Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Сергій ТАТЧИН

Сергій ТАТЧИН

НЕ ЧУТИ

коли розтане останній на землі льодовик
і планета реально ставатиме голубою
просто поклич мене – позови призови –
і я буду з тобою
коли хвилі сягатимуть низьких небес
крізь які вже проглядатимуть райські кущі
я міцно триматиму за руку тебе
і не відпущу
коли сонце тонутиме в мулі хмар
а довкола наростатиме хижа сутінь
я згадаю усе що до цього мав –
не моє по суті
коли довкола вируватиме важка вода
а спасіння віддалятиметься як парус
я молитимусь тому хто тебе дав
мені у пару
він почує і дивитиметься з неба так
наче ми чужі йому – найчужіші
навіть наші серця він зупинить в такт
щоб не чути більше

ТОЙ СЕРПЕНЬ

дві тисячі п'ятнадцяте літо від Христового Різдва
попри все що не втілилось було особливим
і не тому що невимушено парувалися слова
а тому що скажено вродили сливи
вони нависали кетягами і тяжіли до землі
визрівали і дурманили – саме цього і хотіла ти
і було рівно стільки невимовного – скільки й слів
щоб усе це невимовне проговорити й втілити
щоб остаточно виговоритись серпневі в лице
доки він отак стоятиме і дивитиметься мимо
це непередавано млосно і солодко це –
наче ти відтепер усіма любима
наче світ – лише для тебе і все довкола – твоє
а передовсім – цей запах – водночас збудливий і невинний
бо серпень тебе домагається а для хоробрості п'є
золоті і духмяні сливові вина
і навіть повітря підхмелене – тягуче й масне
вдихається на повні груди і всотується шкірою
цей нудотний серпень колись обов'язково мине
але допоки він між нами – і я в нього вірую
а тому почуй мене здалеку – із позаслів'я – звідсіль
саме звідси починається цей римований безум
який взаємно виокремлює не таких як всі –
вже не зовсім чужих і не зовсім тверезих
це лишається між нами і серпень тут ні при чім
просто він хворіє спекою і марить нічними зливами
і чомусь особливо ввечері а іноді й вночі
пахне до сказу сливами
а зрікатися цього запаху – як зраджувати мені
як зарікатися щастя кохатися на світанку
як сторонитися дотиків – від живота і до ніг
чи остаточно виговорюватись – без залишку – без останку

ГРА

дівчинка починає білими і майже завжди виграє
а хлопчикові бракуватиме одного-єдиного ходу
і він це передчуває бо все що у нього є –
це тільки його свобода
свобода іти з вудками в передранкову млу
щоразу радіти сонцю що котиться понад горою
свобода любити цю дівчинку – наївну смішну малу –
ще поза цією грою
свобода рости дуріти терпіти до сліз синці
встрявати у бійки жити чекати чогось такого
що в світі лишень для нього – бути пташам в руці
в того хто зветься богом
свобода не знати часу чи знати про нього те
що він безкінечний вічний як літо яке триває
і восени і взимку – воно разом з ним росте
і їздить повз дім трамваєм
свобода радіти ближнім і дальнім і навіть тим
про кого іще не знає і в кого до строку вірить
свобода ніким не бути свобода наосліп йти –
свобода без краю й міри
і тільки коли настане рубіжна для двох пора
і їх понесе назустріч взаємною течією
він неодмінно взнає що ця віковічна гра
не зводиться до нічиєї


САД

я іще не молитимусь. я
ще нікуди не хочу йти.
ти іще не була моя.
ми іще не були на ти.
я іще не любив, не жив –
як востаннє у цім житті.
Той, хто поряд тебе лишив,
не для мене тебе хотів.
не для мене ховав між хмар
срібло-золото й смертну ртуть.
й те, що в тебе мене нема, –
як натхнення у добру путь.
як розрада, як птах в руках,
як дописаний вірш. а втім –
ця дорога крихка й тривка,
і в кінці не чекає дім.
не слова не докупи – ні,
не ночами, не з кожним днем,
не п'яничка в оцім вині,
не хмелію… – минай мене.
мимо лісу, землі, води,
мимо сіл і стражденних міст,
над якими, як смерть, блідий,
висне місяць у повен зріст.
промини, проживи, пройди,
відлюби, відболи, відбудь.
ця молитва гірка, як дим,
і солодка, як добра путь.

АМЕРИКА

коли мій човен тільки-но торкається твого берега,
ще ніким до кінця не звіданої, обітованої землі,
я усвідомлюю, що ось – це моя америка,
з аборигенами слів.
ступити на цю землю,
досліджувати, відвойовувати, вивчати,
старанно наносити на карту найпотаємніші взаємини,
не уявляти – чим це закінчити, але знати, з чого почати.
цього – або нема,
або просто – є воно.
розчинитися в цьому вимірі, в цьому чуттєвому просторі,
віддаватися цій музиці, що не потребує свідків,
плисти за цією течією, – крижаною, гострою,
не задумуватися – куди,
не перейматися – звідки.
вино й намисто у місцевих вимінювати на золото,
на те, що поза словами – чи поза всіма віршами.
пліткувати з ними про тебе – млосно,
випивати з ними за тебе – солодко,
як із найближчими,
як з найріднішими.
говорити з ними про безум, – про твої висоти й глибини,
про твій омріяний берег, до якого прибився мій човен,
про те, що це не любов, бо якщо любив би,
то ніколи не писав би про тебе нічого.


ЧУЖІ

метелики в животі
вже давно не ті
вони росли і виросли у велетенського птаха
що долає між нами відстань одним махом
і звужує над здобиччю хижі кола

остаточно чужими не станемо ніколи ми

такими чужими – що найчужіші – найдальші
без жодної фальші
без жодного слова в останньому реченні
чужими – як зречення чи як приречення
як намовляння до сходу на воду на вроду
на білі суглоби на кістки на зап'ястки
як словесна пастка
в якій помирає наш спільний звір
як затуманений сльозою зір

такими чужими що чужішими не бувають
особливо коли сумують чи коли випивають
доброго вина
і не п'ють до дна
бо це вино – як нектар як манна як миро
особливо із виноградом чи пліснявим сиром
пригублять і розмовляють чи мовчать і смакують
чи пліткують – не те щоб пліткують
а просто згадують – близьких і далеких

бути такими чужими нелегко
бути такими чужими важко
це як пташка
що вертається до гнізда –
ким би ти не став
з ким би ти не спав –

Боже збав

ПРИЧИНА

листопад починається дзвінком серед ночі,
і беззмістовною розмовою про все на світі, –
про своїх і чужих, про словесні сіті,
про сон, що постійно щотижня сниться,
а мені вчувається, що ти мене хочеш,
чи я тебе хочу – яка різниця.

мені ввижаються у твоєму голосі
якісь такі нотки, ще невідомі, –
непідвладні тотальній осінній втомі,
наче літній дощ закипає в калюжах,
раптовий, як вірші, миттєвий, як молодість,
і до всього байдужий.

він іде навскоси, через сонячне марево,
полуденним містом, не розбираючи дороги,
і поступово зникає, стоншується потрохи,
аж надміру задиханий, вологий, пітний,
бо спішить навздогін за низькими хмарами,
іще вагітними.

і лишається запах і присмак пилу,
як тоді, коли ми вимокли до останньої нитки,
і місто всіх збуджувало стегнами, литками,
оголеними плечима, мокрим волоссям,
щоб усі довкола парувалися і любили.
а зараз осінь.

і я тебе уявляю, о пів на четверту,
голою у ліжку, над якимись рядками,
як світло тебе торкається теплими руками,
безсоромно нишпорить, залазить у шпарки,
а слова не даються – ні живі, ні мертві,
як листочки в парку.

ще я тебе бачу замріяною і щасливою,
над віршем, який і робить тебе такою,
ніби це я вже торкаюся тебе рукою,
і ти готова рушити за мною слідом,
скрадатися назирці за цією зливою,
як спекотним літом.

і дійти аж туди, де вмирає осінь.
саме там все закінчується і все минає.
там ніхто – навіть випадково – нас не впізнає,
але вони не переймаються, бо що їм з того.
там вірують тільки в те, що зима на порозі.
і вона надовго.

вона уважно дивиться синіми очима,
у шубі на голе тіло, простоволоса, боса,
і простягає ще здалеку свою обрізану косу.
вона єдина не зрадила нас жодного разу.
і отут і зараз – це найвагоміша причина
щоб бути разом.

ЗАТИХНЕ

коли весна добирається з пункту А в пункт Б,
щоб вислухати всіх, хто пережив цю зиму,
я не сповідаюся, що відпустив тебе.
а тому прости мене.

навіть крихітні листочки проростають так,
ніби пам'ятають себе у славі та красі.
переповнена по вінця весна – пуста,
тисячу разів!

щоб на тисячу перший – і я усвідомив,
що намолену рану самотужки вигоїв.
це – як підібрати слово й принести додому,
а воно не дихає.

світ переповнений примарами речей,
які поступово канонізуються у віршах.
ти залишаєшся опіком, який не пече.
але Господу видніше.

Він собі думає: зроблю отак і отак.
саме так воно й виходить, і навіть краще.
я без тебе став хорошим… – я найкращим став!
от тільки – нащо?

щоб не втілився примус, в якому мушу
перейматися зіркою на небосхилі,
чи північним вітром, що плутає пушту
і суахілі.

в цю пустелю літери набиваються піском,
перекочуються в долонях, не тримаються купи.
чи не краще бути паяцом – П'єро, Шико, –
щоб кривити губи.

і сміятися в лице – просто так, без причини:
безпричинних і вірші не вгамують весною.
кожен голос затихне,
кожне слово спочине –
зі мною.


ЕПІСТОЛЯРНІ ХРОНІКИ

напиши мені здалеку… паперового листа… звичайного…
і пусти його корабликом – хай пливе проти течії здовж Почайни
і допливе до верхів'я – до самісіньких джерел до витоків до початку
розкажи мені про себе – ну скільки можна мовчати
скільки можна вдавати що це небо закінчується за землею
де Господь його зволожує як коштовну марку небесним клеєм
і старанно приклеює довкола кожного – по виднокраю
напиши про мовчання яке остаточно не помирає
це мовчання стікає димами геть в усі комини і в усі труби
щоб у кожному домі так само писали листа і кусали губи
добирали слова вишукували одне-єдине – оте зневірене – дитинчатко
яким не закінчити – але можна востаннє хоч раз почати

напиши мені листа і пошли його поночі хижим звіром
хай він скрадається межи люду – без надії дійти – але хай він вірить
що я його зачекався як чекають на смерть – поза всим чеканням
як Тарас що чекав щоб вернутись не Київ – хоча би в Канів
розкажи мені про ніч що лягає на місто як присуд як морок
затоплює вулиці б'ється у стіни у вікна – це море
поглинає все – і за мить добирається до підборіддя
розкажи… не знаю… врешті-решт – про Скайвокера чи про Ріддіка
про некромонгерів про зоряні війни – та про все що завгодно
про піщані бурі про відсутність кисню чи про надмір водню
розкажи хоч про щось – лишень не мовчи бо оце мовчання
як зволожене небо в яке повертає ріка Почайна

напиши мені листа і пусти його пташкою над землею
тільки пиши не чорнилами не бузиною не кров'ю – пиши єлеєм
щоб коли я його отримаю вже нічого не міг розібрати
напиши мені сестро і назви мене в ньому братом
хай хоч так ми поріднимось – перед тим хто все бачить і все розуміє
перед тим хто парує а тоді нащось зваблює хитрим змієм
хай ми разом хоч подумки перейдемо водами Південного Бугу
напиши що земля – для сторонніх – критично мала і кругла
а для всіх причетних – для втаємничених – пласка і безкрая
розкажи що мовчання – не знаю вже вкотре! – не помирає
що воно вже тотожне не те щоби небу не те що Почайні
а єдиному слову – яке загубилося у мовчанні

і останнє…
якщо вже так трапиться що писатимеш лише про сторонніх
напиши хоч про жилку що пульсує із жовтня насподі скроні
як взаємна бомба що почала фатальний зворотній відлік
і тоді без різниці про кого це буде – Скайвокер чи Ріддік

ВРАНІШНЄ

він довго дивиться як вона спить
розкошує і розтягує цю вранішню мить
коли сонце сторожко добирається повік
вона не його жінка
він не її чоловік
та між ними вже стільки всіляких речей –
більше ніж маскультових портретів Че
більше ніж піщинок ніж хвиль ніж хмар
чи навіть сніжинок – між ними зима
а хто перейшов цю безкрайню зиму
з тими Господь – бо Господь тільки з ними
з цією жінкою і її страхами
з її вродливими безпомічними богами
які стережуть і цього чоловіка й сон
і Господь підлаштовується щоб дихати в унісон
довжелезний видих – завмирає – вдих
Він ними опікується бо любить тих
хто любить одне одного
чи просто любить
хто вивчає тріщинки коли сохнуть губи
хто зрікається непотребу як старої шкіри –
вони на вагу золота і Господь їм вірить
Він любується жилкою поблизу скроні
Він цю жінку леліє а чоловіка боронить
і невпинно молиться за оцих двох
бо не втримує разом
хоч Він і Бог

WI-FI

а знаєш,
жодного заперечення не лишилось в цієї осені.
навіть слово "любити" вже не парується з часткою "не".
на одній планеті зі мною є жінка з важкими косами.
я ніколи її не бачив, але вона частина мене.

і нас єднають не вірші, не речення, не слова,
нас єднає лише стабільний вай-фай.

вона любить каву, а втім, хто її не любить – тієї кави.
ще вона любить вірші – а це вже, погодьтеся, дивина.
її погляд крізь відстань такий довірливий і лукавий,
що я б його безпомильно серед всіх розпізнав.
вона живе легко і невимушено, світло і ясно.
хоча іноді її накриває і вона подовгу хандрить.
але світ їй усміхається – аж видно ясна,
і хандра перевтілюється до пори
у якісь обірвані рядки, чи у вірші на ходу,
у римовані речення – межи суцільного люду,
в те, що я нібито вже вийшов і десь там іду,
і от-от – незабаром – з-за повороту – буду.

і це такий невимовний, невловимий кайф,
що між нами є цей триклятий вай-фай.

а замість обіду вона подовгу швендяє містом,
чи осіннім парком, його закапелками і кутками.
вона з цим безлюдним парком настільки сумісна,
як безпритульні коти із жіночими руками.
вони ластяться і муркочуть, торохкотять і труться,
вони ладні йти за нею – куди завгодно – всюди!
ніби вона очільниця полум'яних революцій,
а заодно і жриця пантеону вуду.
і те, що її тримає, те, що її веде,
те, що дає наснагу перед цією дорогою,
перевтілюється в музику, в натхнення – в те,
що ніколи не забувається, навіть потрохи.

з цим вона і засинає – гола-голісінька,
з надією про сон, в якому її підхопить течія –
не назустріч мені, а кудись на далекі висілки,
в хатинку з вай-фаєм, що до сих пір нічия.

звідки вона мені напише – не сумуй, бувай,
хай все так і лишається – ми і вай-фай.

над цією хатинкою височітимуть небеса,
і котитимуться зорі ввігнутою зіницею.
кожен лишається із вибором сам на сам,
щоб розірватися навпіл між журавлем і синицею.
і коли все на світі закінчиться, все зотліє і все мине,
навіть ця ефемерна відстань і вай-фай між нами,
навіть файли і папери з нашими іменами,
навіть пам'ять, розмежована розпарованими снами,
навіть вірші, що звалися дочками і синами, –
і тільки вона не. тільки вона не.
навіть тоді не.

GODFATHER

ці рейки не перетинаються, принаймні, допоки їх видно.
і ніхто достеменно не знає – що там, за поворотом.
іти собі, балансувати, милуватися краєвидом,
слухати Nino Rota.
фантазувати, радіти, добирати риму до музики,
зарікатися віршувати – найвибагливішого зі збочень,
сподіватись, що ніхто не зможе мене примусити,
до того, чого не хочу.
рахувати шпали, збиватися, загадувати про тебе,
дослухатися до потягу, насолоджуватися літом.
розкинути руки, – триматися за пташиний щебет,
кайфувати, мліти.
уявляти нашу зустріч в кінці цієї дороги, –
ми неодмінно зустрінемося, якщо Нагорі не проти, –
мружитися, тупити, прозорішати потрохи,
слухати Nino Rota.


*
Нагору