Тарас Федюк

***

Кохана, люба, спи,
ще дуже-дуже рано.
Старе містечко. Тиш. І місяць вдалині.
На вежі, при вікні, співає мертва панна,
Гойдаючи у люльці
гайдамацький ніж.

О Господи – віки
і тихе божевілля
Сплетінь, переплетінь, корінь і стятих рук.
Як добре, що ми є, що ти не десь, а біля,
І навіть те, що ось
над ліжком чорний крук.

Торкнуся вуст твоїх, грудей твоїх і лона,
Червоний листопад завіє очі знов.
Сльоза із твоїх вій,
налякана й солона,
Стікає і горить, немов вінчальна кров.

Прощатись не пора. Іще патрульні коні
Не били в сивий шлях,
не бились при стіні.
І мудрий сивий Бог, всміхнувшись на прокльони,
Прощає щедро нам,
що бачив і що ні.

Усе моє життя – єдина ніч для тебе.
І все. Останнє
– лжа, іржа і помилки...
А вранці літаки прокотяться крайнеба,
Гойдаючи між хмари
золоті шлики.

ЗРАДА

І поцілунків дуже тихий клекіт.
Сухі вуста. Гарячі і сухі.
У сітях ясенів — усі птахи,
Крім кажанів,
                          хрущів
                                        і хмар далеких.

Як я люблю! Кімната невеличка.
Над ліжком — люстра круглого печать.
Освітлює мала несміла свічка
Лиш те, про що дозволено писать.

Засни, кохана, завтра день важкий:
На люди йти. Казати їм неправду.
Темно-зелений вітер, наче Вій,
У скло прозоре дивиться із саду.

Ми викрали свою терпку любов
У наших. Загалом, людей хороших.
Почнеться ранок. Буде важко, бо
Ми вдвох
                 удвох
                             залишитись не зможем.

Не плач.
               Гірку сльозу назад верни.
Ти не коханка. Ти моя кохана.
…А в тому, що ось-ось почнеться ранок,
Нема ні крихти нашої вини.  



*  *  *  

Увійдеш 
                в білу воду
                                    що місяць гойднув
                                                                     і над берегом вистелив,
Скрикне риба
                        і в лісі
                                    любов'ю поранений звір.
І в розіпнутім
                         серці моєму
                                               кохання
                                                               воскресло воістину,
Але ти
             ні словам, ні рядкам,
                                                  ані навіть мовчанню моєму
                                                                                                     не вір.

Бо душа
               відходила своє,
                                           відпросила, відмала
                                                                               й відплакала,
І тепер
              вона вся, як вода поміж пальці,
                                                                    а, може, пісок, або ні.
Вдалині
               у зруйнованій церкві
                                                    п'янички склянками
                                                                                        калатають 
По душі моїй, мабуть,
                                       та й, зрештою, впевнений,
                                                                                      і по мені.


Відпливи
                  на той берег
                                         шепнувши у хвилю
                                                                            терпке й нерозтрачене,
До побачення, мила, прощай,
                                                    нам не варто
                                                                           лишатися вдвох.
Я себе
               у твоєму обличчі,
                                               як в люстрі,
                                                                     ніколи не зможу побачити,
А тобі
              у моєму обличчі, як в люстрі,
                                                                   побачить себе
                                                                                              не дай Бог.   


*  *  *  

Розкрию долоні — лети!
У небі німому
Вустами і крильми цвісти
Тобі, як нікому.

Ні суму, ні зла, ні тепла,
Ні вперше, ні всоте.
Якщо ти колись і була –
Скажи мені
                     хто ти?

Лети собі в сині гаї,
Або випадкові…
У нас з небесами свої
Вечірні розмови.

Не варті уваг й висоти
Легких і крилатих…
Скажи мені 
                     хто ти
                                  й лети.
І можеш літати.


*  *  *  

Так легко на душі.
                                  Прощай, моя сеньйоро.
Текла відтекла
                           і плечі відпливли.
І стукіт кастаньєт
                              в коротких коридорах,
І кава на стільці,
                              і сукня на столі –

Це все з чужих пієс
                                  забутих неодмінно.
Так легко на душі.
                                і осінь золота
Мені свої шляхи морочить павутинням
І вільні наче птах
                               обійми і вуста.

А ти плетеш танок
                                   для когось чи нікого.
Я і не знаю де
                          та і не хочу де.
І тільки часом — плащ
                                      і тільки часом — ноги,
І часом Командор
                                убити підійде.

Так легко. Відліта
                                душа, немов пилина
З твоїх бібліотек, з моїх тоненьких книг…
І тільки на вустах –
                                   цигарочка камінна,
І жовтий листопад
                                  між пальців кам'яних. 


*  *  *  

Із промерзлих дерев
                                    не злетить ніхто
Крім гіркої кори,
                              а кора не літає.
Величезних сніжинок панічне лото
Хтось невидимий обертає.

Нам не виграть не нами затіяну гру,
Коли навіть зігріємо 
                                   в синіх долонях
Величезні сніжинки
                                    і мерзлу кору,
І сторожу на конях.

Коли навіть отверзуть вуста письмена
Ті, які ще ніхто і назвати не сміє…
Коли навіть назвемо свої імена
Неподільні
                    приблизно як Райнер Марія


*  *  *  

…твій вигин плеча брови бедра
волосся трепет
забутий светрик et cetera
молдавський шепіт

я'к ти виливала на килим коньяк!
і я'к перстені
за коньяком вислизали і я'к
очі — зелені

в дверях розхитаних — теплий ключ
чужинство хати
і капав білий як смерть сургуч
хотів літати

і хто б сказав що візьму й віддам
в якомусь літі…
…зелена вулиця стіни там
якісь графіті…



*  *  *  
                     
Так падає крапля з віт…
Так падає слово «привіт»,
коли телефон мовчить.
Балкончик без каріатид.
Немов перевернутий світ –
повернута вітром віть.

Укотре слова не змогли.
І простір кошлатої мли
руйнує, кружляючи, міль.
У нас не було хвилин.
Дві чарки. Сюжет один.
І свічка, поставлена в сіль.

А біль поведе плечем,
а світ поведе дощем,
а потім мене поведе…
Не знаю — чия вина,
не знаю — кому з вікна
дивитись хто з нас не йде.

Усе мало буть не так.
Нам був ледь помітний знак:
падіння тонких одеж
в хрущовці часів Корбюзьє…
А ми втрачали, що є –
життя нас в кінці уб'є,
якщо не за це,
                            то все ж…


*  *  *  

тільки й того що губами торкнувся щоки
тільки й того що тінейджери бавляться пивом
біля під'їзду
                      і в чорному небі зірки –
все ж малувато щоб довго лишатись щасливим


транспорт громадський нікого уже не везе
холод собачий вилизує лапами душу
якось не вийшло сказати: спасибі за все…
та попри це — жити варто
                                            хоча і не мушу

варто ловить як морожену рибку таксі
варто відчути вікно твоє раптом щокою
…вольному — воля
                                 спасенному — майже усі
дні що лишилось прожити на світі
                                                            з тобою

навіть якщо все не буде як є і могло
навіть якщо все було як скидається — грою…
…їде таксі
                    і йому налипає на скло                   
київ і сніг — ці два міста
                                           холодні обоє


*  *  *  

за гріхи мої тя'жкі за це і це і оце
Бог мені дав тебе і потирає руки
твій телефон далекий і мій у ньому фальцет
чомусь всі з прилук
                                   що це
                                              за місто таке — прилуки

мав собі задум мабуть
                                       маю підозру — тонкий
руки твої і риси — також тонкі доволі
голос… завжди на голос я лювлюся –
                                                               такий
немов малюнок по дереву — скажемо по тополі

і що з цим всім щастям робити що жити навряд чи дасть
що впало як зірка вертепна загублена колядниками
лягає дорога дальня
                                   я вже не кажу — не в масть
а просто така дорога — як розвести руками


іронія не порятує
                               досвід і тощо — теж
вкупі з молитвою в церкві київського патріархату
і ти — причинна як мінімум — в білому увійдеш
і щоб це зробити
                              кроків
                                           треба не так багато

треба забути — знаю –
                                       треба й не знати було
а якби й знати — тільки як невідому актрису…
задум тонкий холодний
                                          наче мороз на скло
на що було зі мною –
                                      руки твої і риси…


*  *  *  

вийде вночі на кухню
                                      тихо доп'є вино
одяг свій позбирає по двокімнатній квартирі
світло ввімкне і світло — як золоте руно
очі — якщо згадаю — хай тоді будуть сірі

сумочку — якщо ма'ла сумочку — на плече
плащ потече від шиї на молоді коліна
я ніби буду спати
                               щоб не казати: «ще
трохи побудь зі мною»
                                        і за якусь хвилину

двері собі здригнуться ліфт захрипить в стіні
треба було б доспати
                                     але незручно якось
все-таки йде наза'вжди все-таки глупа ніч
все-таки глупа мудрість
                                          все-таки зодіаки

трохи перечекаю щоб не вернулась ще
чай на плиту поставлю — пара полізе вгору
вслухаюсь щоб почути в грудях пекельний щем
і не почую щему –
                                  щем закінчився вчора

легше стає відпускати
                                       все що я мав — не моє:
світ час і простір включно з чашкою серед столу
і затихання кроків що завмиранням стає
і карамелька трамваю
                                      що за щокою Подолу


*  *  *  

востаннє твій хворий на голову голос почути
камінь з душі впаде — нема на чому триматись
жаль що в твоїй камасутрі відсутня поза спокути
тож — як писав чичибабін — їжте без мене томати

мені хай лишається воля її золоті абсолюти
її криваві тачанки копита і чортополохи
її важкі алкоголі її депресії люті
її жінки випадкові над урвищем в житі трохи

я знаю які одежі вдягають у ці дороги
які записки мотають які на світі міста є
востаннє твій хворий голос,
                                                 як хвіст ластів'їний — ноги
у чорних потертих джинсах
                                                 які уже не пам'ятають