Іван АНДРУСЯК

нині тебе ще приймає земля
нині ще піт на подушках не вистиг
ми поспішаєм на бал з корабля
подарувати труну з аметистом
хай то не перстень а тільки труна
хай завелика але ж бо навіки
зовсім не шкода коштовного нам
каменя котрий прикрашує віко
пляшечку бренді розділим на трьох
тихо поставиш на стіл бутерброди
грайте музики бо свідок нам бог
той що народжений в хліві навпроти
двері печатьми замкнеш сімома
бал розпочався скінчилися жарти
ти роздягнешся і ляжеш сама
голій в труні так незвично лежати
півні запіяли перехрестись
танці почнуться уже із хароном
зблисне прощально сумний аметист
там де пашіло розпечене лоно
і за хвилину розтане труна
ніби сльоза що загублена потай
плаче за спинами той сатана
що народився у хліві навпроти

***

я ненавиджу цю істоту
цього теплого м'яса кусень
ці невипиті болем соти
неспокушеної спокуси
дотягнувся би я рукою
і потроїв би веремію
балерино мого спокою
я сьогодні терпіти вмію
ні на вічність ані на йоту
не поглинути - проковтнути
божевільну мою істоту
одержимого мого брута

* * *

так вітражі кохаються — колись
вуста закрию виторгую очі
і теплий погляд снігу на обочі
як мізансцена викотиться вниз

так з пастки п’ють вуаль або вино
чорніючи над лісом безпорадним
і дерево неначе доміно
заплутається в сітях аріядни

так виживаю мила — озарінь
весела маска кришиться додолу
і запах що вміщається в стодолу
тоненький і обскубаний як тінь

мовчу тебе люблю тебе терплю
тебе в собі як білу рибу в плавнях
а дні стікають знуджено і плавно
вистежуючи кроплену смолу

чи дочекаюсь — день на вітражах
розмазаний розгублений розбитий
любити сад любити світ любити
а тільки сонця стомленого жаль