Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Люцина ХВОРОСТ

Люцина ХВОРОСТ

***

Не знаєш очей моїх гострого блиску,
сліпучого блиску?
ні пальців моїх ледь відчутного стиску,
солодкого стиску?

ні вигинів тіла, тонкого у пасі,
тонкого у пасі?
ні ймення мого, що згубилося в часі,
згубилося в часі?

Тож знай: я — у кожнім вітанні й прощанні,
у кожнім прощанні;
я — в жвавій розмові й гіркому мовчанні,
в гіркому мовчанні.

Моїми сльозами блищать діаманти,
дощів діаманти;
я — вальсу осіннього плинне анданте,
осіннє анданте.

Вогнем мого серця червоно-яскравим,
червоно-яскравим
опалого листя палають заграви,
палають заграви.

Тремчу я — здригається гілка осіння,
галузка осіння.
Я — м’якість перини і твердість каміння,
і твердість каміння;

пишнота вбрання і нага безсоромність,
нага безсоромність;
безтямне сп’яніння й твереза притомність,
твереза притомність.

Я наших німих обітниць не порушу,
довік не порушу;
у загадці Долі впізнай мою душу,
живу мою душу.

ЧИРВИ ПРОТИ ВИН?..

Червоне — то любов,
а чорне — то журба...

Дмитро Павличко

Знаєш, як снуються діалоги?
Нитка, друга — й геть перестороги...
Ми сплели цей вечір з двох ниток:
Ти і я, основа і уток.

Трохи блюзу, і вина, й туману —
Ти розкрив мені себе, як рану.
Необачно, розумієш сам.
Що я є — отрута чи бальзам?..

В мене заполоч, а в Тебе чорна...
Тільки, друже, я ж Тобі не норна,
я Тобі не зважуся сплести
ні життя, ані його мети!

Хай би я й хотіла віщувати —
таж пророцтва вийдуть... вузлуваті.
Я раніш не відала — а жаль! —
муки ремества майстерних ткаль.

Я підлещена — але не більше...
...Схаменувсь. Нитки уже грубіші.
Злякано-запитливо дивлюсь:
Ти — чужий?.. Вино, тумани, блюз...

Але що це виплелось між нами?
Стрічка. Невибагливий орнамент.
Напівілюзорний мотузок.
Тільки, знаєш, це ще не зв’язок!

Хочеш, розірвем його вмигока?..
...Не дивись так. Ні, я не жорстока.
Схоплюєшся йти — але не йдеш...
Бачиш, я... я зволікаю теж...

Спільна таїна — надійна сув’язь.
Може, я до Тебе й достосуюсь.
В нас віднині — спільна таїна.
Чирви просять вин, а я — вина.

 

ВА-БАНК

Два червоні мускати і зашморг на шию.
Але я не казала Тобі, що волію
екстрим.
Геть заплутались наших сюжетів спіралі.
Я панянка тендітна, Ти кутий в металі
тривкім.

Я себе захищаю, я напоготові.
Ти, звичайно ж, почуєш банальність у слові
«хижак».
Я втомилась від цього стрибання на дибах.
Я не схвалюю флірту подібного штибу,
однак...

Ти бажав би, щоб Всесвіт розсівся на порох.
Ти мій друг, Ти мій крук, чорний ворон, мій ворог,
мій бог.
Я сміюся, але, присягаюсь, не з Тебе.
Я б умерла з Тобою, а жити нестерпно
удвох.

Ти планету мою ледь не збив із орбіти,
Ти крихку мою душу хотів надщербити! —
не смій.
...Зачаїлася репліка в тиші тривожній.
Ти свій келих допив, а цього не спорожнюй —
це мій.

***

Зачинитись, роззутись і впасти на килим ведмежий.
Кожен шерех вганяється в мозок, мов лезо ножа.
Мене навчено вірити мудрості Божій безмежній,
але нині я, мабуть, дізналась, де в неї межа.

Ти не любиш мене
ні вогнем, ні мечем, ні струною,
Ти не любиш мене,
і даремно троянди росли…

Моя роль трагедійна Тобі може здатися фарсом,
я Тебе й не запрошую бути її глядачем.
Не дивися на небо: Венера з'єдналася з Марсом,
їхній промінь подвійний зіниці Твої обпече.

Ти не любиш мене,
я ж до Тебе мов хвиля до скелі —
Ти не любиш мене,
ані в штилі, ні в штормі моїм…

Ти не любиш мене —
і за тисячу літ не полюбиш.
Ти не любиш мене —
то навіщо ж палають сонця?!.

 

Але Ти інший

Ти мені вділиш окраєць любові...
Так тільки хліба в притулку дають жебракові.
Тож візьми це назад і молись —
що як самому цей хліб стане в пригоді колись?..

Я люблю
любов’ю жадібною й гострою,
без застережень і без остраху —
але Ти інший,
але Ти не я:
ретельно змірена любов Твоя,
з вагами звірена любов Твоя,
щоб ні на крихту, ні на йоту більше!

Хай Ти не з тих, чиє серце багате, —
Ти захищаєшся тим, що не смієш кохати;
я ж — звіря, я — змія, я — стріла:
серця б сягнути Твого — з нього б до скону пила...

...Я люблю,
і гори зрушує любов моя,
й весь світ зворушує любов моя —
але Ти інший,
але Ти не я,
й хай навіть я своє життя віддам,
усе життя своє Тобі віддам —
цієї прірви не здолати нам!..

Слухати пісню у виконанні автора

 

На пероні

На пероні серед ночі
чути скрізь плачі жіночі,
і я плачу, і гарячі в Тебе губи.
Я звикаю до розлуки,
і замерзли в мене руки,
поцілуй їх, попрощайся з ними, любий.

Хуртовина серед ночі,
сніг лапатий сліпить очі,
сніг лапатий пластівцями — білі плями.
Серед ночі, серед ночі
біль прощання й сни пророчі
в Твої очі я вціловую без тями.

Темні коси, біла хустка,
змерзлі сльози, в серці пустка,
впало слово — й знов душа в німім полоні...
Ні, не хочу я!..
не хочу
розлучатись,
серед ночі
залишатись самотою на пероні...

 

***

Відстоялось життя, немов вино в сулійці,
перегране вино,
і «падати в любов», як кажуть ті англійці,
не вмію я давно.

Мій мудрий вартовий стоїть собі на чатах,
спокуси приміча.
Я маю що плекать і маю що втрачати,
я вже не дитинча...

Та прийдеш ти — і я, розкустрана пташина,
уся в твоїй руці.
І хочеться усі відкоркувати вина
і пити навхильці.

***

Ми впали вдвох у цю осінню єресь.
Є проби золота — і жовтизни:
є вохра, що цяткує ясени,
є мед, а є лимонно-жовтий верес.

Терпке повітря — ти лише вдихни —
хмелить, мов зі шляхетських винниць херес;
і в стиску рук, як в лоні первини,
народжується вічноюний ерос.

Нам грішна осінь не бажала зла,
простімо їй цей жар і цю ненатлість, —
та відступає золота імла,

нам сумно вдвох, і тяжко нам зізнатись:
не від кохання — від жаги тепла
тремтіли наші стомлені тіла.


СЕРДЕЧНІ ЗЛОЧИНИ Й ЛЮБОВНІ КАТАСТРОФИ

Зустрілись, мов два поїзди, зіштовхнулись серцями —
удвох потерпіли, обоє звалились без тями.

Ти серце поцупив моє, кишеньковий крадію.
Вхопити Твоє чи ще іншу утнути крутію?..

На мій корабель Ти непрохано вдерся, пірате:
лишилось тепер голосити, рахуючи втрати.

Грабіжнику, ти сплюндрував мою тиху оселю.
Я влучно стріляю — в самісіньке серце вгамселю.

Ти серце моє підпалив смолоскипом, підступний.
Гляди, я горю, але Ти запалаєш наступний.

***

З Леопольда Стаффа

ЛИСТ З ОСЕНІ

Я жду твого листа… Південне сонце й море
Тобі співають там… А в мене тут сльота.
Сьогодні не дощить, та сонце наче хворе…
Зів’ялий дух дерев, і сум, і самота...

Тут відцвіло усе; ти перш ніж надсилати —
Вклади свого листа межи духмяних трав,
А краще — у свої благоуханні шати,
Щоб щастя й супокій він в себе увібрав.

Ну а папір… прошу, папір візьми блакитний.
Бо, може, буде день понурий, безпросвітний,
Коли твого листа віддасть мені поштар;

І плакатиме знов дерев намокле віття,
І я у самоті шукатиму між хмар
Хоча б окрайчика, хоч клаптика блакиті…

Ще пісні у виконанні автора

Нас покличе танго

Солодко-гіркий романс

Чері

Люцина ХВОРОСТ

Люцина Хворост народилася 1982 року в Харкові. Поетка, прозаїк, співачка шансоньє, журналістка, перекладачка. У 2001–2003 рр. була членкинею літературного конґломерату «VеСЛО СЛОва». У 2002–2008 рр. спорадично друкувалася в літературних альманахах. Від 2007 р. дописує до часопису «Березіль» як автор і журналіст.
Друкувалася в "Літературній Україні", "Українській літературній газеті", журналах "Київ", "Пороги" (Чехія).
Лауреат премії ім. Олеся Гончара (2012 р., номінація — мала проза).
Лауреат І премії Першого міжнародного конкурсу виконавців українського романсу імені Квітки Цісик (2011) та ІІ премії Фестивалю українського романсу "Осіннє рандеву" (2013)

*
Нагору