Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Наталія ЛІЩИНСЬКА

Наталія ЛІЩИНСЬКА

Нарешті день минув…

Циганка-ніч розкине карти неба
І свій пасьянс зірковий вкотре розкладе.
На небосхилі тиша. Є  у ній потреба.
Лиш на землі ще люди галасують де-не-де.  

Та хутко їхня метушня піною опаде...  

 

Розлука на рік

Ридала злива, листопад хмурнів.
Курив туманом. Той спадав безсило,
Нанизувався на дерева злі,
Кровив на палях, помирав. А злива
жбурляла зібгані записки днів
в лице коханцю ... В горлі так гірчило
від спаленого листя і мостів.
Пішов, зронивши: “Ти пиши... на “мило”

 

Маргарита

Досхочу наковтаюся вітру,
Реготатиму гола і зла.
Мітли мчать, спогад шабашем витру!
Фатум к бісу! У серці — зола.

Солі хтось в рану-пам’ять підсипле...
Лялька я? Королева? Чи в снах
сію жах і свій відчай п’ю гиблий?
Доливай, на балу — Сатана!

 

Самота

Марудна нехіть загорне в безсилля...
Безжальна ніч нагострить місяць-ніж.
Душа вже не ридає — тихо квилить,
Одна бреде снігами босоніж.
Де ж око Бога?.. Небеса чорніють.
Нема там диску сонячного! Зник...
Завмерли сподівання, згасли мрії.
Стихає крик в пустелях крижаних.
Ніхто не чує. І душа згорнулась
в малий закляклий спомин про тепло.
Вона згоріла, бо світила людям...
Та наче її зовсім не було.

 

Коли стрілка рве до 250 км/го…

Ріка шосе гарячим маревом тече у небеса.
І хто сказав (ну хто?!), що це мені не треба?
Лукаво підморгнула вічно юна Геба,
розреготавшись на питання: пакувати до бесаг
гріхи і перемоги? “От дурепа!” Ти ба...
А й справді, чи моїй душі багато треба?
Лиш мотоцикл. Я. Злітна смуга у розкриті небеса.

 

Абетково-злободенне

Аналогіями
будуються будні.
Віра витерта вщент…
Гризоти гірчать, гнітять гріхи,
ґалицями ґанджі ґрасують, ґаздують ґеґи.
Дають джосу дні, добиваючи дрібними дурницями…
Еволюціонує естетика епатажів. Екрани етерів експонуватимуть ешафоти?..
Єхидна єпархія єдинодержавства єлеєм єресі єзуїтськи роз’єднує єдиновірців.
Жирують жлоби, прожираючи життя, а жебраки жалюгідно ждуть пожертв жмикрутів.
Збунтувалися б! Змовчать. Залякані, згодні на зневагу й загибель, з’їдять запропоноване зілля забуття…

 

Згарище

Горіла ватра щастя —
і... вуглинки. Попіл...
Полінця класти
сорок років поспіль!
І відступити,
відпустити!
Ти — не ти...
І доламати,
допалити!
І піти...

 

Ненормальне наше

Спливає тиша кров’ю на столі…
Сімейні сварки, сплюнуті спроквола.
Горілка, погляд непритомний долі.
І тиша… тиша п’яна… тиша гола,
зґвалтована злим словом на столі.

 

Як воно буває

Висимо
              над
                     прірвою.
Пальці
             вже
                     слабнуть.
Ніч кидає рятівну линву місячного променя.
Ми — альпіністи у зв’язці.
Ось вузька поличка на двох!
Та ми — над прірвою…

Забуваємо
                  про
                        це.
Наш  
          табір —
                        ліжко.
День підносить запаленого сірника — сонце зійшло —
між нас горить бікфордове.
Вибухаємо сварками.
Як забудеш
                  про
                        це?

Летимо-
               о-
                  о-
                     о…

 

Остання молитва минулого Різдва

...було…
пішло...
Але нехай живе!
Як вкотре причепурена ялинка,
Що тут стоїть, загинувши уже,
І сяє, мертва, в честь Різдва Дитини.

Тебе люблю!
Так...
знаю...
все мине…
Як учергове щойно вбита днина.
Та за межею смерті стрінь мене,
Скажи, що я — також Твоя дитина.

 

Ця мертва тиша

Давно не пишеш.
Ти — вже колишній…

Здушило лихом
безумство тихе.

Скрутилось,
петлями стягло —
в горлянці хрип закляк.
Прокльон
вернув тунелем жил  у кров,
спалив,
у чорноту змолов!

Глухе затишшя
торішнє знищить.

У тім’я дише
смерть — чуйна миша…

 

Бо

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом — покорою.
Покарою самі собі призначені.
Позначені клеймом раба — заплачемо.
Заплатимо ясир і заголосимо
Піснями солов’їними, праотчими.
Премудрими думками розбредемося
І станемо нарешті вільним демосом?

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом — покорою…

 

І вийшов день…

І вийшов день,
вклонився Богові,
тоді
злічив гріхи, роздавши на горіхи:
зчорніли небеса — палали стріхи.
А Бог мовчав,
писав,
нікого не судив,
та думав про нових,
коли в зіницях
зірниці гасли
і поволі гасло все…
А Він мовчав.
Ні… не судив…
Писав есей –
короткий звіт про вкотре й знову ницих
дітей…

 

М-м-море

мріяти — море…
міст із монет
місяць-Моне
вимельхіорив

мружитись — море…
музика мев
між млявих мрев
мерхне в мінорі

марити морем —
мушлі малі
на мілині,
муркіт моторок

мліти у морі —
мовби малюк
в мамі, до мук,
молиться в морок…

 

Рік

Березень

У неба — три дзбанки:
з одного сипне білу манку,
із другого світлом
щедротно засіє над світом,
а з третього ллє воду притьмом.

Квітень

Смарагдові руна
надія на землю напнула.
А сонце ласкаве
дітей викликає на трави —
і квіти виходять небавом.

Травень

Примчать здаля грози
і злякану землю збатожать.
На прю вийде лицар,
Промінням навскісно, мов списом,
зіб’є хмарних орд блискавиці.

Червень

Салатова піна
загусне у зелень з карміном —
рубіни черешень
іскрять, полуниці аж крешуть —
рум’янці землі, що воскресла!

Липень

Земля, повна сили,
птахами співала, просила
і квапила квіти,
дерева, тварин: — Нумо жити!
Плекала, ростила, щоб вспіти.

Серпень

Бабусенька-спека
хлібину спекла наче пекар –
і котиться сонце
смачним колобком у віконці…
За мить руда осінь з’їсть конче!


Вересень

Літепліє літо,
згасає вогонь непомітно…
Вуглинками зорі
зникають у хмарному морі.
Все тихне у сонній покорі.

Жовтень

Та спалах останній —
пожежа гуляє лісами.
Підтоптаний вітер
здирає одежу із вітів —
не хоче гульвіса старіти.

Листопад

Землі зимне тіло
омито — так довго дощило…
В жалобі йдуть хмари,
чорніють дерева примарно
в тумані, як тіні цвинтарні.

Грудень

Враз місяць-вівчарик
зжене оглядати отари.
Стриже дні коротше,
плете довгі шалики ночі…
Із неба летять вовни клоччя.

Січень

Льодяників днини
з’їдають мороз, хуртовини.
Та зірка провістить,
що нове народить невіста.
Сліпуче засяє світ чистий!

Лютий

Ще хуга яріє,
вночі ще гуляє завія…
Та крапля по краплі
з бурульок-носів удень крапле.
І раптом вгорі — синій клаптик!

 

Слова живі

Почуй!
Відчуй
на запах і на дотик!
Слова живі,
бо дихають, ростуть —
вони були завжди та будуть доти,
як вічність
у безчасся каламуть
пірне
і простір, згорнутий сувоєм,
зібгає миттю в крихітне зерно…

А потім:
«На початку було Слово!»

І Всесвіт попливе,
а за стерно
устане Він,
на борт
поволі
знову
збере своїх улюблених героїв
легенд, пісень, віршів, казок і саг,
поем та міфів, од, романів, блогів…

Неначе маяки,
                   в порти,
                             в міста
вестимуть з німоти у гавань мови
Слова живі,
Слова із плоті й крові.

 

Роз’єднані… на мить

— Лебедику, летиш?..
— Прощай!
— Прощаю…
що ти піднявся в небо сам-один…
Либонь занудьгував за синім краєм,
Де в плесі вічнім снять краплини днин,
Перлини зір відсвічують на дні
і лебідь-Бог пливе поміж хмарин.
Так… Гарно там, у лазуровім раї.
Немає болю і нема біди…
Лебедику! Й мене нема там, знаєш?..
Та не сумуй за мною. Просто жди.

 

Рік — Осені

Гей, руда! Та не свисти в два пальці,
Верхи з вітром не ганяй учвал!
Ти ж бо не хлопчисько, а дівча.
І тобі кружляти би у вальсі,
А не хуліганити, руда.

Ех, красуне! Виросла вже. Годі!
Обливати всіх дощем не час.
(От розперезалося дівча!..)
Ти, скажу на вушко, збіса горда.
Гонор геть. До шафи йди, руда!

На злотаву сукню із мережив
Зверху одягни небесний плащ.
…О! Свати від літа!
Розбентежить
бабиним теплом
і так — хоч плач...
Ну від щастя, звісно!
А від чого?
Не барися, поки молода,
Заки грудень (кат наш!) не причовгав…
Та… ще не журись!
Танцюй, руда!

 

Малі перлини суму

Скрутилася самотність у кільця
              на денці душі —
Перетравлює пташенят любові…

                       ***
Змалів цей світ на макове зерно
Й утік з-поміж очей старого бога…

                       ***
Стукаєш у двері хмар, а вдома нікого нема…

 

Малі перлини кохання

Срібні вирви галактик у чорній воді
чекають наших Купальських віночків…
Вони для цього створені.

                       ***
Серпом увійшов у серце —
жнива кохання…

                      ***
Вже якщо треба йти, то разом із тобою.


Наталія Ліщинська

Hародилася 1971 року в м. Стрий Львівської області, але стала львів’янкою у ніжному віці садочкового дитинства і досі нею залишається.
Закінчила ЛНУ  ім. Франка, історичний факультет.
Пише з 2004 року і лише українською, не тому, що не знає інших мов J, а через те, що тільки рідною твориться природно — як дихається. Почала з публіцистики, котра з’являлася на сайтах «Українська правда» і «Майдан», згодом прийшла до прози та поезії.
В Інтернеті є сторінка Наталки Ліщинської — http://gak.com.ua/authors/2162
Публікації у  часописах й альманахах «УФО», «Нова проза», «Карпатська мантикора», на сайтах «Захід-Схід», «Інша проза», «Рутенія» та газетні.  

*
Нагору