Василь СЛАПЧУК
***
Жінка під боком, як прочитана книжка.
Я сам собі наснився оком без повіки.
Навпомацки встаю із ліжка,
як звик вставати споконвіку.
Жінка крізь сон промуркотіла:
— Куди ти?
Накидаю куфайку на голе тіло:
— Пора півнів будити.
1998
***
кохаємося при світлі
тисячі червоних ліхтариків
суниць
кажеш
я так довго
не лежала горілиць
що тепер не знаю
котре небо моє
насправді ж
ти давно вже вибрала
а мені з трави не видко
1998
***
Вдихаю дівчину.
Надто юна,
аби не нагадати мені,
що її мама
ще заміж не вийшла, —
як я вже з’ясував,
коли яблуня парфумами пахне,
а коли потом,
як я уже переконався,
що найсолодші плоди —
крадені.
І чим глибше вдихаю,
тим більше мій видих
схожий на зітхання.
2005
***
Жінка скоромна і гола,
як сало під час посту.
Близький її голос —
далекий, далекий постріл.
Жінка в обіймах,
наче
ствол, гаряча, —
після того, як вистріляєш обойму.
Жінка облизує губи:
— Любий!..
— Я з тобою, —
холодний, мов ствол перед стрільбою.
2005
***
Усю ніч
мріяв про дівчину,
а за дня придивився:
у неї —
пушок над верхньою губою
виразніший, ніж мої вуса.
Серце розбилося,
наче порожня пляшка,
тоді ж думалося,
що повна.
І тільки згодом з’ясовується:
кохання —
це тимчасова втрата
почуття гумору.
2005
© Василь Слапчук
http://poezia.org/ua/personnels/208/
|