що вона сидить в кімнаті затишній і тихій.
Котисько розпускає сон.
Його флюїди досягли папуги
і той вже ліве око заплющує у млості.
Герань, фіалки сплять і навіть кактус.
Весна закручує кучері,
прасує льолю з квіточками.
Вона не знає що одягне ще.
Тому прасує сукню кольору кориці.
Я б радив би її бордову.
Але то справа не моя.
На носику у неї з’явилось ластовиння.
Вона, як всі жінки, гадає, що то прикраса зайва.
На випадок цей має VICHY AERA TEINT.
На жаль, весна не відає,
що є чоловіки, яким веснянки любі
та коси, забрані в пучок чи хвостик…
Весна замружила мрійливо очі.
Вона рахує краплі, які зі стріхи кап_та_кап.
А під її вікном у березовім тілі вже соки нуртувати почали.
Зима ще огризнеться.
Якихось дві неділі прочани ще підуть до Лаври по льоду.
Але то все пусте. Сьогодні тут вона. Її не зупинити.
Вона, як та любов, нікого не питає…

В скриньку твою

В скриньку твою приходять листи. Ти їх, чомусь, не читаєш.
“Де ти? Де ти? Де ти?” — в Інтернеті волає мій голос...
Марно... Надії немає...
Філіжанку чаю вливаю повільно в сухе, посивіле від болю горло...
Мало статися те, що сталось. А сталося що? Навіть не знаю...
Чекаю. А що залишається? Тільки чекати.
Читаю вкотре твої листи, відкриваю твої звукові файли,
тендітні та ніжні, крихкі як останній лід.
Слухаю голос оголених нервів твоїх.
Лютневі вірші — останні. Березневих немає. Немає квітневих. Немає травневих.
Скринька пуста. Сторінка твоя — сирота. Де ти, Голубонько де? Хтось може знає?
Сторінка твоя — сирота. Ні знаку, ні натяку. Пусто. Ти навіть не снишся мені...
Надія тихенько вмирає...

Пiдслуханий Mонолог

Той дім, що зимував без тебе...
Той сад , що встиг без тебе зарости…
Паркан твій похилився…
Завіси іржавіють…
Куди подівся ти?

А пам’ятаєш літо?
Як зело прибувало в отім яру, в якому
хтось посадив горіхи і нащось виноград…
Як чистотіл та кашка цвіли між кропиви!
Як в лопухах та м’яті життя було багато.
Такого буйнороддя не знав і Сахалін…

А пам’ятаєш осінь?
Сріблилося волосся від бабиного літа.
Воно собі плелося, а сонце гріло боки
котиськам і Росі.
Як ми тоді купались в її розкішних водах,
як ми тоді ловили у вербах дрижаки!
А запахи?
Курище, сливи, глід… Гарбуз в печі печений…
В отаві два сліди…
А коней пам’ятаєш, отих кавалерійських,
яких після війни залишили в селі?
Туман їх то поглине,
то знову жеребець
струхне його з кобили та гривою потреться
та заіржить аж чутно в левади…

А пам’ятаєш зиму?
Як падав на озимі,
оті що смарагдові очей не відірвать,
лапатий... Чистий-чистий.
А небо було вата, м’яке і чомусь тепле.
І тиша…
Пам’ятаєш?
Аж чутно як сніжинки сідають на лице.
А потім було сонце, мороз, сніги іскристі.
І крига.
Пам’ятаєш?
Прозора ніби шкло.
І там , де було мілко в старім широкім руслі
ми бачили як риба ховається у мул…
І як же ми дуріли!
Ти падав в кучугури,
а я, така маленька, боялася снігів…

Коханий, де ти зараз?
Ти правда ненадовго?
Ти обіцяв, що старіти ми будемо разом.
Я почекаю, милий,
бо ждати і терпіти я вмію з юних літ.
Ти повернешся, рідний. Знаю...
Мені б лише поспати… я трішечки втомилась.
Ти повертайся.
Добре?
Як можеш, то скоріш…

Gluhwein

Як кокони метеликів пустопорожні ми. Немає в нас любові.
Та і кохання катма. Як ті пороги кам’яні на дні, десь глибоко сховались почуття.
Замулені. Задавнена хвороба оце життя без милих дум,
без клопотів приємних, без мрій і сподівань…
Цей сплін, це міжсезоння, ці сни зубні та хижі погляди у спину.
Це безупинне мерехтіння днів, облич та осоружних книг, які вже не спасають…
Скажи «це просто авітаміноз, я тут, я поряд»
і я піду варити шоколад і готувать глінтвейн.
Ти знаєш, як алхіміки уміють робити з рідини нектар небесний
і з мінералів камінь філософський.
Скажи «це просто біполярний розлад, ти вкотре знов перегорів»
і я піду гуляти в гай, на луки, у вільшину.
Скажи хоч щось! Не позбавляй любові…

deja vu (ае)

Місто промите дощем, як сльозою дитини,
де ти? Що робиш ти нині
з нашими тінями
тими,
що пропливали по стінах, бруківці, карнизах?
Знаю вони закарбовані, сховані
в люстрах, свічадах,
взявшись за руки,
спускаються вниз, піднімаються вгору
Ти не подумай, що хвора уява
щось там малює на денці_на дні...
Дні того Щастя назавше_навічно
в Матрицю Часу вписав Хронікер...
Може так статись колись прочитаєш
в новім житті в напівсонні
чи на осонні за столиком в кнайпі якісь
Подумки скажеш:
"Мабуть, deja vu"
і посміхнешся
і мій поцілунок відчуєш...

Сповiдь на Цвинтарi

І слів нема, і дух перевести не сила.
У горлі — кляп невиплаканих сліз.
А очі сиві та сухі.
Поблякли кольори, завмерли звуки.
Лиш муха надокучливо дзижчить та б’ється в шкло.
А там, де був учора ти — провалля і горять свічки
та ще оцей задушливо солодкий запах...
Чому так сталося? Чому?
Для чого цей портрет несуть,
де ти залишився навіки юним?
А цей оркестр?
Ти знаєш, Анатолю, я з дня отого не можу чути навіть полонези...
Я вперше бачив як мій батько плаче.
Він, сильний чоловік, не стримався, пішов у вишеньки, лице ховаючи в долонях.
А я стояв, заціпенів.
І перший сніг пішов,
коли труну впускали в яму.

Було між нами лиш чотири роки...

Тепер я старший тебе вже на тридцять літ.
Твоє каштанове волосся таке густе і кучеряве.
Моє до біса сиве
і вже давно не в’ється.
Ота твоя дурепа не народила твого сина,
хоч ми її благали залишити дитину.
Твій рід пішов разом з тобою...

Кому так нагло знадобились
в отому Позачассі
твоя краса і розум?
Твої піаністичні пальці вони там теж потрібні?
А очі сині та печальні,
які вже в дев’ятнадцять всіх бачили наскрізь,
там споглядають щось?

Я знаю це дурні питання.
Світам не перетнутись і ти мене не чуєш.
Але повір, твоє провалля не заросло ні чистотілом, ні бузком.
Сьогодні я прийшов до тебе на могилу
щоб виплакати те,
чого тоді не зміг...

Кай. Зняття Прокляття

Бо зайцем сонячним стрибнули на його лице її руці білі.
Пальці тонкі, гнучкі обвили плющем окуляри в тонкій оправі.
Вона, досі несміла, сама не чекала такого від себе.
В натовпі десятків людей, де ніхто не звертав уваги на інших
її здалося, що всі повернулись до них милуватися коханням її,
яке вихлюпнулося отак по-дитячому:
«а вгадай хто це!?»

І коли пройшов перший шок від зустрічі
жаданої та все ж несподіваної,
вона вже не могла стримувати почуттів.
Ні, вона не сміялася і не плакала.
Вона більше мовчала,
то він говорив, ретельно ховаючи зніяковіння.
Але очі завше сумні говорили так голосно:
«Mia Caro, ti amo! Я так тебе люблю.
Так ніхто не кохав і я не кохала
нікого ніколи ТАК до тебе».

І цей світлоносний потік підхопив його що було сили.
І поніс…
І де поділася стриманість і тверезий розум,
який так часто в листах чи коротких розмовах по телефону
морозив їй спину навіть в пекельну спеку.
Може тому, що пекло його предків було льодяне,
а любити такого було пекло…

Але все закінчилось раптово, ніби спала мана.
Отут, після натовпу і довгого поцілунку,
в кав’ярні, де прохолода і тьм’яне світло,
сиділи вони і довго-довго мовчали.
Серце Кая тануло не від сліз,
а від неймовірного щастя, що лилося з її очей.
Таких рідних і таких коханих…

ЗҐВАЛТУВАННЯ ЄВРОПИ

І Тур з рогами, через які перечепився Місяць
і місиво доріг, які орду впускали за ордою
в долини соковитих трав:
чого їй тільки не присниться,
старенькій упокореній Європі.
Уротропін і галаперидол,
а можна мескаліну, ел_ес_де,
якщо не вмреш,
то, кажуть, можна справить нову стріху.
Поспи ще трішки нам на втіху.
Хай сниться Втеча,
яку опісля Зґвалтуванням нарекли.
Ми манівцями будем снів твоїх блукати,
виходячи часами
на стертий брук,
залишених тобою міст
Розореної України...

Будiвничий

Моїм рукам не дав Творець майстерності. Не знають вони як будувати, малювати чи ліпити.
Навіть хліба спекти не вміють мої руки. Тому я...
...із слів будую караван
він перетне пісків екран
між тим, хто снить, і снами
І там слова і там думки...
...де архітектор з будівничим
так і не узгодили проект,
де міражів мінливий силует
здається Градом Вічним
Я там, впокорений, лежу...
...де хмарами країни
пливуть над містом дюнним
де маківки церков — хвилинні
пустельних вигадки вітрів
де промінь сонця, що сідає,
де зір ноктюрн
любов мою негадану зігріли...
Я стріли мрій пускаю навмання. Вони летять в болота і сади.
Сюди їх повертають діви юні, молодиці.
Худенькі, повні, яснолиці.
Їм та бракує того, чого в мені надлишок.
Я повен чарами кохання.
Я ще не випитий до дна.
Тому ділюся з ними чарівним трунком.
Це — життя. Пригуб його, голубонько моя.
Це — щастя. Не бійся! Пий його до дна...
Допоки я живий, не клопочись про те, що буде потім.
Важливо те, що тут і зараз...
Цей проблиск Вічності між нами, лиш він важливий.
Так мене навчали...
Монолог Дона Джованнi
Svyatoslav Synyavsky
Зима лягла на груди — і пече
морозами...
О, холоди, сніги!
Мені, рожденному на Півночі Європи,
так зимно без твого кохання…
Я знемагаю тут, бреду полями, кінь за мною
І в’ється наді мною крук
І кров холоне в тілі, яке купали немовлям
у льодяній купелі щоб зріс я воїном та китобоєм
І ось я — воїн. І борюсь
з гризотами та пристрастю в собі
Та ще з любов’ю, що пізнав, до тебе
Між нами милі миль снігів і степ цей без кінця і краю.
І крає серце і карає його твій падре,
що думку про гріховність
мого кохання заронив
у розум твій
такий наївний і дитячий.
Як вижити мені
в цьому холодному полоні,
коли не чую серця стук твого
і свище віхола,
і паморозь долоні покриває …

Форос

І горітиме дивний вогонь,
теплий і ніжний, як твій голос
І хвиля ласкавитиме пляж,
цвіркуни лоскотатимуть небо
Небога маленька принесе виноград
Градом опадатимуть зорі,
потреба мовчати
охопить усіх враз
І всі замовкнуть
І лише море
шепотітиме свою саґу...
Я відчую тепло долонь
далеких як вогник,
що його надсилає Форос
Подумки мовлю:
— Кохана, ляж
на груди мені,
як на землю небо
лягає усе в зірках.
Зо всім своїм
Єрусалимом…

Сонети
І
І лід горить і мліють діаманти
Пекельне небо, дикий суховій
Замок зламали і розкочують сувій
Письмен таємних кляті окупанти

А ти стоїш вся чиста на пуантах
І світ прадавній дивиться з-під вій
На сонмище брехні, на острови повій,
На продані за копійки таланти

І вже здається сил нема знести
Цей зсув у прірву. Спалено мости
Між Світом і тобою, та надія

Ще не вмирає, ще зоріє. Жага
Життя клекоче і перемага
А розум божевіллю протидіє...

***

Тож кволий опір чиним де-не-де...
Багаття чахне, попіл носить вітер
Здіймає хвилю, гне додолу віти
Та місяць через хмари ледь бреде

За нитку хтось невидимий веде
Заблудлого у лабіринтах літер
Утеклого у тінь. Душа боліти
Боїться, стогне, часом упаде,

Уклякло на колінах спить. Вівтар
Слабий збудити нині, а Тартар
Натомість в силі, перебравши владу

Засмоктує все світло... Лиш ліхтар
На ґанку тьмяно блима, та комар
Вплітає ноту у нічну баладу

***

У ложах дів сміються-плачуть сміхачі
Свічу не запалить — неначе вітер в полі
Гуляє протяг по кімнаті... Жди неволі
І слухай терплим серцем як в гаю сичі

Лякають пізніх перехожих. Орачі
Перевернули лан і мирно сплять в стодолі,
У сіні запашнім. Це подарунок долі
Казками снити ніби в Бога на плечі...

Це справді подарунок — часом мандрувати —
Дитинно в шапіто вертати, цукрову вату
Їсти, чаклувати, писати нетутешній твір

Через кришталь гірський і кликати, і звати,
Стрічать, на манівці збиватись, пізнавати
В яку із сутностей сховався Дикий Звір...

Hava Nagila

на хрустких простирадлах гіпнотичного сну
мріється так яскраво,
що очі сліпить терапевту!
певно він не знає сам чому так хороше нині
хори відлунюють голос там,
де немає ні його,
ні групи...
бубон вистукує "хава нагілу",
там-там заганяє духи у мідний казан...
а я стукаю в двері несміло
весь зашарілий
та п’ятірнею пробую розчесати чуприну
вже всю споловілу...
Хава Наґіла!
Хава Наґіла!


Pro Vodu

волоком, переметом, саком...
в прозорій як сік небесний воді...
діє риба, діє мушля, діє рак...і ловці діють так,
як велить їм Господар Снів. знаками-колами-по-воді, дієсловами
солодких утіх — поцілунками-втаємничених-вуст на мосту в світанковім тумані
такою манкою була вона,та любов її, та кохання таке незгасиме
бовваніють човни, верболіз, лепеха…молоком затопило луку,
переярки на хрусткі простирадла гіпнотичного сну
пробираємось ми крадькома-поодинці

Мiсто, Якого Немає

Місто, де був тільки раз, і напевно, у сні...
Місто, якого немає на карті.
Чому таке притягання в мені ти викликаєш?
Чому на варті моєї долі ти виступало не раз?
Місто, чому мені хороше так у тобі,
у твоїм кафедральнім соборі,
у кав’ярні на Ринковій Площі,
на пристані, де мартинів багато і голубів,
їх дівчина годує з рук…і вони не тікають…
а ондечки подруга її в насуплені брів,
знервована вся буде шпетить оцю малу розтелепу,
яка забула про гігієну, про пацюків дахів і карнизів
та ламає ще теплий, запашний баґет і роздає його щедро,
бо така от вродилась…

А я дивлюся на все те згори і не знаю доконче… де я.
Чи на балконі чи там, де змій паперовий літає,
якого запустив бібліотекар Лі,
і якого насправді немає.
А вона також дивиться вниз.
На човен, що схожий на змія-спокусителя чи дракона.
В ньому майнуло знайоме лице.
Я пізнав його і вона впізнала…

Місто якого нема, то чого ж ти мені часто так снишся?
Твоя площа там, де тепер кав’ярня, колись була викладена дровами,
а чоловік, прикутий до стовпа, просив хмизу на розпал,
бо було зимно дивитися на безликий загал, який завше просив фарисеїв та ні, вимагав:
«Розпни його! А краще спали!» щоб зійшов він скоріше димом у свої небеса,
де світів не міряно і де люди не такі потворні та зажерливі
щодо крові братів своїх Авелів та сестер Марій…

Місто, яке є, місто моїх мрій, я бреду до тебе через віки,
через снігів перемети, пісків завії
Я знаю де ти.
Там тепло від посмішок, від думок, від доторків рук,
від ґраппи та від вина.
Там дівчинка з рук годує голубів.
Вона мені ні дочка, ні жона.
Щаслива сонцем і літом.
Цього досить щоб мене відігріти,
щоб я нарешті мовчав про світи, яких багато і вони різні…
Їх у мене ніхто не відібрав,
навіть тоді, коли дух мій сочився у небо разом з димом…

Валентин Лученко.
Народився в грудні 1959 року на Київщині. Отримав вищу освіту з фізики та астрономії, англійської мови та практичної психології. Працював викладачем фізики,астрономії та англійської мови в школах Київщини та Києва, викладав англійську мову в київських вишах. Автор збірок поезій "На Простір Неба", "Кленове Вино" (під псевдонімом), "Flying over Dreams" (англійською під власним іменем) та книги прози "Коли Тобі". Автор мережевих літературних містифікацій. Пише науково-популярні статті з ономастики, психотерапії, психології та нейрофізіології.
http://www.luchenko.com/

*
Нагору