Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Олена Павлова

Олена Павлова

Колискова

Перед сном,
замість овечок,
вона рахувала
всі
його
поцілунки.
А він усе цілував
і цілував,
щоб вона втратила лік
і далі
не могла
Заснути

 

холодна війна

а потім вони поставили лічильники на тепло
у власних стосунках
не те щоби їхні стосунки були особливо теплими
тому рішення видалося слушним
і до того ж енергоощадним
обоє довго ухилялися від сплати
вимагаючи від іншого то тепла
то субсидій
підвищуючи одне одному тарифи
погрожуючи відрізати все назавжди
і таки відрізали
потім приварювали назад
бо виявлялося, система теплопостачання у них спільна
а між тим найлютіші морози
переживали поруч з випадковими обігрівальними пристроями
необережне поводження з якими
призводило до того, до чого призводило
але кожен із них
ні на мить не припиняв цю холодну війну за тепло
і коли вона нарешті перейшла до гарячої фази
вони навіть не помітили, як скінчилася зима
між ними

 

Інтерв’ю

Розкажи мені більше про себе
Ненароком притримай за руку
Найкращі інтерв’ю — ті, які не для друку
Найважливіші ночі — коли не спиться до ранку
Найгустіший морок — перед самим світанком

Заколисуй мене своїм голосом
Поговоримо про дурниці
Найкращі сни — коли ти не певний, чи це тобі сниться
Найслушніші рішення — ті, що зроблені раніше
Найкрасивіші вірші — непотамована ніжність

Розкажи мені більше про себе
Я залишуся таємницею
Знаєш, найкращі сни — коли тобі це взагалі не сниться
Найкращий поцілунок — мов контрольний постріл, у скроню
Найцікавіші історії — ті, що не розкажеш нікому.

Тут я мушу поставити крапку.
А так хочу залишити кому

 

Дівчина на тисячу і одну ніч

«Чому вони кажуть, що чоловіки кохають очима? —
дивувалася Шахерезада, загортаючи свою шию,
мов білу лілію, в шовкову ніч.
— Як добути до ранку? Як дотриматись таємниць?
А якщо буде вітер? То як не сп’яніти — від жасмину
чи від цього вигину спини? Як спинитись?
Як раптовим помахом вій
не стрепенути солов’я з-під палацового вікна?» —
Так думала собі вона надвечір,
підводячи очі, вологі та темні, мов сливи
Її слова достигали у грудях вразливих,
а поруч із ними тривога,
Що ця ніч для них стане останньою,
Що ніколи вже більше на віку вона,
не почастує голосом такого чоловіка.
Жінка мусить мовчати, казали вони.
Жінко, тихо. Справжня жінка покірна й німа.
«Поговоримо з вами вранці. Зараз я цього чути не хочу.
Я не справжня? Не жінка?
Моїм голосом можна напитись в пустелі. І напитися досхочу.
А якщо безхмарного дня зазирнути мені просто в очі,
то побачиш зірки на самому їх дні.
Ці зірки там з тієї самої ночі, що була одна як тисячу.
Це він покинув там напам’ять, щоб повернутися.
Покинув і забув. Чи ні?
Як він думав їх потім дістати із дна?
Що між нами було? Одна ніч? Чи ночей було тисяча і одна?
Чому вони кажуть, що чоловіки кохають очима? —
дивувалася Шахерезада.
— Чому вони кажуть, що чоловіки взагалі кохають?

 

Київ

Київ — це не місто, а збірка міст
І ми з тобою на різних сторінках,
у різних розділах,
Наші сюжети ніколи не перетинаються,
Хіба у змісті.
І тільки це надає змістовності
Кожному моєму слову
І розділовим дорожнім знакам
На сторінках цієї збірки,
прошитої метро,
Із колонтитулами «Не притулятися»

 

Вишні

1
ти не друг — ти для друку
ти не ворог, ти вирок,
руку тиснеш як другу і другу
стискаєш як дикий
замість квітів із поля
несеш магазинні гвоздики

2
знаю всі твої імена,
явні і приховані
знаю всі твої сім страхів,
сама шостий
рани всі і ранки знаю
і коли ти тільки подумаєш,
я це прочитаю

3
Пише листи без тем і без слів.
Чисті листки, а інколи-листя.
Жовте-червоне-жовте-зелене.
Правила руху. Правила тиші.
Нашо ті букви, шли мені вишні

Олена Павлова 

Амазонка

Ти вільна, як вітер
Тож коли ти заходиш до зали,
Зчиняється буря. Я тебе не забула.
Коли ти смієшся,
З’являється блиск, як на вістрі кинджала
Мені про тебе багато казали.
Наприклад, що ти вбиваєш так само легко, як любиш
Що можеш заплести до кіс буревій
Чи виткати з вітру сорочку
Що цілиш наосліп у точку
Із відстані тисячі кроків
Що після ночі з тобою зникає зі скронь кілька років
Зриваються камені з серця. На щастя
Що вся історія твого народу
Набита у тебе на передпліччях і зап’ястях
Всі жінки твого роду
Вигином брови зупиняли ворожі стріли
І носили серця у сталі
Мали солону шкіру від морського вітру
І легенд, що про них складали
Всі жінки твого роду знали,
Як заговорити біль і що вишити на долю
Коли не було червоних ниток, фарбували їх соком
Коли не було чорних — кров’ю
Крізь усі твої парфуми проступає запах диму
Прикраси маєш такі, що зброю можна заряджати ними
За твоїми снами можна прокладати стежки
І малювати карти, де стоять ворожі частини
Твоїми словами можна будувати мури
Твоїм мовчанням — розбивати стіни
Твої пальці пропахли такими степовими зіллями,
Що їх вип’єш — забудеш усе, що є
А справжнє ім’я твоє
Знають лиш ті, хто тобі його дав
І ті, для кого це було останнім,
що вони почули

 

Jardin

Бувають вірші, як оранжереї. Я напишу такий про тебе.
Зайди за мною в сад під скляним небом, я покажу тобі лілеї
у чорному ставку. Тримаймося за руки і пильнуймо наші тіні
вони ж бо можуть зачепитись за коріння — і розкроїтися натроє,
А що робити з безліччю тіней людині?
Нас зупиняє таємниця — квітнуть мандарини.
Ці пахощі заповнили усе, правдиві пестощі.
Повітря тут насичене вологою, напоєне знемогою,
наповнене інтригою. Під кроною розлогою
ми заховаємося від тропічного дощу,
хоч марно — бо промокнемо до нитки.
Я загубила спокій, наче парасолю.
Повилітали екзотичні птахи із грудної клітки
і співом залили усе довкола після зливи.
Ми роззуваємося й ідемо босоніж
вечірньою росою, більше не вразливі
до змій, що зачаїлись серед м’яти й розмарину,
до олеандра, що хотів нас отруїти.
Велике кроки нам тепер здавалися малими,
а наші тіні обернулися нас світло.

Олена Павлова

Шампанське

Уже півкнижки, але дійові особи
ще не зустрілися
Це не історія, лише історія хвороби
сторінок на сто п’ятдесят
Між ними не роман,
лиш той роман, що книжка
Між ними потяг,
але це не почуття, а транспорт
Між ними один крок,
але не той, що клік
Між ними жінка, жінка, жінка, чоловік
і всі — з шампанським
Але у ньому не іскриться щастя,
нічого зовсім в ньому не іскриться,
Між ними — теж
Це не іскра,
це впала зірка в серце
або у келих
Це не ілюзія, а фільм
це такий фільм, який картина
І хоч живопис для атаки, а не для декору стін,
картини прийнято тримати в рамках,
як і себе
Тому герої знову кажуть собі «стій»
Тож персонажі цього твору вже не дійові особи
а бездіяльні. Але в них такий сценарій.
Бо він перетворює це життя на кіно
Вона перетворює це кіно на життя
І той, хто обертає воду на вино,
спостерігаючи за ними,
перетворив собі в відеречко поп-корну
хмари

 

Вермут

Біля озера в парку повітря густе, наче вермут
Пахне травами, що заледве прив’яли в вінку
Нам би пити мартіні чи інші отрути, та де тут
Ти не тут. Є звичайна вода, оберни її на п’янку

Серпень, спека. Будинки, мов щойно із печі
Світло — мед, місто — торт зі згущеного молока
Нектариновий сік безсоромно тече по руках
Перші краплі дощу, як спогад, впиваються в плечі

Все іде до грози, небо — порт, де збираються хмари, мов вівці
Замість сонця — вінок із п’янких свіжоскошених трав.
Ну і от я, мов келих, залита дощем — чи тобою — по вінця,
Ще краплина — і виллюся. Ти б мене вже не зібрав

Олена Павлова 

Снишся

Як прикро інколи, що ті, котрі нам сняться, не бачать нас в цей час у власних снах.
А потім в білий день із пеленою на очах ми ходимо по стежці між туманом
І стежка згодом переходить у канат над прірвою, а часом стане колесом,
З’єднавши свій початок і кінець. А ми ідемо далі, бо здається, що це сон.

Як прикро інколи, що ті котрі нам сняться, ніколи не відчують запах того сну —
Цей смак гранатового соку, порожнечу в голові, блакитні, як неправда, очі,
Ту весну, яка повітря синє начиняє дикими словами, а потім гріє все це так, що тане лід
І вимиває землю із-під ніг — тож летимо, немов закохані на полотні Шагала,
Але в нас на обличчях покривала, наче це писав Маґрітт.

Невже ти не помітиш, що я не тримаюсь на землі, а піднялася у повітря і зависла?
Відводиш погляд, перш ніж я його зловлю, боїшся і тому твоя розмова надто стисла.
Забудь, це тільки сон. Ти не почуєш його слів, тримаючись під позолоченим балконом,
Над головами звірів із країни Див, під небом, мов гранатовий нектар, червоним.
Та як так може бути, взагалі чого ти тут? Це через тебе, все це божевілля.
Я, мабуть, взагалі ніколи більше не засну,
поки над нами спільне небо, але решта все не спільне.

 

Балада про один крок

Поруч із цією жінкою
він почувався так ніяково,
як відмінник на шкільній дискотеці.
Марно шукати ліки від цього в аптеці,
гроші на них в гаманці —
ліки тільки у її лиці.
Ці таблетки чорні, наче родимки
на її вилиці чи на її литці.
А він вкотре
мусив позбуватися комплексів,
як акула зубів —
Все одно виростали нові.
Прагнув стати
хоч би шторкою на затворі її фотоапарату,
аби щодня маячити перед її очима.
Мріяв раз застрягти там — автоматом —
і відбитися на її матриці,
тобто, серці.
Але здавалося, її більше цікавили мерці,
книги яких вона читала у ліжку ночами.
«Я закохують тільки у мертвих поетів» —
мовчала
і дивилася так, що хотілось одразу померти.
Чи хоча б цього року, наприклад, від раку.
Це нескладно, якщо згадати про гени.
Нерозтрачена ніжність
така канцерогенна,
нерозтрачена любов зазнає інфляції,
наче гроші, за які її не купиш.
І тоді, коли разом із кризою по кишенях,
в його голову вдарила сивина,
біс обрав саме Те ребро.
Це вона.
Але він і без того знав:
найрізнішим у світі людям
завжди буде
що сказати одне одному.
Треба тільки щоб хтось з них почав.
Чому я? — думав він і далі мовчав.
Від розмови утримувався,
як від вина.
Але сухий закон завжди переривають повені.
Однієї липневої ночі,
саме тривали жнива,
коли місяць нарешті став повним,
а кишені порожніми, як слова,
він набрав її номер. Звісно, будучи п’яним в дрова
— пиво з горілкою можуть творити дива.
Вона не брала трубки.
Гудки
довго крапали, як фізрозчин із крапельниці до її руки
— це все мертві поети, не читайте ночами їхні книжки —
Ще жива, але готова до вічної тиші,
говорила в голові його всіма голосами:
— Чому крок до ненависті робим частіше?
Адже відстань до любові — така сама.

Олена Павлова — xудожниця, письменниця, журналістка, редакторка, авторка комікс-кота Інжира.
Засновниця конкурсу актуальної короткої прози «Новела по-українськи». Кураторка проекту «Ком-по», присвяченому комікс-поезії від Ґете-Інституту.
Народилася в Острозі, дитинство провела у Рівному, де закінчила школу і художню школу.
Навчалася у Києво-Могилянській академії на філології та журналістиці. В університеті досліджувала гру слів, масову літературу, іронію та сучасну пародію, вела турніри та тренування зі "Що? Де? Коли?", знімала документальні фільми. Грала у жіночих футбольних командах "Місячне сяйво" та "Манікюр Юнайтед".
Керувала відділом культури у журналі "Країна", де працювала 6 років. Також відповідала за сторінку культури на сайті Gazeta.ua і "Газеті по-українськи". Ілюструвала посібник про сексуальне виховання у школі. Проводить майстер-класи з малювання коміксів для дітей від кота Інжира. Захоплюється репортажистикою та фотографією, серед фотопроектів — "Шкіра міст", присвячений текстурам стін, та "Гра слів" — серія книжкових фотопортретів.

Нагору