Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Марґо Ґейко

Марґо Ґейко

ЦЯ НІЧ

А, ти моїх метеликів ловив
Між грудями нестримними устами.
Миттєвість найчуттєвіших лавин
Вгамовував, руйнуючи устави.

Палаючий розхристаний камін
Нагрівся швидко, це не руська пічка.
Медових вуст незвіданий кармін
Ти цілував, я плавилась мов свічка.

Найперша ніч з тобою — дивина,
Закарбувалась реверансом карми.
Хмільніша від вінтажного вина,
Ця патока прикрита пелюстками.

Із пут розпусно вибилась коса,
Синхронно і бажання розплелося.
Я згадую, що ти мені казав,
Зав’язуючи очі тим волоссям.

Проникнув на незриму глибину,
Лунав у кожній мрії і клітині.
Прозоро-білі краплі бурштину
Лежали на тілесному сатині.

Ця ніч є найпрекрасніша з оман,
Втім, сни так і лишились тільки снами.
Я згадую її мов крізь туман …
Вона була, але чомусь не з нами.

 

ІНФЕРНАЛЬНИЦЯ

Хто стріне таку, не відпустить нікуди.
Статура у неї стрункіша за кору.
Всі карти козирні у дщері облуди.
Вона обіграла Содом і Гомору.
Хто з нею лежав, не захоче ніколи
у ложе закону з вершини Синаю.
Відблискують небо очей матіоли,
а в голосі струни космічні лунають,
Їм вторують грою сандалові уди
чутливих. Луна пелюсток орхідеї
сягає метеликом, пестячи груди…
В тілесність платонівські втілив ідеї,
хто дав їй життя. Інфернальні зіниці,
де мікро-супутник стає Ганімедом,
заломлять порфірою лахмани ниці,
міжніжжя її пахне липовим медом.
Хто прийме амброзію плоті богині
не знатиме старості. Грою віоли
вона вколисає його. І погине
цілуючи пряно-п’янкі ореоли,
нектар із яких не втамовує смаги,
лиш розум дурманиться тим ароматом.
“Хрестили” її найзапекліші маги,
тепер ніжний погляд розщеплює атом.
Жаги не втамує водиця солона.
Впиваючись морем — вмираєш від спраги.
Хто навіть очима торкнувся до лона,
стає наче Доктор з германської саги,
готовий за мить чорту душу продати,
вмочити перо у надрізі десниці
і пакт підписати, не ставлячи дати,
чорнилом їдкішім за сік полуниці.
Сміливець, що хоче від неї покори
впадає у стан непротивлення волі
своєї рабині. Не можуть затвори
тримати свободу із нею в розколі.
Таких, як вона, не лишають ніколи.
Втікають самі — їх шукають, вбивають.
Окреслюй, аскете, молитвою коло,
якщо готував свою душу до раю!

ЗОРЯ НЕЗАХОДИМАЯ

я зайду в твою осінь агатовим бабиним літом
поки ліс твій іще не спустошився і не пожовк
ти зустрінеш мене листопадом неписаних літер
огорнешся у сяєво тепле ніжніше за шовк

дочекайся прошу наші долі нещадні маруди
навісне хмаровиння заломить в заграві ману
ти поринеш у неї торкаючи сонячні груди
бурштином розіллєшся насподі в п’янкому лану

я пройду твою стежку не буде потому і сліду
від солоних дощів і заблудлих чужих підошов
упокорено ляжу відтінком в чуттєву палітру
та промінням зцілую звабливо прострочений шов

най мінятиме маятник вкотре свою амплітуду
най заврунить зима всі ліси в аскетичну чалму
я намріюсь тобі втім ніколи твоєю не буду
я з тобою не збудусь напевне ти знаєш чому

 

ЕБРУ ЛЮБОВІ

А хочеш, як поезію, мазками
картину на збентеженій воді?
Нехай і кине хтось у неї камінь,
потоне він як решта, о тоді
на брижах тих сяйнуть права на мене,
розпуститься каштановий сатин —
ошатного волосся на рамена
твої, немов казковий серпантин,
танцюючи сузір’ями додолу
у фарбах попливе єство, це ж бо,
відтворить у малюнку зовсім голу,
таємну нерозділену любов,
що сонячні сплетіння облетіла,
лягаючи танком на полотні,
де барвами зливаються два тіла,
де я з тобою є, а ти в мені, —
римуєшся нестримними чуттями,
вируєш караванами безсонь,
в піднесенні надмлосної нестями
лягаєш світлотінями осонь
у ебру, за усі скарби дорожчу,
де ні часу, ні суму, просто плин,
долоні йдуть по вигинах на прощу
під бій гулкий між з’єднаних долин,
вивільнює бажання від вуалі
пульсуючий у русі пружній біт
як відзвук архаїчних ритуалів
на вогняному стику двох орбіт,
просякнутих симфонією русел,
узятих до акордів світла рим,
рубає і плете гордіїв вузол
навідавши святиню пілігрим,
водою проминає рій галактик,
де барвноликий зоряний софіт,
де анапеста не ревнує дактиль,
де ми удвох малюємо цей світ!

 

Може краще не пий..?!

З ким ти, диво моє, у порі цій нічній?
Ти є трішечки мій, чи як завше нічий?
От навіщо прийшов з нерозгрішених снів
І лягаєш рядком аритмованих слів?!

Маєш час у добі на моральне піке,
Щоб прийняти від гейші горнятко саке,
Запалити сузір’я у вирах між вій,
Відшукати причаєний спогад-сувій?

Той, де вічність згорнулась в намріяну мить,
Що кілком у душі попри волю стримить,
Де в стихію мою ти заходиш один
І скресають з джерел етикетні льоди.

Я дозволю в міжчассі своїх володінь
Довершити рукопис початий тоді,
Розв’язати корсет наносних парадигм,
Цілувати коліна, пірнути між них,

Перетнути фореллю тотемний поріг,
Що ми так несміливо минули торік —
Бо в небесній правиці докірливо мрів
Інквізиторський серп для нестриманих мрій.

Хоч на мить я належати хочу тобі,
Внічию розіграти правічний двобій,
Що з бажанням веде невблаганне табу.
Будь щасливим зі мною, в мені, просто будь!

Ти кохаєш мене, я тебе поготів...
Пий зі мною і май все, що тільки хотів,
Розженись по єдвабу танком бурштину,
Божеволій гріхом, у який ти пірнув!

Я відкрию тобі незбагненні світи,
В них побачиш осяяним образ свій ти,
Заверчу тихий омут в нуртуючий плин,
Культивую з піщинок ріст дивних перлин.

Може краще не пий це звабливе саке?
Бачиш, тягне в безодню, воно зап’янке.
Опливай чорториї в свідомім човні,
Не пізнавши світів, що на дні у мені!

 

БУРШТИН

Завітай, чоловіче! Та байдуже, хто нас осудить.
Зупини швидше мить і обіймами владними зваб!
Хай жагучим торканням таврують вуста голі груди,
Розкайданиться пристрасть, заходячи ніжно в єдваб —

Поміж двох берегів, що зігріті гріхом поцілунку
Розливається повінь, нещадно руйнує усе,
Що морально-набуте, навіяне, зайве... Хай лунко
Зазвучать в унісон наші вдихи. Подібно глясе

У гаряче проникне холодне стебло насолоди,
Вивергається те, поряд чого парфуми — це штин.
Аромат задоволень вартує окремої оди.
Що магічніше пахне ніж біло-прозорий бурштин?!

 

ЛОРЕЛЕЙ

Віщунки хвилі відзвуками раю
Нашіптують пророцтва гостям скель.
А я на арфі райдуг оди граю
І зброджую у піні темний ель.

Несеться легковійним хмелем пісня,
У засвіти заманює фрегат.
Я снюсь вам, друже! Не згадаєш після.
Де ваша дисципліна, віра, гарт?

Тримай штурвал, вже близько гострі скелі!
Готує парастас похмурий Рейн,
Із темних гротів мов чернечих келій
Кадилом віє вітер-ієрей.

Було так прісно, буде мабуть нині.
Злетілись чайки, схожі на прочан,
Кладеться край житейській блуканині:
Вуста наяд — загуба, не причал.

Хапає капітан міцне каміння,
Що миттю обертається на глей.
І „Нині отпущаєши … Амінь“. Я —
Тиша, що співає.
Л о р е л е й!

***
буря встромила блискавку в голку море мов келих без дна
сонце і місяць сяйвом скроїли небо у два полотна
зоряні риби їх заселили світить люстерком вода
в грот потойбічний дивиться вічно дівчина ця молода

простоволоса гола і боса ноги не знають стерні
очі її такі ж надзвичайні як і луска на стегні
майже людина дщерь океану носить прокляття хвоста
житиме довго доля наяди завжди була не проста

кротке обличчя наче причина з пісні родився тайфун
вуха і душі воском залити слід екіпажеві шхун
танго торнадо спінює келих грає стихія вина
хто з ним станцює скроні у того вже не торкне сивина

 

HOMO TACENS (людина, що мовчить)

На всіх мовах світу ти можеш мовчати
Але й у мовчанні ховаються змісти
Нехай для розмови лишаються чати
Слова не завжди є скарбницею істин

У царині іншій завдасть квазі-мова
Тональність стосунків і межі дистанцій
Мовчання для того найкраща основа
“Homo est animal loquens” et tacens  *

Відтак повна тиша є тиша почасти
Порожнє запліднити можна навмисно  
Складний ембріон мисленнєвий зачати
Геном закрутити спіраллю зі смислом

Тож містика погляду пластика руху
Утворюють в душах чуттєві прилоги
І чутно їх добре аби ж хто послухав
Лиш чують не всі мовчазні DIAлоги

Для двох діалог має власне звучати
Мовчання є думка в таємному танці
Вгадаю про що велемовно мовчав ти
Про те що давно наші душі коханці?!

*лат. висл. “Homo est animal loquens” et ta?cens. «Людина — це тварина, що говорить» і мовчить — прим. авт.

 

У ЧАЙНОМУ БУДИНОЧКУ

Почуття неможливо укласти в слова.
Ці слова обпікали б немов кропива.
Наші мови — одежі, підчас затісні.
Для чуттів це прості монодичні пісні.
Світ бажання тендітніше всіх пелюсток,
Діамант огранений фацетів зо сто.
Я сприймаю тебе крізь алмазний монокль —
Він заломлює світло. Сатин кімоно
підперезую ззаду, лише зап’ястки
Виглядають звабливо тоненькі пастки,
Обрамляючи ніжністю вічність і плин —
Білим золотом обід у чорних перлин.
Я тобі напишу неймовірний сюжет,
Шкарлупа обернеться у твір Фаберже.
Домішаю саке у напої із трав —
Пригадаєш, як мною ти потайки грав,
Розтопив поцілунком тілесне парфе,
Ми кохались відверто за обрієм сфер,
Мелодійно звучав порцеляновий стан —
Я невіданим снивом збродила євшан.
Відчуваю, як ти відчуваєш мене.
Зупини швидше мить, бо вона промине!
Поліфонія дотиків мовить про те —
Для чого наше слово занадто просте.
На потоці натхнення зі скелі урвись,
Хай здійме наша музика серце увись!
Симфонічне кохання зіграємо. Твій
Ауфтакт я впіймаю у помаху вій …

 

ІНШЕ КОХАННЯ

У вібруючі струни вивільнює ніжність пружини.
На храмину кохання обернена скромна каплиця —
Мармурова підлога, вівтар, інфернальна криниця.
Він обожненням вріс в несвідоме чужої дружини.

Мозаїчним портретом лягає римована смальта.
Синкопують чуття, триголосна малюється фуга —
Не коханець, не ворог і зовсім не схожий на друга,
Він стрибок у безодню, віраж з елементами сальто.

Розщепилась реальність умовно на дві половини.
У святилищі — гейша, в палаці — васал, королева. *
Ця залежність — труна! Втім, утроба труни металева —
Клавесинне осердя ховає крило домовини.

Неможливі бажання вгвинтилися в серце кілками,
Не згорнути в спіралі жагою розіпнуті струни,
Він цілунками зчитував з ніжних долонь її руни,
Контрапункт обертався ритмічними сутрами ками.

Одночасно не видно боки однієї медалі.
Журавля поки вабиш — з руки відлітає синиця.
Пробудитися треба, побачити — гра лише сниться.
Сповідання зректися, щоб salto не стало mortale.

*Я, підданка своїх обов'язків,
я, васал свому Королю
(Ліна Костенко)


ВОЯЖ

Мовчання це — натяжка тятиви
Фрагмент лише не повна панорама
Як в мантрі поруч Крішни завжди Рама
Так само буду я де зараз Ви

Ми ніжність роззіпуємо з льодів
“Ви” — глетчери розквітнуть “Ти” — садами
Коли ребро вернеться до Адама
Стріла злетить у безмірі подій

Та горизонт змалює нам новий
Вінчатиме його казкова брама
У подорож полине наша драма
На кораблі ти будеш стерновий

Безмежжя снив пойме і нас тоді
Для різних суден там свої причали
Відкриє двері перед втікачами
За обрієм небесний кустодій

***
Велична постать, лагідні руки, губи речисто мовчать
Очі нещадні карі магніти, лава містичних свічад —
Альфа й Омега, магма пекельна, блиск вулканічного скла
В цих океанах можна втопити змія вселенського зла

Натовп навколо, вічна самотність, вдома і на чужині
Бути зі мною хочеш, я знаю, сумно без тебе мені
Ночі чування, безмір вагання, рветься в терпіння струна
Вип’ємо разом море кохання й пляшку сухого вина?!


***
«Я кохаю обох вас…» —
Галантний Маньєрист

З двох одне передсердя належить мені?!
Чи це, дійсно, кохання, а може все ж ні?!
Я незручні питання поставлю, pardon!
Це кохання утрьох путь в Едем чи Содом?

Гострі скелі вкривають пухнасті сніги.
Сніг важкий, хоч сніжинка не має ваги.
Проросте зовсім інше ніж був насадив,
Та l'amour de trois — наче диво із див.

На початку це гра і панує в ній шарм.
Насуває лавина — за шаром ще шар.
Тож щасливий фінал як джек-пот в казино.
Недовіра на оцет оберне вино.

І пройдеться смичок по відкритій струні.
Розкладається плоть у красивій труні.
Вимирає кохання мов той мастодонт.
Do you know what is love, or you really don’t?!

 

ГІШПАНЦЮ

Моя любов — розбурхана стихія.
Був шторм і стих. Безмежжя. Ісихія.
І знов у лад одвічному уставу
Із піни вийшла, піною розтану.
Едемським плодом вистигну в ракію,
Вбираючи олію із полину
Євшаном до уяви я полину.
Мій ейдос в ній немов поштовий голуб
Повідає наживо правду голу:
Кому була за ката чи офіру,
Вбираючись у руб’я чи порфіру.
Як все минало, я, утім, по колу
Верталася і йшла в життєву школу,
Лягала в землю, мріла до ефіру.
У вирі хаотичного азарту
Нагадувала Ладу і Астарту.
Мене не раз приймали за кохану —
Далілу, Есмеральду, Донну Анну,
Кармен, Манон Лєско і Маргариту,
Любов якої з чистого нефриту:
Чуттєва пастка, лагідна омана
Здолати ладна витримку титана —
Насельника печер палкого Криту.
Але не піддається тільки Кронос.
В його руках я знов тендітне гроно,
Що на мезгу обернеться не варту…
Відтак, чи ставиш душу ти на карту?!

*Гішпанець — Дон Жуан.


ТРИПТИХ КОХАННЯ

І — ФАТА МОРГАНА

З’являюсь під вечір із надр океану
Сиреною зваблюю, ввожу в оману
Малюю промінням й водою примари
Дивуються маревам цим сірі хмари

Дружина Едему, Аїду — коханка
Сповідниця шлюбу, нестримна вакханка
Я завтра інакша, ніж вчора і нині
Зачата у штормі, народжена в піні

Веселка — найкраща для мене кіфара
Торкнусь її струн і вулкана-мольфара
Могутності кратеру гратиму «Славу»
Пекельну за вінця він вивергне лаву

Контрастне повітря мене огортає
Запитують часто, чи справді я — та є,
Хто зводить чертоги оптичних палаців
Тим зманює з курсу убік мореплавців

Єдиний мій одяг — волосся і хвилі
Тому я беззахисна в повному штилі
Гадають мужі, що візьмуть собі бранку
Хапають мене, їм не жити до ранку

Співаю солодше за звуки органа
Як тільки зустрінеться Фата Моргана —
Прив’язуйся міцно до щогли канатом
Заклей воском вуха, бо голос мій — Fatum.


ІІ — ЛЕТЮЧИЙ ГОЛЛАНДЕЦЬ

У штормі я бачу красу бездоганну
Реве корабель небу власну осанну
На щоглах канати мов струни гітари
Відточують хвилі об деку удари

Тріпочуть вітрила — зітлілі лаштунки
У діжках по трюму бовтаються трунки
Сурмлять урагани тривожні фанфари
Зникає за обрієм дужка кіфари

Для нього цей день в ланцюгу лише ланка
Звила уроборос фортуна-циганка
Це плата така за сприяння гордині
По Друге Пришестя буття в блуканині

Порти не приймають вигнанця корсара
Тож доля його невблаганна сансара —
По колу пливти в колі злої команди
У дрейфі жахати човни і шаланди

Бояться його кораблі і фрегати
Бо знають, що сенсу не буде благати
Безстрашних, безсмертних, розхристаних ланців
Команду нещадних, нещасних голландців

Та мова гордині завжди — lingua franca
Коріння її найчастіш — забаганка
Збагнув капітан і кляне вже ту днину
Коли оминути Мис виклик він кинув

Прирік корабель безмір вод борознити
В оточенні мертвої заживо свити
Змія їсть свій хвіст — це не матиме краю
Тому я в мандрівці йому потураю

Сміливо приборкаю Левіафана
Вітатиму верхи свого капітана
Я-Фея Моргана — богиня Астарта
Розважу того, хто за дім має Тартар.

 

ІІІ — МУЗИКА

Хмарини пливуть мов небесна армада
З них вторує шторму громів канонада
На арфах сталеві натягнуто ванти
Зіграють нам тріо вітри-музиканти

Поверхня води — це суцільна литавра
Софіти засяють з сузір’я Центавра
Під музику вітру в обіймах сирени
Він слухати зможе любовні катрени

Єдиними свідками будуть нам чайки
Ковзнуть мужні руки на дві обичайки
Стрункого, тонкого, звабливого стану
Для нього я першою скрипкою стану

Душа моя ширша ніж землі і води
А в плоті до пекла і раю є сходи
Два тіла зіллються в містичному танку
Йому подарую себе без останку

Замріяно стихне стихія навколо
Проникливо гратиме він своє соло
Зайде у містичні ворота з нефриту
Кохатиме палко свою Афродіту

Звучатиму ніжно в руках капітана
Дозволено все, я лиш Фата Моргана
Так буде сьогодні, останньої ночі
Кохання-дарунок небес, а не злочин.

 

“Est modus in rebus”

Спиню обертання штурвалу фортуни
На мапі долонь трактуватиму руни
Мечем уроборос проклять розрубаю
Строк дії спокути наближу до краю

Лиш серце пульсує в режимі синкопи
Пливи, розжени женихів Пенелопи!
Шиття нескінченне нехай відміняє
Забудь поруч неї про те, що десь я є!

***
кохання у вірності прагне жіноцтво
без вірності брага життя стане оцтом
але популярно стає між митцями
у мандри рушати чужими серцями
аж раптом додому — тому що з доріжки
звернула дружина і ріжуться ріжки
на пошуки мужа пішла манівцями
і там заблукала сама до нестями …

 

ЗМІЯ

Тихо між груди, болем фантомним, вкублилась люта змія.
Цінна отрута, шкіра коштовна, пристрасть — зміїне ім’я.
Подих гадючий, звук шурхотіння серце зіб’є в унісон.
Велетня мучить ніжне створіння, сліпне безсилий Самсон.

Ревнощі димом очі встелили, розумом гнів обуяв.
Коси твої на колінах (не)Даліли — вірна тобі буду я.
Кину гадюку жорну вулкана, жертвою матиме скон.
Груди відпустить паща капкана, я берегтиму твій сон.

 

Quasi

Наразі у добу засилля фотошопа
Піднести може всяк філістера чи хлопа.
Призначити в сенат або в легіонери,
Знецінити, за мить послати на галери.

А це насправді є незвідана спокуса.
Я милому тому розпушую вже вуса,
Малюю родовід, відзнаки, навіть лати,
Хатину оберну на замкові палати.

Намріялось, що він є вершником в шоломі .
Ми нібито близькі, втім, майже незнайомі.
Природа взагалі не терпить порожнечі,
Були би еполети, підгоняться і плечі.

А лицарів гризе екзистенційна криза,
Тому я віділлю ще бронзового списа.
Парсуна ця п’янить як трунок із розмаю,
Він, справді, най— най— най— з усього, що я маю.

Фантазія тонка породжує дракона,
Бо знаю, є така з Георгієм ікона.
Княжну рятує він від грізної наруги,
Орудує мечем, тримаючись попруги.

Назавтра я йому в сердечному лептопі
Зліплю уже хвоста в уяві — фотошопі.
Захочу, мій Тесей повстане Мінотавром,
А Яго далебі Венеціанським Мавром.

Хоча із-за плеча лунає засторога,
З биндюжного коня творю єдинорога.
Мій маятник хитає від пекла і до раю
Боюсь, коли зустріну, то навіть не впізнаю.

 

LA FEMME

В картині та музиці бути їй фоном.
Ця жінка Ге(те)ра між Зевсом й Тифоном,
Спроможна у логос приводити хаос
І нищити так, щоби ніц не зосталось.

Ще вчора трофей, а тепер королева.
В тендітному тілі краса кришталева,
Нагадує квітку росою умиту.
Зіткався із голосу шлейф оксамиту,

Що міць чоловіка згинає в підкову,
Розмотує мовленням нитку шовкову,
Думками гортає коштовнішу грену.
Це Онна-бугейся свому сюзерену.

За нього у неї блискуча катана —
Іронія ладна здолати й титана
Як ртуть у сполуці дає амальгами
Їй легко боротися цим з ворогами.

Людина, мистецтво чиє надихає
на вільне життя, тож він скаже нехай є!
І матиме гейшу — майстриню розваги
В Європі за неї виймалися б шпаги.

Лилося у келих ліричним вокалом
Вино серенади, за що дорікало
суспільство тому, хто тримав куртизанку,
З якою приємно прокинутись зранку,

Коли найгрішніша повстане святою,
Розсипляться коси на плечі фатою
Вустами між них він піде погуляти
І знову із МИ відокремляться Я, ТИ.

Відступиться ніч і заграють відтінки
Ранкового сонця на вигинах жінки
Чи в світі існують могутні вітрила,
Щоб ніжність у гавань свою не скорила?!


КОДА

Цей двобій двох бажань, двох осіб у одній іпостасі.
На перетині Я відшукати потрібно баланс.
Суголосно тримають потік два крила, щоби птасі
Не злетіти у штопор, впадаючи волею в транс.

Ти назавжди не мій. Ти — стихія інакшої жінки.
Франкофонно шепоче, а в погляді чується крик.
Твій Гольфстрім припинив зігрівати обох і сніжинки
Огортають мій острів, судомлять льоди материк.

Доторкнуся до арфи, проллється прониклива ода
Над водою туманом, але не зважаєш, не кельт…?!
Симфонічна комета — за комою, крапка і кода.
Мій танок з Мананнаном, а ти десь між урвиськ і скель.

Балансую на вістрі, бо жриця друїдської крові.
Це останній мій транш, всі симфонії мають фінал.
У холодному вітрі пливуть кораблі паперові
По протоці Ла-Манш, що для мене — Англійський Канал!

 

„МАРҐО, а Ви красива?“  — з п.п.

А плата за красу ой дорога,
Бо знаджують панів її зажинки.
Казав одлюдник Ніцше: „батога
не забувай, коли ідеш до жінки!“

Лиш тільки всі узгоджені лади
Сплелися у красиву в’язь мелодій,
Аж раптом синкопує пан. Ади!
Ковзнув на забороненому плоді.

Мені злетів з різьби останній гвинт,
Даю усі відмички від секрету:
Я — Гретхен, де престол і корогви,
Де чорний пудель вченому аскету

Дарує молодість, а він мені дитя,
Що потемки у заводі глибокій
Згубила. Вмить. І в страті покуття
Знайшла, пірнувши вслід у вічний спокій.

Схотів пан Маргариту, лиш яку?!
Хто бачила на власні маргаритки,
Як кров’ю брат пітнів од миш’яку
І шлюбна ніч омила нею литки?!

А може ту, з важезним ланцюгом,
Що долу тягне рама металева,
У рамі образ пса того ж. Марго
На балі сатани знов Королева.

Вклонився легіон. Це теж ім’я.
Навиворіт мого. Все, карта крита!
Перлина Афродіти є втім я,
Любов, що ієрогліф Марґарита.

Ім’я і врода вартують фати,
Але, на жаль, стають коштовним лотом.
Пізнати їх бажають всі, а ти
Дивись не спокусись едемським плодом!

Любов Марґо не буде на торгах,
Задовго до розпродано обжинки —
Вона завжди красива. Батога,
Прошу, забудь, коли підеш до жінки!

ДОСВІТНІЙ БЛЮЗ (Г. М. & М. Ґ.)

Я для тебе мовчатиму коловоротом безчасся,
хай між нами ні одягу, ні порахунку, ні планів,
тільки пульсу два береги, й магії, скільки додасться,
від отих, що сплелися у твердь і блакить, океанів.

Чуєш, як надривається гострими зойками птаха,
і грайливими хвилями пристрасті тішаться скелі,
наче руки — обіймами, як подарунком невдаха —
о, чим глибше нестримна ти, далі я злину з пустелі.

Не вертайся, прошу тебе, довше лети у нестямі,
всім собою вдихатиму сяйво — приплив за припливом,
і з волосся долонями чари збиратиму тьмяні, —
щоби долі складалася далі дорога щаслива.

І опісля мовчатиму — в кожній мелодії блюзу,
доки усмішки місяця пилом вкриватимуть срібла
тіла диво-тканину, розкішно-приємну обузу
задля безміру «потім», в якому ти біло розквітла.

© Галантний Маньєрист.

Океани зливаються врешті хоч як не пручайся —
вивергається пристрасть з мінором закутих вулканів,
обіймаю мовчання твоє в домінанті безчасся
у раптовому танго, де твердь не будує парканів.

Знаєш, то пелікан, він по крапельці зойкав і канув
у чужих немовлят, нерозбитих об камінь на скелі,
щоб із кіптяви мрій відродитися виром канкану —
мною збудженим феніксом в безмірах мета-оселі.

Де галактики мріють ладами ліричного блюзу
ми в мажор транспонуємо зорі нашептані болем,
гравітація чорної дірки їм буде за лузу,
лиш від серця удар напряму чи від нот карамболем.

Емпірично утілиться те, що було a priori,
упокориться ритм в синергії палкої нестями.
Хай підбори накрешуть сузір’я новітніх історій
на пюпітри придворних оркестрів небесної ями.

© Марґо Ґейко.

ПИШИ!

Коли сумуєш, просто напиши!
Старокитайські п'ятистопні ши,
Французькі альба чи японські танка...
Це виклик мій, салонна забаганка.
Пограємо з тобою в буриме?!
Слова зітчемо в’яззю макраме
У техніці плетіння кавандолі,
Де кожен вузлик мов цілунок долі.
Якщо не хочеш дотиком пера,
Тоді на схилах сивого Дніпра
Кристалами ранкового серпанка,
Чи хвилями у ритміці серф-панка.
На небі візерунками зірок,
Вважай, що я прочанка, ти — пророк.
Промінням сонця, розою вітрів
Пиши про те, як ти мене зустрів!
Покрита медом спогадів перга
В чарунці серця ніжна, дорога.
Та з квітів перших зустрічей пилок —
У долі не буває помилок.
Сягай найнебезпечніших вершин!
Пиши мені, що хочеш, лиш пиши!
Рядочки слів під музику думок
Зіллються у містичний вірш-танок.

***

Марґарита Миколаївна Ґейко — поетеса, есеїст (творчий псевдонім © Л.В.Л.) Народилася 3 серпня 1980 в Києві.

У 2002 р. закінчила магістратуру в Інституті Філології Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. У 2017 р. захистила кандидатську дисертацію на кафедрі теорії та історії культури НМАУ ім. П. І. Чайковського. Доцент, перекладач і викладач німецької та англійської мов, лінгвокультуролог, культуролог. Автор монографії і багаточисленних наукових статей.

 


*
Нагору