Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Йосип СТРУЦЮК

* * *
Із книги весни
на останній сторінці
бриніла розлукою квітка.
Стеблина
обірваним звуком струни
закреслила вірш мій останній.

Дюймовочко рідна,
із чашки конвалії
тягнися до мене, як пісня,
в блакитні гаї на поляни,
де пні обростають у спомини рідні,
де віщі зозулі росли разом з нами.

***
Де мої губи,
щоб відмовити тобі?
Де мої руки,
щоб відштовхнути тебе?
Де мої ноги,
щоб піти від тебе?

А були в мене і губи,
і руки,
і ноги,
коли тебе не було.

Пограбована,
як по стовбуру явора,
осуваюсь по тобі.
Розумієш,
десь там, унизу,
я
голою ступнею
наступила на колючу зорю —
і не можу зрушитися з місця.

Може, це і є
моє виправдання.

***
Ти підеш
а я прийду
і щоби бути певним за тебе
одгороджу тебе
від усього світу
опущеними віями
після такого вечора
треба заснути
і рукам і волоссю і словам
бо може видатись
що руки були нерозумними
волосся невинним
слова кантовими і сухими
як вафлі

***
Дощ іде
як хлопчина з підбитим оком
а під нього лягають тротуари афіші дахи
я в той дощ
іду до тебе мов дощ
трохи скошеним кроком
не думав
що на твої очі
опуститься метелик здивування
коли привітаюся
сам знаю день не добрий
але хіба я винен
що в нас вітаються так здавна
я не піду назад
бо дощ іде
і ти повір мені
що він срібними пальцями
витягує десь комарів із болота

***
Не хвилюйтеся
в суботу випогодиться
бо приїде моє сонце на велосипеді
котрий котиться під місяцем колін
у видозміни доби
у видозміни очей перехожих
що в тому Звірові?
ні людей ні звірів
одні гриби дивно ходять
попід тинами
в парасольках після дощу
а моє сонце їде до міста
підвівши протуберанці брів
розсунувши хмари застережень
ліктями

***
Ти
прийшла до мене я пам'ятаю
31 лютого
тоді
опівдні
зійшов місяць
і ми притінилися під каштан
ластівки твоїх очей
черкали озеро а веселі руки
наспівували мені про місто
у плинності годин
було тісно
і ми вклалися в одну тінь
як у слово
вимовлене один раз кожним

***
Знаю
що знайти тебе можна
лише серед квітів
кажуть
хто шукає
той завше знаходить
я завше шукаю
і коли знаходжу тебе
то ніби заходжу до музею
де усе застерігає:
руками не чіпати!

 

***
Прив'язали Галю до сосни косами…
Підпалили сосну ізгори донизу…
Народна пісня.

В тому березні навіть сни
наполовину голі.
Прив'язав себе до сосни
замість отої Галі,
наносивши перед тим
оберемків з чотири хмизу.
Галю,
ти мені прости,
якщо можеш
ізверху донизу.
Не лінуйтеся, козаки!
Хоч кресало з Ікви — не з Дону.
Я з чиєїсь легкої руки
до небес піднімуся з димом,
а відтак на Чумацький Шлях
розтрушу і розвію попіл.
Того б, певне, не замишляв
навіть Чингізхан в Європі.
Ні на щастя, ні на біду
не відригнуся нікому,
а тим попелом упаду
під копита космічним коням,
під коріння до яворів
упаду
й під — насіння вересу.
Як ви бачите — я згорів,
та не зовсім у тому вересні.
Пересунув Чумацький Шлях
трохи вліво,
трохи незвично.
Того, звісно, й не замишляв
навіть Той, Хто формує вічність.

СОНЯЧНІ САНИ

Свищуть срібні полози.
«Гей, джиґуне, підвези!»
А копита вороні —
як смичками по струні.
Наречена, мов щедрівка.
Неугавна чорнобривка.
Посторонки — на долоні.
Від долоні скачуть коні
між промінними вівсами.
Гей, ви, сани, сонця сани!

ДІВЧИНА НА МОРОЗІ

В квапних кроках — морозний хруст.
Кроки грімко у даль гукають.
Вириваються лебеді з вуст
і розкрилені брови черкають.

Сміх прозорий — бурульок дзвін
в настороженій тиші ночі.
Тільки місяць нюні розвіз
і вгамовуватись не хоче.

Понад вулицею — ліхтарі,
як важкі виноградні грона.
А над ними вогнем горить
твоя шапочка червона.

Молоде сміхотворне дівча,
я прошу тебе: будь ласка,
не втікай від мого плеча
в цю прозору морозну казку.

* * *
Глибоке озеро лугу.
Ідемо зелені, як хвилі,
а хвилі зелені, як діти.
Заходимо в озеро по кісточки,
по коліна.
Ой леле! Послухай,
підбери спідничку
вище повені
нескошеного літа.

Ти вмієш плавати навзнак,
ти вмієш плавати довго.
І плавають поміж нами
голодні риби мовчання,
І сходять з глузду літавиці
у ніч на Купала.

Глибоке озеро лугу.
Зелені хвилі.
І ми зелені, мов діти.
І зовсім не діти.

***

Сон і той не вийде сном.
Тільки-но заплющиш очі —
вітром я попід вікном
обізвуся серед ночі.
Обізвуся,
назовуся,
у кімнату забреду,
до рамена прихилюся,
темні вії підведу.

Дрібен дощик засія,
срібен із ясного неба.
Не сховаєшся, то я
В гості прилетів до тебе.
З високості
прямо в гості
на діброви, на луги,
побіліють хай од злості
чорні наші вороги.

У гурті чи в самоті
не чекай уже спокою.
Я на щастя у житті
шлях твій перейду рікою.
Гей рікою
ще й якою
перейду-перебіжу.
Навіть піснею дзвінкою
стан тобі підпережу.

Змиє дощ твої сліди,
перебуде і забуде.
Ти була моя завжди
і моєю завжди будеш.
Хай забудеш,
перебудеш,
розведеш між нас мости.
В найскрутніший чорний будень
будеш святом моїм ти.

***
усі ліхтарі
уже пішли на відпочинок
тільки одна жарівка
залишилася у плафоні

її не вимкнули
бо її і не вимкнеш

вона знає
цим завулком
завше під ранок
вертається він

і головне
знає
від кого

* * *
Не бери додому втому:
до села неблизько пішки.
Підійшов уже автобус.
— Ще хоч хвильку...
Ще хоч трішки...

І мовчиш уже, ні слова,
погляди переплелися,
тільки ловлять,
ловлять,
ловлять
вересневе
жовте
листя.

* * *
Вона приходила на лукомор'я,
струнка і міцна, як весло.
І море до неї було чемне,
не як до весла.
З золотомор'я
до неї піднімався дельфін.
І вона довірялась йому,
як довіряються пісні
або ж сльозі на самоті.
Дельфін беріг її від поговорів,
описуючи круг неї
все вужчі й вужчі кола
і розбиваючи своїм тілом
хвилю, що набігала.

І вона забувала
свого п'яничку таксиста,
бо їй було добре,
хоч і було ніяково.
Але вона дихала завжди берегом,
а він завжди хвилею.

Коли косами Шахерезади,
опускалася ніч у море,
вона красиво,
по-жіночому,
одягала через голову плаття.
А в очах дельфіна,
перев'язані терпінням,
слова ворушились.

***
Хвиля
теплим серцем
витанцьовувала берег.
Хвиля
танцювала меланхолію
на хвостах непорушних головнів.
А під хвилею
від реготу
гойдалися пружні перса русалок
і виростали кугою
густі легенди з дна.

Озером
на золотому човні
плавав місяць
і вудив тишу.

Ша-ша,
кохана.
Жбурнімо тлусті помисли
під ноги.

Липи заходять у липень,
не оглядаючись, хоч від їхніх спин
пасмами лика —
шляхи нашого родоводу.

 

***
Тягучий, аж затяжний
в переляскоті неба на тротуарі.
Сім проклять молодої весни,
а на восьмім — із уст ні пари.
Я втомився. Лице в лице.
По смерканні веслують вії.
Дощ-фігляр лопотить бігцем.
Я ж спинити не вмію.
Підфарбовано-мовчазна,
із якої — скажи — нагоди
треба вибрати було нам
сірий віхоть такої погоди?

***
Я знав три кольори розлуки:
білий — повис на шиї,
карий — бринів: « Чекаю…»,
теплий — проріс травою в мовчання.

А що перший колір —
то чиясь вірність,
а що другий колір —
то чиясь ревність,
а що третій колір —
то моя згуба.

А клени летять у моє дитинство.
Листопад, листопад
на Юркову хату.
А ти, Юрку,
скубай курку
і роби загату.

Я знав три кольори розлуки:
перший — відгицяв на соняху,
сполохавши півня наївності з тину,
другий — взув мене в туфлі №41
і привалив дивними вечорами,
від яких годі сподіватись глузду,
третій — понині в чеканні.

Так, недобре,
коли нас єднає
лише кватирка в душній спальні.
Але ж будьмо жорстокі до себе,
вдаваймо, що ми цього не відаємо —
і нас не осудять навіть.

* * *
Труться хвилі в борти спроквола,
сутеніє в затонах берег.
Ми пливем без мети, без весла
в пережухлий вересень.

На моїй голубій землі
під осиками тиша ходить.
Тільки місяць почує в сідлі,
наче князь Святослав у поході.

Гаснуть спалахи бистрих зірниць,
вись напнута, як тятива з лука.
Я благаю тебе:
— Оберни
в теплий дощ свої довгі руки! —

Чорнобрової ночі тягар
мені звалять на серце стіни.
Дратівливо пригублю цигарку,
хоч вона тебе не замінить.

Стану злим поворотом ключа,
скрипну в дверях і тишу вимкну.
Зупинюся в твоїх очах
недочитаною сторінкою.

Мій, нарешті, ударив строк.
Я, мов книга пісень, повен чистого змісту.
Зачитай мене до дірок,
тільки так собі не перелистуй.

***
Я підпалив тебе, торкнувшись
жагучих уст твоїх.
Ти зайнялася, наче ліс,
закинутий нещадним сонцем
уже під осінь. Так, під осінь,
бо ліс той був без птиць співочих,
без анемон таких чутливих
до вітру і до рук твоїх.
Бо ліс твій був
з галявинами впертого мовчання
і пнями згадок, об які
ти спотикалась час од часу.
Я бачив, як горіли пальці,
я бачив, як горіли очі,
як з них вистрибували білки,
а дятел серця стукав, стукав,
і не волав ніхто: «Рятуйте!»
А я стояв, як сам не свій,
і погасить не вмів пожежу,
бо лиш благав: «Дощу! дощу!»
І бризнули дрібні краплини,
але тебе не остудили,
лиш груди обпекли мені.

***
Вже Косарі лягли за північ,
а я очима безмір мну.
Останні відкричали півні
в передостанню тишину.
І груша тулиться до віку,
а вікна мерзнуть до зими.
Уже безсоння й те повіки
згорта, а ми? Безтямні ми.
Така та груша безголоса,
а ти не слухай — говори,
допоки в зоряних покосах
лежать зухвало Косарі,
допоки не звалився ранок
за грушу на старий бульвар,
і промінь з уст твоїх багряних
не розпозичив іще фарб.
Кажи про те, про інше конче.
Як мерзне безмір у вікні! ..
Те, що сьогодні ти промовчиш,
кричить давно вже у мені.

***
Вже відпалали твої очі,
на віях зачепився дим.
Якщо вже так потрібно конче,
то не уся відразу йди.
А потихесеньку, поволі
уперті рухи відпусти,
пошли у вирій руки голі,
а за руками голий стид.
Для небувалої дороги
чи лугових отих стежин
прибережи поки що ноги
і дещо ще прибережи.
Відходь потроху, як у казці,
туманом обгорнувши стан.
Як можеш, забарися в ласці
і в погляді моїм розтань.
Якщо вже так доконче треба,
ти для очей своїх позич
сувоїв два он того неба
і крапелинку — для сльози.
Останніми притримай губи
на чистім фоні пустоти
і лиш тепер скажи, що любиш,
що ти не в змозі вже піти.

***
Гортають вівці і качата
зелену азбуку трави.
А вільхи вміють так мовчати,
як не уміли ви.
Два пальці в рот —
і свист, як спінінг
в мовчанні риби на гачку.
Я вам за щучим повелінням
задумав ніч таку:
чарчина місяця і лава
у заметелиці хрущів,
і вам нема до кого навіть
прошелестіти пару слів.
Бо обікрав я вас до нитки.
Де ваші очі?
Спокій де?
Скажіть,
чия ви зараз? звідки?
і чимчикуєте куди?
Два пальці в рот —
і свист, як спінінг
в мовчанні риби на гачку.
Я вам за щучим повелінням
придумав ніч таку.

* * *
Гралися діти в хаті,
в піжмурки грались.
Пелехатому хлопчині
рушником зав'язали очі —
і хлопчина нестримно бігав,
натикавсь на стільці й лави,
збивав лікті,
збивав коліна.
А проворна юрба дитяча
з-поміж рук його вислизала
з верескливим галасом...

Любов — не піжмурки.
Та сьогодні вона мені
зав'язала очі
й завела в золоте дитинство.

Ти зовсім близько —
на відстані подиху,
але я чомусь
ніяк впіймати тебе не можу.

***
Пригасне плач, і запечуть слова.
А ти присядь і посміхнись кохано.
Чорнява нічка темне забува,
коли з рум'яних щік зіходить ранок.
У тишину московські позивні
заб'ють навиліт звуки золоті,
і довгий промінь на стіні
чиюсь запеленгує тінь.

***
Кажуть, таке проходить,
як по деревах квітень.
А я,
втамувавши подих,
лечу вітряком під вітер.
Боюся мовчати й досі,
підслухувати орхідеї.
Таке,
як у тебе, волосся
було і в неї.
Так же руки скучали
заломлено,
шалено,
і лебедями кричали
на шиї в мене.
Так же, задуму підперши,
будили сизе світання.
…Тільки тоді було
вперше,
а зараз вже, мабуть,
востаннє.

***
Прихиливсь до шибки спогад,
тіні карі розкидає
і когось — не зрозуміло —
через шибку виглядає.

Як над сизим осокором
зійде місяць пелехатий —
сам себе під руку спогад
водить доокола хати.

Усміхаючись до когось,
ображаючись на когось,
сам себе уже цілує
велемовний добрий спогад.

І ніяк не розуміє,
чи то щастя, чи біда є,
що короткі літні ночі
він безсонням обкрадає.

***
В мені живе тендітний біс
з голодними очима.
Той біс
у серце гостро вріс
і неподобства чинить.
Захоче,
ніч, як рукава,
безсонням перев'яже,
з одного мене
зробить два,
до третього
приляже.
За очі ті,
за голод їх,
за глибочінь безкраю
і за палке насильство ніг,
котре я проклинаю.
Із примхами на поводу
той біс
так остобісив,
що я б із серця вереду
під комин
перевісив!

***
В той добрий час,
в ту дивну зореніч,
коли любов черкає серце гордо,
перецвіти,
перерости в мені,
розвійся при мені —
та й годі.
Я хочу бачить,
як холодний клен
загруз у власне листя
по коліна.
Як синю тінь
пересуває день
із заходу на схід —
і разом з нею
гине.

Струцюк Йосип Георгійович народився 17 липня 1934 року в с. Стрільці на Холмщині. В 1944 році разом з батьками був депортований у Запорізьку область. З 1946 року мешкає на Волині. Навчався в Глинищенській початковій, Копачівській семирічній, Рожищенській середній вечірній школі, працював трактористом. Після закінчення Луцького державного педінституті ім. Лесі Українки вчителював у Білостоцькій середній школі, був науковим співробітником в музеї-садибі Лесі Українки в с. Колодяжному та Волинському краєзнавчому музеї, працював журналістом, режисером народної самодіяльної кіностудії, очолював обласну організацію Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка та керував літстудією «Лесин кадуб».

Й. Струцюк – автор біля 60-ти поетичних, прозових та драматичних книжок. Серед них – поетичні збірки «Освідчення» (1965), «Засвідчення» (1969), «Поезії» (1984), «Терпкі сторінки» (1991), «Сторожові вежі» (1993), «Потойбіч тиші» 1996), «Віть розчахнутої блискавки» (2002), «Десятий день тижня» (2006), «Вогонь предків» (2007), та інші, які склали двотомник «Фарватер» (2009); прозових творів: «Червень – місяць тиші» (1980), «Лінія життя» (1985), «Круцю, круцю, журавлі…» (1996), Од Гучви до Стоходу» (2007), «Цвіт дикої шандри», «Чорний припс» (2008), «Помста Салмакиди» (2010), «Усе не так просто», «Сповідь із зеленим натяком» (2012), «Бог задумав інакше…» (2014), «Інфамія» (2014), «По дорозі до Савур-могили» (2015), «На березі крутіжу» (2015) та ін.; збірки драматичних поем і п'єс: «Роман і Романовичі» (2002»), «Свідчимо перед Богом…», «Найкращій матері – смерть» (2003). Вистава «Роман – великий князь Волинський і Галицький» за твором Й.Струцюка пройшла з успіхом у Волинському музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка.

Й.Струцюк – перший лауреат літературно-мистецької премії ім. А. Кримського, міжнародних літературних премій ім. Б.-Н. Лепкого та ім. Г. Сковороди, премій «Благовіст», ім. П.Куліша, Фонду Т. Шевченка. Він - володар золотої медалі на Московському кінофестивалі (1980), заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин Луцька.

*
Нагору