Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Тетяна Юзьв'як
Слово має право на подих…

Тетяна Юзьв'як

***

читай мене о 4 ранку.
тоді мої вірші пахнуть відвертістю,
згустками тиші висот
і блакитним кольором.
читай мене завжди пошепки —
вони тривожаться
голосу,
вилітають через вікно
й падають додолу,
злітаються метеликом
до когось на плече
й навіть кружляють з
ворогом.
читай мене взимку
і там,
де холодно —
вони теплі
й накриють тебе ковдрою.
читай їх у темряві —
ти відчуватимеш пульс
кожного слова,
зірваного з дерева,
чи стук його в двері.
читай їх повільно
і обов'язково
з паперу.
читай
тихо
з
сріблястим подивом
їм
буде затишно
у
твоєму
домі.

***

поясни йому,
що зелені сніги —
то надщербнуті ребра Адама,
яким легше зживатися
в березні.
надто слизько
хотіти весни
і не впасти зі скелі
відчайдушною сповіддю племені.
я прокушую руку до крові,
щоб не вміла вертати
до лютого —
він насправді лише паперовий,
дивний сніг,
який пахне квітами.
його голос захрипне
від крику
і по кнайпах
загубиться завтра,
поясни,
що той сніг —
то маленька молитва,
яка зцілить
ребра Адама.

***

ніщо не росте на твоїх руках —
дві втомлені долі спочили.
мережені вітром
пишуть листи,
годують китів
синіх.
а ти і не чуєш себе,
несхибно квітнучи рястом.
рукам
там
за щастя:
яблук нарвуть,
неба нап'ються,
помоляться Богу,
залюблені в сонце
світанки прядуть.
і в кожній їх складці
ветхий час
приденно
лопоче крилами.
невідь-чому,
та нині
рукам надто
потрібна злива.

***

а старі береги
зовсім не відмирали —
ти причалюєш знову,
володіючи левом,
на розчахлих синцях,
на западинах раю,
аби вкотрий вже раз
відспівалося тіло.
я в чужому мені
застиглому місті,
знов збираю у склянку
сапфірове небо.
незнайомець зав'яже
виснажливі квіти,
що росли із когось,
прямувавши до тебе.
перелити б тебе в іншу
посудину
до останнього
усміху з себе.
а бездонність глибоко
в синьому,
тихо цілить тобою в легені.
і повсюди ти чуєшся
шелестом, неустанним
улесливим щебетом,
що дахи будинків просякнуті.
перестань мене нести
своїми ногами
до тих берегів,
котрі морем повінчані.
ми ж дорослі —
нам можна про інше.

***

тепло тобі,
коли
рукави наших
снів сплітаються?
коли час —
праведний
старець,
шукаючи дім,
зупиняється?
мрійно тобі,
коли
світ
паперовим змієм
летить
у руках
веселкових
дітей?
позіхає вдосвіта
росами,
бентежно торкає
поглядом
літнього грому серед
зими.
і ми,
маленькі
сонячні зайчики,
ховаємся
в дзеркалі
власної пам'яті,
знимкуємо
зустрічі
і пробачення
на долонях весни.
зірно тобі,
коли
вмієш бачити
щастя,
намальоване
пальчиком,
на захеканім склі?

***

намалюй мене піснею
із довгими косами,
заплакану березами білими,
аби з неї випурхували
птахи
сині.
у сопілку спомином,
неустанним щебетом.
ніжно
райдугою
сповивала верес.
і щоб квітла
тихістю,
полиском багряним
снами заколихана.
у траву стікала
віршем веснянковим.

***

я прилечу до тебе
метеликом,
коли блідий полиск
зимного
березня
вибрунькуватиме
натхненно на дереві
народженням
бузкових квіток.
напишу
нескінченного вірша,
зігрію
руки,
холодним молоком
хмар мережитиму
простір:
бо ж усе справжнє —
просто.
метеликам тепло
від
щирості.
метелики
люблять музику,
що
живе у
волоссі весни.

Любити дощ

він ішов по мені тихо,
тихіше звуків молитви,
що падала з глибин небесних.
вінчався зі мною мелодикою літа,
що
вища була пізнання
у своїх помислах.
не відав про мої завітрені праосені —
натщесерце
благословив незбагненним голосом,
що дзенькав у вікна так
розпачливо й голосно,
як може лише сполоханий звір,
який втрапив у клітку.
у вихорі того гуркоту
лускала
під ногами бруківка,
бавлячись надлишком світла
й зеленого
повітря,
а він продовжував розплітати свої
сині коси,
виривав гребені грому й
заплющував вічі блискавицями,
не мав надії в ту мить
повернутись додому.
і я така вбога
в його серпанку,
рахувала кроки,
що здіймались
і тулились до прочитаного серця
серпневих метафор.
зраджувала його втомою,
паморочливими образами,
зіштовхувала доторки із
забутого літа
й спалювала промені сонця
на долонях знеможеного світу.
а він
великодушно
продовжував золотити
мій погляд,
пасмами охриполого вже голосу
лоскотати квіти.
і тихо,
тихіше мене самої
залишатись
спогадом
по той бік
планети...


***

і коли всі кораблі
викорчувати з моря —
рани води заростуть ламкістю.
захоплюйся мною
до краю мовчанки,
пересип мене в гавань.
ніжно чеши сонливе волосся —
там надто багато порухів,
хляпає дощ на старі конверти,
які завтра відправлю в Трою.
сміялась риба десь в мені глибоко
а в тебе сузір'я лева
тремтів зірний дощ
таємницею неба.
мій змучений іменем чужинцю,
слухай мене безсоромну:
ті тисячі прощальних троянців —
еквівалент мого спокою.
і всі їхні коні жовтаві
забобонно проповідують зрілість.
тобі ще сто весен з повенями
розсікатимуть олівцями вірність,
тобі ще падатимуть дзеркала,
доливатимуть січень у вени —
ховай наше сонце у скрині
мироточ
своїм іменем... з мене

***

нас так міцно тримають карми,
напевне
через однаковий колір волосся
і на лопатках однакові рани,
що гоїтимуться крильми.
коли мої дистанції бігу
нарешті сядуть на мілині музики,
туди злітатимуться птахи,
аби відчути наголос рук.
прив'язаність до чийогось светру
завжди змовкатиме воском
на втамованому блаженстві відчутого.
і коли навіть
він народиться з каменю,
ми бачитимемо один одного у снах —
на чолі того ж відмоленого лютого,
у зіницях того ж незакінченого
початку погаслостей…
а тим часом,
коли приходитиме пора чекати,
вкладайся спати,
щоб прозорість світла
заповнила твоє нетривке тіло
моїми доторками,
моїми незрячостями
і маленькими кроками вівторків,
які завтра
я відправлю у потязі
зима-весна.

***

її коліна пахли дахами
багатоповерхівок,
які він щоночі
одягав у сарказми,
складав у сон,
а потім випивав на сніданок
замість кави.
кожен звук її тіла
дихав новим вирієм,
який
вправно
залишався у натхненних картинах,
(щоб залишити її живою)

на стінах квартири.

і жилось йому добре
з її недоречними помилками,
довгими косами,
нескінченними осенями
й котом.

якби не пробудження
зранку
й зима за вікном.

***

у твоїм домі
завше літепло,
милосердям
вкриваються руки,
твердне ясність,
тростини відчаю
відцвітають на стінах
скупо.
чую себе там самовіддано,
слухняно пишу вірність,
полохливу присутність
мурах поза шкірою
вимальовую
в туман літній.
твій дім — вівтар
моїх ненаписаних віршів,
зайвих спалахів зір
і промислу
бути поряд.
він глибоко десь у мені
жевріє теплими маками
неповернень
в осінь.
одягаю твій дім
у
плахту натхненного затишку,
хай спочине бунтар
у солодкому
сні.
я притишу світанки,
вкладаючи їх
скраєчку,
щоб тихцем
дочекатись весни.

*
Нагору