Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Власта ВЛАСЕНКО

Власта ВЛАСЕНКО

Фото — Руслан Трач

Власта Власенко - "Єва"

Власта Власенко - "Річка"

Власта Власенко - "Розколото решето"

***

Виходьте з-за дерев
і не питайте хто ви,
я знаю хто ви є
і як ви мовчите,
зеленолапі пси,
червоноокі сови
ви хлебчете ріку,
на афинах спите,
ви знаєте, що я
опала мокра хвоя,
ви знаєте мене
без голосу і слів,
лише лице в ріці
не знає хто я, хто я,
дивіться там за ним
тримайте берегів…
як витруться думки,
як вивітриться серце,
як відшліфує вир
до мовчазного дна,
подивиться воно
у місячне люстерце
і ,може, аж тоді
подібне стане на
зеленолапі пси,
червоноокі сови,
і вихлебче ріку,
на афинах засне,
і вийде з-за дерев,
і не спитає хто ви
а озирнеться, щоб
побачити мене

***

Гойкає Біла над горами Баба,
шаль шалянова у неї в руці,
хмари скриплять як намоклі дараби —
сплав по Великій Ріці,
Давній Ріці, що над нами давно вже,
ми тільки йдем по великому дні,
ми тільки риби, ніхто з нас не може
чути керманича в сні...
Вітер голосить, тріскає дримба,
гонять дараби над нами чудні,
йди, біла рибо, спи, біла рибо,
очі твої мутні.
Страх випускає гачечки і петлі,
гой, білі риби, половить усіх...
Гойкає Баба, пряде на бамбетлі,
Вовна торочиться...Сніг.

***

Четверті півні, дубова бочка,
там непочата вода на дні,
повзе горою біла сорочка —
світочну вберю несут мені…
несут на бартках кошлаті звірі,
в них чесні очі і дивний чин,
вбирают рано по голій шкірі
на мокрі коси...мовчи…мовчи.
мовчи і слухай — така година:
обійдут тричі — тоді й пора…
на білий камінь стече малина,
на темний корінь сповзе мара,
і стане тиша у штири ока ,
на білих водах замішу світ,
овечки білі несут молОка,
овечки знают усе як слід…
жентиця тепла у руки сіла,
танцюйте пальці, бо з-за ріки
іде косуля — кнєгиня біла
по Чорногорі попід зірки,
цілує ніжно мені долоні,
ще пару вдихів до перших сліз…
світОчку білий — прогнались коні,
перевернули Великий Віз
і світ як ліжник встелився в ноги,
сорочка біла сповзла з руки…
то несли сонце — старого бога
кошлаті звірі уздовж ріки.


Фото — Руслан Трач

Там нікого нема, там нічого нема,
тільки гражда чудна і один раз на день
в срібних згардах туди ходить жінка одна,
чорна жінка...Дзелень, дзелень...
за нев сонце іде, головою трясе,
то зникає в горби, то ступає у слід,
тепло фиркає в шию і оком пасе
у руці її хліб
і заводить вона його в дим і кладе
перед ним небеса як отаву в кошіль,
його німб золотий поза гори паде
як різьблений таріль,
засинай ,засинай, каже, Чорна ріка —
твій обіцяний рай, твій далекий вогонь,
золотий повідок — твій завіт і Рука
не відпустить його
поки тут у долині ще сплять ці тіла,
що призначено їм перенести псалми,
що в них серце сліпе як маржинка мала
у соломі з крильми...
І стихала вода, і тікала з-під вій...
тільки гражда лицем оберталась до дня
як у згардах з воріт чорна жінка на світ
виводила коня...

Фото — Руслан Трач

Тримайся дзвоника на овечій шийці...
...бігли червоні лисиці
по старім камені, по вовчім черепі,
дванадцять чугайстрів вбирали череси,
мочили чуги в потоці,
крисані на оці —
мовчали...
в коло ставали, в сопівку грали,
душі ловили, за черес клали,
світом хитали
все дужче, дужче,
коло ставало все вужче, вужче і — суньголо-о-о-о-ов!!!
як нявка нечесана кров під чересом
мечеться , ломиться, кличе
в аркан!!! Аго-о-в!
Очі у очі — німі перехресні вогні, агі-і-ій,
вуголь з-під вій
чорними птахами в ліс,
небо пере-
вернулось і зависло наперекіс,
гупає в ньому вода р-р-аз, дв-в-ва,
а в землі макова голова,
важка від води,
а по ній двадцять чотири сліди
вщент, гамузом, впень, в дим
маркують дороги усім живим
по старім камені, по вовчім черепі
по мокрім чересі
лижуть ноги червоні лисиці....
Тримайся, душе, дзвоника на овечій шийці...

***

Там нікого нема, там нічого нема,
тільки гражда чудна і один раз на день
в срібних згардах туди ходить жінка одна,
чорна жінка...Дзелень, дзелень...
за нев сонце іде, головою трясе,
то зникає в горби, то ступає у слід,
тепло фиркає в шию і оком пасе
у руці її хліб
і заводить вона його в дим і кладе
перед ним небеса як отаву в кошіль,
його німб золотий поза гори паде
як різьблений таріль,
засинай ,засинай, каже, Чорна ріка —
твій обіцяний рай, твій далекий вогонь,
золотий повідок — твій завіт і Рука
не відпустить його
поки тут у долині ще сплять ці тіла,
що призначено їм перенести псалми,
що в них серце сліпе як маржинка мала
у соломі з крильми...
І стихала вода, і тікала з-під вій...
тільки гражда лицем оберталась до дня
як у згардах з воріт чорна жінка на світ
виводила коня...

 

***
А тепер предковічної —
"Ти, що там десь єси....",
бо до брами північної
підбираються пси,
догори підбираються,
як велика вода,
у траві запікається
їх отрута руда....
І вона загасила ватру...
А тепер слухай зомплю в собі без дна...
Яка вона, ну яка, то ЯКА вона?...
Що в ній, що, то ЩО в ній?....
Вибілені чи чорні
гріховні дні
он у човні
чи праведні ночі?
Дивися. Стій.
Не сахайся.
Не бійся.
В очі!
І вона заходила в джереп.
...курила тумани, знімала корони, кидала в траву,
і дримби чугайстрові тихо сповзали у глиб лісову,
...три доби стояла,три доби мовчала і стала як гла,
вертайтеся , пси, я отруту зіссала зі свого чола.
А тепер тої ніжної
"Ой ти соколе мій...
прилітай до північної,
і дивися з-під вій,
і дивися, і вір ми,
що озветься струна
за три слова до прірви,
за три кроки до дна.
І вона цілувала дримбу.

***

Ставай боса на межу
клади душу не чужу
бо чужа — то темний ліс
а ти свою став навскіс
на сніги і на вітри…
Хто там дивиться згори?
Хто дихає за плечима
З чотирнадцятьма очима?
Клади плачі до води
Став на землю страх і йди
Йди, бо скоро день зникає
Ніхто тебе не питає
Лиш оті з — поза плечей
Пють туман тобі з очей
Грають злякані думки
В кості як у сопівки
Стережися, боса, змій
Озиратися не смій
Переверни в собі гори —
Постав Божу на людській.

***

Чорна птаха низинкою сонце склювала,
чорна птаха мені на коліна сідала,
пила з рук моїх місяць і потім злітала,
і куйовдились пера в туман...
чиїсь душі пливли як забуті дзеркала,
чорна птаха над ними мовчала, мовчала,
лиш зіниці свої золоті опускала
й зачинала великий аркан...
...ой ангели, бартки в крила,
яка ж мене ніч накрила!!...
І який молодий гарний бог у крисані,
як замішував світ на великім аркані,
як ті душі пливли, у вишиванки вбрані,
аж торкались до гір китички,
і ставали так схожі до давнього тіла...
чорна птаха над ними біліла, біліла
і така незбагненна, така розімліла
пила ранок з моєї руки..

***

Вертатись пізно,прощатись рано
До себе страшно, до тебе...як?
Закрились тори, мовчать корани
Лиш моцні гори та темний знак
Та чорний птах та зірки —черниці
Загладять душу моїм вітрам…
Летять алмази на дно керниці
І входить тиша у білий храм…
Тремтять повіки, вони десь близько
Гуде коріння ,вони десь тут
Зозулька сіра літає низько
Чотири стежки, один маршрут
Червоний камінь, на нім молитва
Стара сорочка злетіла нич
Вони сказали: триває битва
І озирнулися без облич.

***

Не плещіть за мене нічого, води,
не травіть за мене нікого, трави,
не кажіть за мене нічого, гори,
не клени мені в дзвін, лелеко...
я від милого свого дале — далеко,
зачепилася в корінь — а він не бачить...
вийди з дна, вчуй мене, старий раче,
твоя здобич під коренем скаче,
відчепи мене — моя душенька за ним плаче...

***

Коли виберу дим за останню залежність,
Коли виберу сни за останні щити,
Розійдуться самі мої срібні воривки,
І зійдуться самі, ті , що мали прийти.
Вони йтимуть краями, то в туман, то з туману,
Їх кадильниці сиві, а в кадильницях тінь..
- Ми приходимо раз, ми приходимо рано
І на віки віків..Амінь.
І коли вони йдуть, то летить позолота
І тоді з п'єдесталів зруйнованих знов
Вибираю любов за останню оману,
А ліси — за останню любов.

***

Не сійте мені, не сійте…
Не ті ви мені, не ті…
Не злі ви мені , не добрі,
Не грішні і не святі..
Не сипте золи, не сипте,
Замерзлим моїм слідам,
Не зимно мені, не зимно..
Не дам вам його , не дам..
Ні слова його, ні серця,
Ні світла його, ні тьми,
Ні сили його, ні втоми
Ні радості, ні тюрми.
Не страшно мені, не страшно,
не ті ви тепер мені,
Не кличте його, не ваш він,
Він ЗНАЄ мої пісні..

***

Розходися, темна сило,
розповзайтеся вужі,
найтемніша ніч проплила
вздовж умитої душі..
А де ж мої чорні сльози?
Поспасали білі кози,
зблисли руни у очах,
жовті згарди на рогах...
Розповзайтесь, трісла чаша —
зачорнілася трава
три години як не ваша —
я лишилася жива.
А де ж мої чорні сльози?
Поспасали білі кози...

***

Не бійся.
Вітер вистудить страх.
Ти вже шкірою чуєш —
Починається вовчий шлях.
Ворохобиться кров,
Чує здобич із глибини,
Ти місяць вила на місяць,
Голод морила холодом,
А тепер — гони!
Швидше, швидше поки твоя мета
Вітром зализує рани уздовж хребта,
Поки ця ніч світла тобі така —
Шерсть твоя на морозі блискуча,
Шкіра твоя гнучка,
Не бійся,
Бо це не втеча, це просто біг,
А той, хто прийшов стріляти,
Не знає твоїх доріг.

***

В мене немає імені,
Слухай мене, я — тінь…
В мене немає голосу,
В мене немає стін
Тричі не мої півні
Зрадять не мій Грааль,
Я ще зникаю опівдні
В довгу горизонталь,
Я ще приходжу в північ,
Довго мовчу і йду,
Довго за мною йони
Падають у саду
Довго ще , правда, сниться
Схоже щось на любов..
Дивна моя жар-птиця,
Ніжний мій птахолов…
Деколи вітер сердиться,
Страшно тоді мені,
Але замки відчинені,
Але ключі на дні,
Але багатства роздані,
Бідності ,звісно, теж,
Квітка моя на скелі,
Прірва моя без меж.
Правила мої — птахи
Випурхнуть із-під вій…
Що мені тут боятись,
Вітре, коханцю мій…
Не вий, не шукай мене, чуєш?
В тебе важка рука,
Бо я вже давно повітря,
Я вже давно ріка,
В мене немає храму,
Як у ангелів — тьми,
В мене нема свободи,
В мене нема тюрми,
В мене немає імені,
Тільки ще тепла кров
Сіпнеться, коли сниться
Схоже щось на любов.

***

Ні. Не за мною вечір, ні.
і не мені слова плачевні,
і ці спокоєм заплачені
навіґлі писані пісні...
І не впаду в холодний сніг,
з тобою, Анно, як на плаху,
а перейду й зіграю Баха
на рейках, Анно, на твоїх,
і будуть праведні в зубах
носити ці гріховні звуки,
їх сміх мені заломить руки
і поволочить по снігах
таких пекучих як вогонь,
і як завжди вкінці любові
ці праведні захочуть крові,
так що застрибуй у вагон,
моя самотносте, моя
така дурна і ніжна Анно,
що так вгризаєшся захланно
і відповзаєш як змія,
і світ старий як заповіт
скидаєш з себе в білі квіти,
та не за мною ці трембіти
й не наді мною темний лід,
хоч нині буду вишиття
чорнити чорними нитками,
та завтра білими словами
я короную це життя,
ці ріки давні у мені,
ці гори, сонцем золочені...,
бо не мені пісні плачевні
і не за мною вечір, ні.

***

Десь мороз волочить срібні дзвони —
зачепив на білу кочергу,
як снігур животиком червоним
копошиться ранок у снігу,
на горі крижується в запічку
заспане ще сонце у штанцях,
і як бубен котиться у річку,
і собі валяється снігах,
і сміється, й плеще у долоні,
горобців ховає в кожушок,
аж тепліють ніби — то холодні
очі у розгублених грушок,
і дорога — вигиблена дошка
аж скрипить з-під моцної руки...
грає ліс як дідова гармошка
все мені, та все коломийки,
скаче сонце у ліси різьблені,
хвалиться собою до снігів...
Скільки в Бога музики для мене!
Скільки в мене Богови плачів...

***

Білому ти вже чорна,
чорному-крижана,
скрипнули райські двері,
Єво, налий вина.
Вип'є за тебе, грішну,
той, що повзе, до дна,
кому кого жаліти
хто його зна, хто зна...
Єво, не плач, той голос —
голос не твій з ребра,
яблука покотились...
Єво, тобі пора,
ось тобі, Єво тіло,
перевдягайся, на,
там буде трохи зимно,
що ж ти така сумна,
що ж ти така, не бійся,
все заплатиш сповна,
пісня твоя небесна,
доля твоя земна,
йде за тобою Місяць,
ставить тобі печать,
плачуть два серафими,
плачуть, але мовчать...
З білим — нова дорога,
з чорним — стара війна,
сходить за раєм сонце…
Єво, налий вина.

***

Ще трохи — і ти порохи сумні,
золоті порохи над рікою,
але трембіта, що за тобою,
ще гуде у сосні,
котрій вітер стирає золу з чола,
бо у ній як у тихій хатині,
гойдаються гнізда пташині,
повні пуху й тепла...

***

На, посріблений ключ...
Вийди з себе.
Закрий себе.
Йди.
Швидко йди,
щоб не встигла жаліти себе, ні ганьбити свої сліди,
ні питати себе де не так, що не так і чи варто було...
буде сніг як подрібнене скло
розбиватись в твоє житло,
і маленьке тепло
ще хотітиме так повернутись до тебе,
заглядатиме в вікна, блакитні два вікна в півнеба,
але ти не відкриєш...А треба?
А нащо?
Щоб сміялись замерзлі від власного снігу могучі стовпи
над твоїм недолугим теплом,
над твоєю гарячою кров'ю з твоєї стопи,
що летітиме з серця впереміш з подрібненим склом?
Тому от:
ця дорога твоя, ця дорога веде до води,
де лишили для тебе Ісусові риби свої сліди…
На, посріблений ключ...
Вийди з себе.
Закрий себе.
Йди.

***

А тепер мені все
прощається,
ніч згортається
колачем,
може, вперше
так засинається
під думками
як під дощем,
може, мрії здуріли
й збудуться,
підуть ходором
дивні сни,
ще до півночі
перебудуться
і забудуться
до весни
кожен гріх, як горіх
розколото
і рознесено
в пух і прах…
одягнутись чи що
у золото,
походити
у соболях...
любо ж дорого
в серце глянути,
хоч від світа
пусте й сліпе,
щось там в ньому
дається гладити
і кошлатиться,
і сопе,
і тому все йому
прощається
від Великодня
до Різдва...
ходить кіт по вікні...
змеркається...
і збирається
на дива...

***

Досвіта на душі тихо як у старих лісах…
І ніби живі
ходять по ній ангелики в капчурах
як по першій траві…
А ти слухай безмовність
десятим спинним хребцем,
бо десь тут зліва чи справа
є переправа
перед Боже лице…
Стає трохи зимно…Ті в капчурах
наносили дров…
Так файно у серці потріскує,
Говорять, чую, що то любов…
Зникає межа…У верхньому місті, по нижньому сні
обличчя чиєсь сумне
пливе у блакитнім човні
і минає мене, ще минає мене…
І у тишу як у траву
влягається схарапуджена кров…
А ті, що в капчуриках,
усміхаються…
і підкидають дров.

***

Дивися: під ранок трава ненароком сивіє
і в синє повітря входять чесні відтінки правди,
ще теплі листки
з-під снігу так просять розради,
а жовтень ніяковіє
і нащось ховає під листя ще трохи південного вітру,
а потім бере свою одіж нехитру,
і ти розумієш,
що так, саме так, зникають важливі для тебе речі:
нанімо, велико і чесно,
а решта — сторонні речення ,
і недоречні
стають всі слова до одного —
так тихо і строго
дивиться правда,
але чомусь
в тебе під светром
ще теплі листки
зніяковіло ворушаться
і так безвідмовно
просять розради.

***

І гарно, бо гарно, бо гарно, бо от…
розшитий червоним по жовтому код
зчитуєш просто, бо знаєш що це…
маки стали на пальчики
і роздивляються в сонце…
І ніжно, бо ніжно, так ніжно, що аж
рай тремтить у тобі немов міраж,
згадуєш ноти , вгадуєш звуки,
а пуп'янки розповилися
і хочуть на руки…
І дивно, бо тихо, бо чисто, бо ніби
засяяли знову поношені німби,
ніжність притихла, тонка, полога…
і так затишно як і колись
дома у Бога.

***

Річко, здойми сорочку,
річко, тісно воді,
коси твої на срібно
сповстились на льоді,
смутки мої на темно
витекли і втекли,
а я навіглі хрестила
тих, що мене врекли,
а я навічно тікала
і поверталась знов,
лід ми пішов під шкіру,
світ ми на дно пішов…
де ж ви, йорданські води,
де ж ти, блакитний птах,
я ж свою душу до нитки
низинкою по снігах
позашивала чисто
і не лишила слід…
коні мої червоні
крешуть великий лід,
води течуть глибокі
в мені і по мені,
в серці моїм Предтеча
світить Його вогні…
Ті, що стоять позаду,
стрінуться в куполах,
крига прийде і стане
книгою у руках…
Знаю щось те, що іншим
знати не вольно, ні..
Річко, здойми сорочку,
стало тепло мені.

Фото — Руслан Трач

...коханий, а файна м тобі?
коралі розбіглись по грудях як вівці з стодоли
і тихо пасуться собі…
поволи, мій конику чорний, поволи, поволи…
все краєм, мій конику, краєм, і ніц мене не питай,
весела м — бо мушу…
ніхто вже ніколи нічого не взнає, і ти не знай,
бо вигнеться лавка,
бо тріснуть коралі
і вигублять душу…

***

Не дай мені спати, не дай мені спати,
хоч ти мені спати не дай,
бо так і не зможу в цім сні розпізнати
мені подарований рай...
Торкайся дерев моїх, гладь їхню спину,
вилизуй з них силу і сіль,
багато плодів з них попадало в глину —
деревами будуть не всі…
Як гримне на сльози — заграють троїсті,
закрутиться листя рябе,
цілуй мене рано, цілуй мене в місті,
в якім я проспала себе...

***

А ми з тобою такі ненормальні,
а нам не треба царські палати,
а в нас мохами стелена спальня,
а в нас зірками ліплена хата,
а в нас там ранки такі веселі,
а в нас там ночі — по три карати,
а в нас там місяць ходить по стелі
і так нам добре серед кімнати
сидіти поруч як серед неба
і роздивлятися власну ніжність,
і ще так слухати смак від себе
і ще так вірити слову, ніби
читати кращу на світі прозу
і дивуватись, яке це диво —
торкатись тіла, втрачати розум
так небезпечно і так щасливо
летіти в небо в єдиний подих,
зривати стопи, стирати межі,
збирати потім по білих сходах
хмари розкидані як одежі
і може й плакати, але знати,
що в нашій хаті ранки весел
що в нас там ночі — по три карати
і в нас там місяць горить на стелі.

***

А поле мінне, а небо мідне,
а білий місяць ковтає тьма,
не озирайся — мене не видно,
не озирайся — мене нема,
я креслю числа, ховаю дати,
боюсь любити — така смішна,
ну що тут скажеш, а що казати,
лиш подивитися вздовж вікна,
лиш подивитись як непомітно
на склі зникає мій силует,
щоб зрозуміти,що перелітна
ця вічна зграя моїх суєт...
..і візьму Місяць — шаманський бубен,
і вийду в північ на перший сніг...
трояке зілля у мене буде,
трояке зілля моїх доріг,
вітри, злітайтесь — велика ватра,
велика ватра на дні озер,
моя молитва — єдина варта
на білих дверях моїх печер,
я буду в бубен ці ритми бити,
трояке зілля не промине,
не відречуся тебе любити,
не відречися і ти мене
на полі міннім, на небі міднім,
як білий місяць ковтне пітьма,
не озирайся — я буду поруч
з всіма твоїми дванадцятьма...

***

ми сказали, що хмари у нас під ногами
і що хмари рожеві, а у хмарах зима,
що призначені птахи над нами й за нами,
і що ми летимо, і що нас тут нема,
ми впізнали дощі, що з озер наших лились,
і такі нездоланно вогкі і важкі
наші душі над лісом від них проломились
і собі полетіли — бездонні й легкі,
ми не знали нічого, а нащо нам знати,
розторочилась вовна від слів і від снів,
нам одне в голові — ці зірки доскладати,
нам так холодно й темно без їхніх вогнів.

***

Не вічні береги —
пливи, маленька, далі,
розсипляться в сніги
розстріляні коралі,
здивована луна
не зронить ні листочка,
лиш буде тишина
як гамівна сорочка.

***

І повертайся завжди і вічно до тих,
котрі знають твої корони, і твої болота,
які не сиплять тобі у мозок слів золотих і пустих,
бо й так знають, що не свята,
і знають як падає кожна четверта твоя мета,
і як важко дається тобі дорога твоя навпростець
до твоїх молитов, до твоїх фортець,
повертайся, бо знаєш, що маєш бути ще тут жива,
що не зробиш віршам аборт, бо там маленькі слова,
і навіть не думай куди ця ріка тече,
і не витягуй її на сонце, бо її пече,
бо ніхто ще швидше за воду втекти не встиг,
тому повертайся завжди і вічно до тих,
хто збирає твої милостині, і твої пости,
трохи поправляє німби твої і твої хрести,
хто робить у тобі твою дорогу передусім,
хто сімдесять сім по сім,
коли ти ні разу на раз
серед темних ночей…
Повертайся завжди до них, до ангелів своїх…
І думай, що то до людей.

***

Дивися в зіниці,
в ці діри-темниці,
поглянь, що там робиться з дна…
Не руш моїх кіл —
то мої таємниці,
а камінь — їм красна ціна…
Всі коди затерті
до третьої чверті,
зашторена віями, спи…
Шнуруй себе туго,
серцева прислуго,
гуляють по тобі серпи.

***

Шестидільна зоря, твоя ніч на сьогодні первинна,
Проповзає трава білим коренем за перевал,
Я зайду за вікно, пропливу ніби тінь половина,
Тільки гляну як спить, тільки гляну з його дзеркал.
Дихай мною, любимий, коли я не зможу дихати,
Намалюй мною кращу, найкращу з своїх картин,
І зліпи з мене те, чому суджено жити і вижити,
І зруйнуй в мені те, що приречене до руїн.
Покажи мені спокій в найбільші мої заметілі,
І в найпершу грозу приведи мене до трави,
А як ввидиш зірки, то бери, то дарунки мої несмілі,
А як вчуєш бруньки, то читай, то мої молитви.
Вкрийся мною, коханий, нині ніч така особлива,
Я стою тут одна, з білим місяцем на плечі,
Випий трохи мене, бо розпещена і щаслива,
я тобі на порозі лишила свої ключі.

***

Ти ночице моя, ворожице моя з-за гори,
Не буди мені , чорна, вітру милого мого,
Поки сонце не зійде, най він горами тими спить,
Я ж го клала сама і лягала сама коло нього…
А я піду в сніги, в припорошений свій талан,
Гляну долі в лице аж до криги на дно студене,
Бо над ранок приходить у гори великий туман,
Він не дивиться в очі, він стежку ховає від мене…
Дай ми глу, ворожице, най зшию стежки в сто верст,
Де та доля захоче завести мене — не знати,
Бо на мені вже вишитий хрестиком той мій хрест,
Що нікому не зняти, а мені не скидати…
Я го клала сама, того вітра до тої пори,
Поки сонце не зійде, полотна не скажуть тайни.
Ти ночице моя, ворожице моя з-за гори,
Я ще вишию сонце, а ранок ще буде файний.

***

Ой ти муже мій, чи ти брате мій,
чи ти милий мій, ти за мене стій…
вже прийшли вони, стали і стоят,
ставлять моє біле серце на червоний блят,
на стару петлю, на іржавий цвях...
замерзає грань, залітає птах,
падає в поріг древній топірець,
осідає з мого серця сивий попілець,
залишає тінь на одвірку карб,
на руці рубці, а на руштах скарб...
Тихше, милий, чшшшш.., тихше, ще не час...,
хтось вирізблює у мені свій іконостас,
на старі шаблі йде стара війна,
виступив твій піт краплями вина,
краплями роси на зелений мох
укладає мою душу вимучений Бог...
Ой ти милий мій,дивляться святі,
на твоїх ногах пера золоті,
стій за мене, стій, не віддай назад,
поки сонце не закінчить свій старий обряд

***

Кожного разу,
коли мене любиш,
коли довіряєш мені , не перевіряючи, —
розпорпуєш з-під трави мої похоронені крила…
і так настирно і вперто вчиш мене забувати
все те, що колись мені згодували і зговорили,
що всі ці трагікомедії, епоси й драми
йдуть від мене підкреслено тонко й безсило,
концертно, як дуже порядні дами,
яким так личить страждати
бо їх так навчили…
і всі ці приховано агресивні
декоративні
дивацтва й каліцтва,
що зверху їх троє, а всередині триста, —
без осуду й слідства,
піднявши комір до вух,
валять від мене поспішно старою бруківкою міста...
І тоді у мені
тихо як по війні...
тоді слухаю як безбожно літає венами осінь
руда і тепла як кров
і як просить
не плутати слово смуток зі словом любов..
тоді роздивляюсь обновки які ти мені приніс —
сонце, дорогу, ворону , смолу і великий ліс
і забуваю потрохи цю декларативну втому
і розумію, що певно з тобою можливе все,
навіть вернутись до себе…
тобто, додому.

***

Я прийду коли місяць стемниться,
коли зірка травою стелиться,
не перегини бартку — вломиться...
за мене мій ангел молиться,
до мене мій ангел хилиться,
помолиться — не помилиться,
як я стану в тебе під хатою
може мальвою, може мятою
і дивитимусь в скло, як в очі...
ти прокинешся серед ночі —
чорний ворон плете волосся…
тихо, тих.., то тобі здалося...
то я йду за ріку за водою,
за водою як за собою,
а там руки мені до дерева,
а там коси мені до берега,
а там душу мою з казками
два мольфари трьома ножами,
…тільки сіпнуться в павутинні
мідні дзвоники на шипшині,
бідний ангел ще раз помолиться…
не перегни бартку — вломиться.

Фото — Руслан Трач

 

...стара одежина, що жила
до тебе
розпустилась, розлізлася швами
всіма нитками,
гой-да-го-о-ой…,
вчепилась за скорчену грушу…
витяг з мене всю душу,
як тоненьку змію
зачепив на паску,
чшш…тихо, я тут, у папороті, у ліску,
на жовтім піску
собі кубельце в'ю,
стелять трави мені нявки, мої покоївки,
порізали мені серце на одні денцівки…
там, там за перевалами
ріки заламують руки перед дзеркалами
в другий бік…
та хіба в мене гори не метені
чи трави не стелені…
позшивай мені одежину,
мені ждати ще тут цілий вік.

***

ЛЕГЕНДА

Жив собі пан,
звався Ян,
чоботи лаковані, блискучі, синій жупан,
гордий вершник на сивім коні,
мав очі красиві, але трохи сумні,
їздив верхи,
дивився зверхньо.
І жила собі вона —
дівчина гарна, правда, трохи сумна…
Без блискучих чобіт
Але сама — як вишневий цвіт.
— Любиш мене?
— Люблю, що світа не бачу.
— Відіб'єш людей від мене?
— Страчу.
— А як темінь настане?
— Зіркою стану
— А як холод аж світа не видко ?
— Зроблю з серця теплу накидку.
Засміявся.
— Ось тобі , дівчино, лампа
з моїх долонь,
піди до води, запали від неї вогонь.
— Але ти ж мене губиш!!!!!!
— Іди, ти ж мене любиш!
Пішла. Гострим як лезо днем.
Водо-водичко, на хвилечку — хвильку
стань вогнем.
Вода шумом в лице:
— Дай своє серце мені за це.
— Але ж мені не жити!!!
— Але буде любити, любити, любити…
Гордими хвилями стала вода в каміння бити,
шумом вивищувати, нищити,лити,
страх вивергати як нетрі дна.
А вона…
серце своє на долоні воді простягла…
Стала як тінь. Як гла.
Вода зашипіла, вдарилась у скалу,
Камінь сточила, берег розрила, розкрила
могутні крила,
давила, жерла, товкла!!!...
Не згасила.
Стоїть як стояла дівчина — серце гаряче
носила.
Велика сила
палала, горіла, як плакала серед долонь —
вона несла для нього вогонь.
Йшла як тінь серед білого дня.
Принесла.
Вершник упав з коня.
А вона — на траву…Бліда.
З очей чи то сльози, чи то вода,
а в руці, наче пташка той вогник…
— Тримай…
— Чекай!! Не вмирай!! Зіркою стану тобі!!
— Та невже?
— Я не пан і не вершник давно уже!!
Бо звідки та сила,
що мене спопелила
і світ мені затулила…?!!
— Я ж тебе, знаєш, любила…
— Вогонь твій, кохана, то Бог.
На тобі моє серце — буде одне на двох.

Власта ВЛАСЕНКО

Фото — Руслан Трач

Власта ВЛАСЕНКО
Літераторка, поет, філолог, держслужбовець.
Проживає в м. Надвірна Івано-Франківської обл. Філолог з дипломом Львівського Націанального університету ім. І.Франка (1990 — 1995) Твори друкувалися в районних та обласних періодичних виданнях. Одружена. Є син і дочка.
Акценти поезії — філософія, любов, містика. Готує до другу збірку віршів у видавництві «Дискурсус»...

 

 

*
Нагору