Людмила ДЯДЧЕНКО

***
сипались ноти
плакав шопен цілодобово
мотав волосся на палець як сансару будда
поки я засинала наївна і веселкова
гадала:
від чоловіка цього достатньо буде
приходив на мене вечірню ніби їжак на молоко
волелюбність згортаючи — то був недобрий знак —
падали зорі й комети літо й зима за вікно
думала:
чоловік — це коли отак
зліва — холодна вода. стерті сліди — праворуч
думала
так буває в адамів і єв зокрема
я не знала тоді що чоловік — це поруч
навіть коли вже нічого довкола нема

***

від липня лишилася пара магнітних бур
від тебе лишилось кілька нових неврозів
місити серпень щоб добре зійшов був
слідами простір місити йдучи по чужій дорозі

рецепти читати і випічці трохи радіти
таке житіє така така вона правда проста
барханів яких не крутив би самотній вітер
пісок той самий
та сама пустеля та

збери по ній скарабеїв шакалів та інших друзів
і співчуття свого недоречного трохи вломи
нехай тобі вдасться серпень в тотально білій смузі
щоб пальці від нього липли як липли вони від хурми

***
у нью-йорку дощ і спека… затягується шрам
штор на вікні. і згідно з законом жанру
він би мав подзвонити чи об’явитися сам
з янгольським личком перервавши самотність марну
як горобців розігнати племена волоцюг
під під’їздом. розсипати квіти/збити коліна
аби потім можна згадати історію цю
аби згодом не сімейним/буденним єдиним
але поки дощ у нью-йорку штрихпунктирить шибки
континент і мене що у буквах шевченка та єйтса
гасне день як цигарка. і життя навпаки
не стається

***
затиснеш у руці лютий — наче покажеш кулак
сонцю що ніби прикраса на весняній шиї
в мене проблеми зі статусом досі не знаю як
вимовити хто тобі
промовчу і не сфальшивлю
малознайомих місць контури та криві
добре знайомі складки твоєї ковдри
вміти сховати і тіні лягали по дві
можна було б повторити якщо не гордий
лютий тікає
хочеш — на слід націль
в надлишку зайві слова зустрічі врешті нервові
ми тавтологія долі часу невдалі ловці
просто невдалі. як всі у любові

***
замкнути двері від мінус п’яти
нашкребти на душевне тепло до чаю
зима зі мною жити довше ніж ти
я так відчуваю
нагріти постіль в баранячий скручену ріг
глибина — порожнеча навиворіт. знана. дружня.
пізня осінь глибока. її час заповнити зміг
наполовину книжками романами блюзом
моя хатка тобою настояна як зола
мерехтить ледве-ледве з останньої сили
від любові яка на тебе уся пішла
що й самій не лишилось

***
закономірність природи плутає слід у сезонах
губить нас втомлених чекає що ми подякуєм
звірюся з долею писаною родом — сонна
нащо тобі скажи ця така жінка залякана
пам'ять — перенаселений гуртожиток твоїх голосів —
з боєм не переможу. завжди обійде з тилу
й ти стоїш над душею ну хоч би присів
ну хоч би може попустило
закономірний біль крутиться в патефоні
скільки не прослуховуй — дряпає і пече
нащо мені цей чоловік що більше не дзвонить
нащо він був нащо він ще

***
просто тому що я — це завжди в однині
в нас і не склалося мабуть як у шакті та шиви
можна шукати причини на дні у вині
у множині ми стояли але не лишились
бо перейшло на зиму бо запрягло на сніг
тихим життєвим кроком а не танго чи вальсом
хай буде краще думати: синтаксис ліг
хай то граматика вплуталась. щоби ставало важче
слово до слова стягувати. ніби змія
переповзла дорогу нам із тобою
просто тому що однина і я…
просто тому — одниною…

з циклу «пастелі»
V
як танцівниці в деґа — біла гнучка
вже ледь зима кружляє в балетних пачках
тицяє ніжками карту
склить по шибках
тих що бояться холоду й танців гарячих
зняти свої гріхи
скласти до шерсті у шафу
знати що ти їх на жаль подосі і не зносив
скроні старим патефоном дирчать до даху —
зовсім нечистий фальшивий мотив
він що вивчає твою пору року. невміло
біле зриває із тебе із чорним навпіл
там у деґа — ще оголене тіло…
дуже багато оголених тіл…

***
встань і піди і що ти це можеш увіруй
почувши по кроках як розсипається тиша
таксист помчить і змовчить він знає міру
він бачить що означає слово «залишити»
колеса нанижуть дворики як намистини
і вікна брудні минулого не покажуть
захочеться думати що нам які сили намстили
таких одне одним душевних заражень
свій дім візьме на ручки і приголубить
і прокляне невдячні чужі порти
от він не може коли чиїсь інші губи
от він не може. будеш і ти не могти

***
спека стоїть ще зранку називається літом
місцеві собаки звично показують йому язики
думаю що адам це там де сказали сидіти
попри бажання. думаю єва це навпаки
як тут ловити дзен вивчати акорди рівнин
їх не можна назвати надлишково багатими
думаю що адам це завжди не один
не пиши про смак на губах я ж ревнуватиму
кажуть тут добре жити істрія чи істрія
втягує тіло мандрівника у свої дерева
а щодо мене … думаю що коли не нічия
це єва

Людмила Дядченко

Поет, експерт українського літературного рейтингу «Книжка року», доктор філософії (теорія літератури). Наукові інтереси: міфопоетика, герменевтика, просторові студії. Автор поетичних книг: La Fobia dei Numeri (Італія, 2023), Magnetic Storms (США, 2023), «Колір географії» (Το χρ?μα της γεωγραφ?ας, Греція, 2023), «Кедем» (2021), «Курка для турка» (2017), «Плата за доступ» (2011). Представляла Україну на міжнародних поетичних фестивалях Хорватії, Болгарії, Колумбії, Румунії, Італії, Туреччині, Тунісі, Кіпрі.

***

***

до невпізнання – на стінах тріщини
на губах на долонях
і на ковдрі – прим’ято
вітром заходу мене вищипни
бо тіснішають волі лапи
волосся літає дівочим літом
і хату твою фарбує спросоння
човни готуються в небо летіти
човнярам вода тисне у скроні
рвуться звуки на шмаття. простинь
пестить ноги довгі тому
ти занадто глибокий і просто
я тону

***

вина випились мед амазонкою потече
та не знайде для себе людського притулку
все занадто стається. мовчати. а ще
хочу вогнище надурить і запалюю люльку
бо приходиш як сонце шкіриться – митями
темно і знов недопошук тебе літніми ночами
і папір повну тугу відсутністю виповнить
моя доля у тебе вмочена
тільки тиші поскаржусь про я і про ти
все благаючи вкрасти твої стремена
майже вічність кочуєш то перекоти
полем вітром вогнем у мене

***

мокро під ногами над головою – всюди
пахне озоном. пахне парфумом твоє плече
днів і людей легіон – і їх прибуде
цікаво а сонце себе пече
зміна картинок білизни акцентів
плавати сил нема – берег далеко
птахи – додому: принесуть нам себто
щось. гуси качки не обов’язково лелеки
зваж: дід і баба довго марячи
спільним чимось жили без драм
скажи а сонцю від себе гаряче
отак як нам

***

дорога востаннє автомобілем захропла на сьогодні
помучене серце трохи краще лиця
на скроні сповзають втомою думки незгодні
тобі там надіюсь не грішиться
ще теплі дощі підморгнуть парасолі
на вечір любові поклони роздам
ліфта просиш: сезам відчинись.
та старі паролі
мабуть досі не вивчив новий сезам
кілька східців лягає тяжінням неба
приспана тобою в надвечір’ї засну
скарби нажиті заховано прямо в тебе
сезам ну сезам
ну…
ну…

***

коні в грушах і сливах снігами улиті
притомилися бігти – надто сильно мете
де ти є можеш більше не говорити
голоси не розкажуть про те
сниться: крила з’явились на спині
як і хотів – з мене янгол незлий
автобуси літаки навіть коні невинні
що не знати куди тебе повезли
декорації степу солі йоду і моря
натякають на правду словом пустим
ти за межами доступу і ніхто не говорить
з ким

***

птахи малюють дивний знак
небо крилом підперезавши
гудки поїздів стихають. так
ти до мене їхатимеш завжди
кожен крок твоїх черевиків
у квартирі життів непарних
плямою. закипає любов чоловіка
отже осінь наснилася марно
вилітають з душі бджоли – липко
плач цілує губи і змазує медом
цілий світ – єдина шовкова нитка
від мене до тебе

***

в чашечці з ручкою набік зібрано гори й моря
і тобою насаджена мова в кінці з губними
нічию іще поки тишу жалом вдаря
всі ці карти мої – ти по контуру йди за ними
легке божевілля і нікого удома. ось
все що зібрала все що змогла та умію
синє небо занадто святе.  ми у ньому уловимось
наче первісні люди на фрукти та зміїв
на підставі наближення ранку язики
вогнищ і поцілунків потасувалися вкотре
мову переписали заново: ми такі
правда ж?
котик

***

у квартирах підсніжники про весну
через фіранку
насмикавши сонця
білі по груди
ліжко перестелене
особливо зранку
є в чому каятись та поки не буду
сумні горобці між перельотами світу
хвости непідняті біль за  обох
ти співаєш пісень нерозбірливо          
про зіту і гіту 
і краще співає тільки Бог
а там на житті печаль порожня
підбита і чорнопір’єва ніби птах
і добре що тебе не можна
за чоловіка. а так

***